Генрик Гофман. Історія релігієзнавства в Польщі / пер. з пол. К. В. Новікової. – К.: Дух і Літера, 2010. - 332 с. – («Філософські контакти: Україна–світ»).

Історія релігієзнавства в Польщі

Презентація книги за участю самого автора відбудеться 28 січня 2011 р. об 11.00 в залі засідань Вченої ради Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ (318 ауд.)

Праця відомого польського релігієзнавця, керівника кафедри історії релігії Інституту релігієзнавства Яґеллонського університету, професора Генрика Гофмана вийшла у книжковій серії Українського філософського фонду «Філософські контакти: Україна-світ», в якій вже опубліковані тексти таких видних вчених, як Карл-Отто Апель, Чарлз Тейлор та Отфрид Гьоффе, під рубрикою «Філософські контакти: Україна Польща». Видання було здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» разом з Польським інститутом у Києві, Інститутом книги в Кракові та Інститутом релігієзнавства Яґеллонського університету.

Це знаменна подія в науковому і суспільному житті України. Монографія Г.Гофмана є першою спробою цілісного представлення історії польського релігієзнавства, в рамках якої об’єднані різні відомості і подано багато документів. Українське видання вийшло з додатковим розділом про польське релігієзнавство після Другої світової війни, переднім словом професора Людмили Филипович та вступом автора з описом багаторічних наукових контактів релігієзнавців Польщі й України.

Книга складається з восьми розділів та додатку. Перший розділ присвячений розгляду релігієзнавства як наукової дисципліни та значенню вивчення його історії. Автор відмічає, що попри сьогоднішній статус релігієзнавства як загальновизнаної дисципліни в Польщі все ще належить боротися за незалежне місце релігієзнавства в структурі наук. У другій половині XІX ст. перешкодою його академічного розвитку була відсутність державності, а після Другої світової війни – ідеологічні причини, пов’язані із розмежуванням релігієзнавчих досліджень на два головні напрями: вільнодумчий, часто антиклерикальний, і католицький, зазвичай відверто апологетичний. Натомість у польських університетах у країнах «реал-соціалізму», ніколи не існувало кафедр «наукового атеїзму».

Другий розділ описує початки польських релігієзнавчих досліджень і розглядає доробок їхніх передвісників. У Польщі в другій половині XIX ст. крім досліджень, які подібно до західноєвропейських велись в атмосфері позитивізму й еволюціонізму, існувала також власна традиція релігієзнавчої думки, яка була започаткована в епоху Відродження і Реформації у христологічних, еклезіологічних і тринітарних диспутах ієрархів Римо-Католицької Церкви і представників Реформації – лютеран, кальвіністів й особливо польських «аріан» (Братів польських). Польська інтелігенція активно цікавилась власною історією і традицією, зокрема фольклором, що стимулювало активний розвиток етнографії. Характерною рисою розвитку польського релігієзнавства у XIX і на початку XX ст. було те, що вони практично розвивались самоуками, які прийшли до релігієзнавчих зацікавлень з інших автономних наук.

Третій розділ представляє розвиток католицьких релігієзнавчих досліджень, які розвивалися здебільшого у сфері теології, філософії релігії, біблеїстики та історії Церкви, наприклад – у рамках проблематики походження християнства. Безумовно це розкриває специфіку польської суспільно-культурної ситуації, в якій Римо-Католицька Церква надалі є впливовою силою. Наприклад, монографія «Історія релігії і релігія об’явлення» професора Львівського університету о. Щ. Шидельського є першим польським нарисом релігієзнавчих досліджень. А кафедра історії релігії в католицькому Люблінському університеті була першим релігієзнавчим польським академічним осередком.

У четвертому розділі автор пише про релігієзнавчі дослідження польських релігійних меншин, а саме протестантського і єврейського релігієзнавства, так й ісламського та караїмського, які недостатньо вивчені або ж практично зовсім невідомі у Польщі.

П’ятий розділ присвячений внеску етнографів, антропологів і соціологів у розвиток релігієзнавства, які не лише заклали підвалини наукових досліджень релігії, але й сприяли визнанню релігії як вияву або складової культури. Цей розділ заслуговує на особливу увагу українського читача, адже декотрі з представлених науковців працювали на теренах України, особливо Львівського та Київського університетів, збагачуючи таким чином дослідження вітчизняної релігієзнавчої думки. Слід відмітити також великий внесок польських дослідників, політичних засланців царського уряду Російської імперії, у вивчення звичаїв та релігійності, зокрема шаманства, народів Сибіру, що здобуло міжнародне визнання.

Шостий розділ розглядає психологічні дослідження релігії та релігійності. У міжвоєнному періоді психологією релігії займались університетські дослідники, хоч вона тоді ще не отримала в Польщі статус самостійної дослідницької дисципліни та не мала інституційних академічних осередків. Серед провідних вчених були також католицькі священики, які займались також проблематикою методів психології та вивчення релігії для застосування у практичній душпастирській діяльності.

Сьомий розділ відведений внеску сходознавців до розвитку релігієзнавчих досліджень. Польські науковці працювали у Петербурзькому університеті, будучи пов’язаними з російськими науковими осередками, а також з багатьма західноєвропейськими, зокрема Віденським і Ляйпцизьким університетами. У Варшаві завдяки зусиллям індійського філолога С. Шаєра повстав сильний осередок сходознавчих студій, особливо індологічних і, ширше, азійських та африканських, який координував діяльність польських науковців. Далі він створив самостійний Сходознавчий інститут при Варшавському університеті, який складався з чотирьох кафедр: єгиптології, індійської філології, сінології і тюркології. Цей осередок підтримував численні наукові контакти з багатьма відомими сходознавцями світу.

Восьмий розділ відведений внеску класичних філологів у розвиток релігієзнавства. Завдяки контактам з тодішніми провідними мовознавчими центрами у Німеччині та в Росії, польська класична філологія розвивалась дуже динамічно і швидко стала на міжнародній арені вагомим осередком досліджень стародавньої культури. Серед них слід відмітити Вітольда Клінґера, який спочатку свою наукову кар’єру пов’язав з Київським університетом, а потім перед виїздом до Познані очолював також кафедру класичної філології в Історично-філологічному інституті графа Безбородка в Ніжині Чернігівської губернії.

Додаток, присвячений нарису постатей, проблематики і напрямів польського релігієзнавства після Другої світової війни, ознайомлює нас із сучасним станом цієї дисципліни. Цей розділ дозволяє пересвідчитись, що розвиток кожної науки (тож і релігієзнавства) історично і суттєво тісно пов’язаний з попередньою дослідницькою традицією.

Важливо зазначити, що польські науковці перебували у постійному контакті з міжнародними дослідницькими осередками, брали участь у світових релігієзнавчих конгресах і писали статті до провідних часописів та енциклопедій. Розвиток польського релігієзнавства попри багато несприятливих обставин був можливий, зокрема, по причині суттєвих запізнень з рецепцією західної релігієзнавчої думки. Відтак науковий успіх Польщі важливий для нас сьогодні, коли філософія і релігієзнавство не завжди знаходять належне визнання та існує полеміка між конфесійними та світськими оцінками явищ.

Книга Г. Гофмана свідчить також про неабияке значення наукових контактів. Адже видання є частиною багаторічного проекту міждержавної співпраці науковців Польщі та України, реальне втілення ідей добросусідства. Сподіваємося, що ознайомлення із історією польського релігієзнавства збагатить світову традицію наукового осмислення релігії, релігійного досвіду і ритуалів, сприятиме розвитку міжрелігійного діалогу в суспільстві, а також стане натхненням для подальших наукових пошуків і плідної міжнародної співпраці.

Теги: