Член екуменічної комісії пояснює, чому останній документ діалогу є значущим

Група вчених і провідних ієрархів Церкви, яка намагається вторувати шлях до відновлення повного сопричастя між Католицькою і Православною Церквами, дійшла до спільного розуміння відношення між соборовістю і приматом у Церкві в першому тисячолітті християнства, з особливою вказівкою на роль Римського єпископа. Документ, щодо якого вони дійшли згоди на недавній зустрічі в італійському місті К’єті, визнає примат Риму між первісними п’ятьма патріаршими престолами Церкви.

К’єтійський документ «Соборовість і примат підчас першого тисячоліття: Назустріч спільному розумінню служіння єдності Церкви», «також надає католицько-православному діалогові спільну основу, на якій потрібно будувати», каже Монсеньйор Пол МакПартлен (Paul McPartlan), член Спільної Міжнародної Комісії для богословського діалогу між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою, яка випрацювала цю угоду.


Їхній документ досліджує як першість єпископа, митрополита чи патріарха і папи, так і «соборовість» – колегіальні стосунки між єпископами, вкорінені у сопричасті всіх вірян у Церкві.


Монс. МакПартлен, професор систематичного богослов’я і екуменізму в Католицькому Університеті Америки, дав інтерв’ю сайту «Aleteia» про документ і його значущість у наближенні до сподіваної єдності католиків і православних.


Результатом зустрічі в К’єті, яка була чотирнадцятим пленарним засіданням Комісії, став її документ від 22 вересня. Як би Ви підсумували цей документ?


На мою думку, цей документ є дуже значущим, бо пройшло вже дев’ять років від останнього католицько-православного узгодженого документу – погодженого в Равенні у 2007 р. – і в цей час ми працювали над тим, що, як усі знають, є найскладнішим спірним питанням із усіх, які існують поміж нами, тобто над тим, яким є відношення між соборовістю і приматом на трьох рівнях життя Церкви – місцевому, регіональному і вселенському – але особливо бажаючи обговорити вселенський рівень, де, звичайно ж, в історії траплялися більші труднощі між Сходом і Заходом, з огляду на роль папи як вселенського примаса.

Два попередні проекти документу зазнали невдачі, у Відні (2010 р.) і в Аммані (2014 р.), тому ця теперішня угода, за третьою спробою, є дуже важливою. Це досить короткий документ, але я вважаю, що він є досить суттєвим. Він постановляє, що основою для соборовості в Церкві є життя Боже, Пресвятої Тройці, Отця, Сина і Святого Духа. Тому ми маємо дуже богословське осердя для цього тексту, і він гласить, що примат і соборовість є взаємопов’язаними і взаємодоповнюючими на всіх рівнях життя Церкви. Він обговорює місцевий рівень, із місцевою Церквою навколо єпископа, а тоді регіональний рівень із митрополитом чи патріархом із єпископами регіону чи території.

А потім він переходить до вселенського рівня, і визнає древній taxis (канонічний порядок єпископів) п’яти патріарших престолів [Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія і Єрусалим], із Римом на першому місці. У цей спосіб Рим визнаний таким, що має вселенський примат, але дуже в контексті соборовості, і він намагається вказати від першого тисячоліття, котре є ерою, щодо якої католики і православні погоджуються, на те, що ми очікуємо від нього орієнтації, деяких дуже важливих аспектів того, в якому стосунку папа, як Римський єпископ, стоїть до ширшої Церкви. Він згадує тут особливо три речі:

  • Він говорить про залучення папи до вселенських соборів. Римський єпископ ніколи не був присутнім на вселенських соборах у першому тисячолітті, однак завжди було так, що він або мав делегатів на соборі, або ж погоджувався з вченням собору постфактум. Другий Нікейський Собор 787 р. подав кілька критеріїв для вселенського собору і визнав, що залучення Римського єпископа було суттєвим для того, щоб собор було визнано вселенським. Тому папи завжди є якось залученими до вселенського собору.

  • Потім він говорить про роль папи як апеляційної інстанції, яку ми знаходимо в першому тисячолітті, тому що апеляції до Римського єпископа подавалися в першому тисячолітті навіть від Церкви Сходу (разом із апеляціями іншим великим престолам). Правила для цього були чітко з’ясовані на Сардікському соборі в 343 році. Ясно, що там не було визнання того, що папа мав пряму юрисдикцію на Сході, але тим не менше єпископи з Сходу могли апелювати до нього, і то таким чином, що ми кажемо, що ця практика чітко показувала сопричастя Церкви. Римський єпископ має особливу роль у сопричасті Церкви.

  • Нарешті, і можливо це є найважливішим, є визнання того, що порядковість патріарших престолів, чи taxis, є глибоко вкоріненою в Євхаристії. Так ми повертаємося до самих фундаментів нашого діалогу, найпершого документу, а саме Мюнхенського документу 1982 р., який заклав євхаристійну основу, та прийняв євхаристійну еклезіологію. К’єтійський документ визнає, що завжди тоді, коли патріархи збираються для відправи Євхаристії, вони стоять на Євхаристії у порядку taxis, так що taxis є фундаментально пов’язаний із відправою, котра дає Церкві її життя, тобто з Євхаристією. Отож, імпліцитно Римський єпископ як вселенський примас, має цілком особливий зв'язок із євхаристійним життям Церкви, і я думаю, що ця ідея є надзвичайно багатообіцяючою для майбутнього діалогу й дискусії.

На які поступки пішла кожна з сторін, щоб дійти до цього пункту?


Чесно кажучи, я не вважаю, що є сенс, робити якісь поступки. Думаю, що існує щире намагання, знайти спільне підґрунтя.

На мою думку, є ще один значущий аспект цього тексту. Кожен знає, що РПЦ не прийняла Равеннського документу від 2007 р., і тому завжди від 2007 р. було неясним, який обсяг мало спільне підґрунтя між нами, католиками і православними. Думаю, що цей документ, не звертаючись до Равеннського документу, знову висловлює деякі фундаментальні здобутки цього документу: ідею, що соборовість і примат є взаємопов’язаними; ідею, що існують три рівні в Церкві: місцевий, регіональний і вселенський; ідею, що дійсно існує примат на кожному з цих рівнів і тому існує вселенський примат, який має Рим тому, що він займає перше місце в taxis. І тому дійсно те, що ми там робимо, є відновлення спільної основи нашого діалогу і повернення всіх Церков до цього самого епізоду. Москва, звичайно, взяла участь у зустрічі в К’єті. Тому ми тепер ясно маємо спільну основу, для всіх із нас, рухаючись вперед у діалозі.

В К’єті був дуже добрий дух; там було добре відчуття співпраці і прагнення зробити крок вперед у нашій дискусії.

Чи ця угода зробить необхідним те, щоб Католицька Церква змінила своє вчення щодо ролі Римського єпископа?


Ні. Ми не маємо мандату як католицькі делегати для діалогу, змінювати католицьке вчення і ми жодним чином не можемо йти проти католицького вчення. Ми маємо бути абсолютно вірними католицькому вченню, так само як православні мають бути вірними православному вченню. Саме тому поступ діалогу є дуже обережним, інколи дуже повільним, прислухаючись один до одного. І я вважаю, що один пунктів, який ми визнали, є той, що мова юрисдикції, яку католики часто асоціюють із папою, є надто термінологією другого тисячоліття. Тому коли ми дивимося на перше тисячоліття, то було б великим анахронізмом, говорити про вселенську юрисдикцію папи. Замість цього ми повинні дивитися на дуже значущу роль, яку папа відігравав у сопричасному житті Церкви, ту роль, яка була визнана як на Сході, так і на Заході. Хоча і є ясним, що папа відносився радше по-різному до Церкви на Заході, ніж до Церкви на Сході, тим не менше Римський єпископ був визнаний на Сході таким, що відігравав важливу роль у Церкві як цілій.

Що іще мусить бути вирішене для того, щоб ми взаємно могли сказати, що ми є в повному сопричасті одні з одними?


Ясно, що ми в якийсь спосіб маємо займатися другим тисячоліттям. Це потребує обговорення наступного року спільним координаційним комітетом, щоб точно вирішити, що ми робитимемо як наступне. Ми поглянули на перше тисячоліття і ми заклали дуже добру спільну основу. К’єтійський документ каже, що тепер ми мусимо будувати на цій спільній основі з першого тисячоліття, але життя Церкви продовжується, було й друге тисячоліття, в якому були розвитки, добрі й не такі добрі, з обох боків. Тому ми якось мусимо обговорити друге тисячоліття. Православні, й особливо РПЦ, дуже хочуть звернутися до питання уніатизму [Східні християни, які вступили в унію з Римом у різні часи другого тисячоліття, але залишили свою літургію і традиції, такі як Українська Греко-Католицька Церква]. Богословський діалог вже видав узгоджену заяву про цю важливу справу в 1993 році. Напевно, ми потребуватимемо більше праці в цьому напрямку. Але потрібно ще узгодити точний контекст, в якому має робитися ця праця.

Ми маємо якось рахуватися з другим тисячоліттям, але я дуже надіюся, що ми можемо зробити це в позитивному дусі. Ми погоджуємося, що основою для нашого руху вперед сьогодні є свідчення і життя нерозділеної Церкви першого тисячоліття, і ми з’ясували деякі важливі пункти з першого тисячоліття в новому документі. Нам не можна занадто застрявати в другому тисячолітті, яке є дуже комплексною ерою.

Джерело Аleteia.org


Переклав з англійської Микола Крокош

Теги: