Міжнародні події останніх чотирьох місяців чітко засвідчують планомірну підготовку одного з гарантів української безпеки – Російської Федерації – до виходу із т.зв. Великого українсько-російського договору про мир і співробітництво і, як наслідок такого кроку, до загарбання українських земель, перш за все Кримського півострова. Керівництво України робить вигляд, що не відчуває запах пороху, і, не звертаючись до світового співтовариства, воно обмежується куцими заявами на кшталт: «полиште нас у спокої» або ж «ми не маємо потреби у жодних коментарях щодо тих чи інших тверджень, бо вони брехливі» тощо. Не помічають загрози й інші гаранти безпеки та союзники України. Разом з тим, ескалація російсько-українського конфлікту може мати непередбачувані наслідки і для світового співтовариства та миру в Європі...
Такий невтішний висновок напрошується після розмови із політологом Василем Стодолею, який має можливість спостерігати за розвитком українсько-російських відносин дещо віддалено, навчаючись в аспірантурі одного із британських вузів.
- Пане Василю, Ви достатньо розлого прокоментували візит Московського патріарха Кирила в Україну. Проте, у розвиток Ваших коментарів, є питання і безпосередньо в річищі Вашого майбутнього фаху політолога. Отже, як би можна було стисло оцінити нинішній стан українсько-російських відносин?
- Вони перебувають у стадії глибокої політичної кризи. Росія ж, на мою думку, має твердий намір перевести їх у площину конфронтації з подальшим відторгненням українських земель.
- Чому так песимістично? Адже й раніше російські політики не раз вдавалися до грубого втручання у внутрішні справи України.
- З часів Петра І Московія ніколи не позбавлялася бацили імперіалізму. Були його різновиди: російський імперіалізм часів царизму, радянський, а тепер – неоросійський. Характерно, що на кожному з цих етапів Москва сповідувала дуже сумнівну з погляду ефективності доктрину – щоб ліквідувати реальну чи уявну загрозу з боку сусідів, вона їх завойовувала. Починаючи з часів Золотої Орди вона планомірно поглинала своїх сусідів. Але розбухаючи, Московія вбирала разом із завойованими народами всі їхні проблеми й хвороби. Від них двічі (у 1917 і в 1991 рр.) ця імперія розвалювалась.
Особливість новітнього російського імперіалізму в тому, що після агресії проти Грузії й часткової анексії її території, він перейшов із фази пропагандистської у фазу «практичної політики». І сьогодні ніщо так не сприяє його культивації, як лінива поблажливість світового співтовариства, особливо провідних країн Заходу. Згадаймо нещодавні заяви лідерів Франції та Німеччини про те, що події в Грузії не повинні вплинути на характер відносин по лінії Росія – ЄС та Росія – НАТО. Росія дуже швидко відчуває слабкість партнерів і майже завжди її максимально використовує. Так що Захід ще обов’язково відчує гарячий подих «північного ведмедя».
- Чи маємо ми докази того, що Росія веде справу до агресії проти України?
- Я не маю даних із закритих джерел, а відтак свої висновки я роблю лише на основі чітко проявлених тенденцій зовнішньої політики, що доступні будь-якому аналітику. І ці тенденції є, і вони, на мою думку, беззаперечні. Всі ми їх знаємо із новин як розрізнені явища. Проте, коли систематизувати факти, то виявиться, що в останні чотири місяці Росія безпрецедентно наблизилася до розриву т.зв. «Великого договору» із Україною.
По-перше, у квітні-травні 2009 р. у рамках нової концепції міжнародної безпеки (від Ванкувера до Владивостока) Кремль «засвітив» своє нове бачення стратегії світової безпеки. Відкидаючи глобалізацію як прояв американської гегемонії в світі, Росія прагне нав’язати світовому співтовариству ідею регіоналізації з багатополярним устроєм. Кожен із регіонів має перетворитися у такий собі феод, очолюваний найвпливовішою державою цього регіону, яку пропонується назвати «відповідальною» чи «провідною». Зрозуміло, що пострадянський простір автоматично визначається Росією як сфера саме її впливу. Війна з Грузією як прояв згаданої нової російської оборонної доктрини чітко показала, яку методологію («примус до миру», «примус до дружби» тощо) Росія активно застосовуватиме у захисті своїх імперських амбіцій та відвоюванні т.зв. «життєвого простору».
По-друге, майже одночасно Росія перейшла до політико-пропагандистської підготовки реалізації українського аспекту своєї доктрини. Окрім масованої атаки різноманітних аналітиків, Кремлем була інспірована знакова заява директора інституту СНД К.Затуліна «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы реализации» (27.04.2009). Фактично цією заявою офіційному Києву було пред’явлено ультиматум, який містив чотири основні вимоги, лише виконання яких дозволило б «відновити статус стратегічного партнера» або «особливі відносини» з Росією. Зокрема Україна мала б:
- проголосити нейтральний, позаблоковий статус, відмовившись від приєднання до НАТО;
- змінити унітарний устрій на федеративний;
- визнати російську мову державною на рівні з українською;
- залишитися у конфесійному просторі Московського патріархату.
У разі відмови реалізувати ці «умови», повідомляв К.Затулін, «у Росії дійдуть висновку, що зовсім не обов'язково Україна повинна зберегтися як держава (!) в інтересах російської політики». Тут же зазначалось, що в Росії не відкидають можливість сприяння територіальному розколу України. Як на мене, зрозуміло, що такі заяви Затулін не озвучував з власної ініціативи…
По-третє, десятиденний візит Московського патріарха Кирила (27.07 -05.08) став відвертим передвиборним зондажем настроїв в українському суспільстві й намірів його політичних сил. Ідея задуманого ним відтворення «единого русского мира» зависла в повітрі – про це, очевидно, і доповідав патріарх вже наступного дня після закінчення візиту російському Президентові. Очевидно, що результати поїздки настільки не задовольнили російське політичне керівництво, що спонукали його до безпрецедентного за динамікою «серпневого тиску» на Україну.
По-четверте, Москва змінює порядок використання збройних сил за межами Росії – на це направлений новий законопроект поданий до російської Державної Думи Д.Мєдвєдєвим. Фактично створюється правова база для майбутніх російських збройних операцій за кордоном. Так що «примус до миру» скоро може стати реальністю будь-якої країни, де будуть перетинатися імперські інтереси Москви.
- Чи не можна було б детальніше зупинитися на аспекті «серпневого тиску»?
- 11 серпня у відкритому зверненні до Президента України В.Ющенка російський Президент Д.Медвєдєв назвав політику України «відходом від принципів дружби й партнерства з Росією», що прямо стосувалось Великого Договору 1997 року. Україну звинувачено в антиросійській позиції під час війни на Кавказі. При цьому відкрите засудження агресії Росії з боку її європейських стратегічних партнерів заявник вперто не хотів помічати. У провину Києву ставилася також «переоцінка спільного історичного минулого двох країн» та продовження євроатлантичного курсу. Безпрецедентним стало рішення Москви відкласти на невизначений термін приїзд нового посла в Україну та не поздоровлення Д.Медвєдєвим В.Ющенка (а в його особі і всього українського народу) з Днем Незалежності. Фактично це означає перехід до політики «ні війни, ні миру», тобто зроблено серйозну заявку до загострення конфронтації між країнами.
14 серпня, під час зустрічі з канцлером ФРН А.Меркель, Д.Медвєдєв заявив, що «не бачить перспективи відновлення нормальних відносин з Україною при теперішньому її керівництві». Нагнітанню напруги в двосторонніх відносинах сприяв і серпневий дипломатичний скандал, пов‘язаний із взаємною висилкою російських та українських дипломатів.
Проте Кремлю був потрібний більш серйозний привід для подальшого загострення відносин. І його було «винайдено». В день Незалежності України (гумор у росіян такий специфічний) прокуратура Росії (представник спеціального слідчого комітету В.Маркін) звинуватила Україну «в участі військовослужбовців регулярних військових підрозділів Міноборони» у збройній агресії проти Південної Осетії, «геноциді» та «масових вбивствах». Зрозуміло, що за своєю вагомістю цей провокаційний аргумент розглядається як достатній для ухвалення Росією радикальних політичних рішень. Очевидно, Москва робить все для обґрунтування запланованого нею одностороннього розриву з Києвом Великого Договору з наступним відновленням територіальних претензій до України.
При цьому чомусь нікому на думку не спало, що слідчий комітет при прокуратурі Росії не є суб‘єктом міжнародної діяльності і заява зроблена, швидше за все, для «внутрішнього споживання» – підготовки відповідної громадської думки на території Росії. Організація і контроль за розслідуванням кримінальних справ взагалі не передбачають публічного «виходу на міжнародну арену», тим більше на рівні «представників» установ. Якщо є факти геноциду, то мають бути кримінальні справи проти конкретних осіб, запити до Генпрокуратур України та Грузії щодо сприяння у розслідуванні, аж до екстрадиції винних тощо. Міжнародним законодавством такі проблеми вже давно відпрацьовані, і події в Югославії щодо видачі військових злочинців і подальшого їх засудження міжнародним трибуналом – наочне цьому підтвердження.
- А чи зважиться Росія на такий ризикований крок – військову операцію проти країни, якій вона ж гарантувала безпеку?
- Повернення України у сферу свого впливу є невід‘ємною складовою стратегії національної безпеки Російської Федерації. Від цього вона не може відмовитись принципово. Теперішній момент не без підстав Росія вважає особливо сприятливим. Свідченням тому є:
- ослаблення України кризою в економіці (тридцятивідсоткове падіння виробництва у першому півріччі) й чергове передвиборче загострення глибокої внутрішньополітичної кризи (після обрання нового Президента України ситуація може змінитися на менш сприятливу для Росії, а це – новий ризик і нові роки очікування);
- засилля російського капіталу в Україні, відсутність реальної зацікавленості російських підприємців у розвитку викуплених ними підприємств (див.: https://www.epravda.com.ua/publications/4a938c30cd49c/);
- нездатність Євросоюзу, розколотого й деморалізованого російсько-грузинською війною та газовим шантажем, до активної протидії Росії. Яскравим доказом цього стало зумовлена енергетичною та економічною залежністю від РФ змова канцлера А.Меркель з Д.Медвєдєвим на переговорах 14 серпня 2009 р. (цю змову нині широко коментують британські ЗМІ). З усією очевидністю дало про себе знати те, що за рахунок поставок енергоносіїв з Росії Німеччина задовольняє 40% газових і 33% нафтових потреб своєї економіки, а російський капітал очікують у Німеччині не лише для вирішення проблем суднобудівних підприємств та заводів Opеl... З іншого боку, в Росії функціонує близько 5,5 тис. спільних підприємств з німецькими бізнесменами;
- нереалістичність розрахунку України на допомогу з боку США, які надмірно лібералізували свою політику щодо Росії на фоні ескалації експансіонізму Москви;
- в умовах прогнозованого китайського нейтралітету Україна залишається сам-на-сам з Росією.
«Задобрити» Росію можна лише шляхом діаметральної зміни стратегії національного розвитку України, що неможливо й безперспективно. А зупинити – лише відчутною політичною консолідацією всього суспільства. У будь-якому разі життєво необхідні системні й продумані дії. Бездіяльність подібна смерті.
Тим більше, що Росії і не потрібно спеціально вводити війська на територію України. Ці війська вже присутні тут – маю на увазі військові частини у Севастополі та навколишніх населених пунктах. Якщо до цього додати багаторічне ідеологічне безперешкодне обробляння населення Криму в антиукраїнському дусі та нинішній жалюгідний стан української армії (і озброєння, і моральний дух), то втрата Кримського півострова може відбутися для України миттєво.
- Насамкінець, яким Ви бачите ідеал українсько-російських відносин?
- Це модель рівноправного взаємовигідного партнерства двох дружніх, суверенних демократичних держав і народів, назавжди поєднаних етнічною спорідненістю та історією. Від конфронтації неодмінно програють і Росія, і Україна. Протистояння не може не ослаблювати обидві сторони, а тому наївно думати, що Росія отримає маленьку переможну війну, про яку свого часу так мріяв Наполеон, щоб вирішити внутрішні проблеми Франції. Від протистояння виграють ті, хто хоче бачити наші країни сировинним придатками і ранками збуту своїх товарів. Відтак час у Москви для приборкання власних амбіцій ще є, але чи є бажання?
Спілкувалася з В.Стодолею Алла Дмитрук
Такий невтішний висновок напрошується після розмови із політологом Василем Стодолею, який має можливість спостерігати за розвитком українсько-російських відносин дещо віддалено, навчаючись в аспірантурі одного із британських вузів.
- Пане Василю, Ви достатньо розлого прокоментували візит Московського патріарха Кирила в Україну. Проте, у розвиток Ваших коментарів, є питання і безпосередньо в річищі Вашого майбутнього фаху політолога. Отже, як би можна було стисло оцінити нинішній стан українсько-російських відносин?
- Вони перебувають у стадії глибокої політичної кризи. Росія ж, на мою думку, має твердий намір перевести їх у площину конфронтації з подальшим відторгненням українських земель.
- Чому так песимістично? Адже й раніше російські політики не раз вдавалися до грубого втручання у внутрішні справи України.
- З часів Петра І Московія ніколи не позбавлялася бацили імперіалізму. Були його різновиди: російський імперіалізм часів царизму, радянський, а тепер – неоросійський. Характерно, що на кожному з цих етапів Москва сповідувала дуже сумнівну з погляду ефективності доктрину – щоб ліквідувати реальну чи уявну загрозу з боку сусідів, вона їх завойовувала. Починаючи з часів Золотої Орди вона планомірно поглинала своїх сусідів. Але розбухаючи, Московія вбирала разом із завойованими народами всі їхні проблеми й хвороби. Від них двічі (у 1917 і в 1991 рр.) ця імперія розвалювалась.
Особливість новітнього російського імперіалізму в тому, що після агресії проти Грузії й часткової анексії її території, він перейшов із фази пропагандистської у фазу «практичної політики». І сьогодні ніщо так не сприяє його культивації, як лінива поблажливість світового співтовариства, особливо провідних країн Заходу. Згадаймо нещодавні заяви лідерів Франції та Німеччини про те, що події в Грузії не повинні вплинути на характер відносин по лінії Росія – ЄС та Росія – НАТО. Росія дуже швидко відчуває слабкість партнерів і майже завжди її максимально використовує. Так що Захід ще обов’язково відчує гарячий подих «північного ведмедя».
- Чи маємо ми докази того, що Росія веде справу до агресії проти України?
- Я не маю даних із закритих джерел, а відтак свої висновки я роблю лише на основі чітко проявлених тенденцій зовнішньої політики, що доступні будь-якому аналітику. І ці тенденції є, і вони, на мою думку, беззаперечні. Всі ми їх знаємо із новин як розрізнені явища. Проте, коли систематизувати факти, то виявиться, що в останні чотири місяці Росія безпрецедентно наблизилася до розриву т.зв. «Великого договору» із Україною.
По-перше, у квітні-травні 2009 р. у рамках нової концепції міжнародної безпеки (від Ванкувера до Владивостока) Кремль «засвітив» своє нове бачення стратегії світової безпеки. Відкидаючи глобалізацію як прояв американської гегемонії в світі, Росія прагне нав’язати світовому співтовариству ідею регіоналізації з багатополярним устроєм. Кожен із регіонів має перетворитися у такий собі феод, очолюваний найвпливовішою державою цього регіону, яку пропонується назвати «відповідальною» чи «провідною». Зрозуміло, що пострадянський простір автоматично визначається Росією як сфера саме її впливу. Війна з Грузією як прояв згаданої нової російської оборонної доктрини чітко показала, яку методологію («примус до миру», «примус до дружби» тощо) Росія активно застосовуватиме у захисті своїх імперських амбіцій та відвоюванні т.зв. «життєвого простору».
По-друге, майже одночасно Росія перейшла до політико-пропагандистської підготовки реалізації українського аспекту своєї доктрини. Окрім масованої атаки різноманітних аналітиків, Кремлем була інспірована знакова заява директора інституту СНД К.Затуліна «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы реализации» (27.04.2009). Фактично цією заявою офіційному Києву було пред’явлено ультиматум, який містив чотири основні вимоги, лише виконання яких дозволило б «відновити статус стратегічного партнера» або «особливі відносини» з Росією. Зокрема Україна мала б:
- проголосити нейтральний, позаблоковий статус, відмовившись від приєднання до НАТО;
- змінити унітарний устрій на федеративний;
- визнати російську мову державною на рівні з українською;
- залишитися у конфесійному просторі Московського патріархату.
У разі відмови реалізувати ці «умови», повідомляв К.Затулін, «у Росії дійдуть висновку, що зовсім не обов'язково Україна повинна зберегтися як держава (!) в інтересах російської політики». Тут же зазначалось, що в Росії не відкидають можливість сприяння територіальному розколу України. Як на мене, зрозуміло, що такі заяви Затулін не озвучував з власної ініціативи…
По-третє, десятиденний візит Московського патріарха Кирила (27.07 -05.08) став відвертим передвиборним зондажем настроїв в українському суспільстві й намірів його політичних сил. Ідея задуманого ним відтворення «единого русского мира» зависла в повітрі – про це, очевидно, і доповідав патріарх вже наступного дня після закінчення візиту російському Президентові. Очевидно, що результати поїздки настільки не задовольнили російське політичне керівництво, що спонукали його до безпрецедентного за динамікою «серпневого тиску» на Україну.
По-четверте, Москва змінює порядок використання збройних сил за межами Росії – на це направлений новий законопроект поданий до російської Державної Думи Д.Мєдвєдєвим. Фактично створюється правова база для майбутніх російських збройних операцій за кордоном. Так що «примус до миру» скоро може стати реальністю будь-якої країни, де будуть перетинатися імперські інтереси Москви.
- Чи не можна було б детальніше зупинитися на аспекті «серпневого тиску»?
- 11 серпня у відкритому зверненні до Президента України В.Ющенка російський Президент Д.Медвєдєв назвав політику України «відходом від принципів дружби й партнерства з Росією», що прямо стосувалось Великого Договору 1997 року. Україну звинувачено в антиросійській позиції під час війни на Кавказі. При цьому відкрите засудження агресії Росії з боку її європейських стратегічних партнерів заявник вперто не хотів помічати. У провину Києву ставилася також «переоцінка спільного історичного минулого двох країн» та продовження євроатлантичного курсу. Безпрецедентним стало рішення Москви відкласти на невизначений термін приїзд нового посла в Україну та не поздоровлення Д.Медвєдєвим В.Ющенка (а в його особі і всього українського народу) з Днем Незалежності. Фактично це означає перехід до політики «ні війни, ні миру», тобто зроблено серйозну заявку до загострення конфронтації між країнами.
14 серпня, під час зустрічі з канцлером ФРН А.Меркель, Д.Медвєдєв заявив, що «не бачить перспективи відновлення нормальних відносин з Україною при теперішньому її керівництві». Нагнітанню напруги в двосторонніх відносинах сприяв і серпневий дипломатичний скандал, пов‘язаний із взаємною висилкою російських та українських дипломатів.
Проте Кремлю був потрібний більш серйозний привід для подальшого загострення відносин. І його було «винайдено». В день Незалежності України (гумор у росіян такий специфічний) прокуратура Росії (представник спеціального слідчого комітету В.Маркін) звинуватила Україну «в участі військовослужбовців регулярних військових підрозділів Міноборони» у збройній агресії проти Південної Осетії, «геноциді» та «масових вбивствах». Зрозуміло, що за своєю вагомістю цей провокаційний аргумент розглядається як достатній для ухвалення Росією радикальних політичних рішень. Очевидно, Москва робить все для обґрунтування запланованого нею одностороннього розриву з Києвом Великого Договору з наступним відновленням територіальних претензій до України.
При цьому чомусь нікому на думку не спало, що слідчий комітет при прокуратурі Росії не є суб‘єктом міжнародної діяльності і заява зроблена, швидше за все, для «внутрішнього споживання» – підготовки відповідної громадської думки на території Росії. Організація і контроль за розслідуванням кримінальних справ взагалі не передбачають публічного «виходу на міжнародну арену», тим більше на рівні «представників» установ. Якщо є факти геноциду, то мають бути кримінальні справи проти конкретних осіб, запити до Генпрокуратур України та Грузії щодо сприяння у розслідуванні, аж до екстрадиції винних тощо. Міжнародним законодавством такі проблеми вже давно відпрацьовані, і події в Югославії щодо видачі військових злочинців і подальшого їх засудження міжнародним трибуналом – наочне цьому підтвердження.
- А чи зважиться Росія на такий ризикований крок – військову операцію проти країни, якій вона ж гарантувала безпеку?
- Повернення України у сферу свого впливу є невід‘ємною складовою стратегії національної безпеки Російської Федерації. Від цього вона не може відмовитись принципово. Теперішній момент не без підстав Росія вважає особливо сприятливим. Свідченням тому є:
- ослаблення України кризою в економіці (тридцятивідсоткове падіння виробництва у першому півріччі) й чергове передвиборче загострення глибокої внутрішньополітичної кризи (після обрання нового Президента України ситуація може змінитися на менш сприятливу для Росії, а це – новий ризик і нові роки очікування);
- засилля російського капіталу в Україні, відсутність реальної зацікавленості російських підприємців у розвитку викуплених ними підприємств (див.: https://www.epravda.com.ua/publications/4a938c30cd49c/);
- нездатність Євросоюзу, розколотого й деморалізованого російсько-грузинською війною та газовим шантажем, до активної протидії Росії. Яскравим доказом цього стало зумовлена енергетичною та економічною залежністю від РФ змова канцлера А.Меркель з Д.Медвєдєвим на переговорах 14 серпня 2009 р. (цю змову нині широко коментують британські ЗМІ). З усією очевидністю дало про себе знати те, що за рахунок поставок енергоносіїв з Росії Німеччина задовольняє 40% газових і 33% нафтових потреб своєї економіки, а російський капітал очікують у Німеччині не лише для вирішення проблем суднобудівних підприємств та заводів Opеl... З іншого боку, в Росії функціонує близько 5,5 тис. спільних підприємств з німецькими бізнесменами;
- нереалістичність розрахунку України на допомогу з боку США, які надмірно лібералізували свою політику щодо Росії на фоні ескалації експансіонізму Москви;
- в умовах прогнозованого китайського нейтралітету Україна залишається сам-на-сам з Росією.
«Задобрити» Росію можна лише шляхом діаметральної зміни стратегії національного розвитку України, що неможливо й безперспективно. А зупинити – лише відчутною політичною консолідацією всього суспільства. У будь-якому разі життєво необхідні системні й продумані дії. Бездіяльність подібна смерті.
Тим більше, що Росії і не потрібно спеціально вводити війська на територію України. Ці війська вже присутні тут – маю на увазі військові частини у Севастополі та навколишніх населених пунктах. Якщо до цього додати багаторічне ідеологічне безперешкодне обробляння населення Криму в антиукраїнському дусі та нинішній жалюгідний стан української армії (і озброєння, і моральний дух), то втрата Кримського півострова може відбутися для України миттєво.
- Насамкінець, яким Ви бачите ідеал українсько-російських відносин?
- Це модель рівноправного взаємовигідного партнерства двох дружніх, суверенних демократичних держав і народів, назавжди поєднаних етнічною спорідненістю та історією. Від конфронтації неодмінно програють і Росія, і Україна. Протистояння не може не ослаблювати обидві сторони, а тому наївно думати, що Росія отримає маленьку переможну війну, про яку свого часу так мріяв Наполеон, щоб вирішити внутрішні проблеми Франції. Від протистояння виграють ті, хто хоче бачити наші країни сировинним придатками і ранками збуту своїх товарів. Відтак час у Москви для приборкання власних амбіцій ще є, але чи є бажання?
Спілкувалася з В.Стодолею Алла Дмитрук
Теги:
