Від редактора: Це інтерв'ю публікується з нагоди 150-ї річниці, відколи "Кобзар" Тараса Шевченка було надруковано вперше в Санкт-Петербурзі
ОКСАНА ЗАБУЖКО: Говорячи про «Кобзар» Тараса Шевченка та про його творчість, про мотиви християнські, юдейські та гностичні в його поезії, треба мати на увазі ситуацію української інтелігенції того покоління, яка опинилася без своєї Церкви і перебувала у конфлікті з російським православ’ям.
Характерно, що це була ситуація не лише українців, таким було світоглядне відчуття всієї інтелігенції в Російській імперії. Це те, про що писали російські філософи «срібного віку», і одна з причин взагалі цього вибуху російської літератури в ХІХ столітті – російський дух пішов з церкви в літературу, в словесність. Тому що з часу синодальної реформи петровської всі ці «симфонія» і царепапізм не могли сприйматися освіченими людьми 19 століття, тодішніми інтелектуалами (та й зараз не сприймаються тими, кого з повним правом можна віднести до цього соціального прошарку). Ситуація цієї внутрішньої інтелектуальної і психологічної опозиції, відповідно і метафізичної опозиції, грубше мовлячи, опозиції офіційній церкві є пряма шевченківська тема:
«Храми, каплиці і ікони.
Я перед образом твоїм неутомленно б’ю поклони»
Тобто це християнство як таке, але без храму та його служників, це опозиція Бога і візантійського Саваофа, опозиція еклесії у значенні соборності та примітивного клерикалізму. І тут Шевченко виступає виразником настроїв і прагнень оцієї малоросійської освіченої страти. Зрештою, це й було те середовище, для якого Шевченко писав і в якому його читали. Це освічене українське панство 40-х років ХІХ століття. Ілюстрацією їх світоглядних уподобань виступає мемуаристика П. Скоропадського, зокрема «Мое детство на Украине». Цей текст дуже багато дає для розуміння того, що відбувалося з цією країною та її елітою в ХІХ столітті. Наприклад, майбутній гетьман пише про те, як Іван Скоропадський, який збудував церкву на свій кошт, посварився з Синодом і церква стояла 35 років не освячена. Павло Скоропадський (ще маленький) запам’ятав, як у них вдома постійно глузували з анафеми Мазепі. Адже, коли в збудованих Мазепою храмах підноситься молитва за храмобудівничого – а їх багато було по Україні, цих мазепиних храмів – і тут-таки в цьому храмі виголошується Петрова анафема Івашку Мазепі, то це був постійний предмет кпинів, такого собі інсайдерського гумору ось цього середовища, того малоросійського дворянства, яке ще не стало українською інтелігенцією, але було тим підгрунтям, з якого постала в майбутньому поколінні українська інтелігенція.
Безперечно, що це все проектується і на шевченкову свідомість, але у нього, думаю, є вже літераторське, вже пророче, тобто романтично-літераторське почуття своєї місії, почуття запоручництва за свою спільноту. Є відповідальність і гостре усвідомлення цієї відповідальності за долю власного народу,яким завжди відзначались всі генії доби романтизму, звідти позови з Богом – як у «Заповіті»: «а до того я не знаю Бога». Або ще оцей сюжет, неодноразово проаналізований «як понесе у синєє море кров ворожу». Де «кров ворожа» – та, що вражена вірусом диявольським, вірусом боягузництва та зради.
Інший потужний мотив, пов’язаний з християнською жертовністю – це паралелі з викупною жертвою Ісуса Христа, який прийняв смерть на хресті заради порятунку людей.
Це заклання, про що я писала у «Шевченковому міфі України», пов’язано з феноменом «заложних мерців», тобто відданням себе в заставу. Це, до речі, дуже старий міфологічний мотив. Скільки є цих історій, переказів, казок, легенд про того, котрий не упокоїться, про якогось національного героя, якогось богатиря, переможця, лицаря у замку, який не упокоїться доти, доки його край (нарід) не буде визволено! Тобто є якась умова закладання душі, котра в полоні цієї реальності, котра продовжує боротьбу вже з того світу. І поки не впадуть всі ці замки, поки з краю не буде зняти закляття, буде лицар-король-герой-богатир, який є пророк, який є запоручником ніби за цей край, доти його душа не буде знати спочину, і тільки після того він відходить в край праотців, тобто в рай. Романтичний мотив, але в принципі серйозний. У саме це слово «романтичний» ми вкладаємо певний відтінок театральності, проте романтизм – це справді остання релігійна течія в мистецтві, де була глибока, щира віра, і в тому числі віра в представницьку місію поета з великої літери і в особливі стосунки письменника зі своєю спільнотою і Богом. І ще одне: ми не повинні випускати з поля зору, що Шевченко – християнин дуже неортодоксальний.
Якщо мислити в категоріях конфесійних, то його слід класифікувати як «єретика» в традиційних церквах. Звідси і його інтерес до єресей, і всі ті речі, котрі Йосиф Бродський назвав «извечним протестантизмом всякого поэта», у тому сенсі, що кожен поет – протестант. У тому розумінні, що йому посередники між ним і Богом не потрібні. Так, як у Лютера. З чого починалася Реформація? Власне, з того, що людина у спілкуванні з Богом посередництва церкви не потребує. Що церква – це просто молільний дім, де всі сходяться для підтримання духу конгрегації, для спільної молитви, але це не є та представницька інституція, якій треба вручати гроші за те, щоби бути ближче до Бога.
Причому потреби вписувати конкретно Шевченка в нішу якогось протестантського напрямку, чи єресі я не бачу з тої простої причини, що українська релігійність у ХІХ столітті – це релігійність колоніального народу, позбавленого власної церкви. Вона за визначенням повинна була розтікатися по сектах, єресях. І за визначенням вона дуже гетерогенна, вона і досі така.
Тоді, у ХІХ ст., оця амплітуда – від європейського романтизму до українського антиклерикалізму – це цілком відповідало духові часу. Цей пошук започаткував інтенсивні творчі процеси в українській культурі. Це було тим, що Достоєвський називав пошуками свого Бога. Адже процес націєтворення не неможливий, поки немає власного національного сакруму. Відповідно, «борюкання» з тим богом, якого гностики або окремі єретики називали «Абсолютом», отим самим платонівським Абсолютом, і оці позови з Богом, котрий не одурить, на відміну від візантійського Саваофа, і все, що з цим пов’язано, це насправді безумно цікаві процеси.
Це богоборство, воно не таке, як протистояння Люцифера, його виклик Божественній сутності, це швидше боротьба Йакова з Богом, того, кому Бог дає ім’я Ізраїль, і хто стає родоначальником держави Ізраїль. Так, боротьба з янголом.
Тобто – це двобій, з якого засновувався Ізраїль. За цією логікою зрозуміло, звідки взагалі походить право пророка говорити до Бога. А оте Шевченкове, пророче
«До того я не знаю Бога,
Як понесе у синєє море кров ворожу» – це ще серйозніше. Це дуже страшна клятва перед лицем Бога.
О. З. На це питання не бажано давати відповіді. Я думаю, що це такі речі, які завжди лишаються все-таки в приватному відомстві стосунків людини з Богом, навіть коли ця людина Тарас Шевченко.
Відчуття представницької місії було безперечно. Адже все життя Шевченко відчував, як йому пощастило: визволитися з кріпацтва, отримати освіту, писати й видаватися. Звідси походить й оте його почуття відповідальності за «малих і сірих», за тих, хто не зміг вийти з мороку рабства. Як би він міркував: «Так склалося, що саме я, який вийшов із цих самих низів, і я, котрий знаю зсередини, скільки там було людей, скільки там було погашеного світла, скільки там було душ, які ніколи не дійшли до світла, які ніколи не мали навіть грамоти навчитись, скільки там занапащених життів, Ніби виступаю від імені всіх цих занапащених життів і відповідальність на мені лежить за всі ці занапащені життя. Раз так, то чи дивуватися тому, що мені випало пройти цей шлях, який нікому з них і снитися не міг».
Тобто сама біографія Шевченка цілком може бути описана в каноні житійної літератури. Ціле життя в категорії чуда, і біографія, яка сама по собі зі сторони читається, як біографія обранця долі. Адже реальних шансів, не те що стати всесвітньо відомим поетом, але і просто навіть отримати професійно освіту художника в столичній академії, шансів у хлопчика, народженого у кріпацькій родині в селі, було нуль цілих нуль десятих. Все, що відбувалося в цій долі, в цьому житті, зі сторони може видатися дивом із див. І людина, якій таке судилося, не може не почувати, що в цьому якийсь сенс і що на неї покладено певне призначення.
А. Д. Чи відчував він, що настане час розплачуватись за цю «ласкаву долю»?
О. З. Мотив розплати за це прямо присутній у повісті «Художник». І навіть раніше він є, у листах студентського періоду, коли молодий Тарас пише: «мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе».
Я думаю, що це моменти теж і християнського виховання, бо давайте не забувати, що наші, спеціально навіяні радянською школою уявлення про дикий жах і темноту кріпацького села, все ж таки далекі від дійсності. Українське село доби Шевченкового дитинства при всіх страхіттях кріпацької недолі, про яку ми так наполегливо вчили в школі, зберегло дуже активну пам’ять про свободу і про певний рівень освіти і культури. Що й розуміємо ми, довідуючись, що той маленький хлопчик Тарасик списував Сковороду десь там на вигоні, пасучи ягнят. Отже, був метатекст Сковороди в його свідомості. Коли той хлопчик списував Сковороду, а дистанція була десь так як від нас до Олеся Терентійовича Гончара тоді до Сковороди, тобто не така вже і далека. То я думаю, якісь засади чистої, невоцерковленої релігійності, чи релігійної філософії, Шевченко виніс ще з свого українського дитинства.
І там є своя, неперервна, що від Платона ще тягнеться, лінія достатньо елітарного позацерковного, поза конфесійного переживання і осмислення релігійного досвіду. Чи містичного досвіду. Це почуття обранства, яке переживається, як почуття відповідальності.
А. Д. Чи міг Шевченко сподіватися, що хтось прийде йому на зміну, чи ця місія пророча неповторна і в ній не може бути нащадків?
О. З. Це ви вже питаєте як про відьмака, який має свої знання комусь передати. Хоча гіпотеза про шаманство Шевченка є в Плюща (книга І. Плюща «Екзод Тараса Шевченка». – Х.: Факт, 2001. – А.Д.)
Ближче до реальності, якщо уявити, що це не нащадки, а співтрудники, адже у Шевченка було сильне відчуття побратимства. Те, що побратими його ненабагато ліпше поводилися, ніж апостоли по відношенню до Христа, то й Христові апостоли теж були всього тільки людьми, й ми бачимо в Євангелії їх занадто драматичні і по-людському зворушливі історії. Але це відчуття побратимства, яке в молодості вже було, воно в Шевченка глибинне й всеохопне.
А. Д. А чи не здається Вам, що й у Кирило-Мефодіївському братстві, яке було найвищим виявом оцього побратимства, є відгомін православних братств українських XV-XVII ст.?
О. З. Безперечно. У діяльності Кирило-Мефодіївського товариства простежується традиція Реформації, принципи та засадничі віхи отих самих братств. Так само, як і певне відлуння масонських лож.
До речі:
Дуже цікавою розробкою є ідеї про "заложних мерців", які, на жаль, не концептуалізовані. (Оскільки ця тема не є загальновідомою, вкажемо найбільш відомі праці з неї: Зеленин Д.К. Очерки русской мифологии. Выпуск первый: Умершие неестественною смертью и русалки. Пг., 1916; Він же. Древнерусский языческий культ "заложных" покойников. Пг., 1917.) Отже, "заложники" -- це люди, що вмерли неприроднім чином (тобто, не від старості) -- вбиті, самогубці та т.ін. Вони ніби доживають після смерті термін, що був даний їм при народженні. "Заложники" живуть у лісі, у полі, у воді, навіть серед людей і всіляко шкодять живим, тому в їхні домовини інколи забивали осикові кілки. Наруга над могилою "заложника" не розглядалась як великий злочин (на відміну од осквернення могили природньо померлої людини), бо вважалося, що з моменту своєї неприродньої смерті "заложники" знаходяться у повному розпорядженні нечистої сили. Так найвідоміший "заложний мрець" з сучасних -- це Ленін. Отже, п. Оксана виводить українську архетипову пару "Золотого Віку" -- "заложних мерців" у чеканні Страшного Суду -- це "козак у могилі" та "дівоча душа-пташка", що летить до Бога. Архетипи сучасного - це "москаль" та скривджена ним "покритка". В "Останню (тобто, "Судню") годину" можна чекати й "Воскресіння нації", яке розуміється як поновлення феномену козацтва, як "де-москалізація" українських мужчин. Саме за допомогою поетового Слова "заложні мерці" можуть не лише преобразити дегероїзовану сучасніть, але й утворити нове "боголюдство". Тут виникає й цікава паралель до Софіології (чи "Софіє-софії") Володимира Соловйова... (Андрій Окара)
Теги:
