"Московсько-київський патріярхат", сепаратизм і центри впливу

—    Як візит патріарха Кирила вплине на міжконфесійну ситуацію в Україні?
—    На перший погляд, Кіріл не запропонував жодного варіанту розв’язання українського питання. Тобто залишив «статус кво». Однак це не так. Насправді візит показав, що Кіріл має чіткий план вирішення проблеми. Інша річ, що цей план суперечить церковним і державним інтересам України. В чому ж полягає такий план? Давайте окреслимо його пунктирно. Перше. Це нейтралізація впливу митрополита Володимира. Всіма своїми діями Кіріл засвідчував – хоча митрополит Володимир й поминається в УПЦ як «господін і отець», насправді УПЦ має одного єдиного «господіна» та «отця» – Патріярха Московського. Друге – створення на базі УПЦ кількох «митрополичих округів», кожен з яких буде самостійно вибудовувати свої стосунки з Москвою.
—    Ви вже згадували про ці «митрополичі округи» в нашій першій бесіді, і, щиро кажучи, я не до кінця зрозуміла, що це таке і чому їх створення настільки небезпечне для самостійності УПЦ.
—    Митрополичий округ – це між’єпархіальне об’єднання, що сполучає кілька єпархій у межах певного регіону. Такі округи були в давній християнській Церкві. Існують вони і в сучасних Римсько-католицькій та Константинопольській Церквах. У сучасній РПЦ є лише один митрополичий округ – Казахстану. Однак помісний собор 1917-1918 рр. висловився за створення таких округів, а архієрейський собор РПЦ 2004 року доручив Священному Синоду розробити рекомендації для внесення до статуту РПЦ пункту про між’єпархіальні об’єднання. Кіріл – давній прихильник ідеї митрополичих округів, і тепер, після того, як він обійняв посаду патріарха, він буде її активно просувати.
—    Пробачте, але я не бачу жодного «криміналу» в таких планах. Що поганого у бажанні удосконалити життя Церкви, налагодити співпрацю на між’єпархіональному рівні?
—    У сучасній УПЦ є кілька амбітних регіональних лідерів. Це Агатангел (Саввін) на Півдні, в Одесі, Іларіон (Шукало) на Сході та Павєл (Лєбєдь) – Центрі, а також Лазар (Швець) у Криму. Єдиним русофілом серед цієї групи є лише Агатангел Одеський. Однак, з кожним із них Москва вибудовуватиме самостійні стосунки в обхід Києва. Ви маєте рацію. Сама по собі ідея митрополії не несе в собі негативних конотацій. І за нормальної ситуації у стосунках між Києвом та Москвою жодних проблем у подібній переструктуризації УПЦ я б не бачив. Врешті-решт, за тим самим регіональним принципом влаштовано представництво Синоду УПЦ КП. Річ в іншому. Коли округи створюються Москвою, коли Москва вибудовує з ними стосунки через голову Києва, то це – один з базових елементів кірілівської технології знищення самостійності УПЦ.
—    Журналісти схильні до перебільшення. Наприклад, журналістка «Дзеркала тижня» Катерина Щоткіна писала про те, що Кіріл нагородив архієпископа Марка саном митрополита. Проте, за інформацією офіційного сайту УПЦ, владика Марк досі перебуває в сані архієпископа.
—    Владика Марк – давній діловий партнер Кіріла. Характерно, що Мак виїхав з Канади, де він тривалий час служив в якості вікарія Московського патріарха, не за власним бажанням, а під тиском канадійської поліції. Справа стосувалася продажу дорогоцінного каміння. І от що цікаво – деякі експерти вважають, що саме цей бізнес пов’язував Марка з його шефом – головою ВЗЦЗ МП.
—    Ви оповідаєте просто якісь детективні історії. А джерела? А докази?
—    Ця історія дуже добре відома українській діаспорі в Канаді. Коли б Марк не виїхав з Канади добровільно, у нього б були великі проблеми юридичного характеру.
—    Чутки не є доказами.
—    Люба Алло! Я не ставлю перед собою завдання змінити Ваші конфесійні переконання. Кожен обирає собі конфесію або юрисдикцію самостійно. Це – приватна справа кожного. Я лише аналізую факти. Зокрема, намагаюся пояснити вашим читачам, чому Кіріл так заохочує Марка.
—    Отже, на Вашу думку, це «плата за мовчання»?
—    До чого тут плата «за мовчання?» Єпископат РПЦ – це закритий клуб vip-класу. І члени цього клубу дотримуються певних правил поведінки. В ситуації, що склалася, Марк діяв адекватно. Тому Кіріл його просуває. Отже, йдеться не про «плату за мовчання», а про просунення «адекватних менеджерів». Зрозумійте, йдеться про закритий соціяльний інститут у пострадянському суспільстві. Інститут, що живе за своїми жорсткими правилами. Давати покази на своє керівництво – це взагалі дуже сміливий крок. Але в системі РПЦ – це справжнє самогубство. Тому крок Марка не був чимось надзвичайним. Він просто засвідчив, що Кіріл може на нього покладатися як на людину, що адекватно оцінює систему та ситуацію, в якій вона опинилася.
—    Але ж, незважаючи, на це владика Марк досі архієпископ!
—    Так. І це перемога митрополита Володимира, який підвищив до сану митрополита Питирима і не зробив аналогічного кроку щодо Марка.
—    Чому?
—    А Ви спробуйте поміркувати самостійно.
—    Пане Василю, я хочу Вам нагадати, що беру у Вас інтерв’ю. Тому мої власні міркування залишаються сьогодні за дужками.
—    О’кей. Я відповім сам. Той факт, що митрополит Володимир ухилився від надання сану митрополита Маркові, свідчить про те, що він не хоче, щоб архієреї УПЦ могли розглядати кандидатуру Марка в якості його спадкоємця.
—    А хіба процедура не дозволяє Кірілу самостійно надавати сан митрополита архієреям УПЦ?
—    Ні. Це прерогатива предстоятеля УПЦ.
—    Добре, повертаємося до теми нашої розмови. Ви говорили про те, що Святіший патріарх Кирил нібито намагається зруйнувати самостійність УПЦ.
—    Ви так підкреслено називаєте патріярха «святішим», ніби й дійсно вірите в його святість (сміється). А от особисто я – не вірю… Я вірю в інше – в те, що він робить и робитиме все, щоб дійсно радикально обмежити самостійність УПЦ. Ясна річ, що це самостійність умовна. Такої Церкви не існує ані в московському, ані в грецькому диптихах. УПЦ не має права самостійно спілкуватися з іншими Православними Церквами. Вона також не має права відкривати парафії УПЦ закордоном. У них є такий собі відділ зовнішніх церковних зв’язків. Але єдине, що може родити цей відділ без погодження з Москвою – це відкривати візи архієреям УПЦ. Та й очолює цей український клон московського ВЗЦЗ людина, що свого часу займала посаду особистого помічника митрополита Кіріла. Тобто на чолі київського ВЗЦЗ УПЦ – «агент впливу» Москви.
—    Пане Василю! Ви живете в Лондоні, молитеся у парафіях Вселенського патріархату, але вважаєте, що обізнані з українськими реаліями краще від нас. А Вам відомо, що той самий отець Кирило Говорун, якого Ви так легковажно назвали «агентом впливу Москви», свого часу ініціював дискусії щодо дійсності анафеми гетьману Івану Мазепі? І взагалі, чому Ви вважаєте, що висока кар’єра в Москві обов’язково робить людину українофобом? Скажімо, я навпаки вважаю, що лише той, хто був у Москві і повернувся до Києва, є «остаточним українофілом». Москва – це не лише привід зросійщитися. Це ще привід більш глибоко усвідомити свою ідентичність.
—    Пані Алло! Ви постійно відволікаєте мене від магістральної теми нашої розмови. Йдеться не про пана Говоруна. Якщо він українофіл, то це дуже добре. Тоді я щиро його вітаю. Українофіл – це, ясна річ, не свідомий українець. Але теж дещо. Бути українофілом в УПЦ – мужній вчинок. Принаймні, це набагато важче, ніж бути українофілом в автокефальних юрисдикціях або у Лондоні. Але ми говоримо сьогодні про плани Кіріла Гундяєва, а не його київського протеже. Тим паче, що УПЦ – частина Московського патріархату, і я не вважаю, що бути агентом впливу патріярха аморально. Насправді, до певної міри кожен з священиків УПЦ є «агентом впливу» патріярха, ім’я якого підноситься в усіх храмах вашої Церкви.
—    Тоді давайте справді залишимо архімандрита Кирила в спокої і повернемося до загальноцерковної ситуації.
– Коли не помиляюся, я говорив про імперську політику церковної Москви – «розділяй та владарюй». Які елементи такої політики? Перший ключовий елемент – це розділення УПЦ на регіональні зони на чолі з амбітними лідерами. Агатангел (Саввін), Іларіон (Шукало), Павел (Лєбєдь), Онуфрій (Березовський), Лазар Швець, Марк (Петровци), навіть маловпливовий Августін (Маркевич) – всі ці люди розглядають свої можливості обійняти посаду предстоятеля УПЦ в майбутньому. А отже, кожен із них не лише залежний від Кіріла, але й прагне перед ним вислужитися. Москва ж не поспішає визначитися з власним кандидатом. Виділити фаворита – означає автоматично образити інших. При цьому кожен із них сьогодні проходить кастинг не лише  на посаду глави УПЦ, але й на регіонального лідера. Зверніть увагу, як активізувався Августін Маркевич. Дня не проходить, щоб він не зробив якоїсь заяви про недоцільність автокефалії. А нащо він це робить? Августін побачив, що Кірілу не цікавий західний регіон, що він не хоче робити там окремий «митрополичий округ». От і набиває собі ціну. Погляньте, мовляв, який я ідеологічно витриманий, як я вмію відчувати та оперативно впроваджувати в життя «генеральну лінію партії». Не слід забувати й про Іринея Дніпропетровського, якого Кіріл викликав на наступні сесії Синоду РПЦ – придивитися. Іриней (Середній) – вихованець митрополита Нікодіма, колишній викладач Ленінградської Духовної Академії, де свого часу вчився Кіріл. Крім того, як єрарх, що довгі роки є керуючим Дніпропетровською єпархією, він може бути привабливим партнером для Юлії Тимошенко.
—    Я бачу, Ви пам’ятаєте прізвища мало не всіх архієреїв УПЦ. Готуєтесь до повернення в Україну?
—    У мене добра пам'ять. А стосовно повернення – можливо, але ще не зараз. Однак, давайте не відхилятися від теми нашої розмови. Отже, Кіріл з одного боку намагається заслонити постать Володимира як глави самокерованої УПЦ власною в ролі «духовного батька» усіх українців, а з іншого – активно узалежнює від себе ключові постаті в УПЦ. Схема Кіріла – «сильний патріярх – слабкий київський митрополит». Ясна річ, Володимира він може лише послабити. Вибудувати новий тип стосунків з ключовими постатями в єпископаті, піддавати постійним ідеологічних атакам оточення Володимира… Але головна мета Кіріла – це «операція спадкоємець». Його метою є просунення такого кандидата на предстоятеля, який буде цілковито проросійський.
—    А хіба такий кандидат вигідний Патріарху? Слабкий, невпливовий глава Церкви – слабка, невпливова Церква.
—    Ви не розумієте до кінця Кіріла. Він вважає посаду глави УПЦ умовною. Незалежність УПЦ Москва від початку розглядала як вимушену поступку, спосіб стримування автокефального руху. Тепер Москва цю «ситуативну незалежність в управлінні» прагне відібрати. Але зробити це необхідно в такий спосіб, щоб у суспільстві не виникло зайвого галасу.
—    А чому Ви взагалі вважаєте, що Кіріл прагне знищити самостійність УПЦ? Які у Вас є підстави для подібних тверджень?
—    Ви читали лист Медвєдєва до українського президента? А тепер згадайте, що таке сучасна Росія, і в яких обставинах існує там Церква. Путінська Росія – це чекістська республіка. Без погодження з ФСБ там не приймають жодного важливого рішення. Кірілу вдалося переграти Путіна і стати патріярхом. Як я вже казав, це вдалося йому зробити через Світлану Медвєдєву. Але тепер максимум, що може собі дозволити Кіріл, – це внесення певних «креативних» змін до путінського сценарію. РПЦ не може сьогодні самостійно визначати свою політику щодо України. Вона може лише йти в фарватері генеральної лінії ФСБ та Кремля.
—    Тобто Ви вважаєте, що патріарх Кирил попередньо узгоджував свої промови в Кремлі або ФСБ?
—    Ні. Кіріл говорить експромтом, а отже, ніяких «узгоджених» текстів не існує. Але існують аналітичні записки, плани, доповіді та інші документи, які виготовляються як в адміністрації президента РФ, так і в апараті патріярха Кіріла. Адміністрація президента задає формат візиту або рамки, в яких має працювати Кіріл. А сам російський патріярх має право на певну імпровізацію або інтерпретацію цього кремлівського плану. Тобто йому, як більш-менш незалежному гравцеві, дозволяється вносити певні корективи до плану адміністрації. Але права на якісь принципові кроки без погодження з Кремлем він не має. Наприклад, не міг без санкції Кремля зустрітися в Києві з патріярхом Філаретом або його уповноваженим представником. Я вже не кажу про те, щоб привезти до Києва томос про автокефалію або автономію – такі кроки взагалі сьогодні видаються мені не реалістичними… Більш того, я певний, що Кірілу було чітко вказано, з якими українськими політиками йому зустрічатися, і яким політикам дозволено його супроводжувати. Янукович був визначений Кремлем як «головний політичний партнер» патріярха у візиті. Юлії Тимошенко було відведено Кремлем місце на «лаві запасних». Це можливий партнер для РПЦ, але лише в тому випадку, якщо президентом України не стане Янукович. Що ж стосується Ющенка, то зустріч з ним Кірілу було рекомендовано провести виключно у протокольному форматі.
—    Ви так розповідаєте про це, ніби на власні очі бачили подібні рекомендації.
—    Йдеться про дуже зрозумілу та очевидну політичну схему. Тут немає нічого такого, щоби важко було вирахувати. Але є інший аспект справи. Кіріл – це не хлопчик, готовий виконувати усі забаганки Путіна та його команди. Він вважає себе набагато досвідченішим та перспективним політиком, ніж Путін. Крім того, як ми вже говорили, на відміну від Путіна, у нього є пожиттєві гарантії влади… Тому він дозволив собі не просто внести корективи до путінського плану, а переграти Кремль. Останній рекомендував йому попрацювати на імідж Януковича. А Кіріл таким чином виконав це доручення, що зробив Януковича своїм «кишеньковим політиком». Адміністрація президента чекала від Кіріла агітації за вічний союз «братніх слов’янських народів». А Кіріл не просто агітував за «слов’янську єдність». Він пропагував вигаданий групою залежних від нього політологів міт про «православну цивілізацію» або «російскій мір».
—    Чесно кажучи, я не бачу особливої різниці між першим та другим.
—    А я бачу. «Слов’янська єдність» – це ідеологічний штамп, який є церковним синонімом державної єдності. Тобто, якщо йдеться про «слов’янську єдність», то головні дійові особи цього міту – це Путін (або Медвєдєв) та Янукович. А Кіріл висунув ідею про «православну цивілізацію». Й тим самим поставив у центрі цього об’єднавчого проекту не Путіна, не Кремль, а себе самого та Московську патріярхію. Кіріл не може не зважати на плани Кремля. Скажімо, якщо Кремль зробив ставку на розкол України, то й Кіріл слухняно дотримується цього плану.
—    Звідки у Вас така інформація? На основі яких фактів Ви робите такі твердження?
—    На основі його дій. Поїздка Кіріла до Донбасу працювала на сепаратистські настрої в цьому регіоні. А його промови у Криму, де він вживав виразу «наш народ», звертаючись до громадян України, взагалі не лишають особливого сумніву в його намірах.
—    А вам не здається, що патріарх просто міг обмовитися? Він звик до промов у Росії, а тому й вжив традиційний для нього вираз «наш народ».
—    Алло, коли мова йде про Церкву та про чиновників такого рівня як Кіріл, то обмовок не може бути. Слово, особливо коли воно вимовлено сакральною особою, має символічний статус. Воно створює символічну реальність. Створює новітні геополітичні міти. Тому вважати, що патріярх «обмовився», означає вважати його недотепою. А Кіріл таким не є. У нього є інша вада. Він не має справжнього богословського вишколу, а отже, інколи може припуститися грубих помилок. Але все, що стосується геополітики, – це сфера справжніх, а не удаваних інтересів Кіріла. Тому, коли йдеться про символічну промову та геополітичний міт Криму, то Кіріл вживає саме тих слів, які були ним для цього наперед визначені.
—    Тобто Ви вважаєте, що він свідомо під час візиту підбурював сепаратистські тенденції на Донеччині та Криму?
—    Саме так. Кремлівським «карлікам» сьогодні потрібна наступна жертва після Чечні та Грузії. І сьогодні цілком зрозуміло, що такою жертвою обрано Україну. Україна – незалежна держава, суверенний статус якої підтримується США та іншими західними країнами. Крім того, якщо путіни сподіваються «проковтнути» південно-східні регіони та Крим, то водночас вони усвідомлюють, що центр і захід України «ковтати» не лише проблематично, але й небезпечно. Тому оптимальним кремлівським сценарієм для України (коли її керівництво не проводжуватиме лінії на повноцінну державність) є запуск сепаратистського проекту.
„Незалежний Крим”, „Донецька-Криворізька республіка”, сепаратистський рух на Закарпатті – ці проекти вже давно викохуються Москвою. Викохуються для того, щоб у певний момент, у час ікс, запустити проект розколу України. Кремль ймовірно розраховує на шантаж України втратою цілісності держави. „Або перетворюйтеся на федерацію, або ми визнаємо самопроголошені Кримську та Донецько-Криворізьку республіки” – таким чином, ймовірно, звучатиме „ультиматум Путіна”... В церковній площині цьому сценарію за часів Алексія II відповідав проект створення „Південно-Східної Митрополії” як альтернативної до Київської Митрополії церковно-адміністративної одиниці. Кіріл, ймовірно, назве цей проект інакше – „запровадження в Україні митрополичих округів”.

Але Кіріл не був би Кірілом, коли б він не вніс до цього путінського плану своєї корективи. Його креативною ідеєю стало перетворення Києва на другий після Москви патріарший центр РПЦ. Проекти Кіріла дуже легко визначити. У нього своєрідний спосіб мислення – свої думки-маркери. Одна з головних таких думок – це думка про себе. Що б не робив Кіріл, який би проект не започатковував – це обов’язково персональні проекти. Створення у Києві другої патріяршої резиденції – це саме такий персональний проект...
Обережні висловлювання Кіріла щодо Києва та можливості створення в столиці України другої резиденції московського патріарха дуже важливі. На мою думку, це взагалі найважливіше з того, що він сказав в Україні. З одного боку, Кіріл хоче отримати більшу незалежність від Кремля. І з цього боку, резиденція у Києві для нього – це альтернативний патріярший центр, що забезпечить йому більший ступінь свободи та незалежності від державної влади в Росії. Уявіть собі на хвилинку, як би склалася доля патріярха Нікона, коли б одна з його резиденцій знаходилася в іншій, незалежній, країні! З іншого боку, резиденція в Києві Кірілові потрібна для „вирішення” українського питання. Точніше, для того, щоб позбавити УПЦ головного чинника її незалежності – прав її предстоятеля. Перебування патріярха в Києві низведе особу Київського митрополита до рівня декорації. У традиції Православної Церкви титул єрарха визначається за місцем його фізичного перебування. Тобто, якщо у патріярха буде друга резиденція в Києві, то він буде вже не лише «патріярхом московським», але «патріярхом московським і київським».
—    А Вам не здається, що цей сценарій надто фантастичний?
—    А Ви згадайте, що говорили деякі горе-експерти та спікери УПЦ напередодні візиту Кіріла в Україну. Як би сприйняли тверезі думки про характер візиту в той час? У тім-то й річ, що Кіріл свідомо обирає жорсткі та креативні сценарії. Статус кво  України його не задовольняє. Події минулого літа, коли Святіший патріярх Варфоломій майже прийняв рішення про створення в Україні власної юрисдикції, смертельно налякали Москву. Вона усвідомлює, що Константинополь не поступиться, і лише шукає історичної нагоди прийняти до свого складу Українську Церкву. Тому Кіріл й наважився озвучити під час свого перебування в Україні варіант «московсько-київського» патріярхату.
—    І нащо, згідно з Вашою версією, патріарху Кирилу такий ризикований крок?
—    По-перше, як я вже сказав, це більша незалежність від Кремля. Якщо в Києві буде друга резиденція патріярха, то Кіріл будь якого дня зможе заявити Кремлю – «Я вам не подобаюсь? Гаразд! Тоді я житиму в своїй київській резиденції!» По-друге, це мало не ідеальний спосіб, формально не касуючи самоуправного статусу УПЦ, поставити її під свій повний контроль. Зрозуміло, що коли патріярх матиме свою резиденцію в Києво-Печерській лаврі, то митрополит Володимир виявиться там „гостем”. По-третє, додаючи до свого титулу «Київський», патріярх Кіріл додає привабловлсті РПЦ в очах недалекоглядного українського патріота. Розрахунок робиться на те, що українці не усвідомлять підміни і з більшою прихильністю поставляться до Кіріла та його наступників, якщо вони постійно будуть підкреслювати, що вони патріярхи давнього Києва. Однак, головним аргументом, на мою думку, є аргумент політичний. Патріярху з титулом „Московський і всієї Русі” не зручно втручатися в політичні справи України. А коли патріярх іменуватиме себе ще й «київським» та деякий час жити в Києві, то він нібито матиме «законне право» втручатися в політичне життя України. Можна лише собі уявити, до якої міри політично відвертими стануть тоді заяви Кіріла. „Як патріярх давніх міст Києва та Москви, я хочу звернутися до українського та російського народів...” Що ми лише не почуємо! Він буде закликати вірян до акцій громадянської непокори. Він буде розповідати українцям, за якого кандидата у президенти, та за яку партію на парламентських виборах їм треба голосувати. Він буде звертатися до нас з „історичним проханням” уникнути „громадянської війни та проголосувати за федералізацію України”. Я дуже легко можу собі уявити й те, як Кіріл у якості „московського та київського патріярха” агітуватиме нас проголосувати за входження до конфедерації або федерації з Росією...
—     Здається, Ви погадки вже й тексти промов Святішому патріарху написали. Але я все ще не розумію Вашої логіки. Невже єдиним мотивом для такого історичного кроку, як створення „подвійного” києво-московського патріархату, може бути мотив політичний?
—    По-перше, йдеться не про „подвійний” „києво-московський”, а про цілком московський, більш того, московськоцентричний патріярхат. Відомо, що титул Петра Першого складався з 99 слів, де він іменується як „великий государь и великий князь Петр Алексеевич всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец: Московский, Киевский, Владимерский, Новгородский...” Так само і останній російський імператор носив титул „Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский” а також „Царя Польского” та „Царя Грузинского”... То що – хочу я Вас спитати – наявнівсть у титуляції російських імператорів слів „Київський” або „Цар Польський” або „Грузинський” робили цих російських керманичів більш українськими, польськими, грузинськими? Не треба бути аж надто великим фахівцем у титулатурі, щоб зрозуміти. Називаючи себе „імператором і самодержцем...Київським”, російські імператори мали на увазі єдине: Київ – це наша територія, це наша власність, це частина нашої імперії. Так само хоче діяти і Кіріл. Долучаючи до свого титулу слово „Київський”, він не змінить центр тяжіння своєї московськоцентричної церковної імперії, а лише символічно ствердить свою владу над Києвом. „Київ – це моя канонічна територія”. Ось єдина логіка цього перейменування...
Тепер щодо Вашого закиду на мою адресу, тобто про політику і не лише політику. Я вже казав Вам, що вважаю, що тут діє цілий комплекс чинників. Один з  них – бажання Кіріла побудувати центри протидії путінському впливу на Церкву.
Не забуваймо, що церковні єрархи РПЦ завжди мріяли про власну гру і завжди обслуговували Кремль. Кіріл лише може мріяти про те, щоб здобути свободу від Кремля. А реально він змушений узгоджувати всі свої дії з Путіним та Медвєдєвим. Згадайте, куди саме попрямував Кіріл одразу після свого візиту? Він поїхав на доповідь до Кремля – рапортувати про „виконану ідеологічну роботу” перед російським президентом. І от і вся «незалежність» Кіріла! Про свої історичні плани та уявну незалежність він може розповідати оточенню… Розповідати для того, щоб бути більш схожим на свого вчителя – митрополита Нікодіма. А реально Кіріл – це єрарх, що зобов’язаний своїм обранням Кремлю, і відпрацьовує сьогодні лише ті ідеї та сценарії, які погоджені з Кремлем. Тому ідею про «московсько-київський» патріярхат, незалежно від особистих мотивів Кіріла, слід розглядати виключно в політичному аспекті. Київ не стане для Кіріла острівцем свободи. У столиці України також діють мобільні телефони. І Путіну буде вельми легко зателефонувати „київському патріярху Кірілу” для того, щоб поставити черговий ультиматум: або завтра вранці ти повертаєшся до Москви, або ми завтра вдень починаємо системну перевірку економічної діяльності патріярхії. Однак „київська патріярхія” Кіріла стане потужним центром імперської політики та пропаганди...

Далі буде

З Василем Стодолею спілкувалася Алла Дмитрук