Ведучий програми — директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. В програмі говорили про важливість дієвого застосування освіти в поширенні християнських цінностей.

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо найбільш цікаві моменти, які пролунали у програмі.

Готуючись до розмови з вами, я проглянув вашу активність. Ви маєте відеоблог. Ви активно присутні у різноманітних заходах у Черкасах, власне, там, де ви служите. Я дізнався про те, що ви вивчаєте творчу спадщину видатного християнського богослова Карла Барта. Хотілося б почати нашу розмову, поговоривши трошки про цю видатну людину. Якщо ми говоримо про Карла Барта, яке його значення для християнства?

— Я почав вивчати і ознайомився із спадщиною Барта десь приблизно 10 років тому, і це справило на мене величезне враження. Це не тільки є велика особистість і великий богослов, тому що об’єм його праць є великим – це очевидно для всіх, хто більш-менш обізнаний у цьому питанні; але його вплив на розвиток християнської догматики, християнського віровчення просто надзвичайно величезний. Це такий, як сказав один дослідник, вибух, хвилі від котрого розійшлися дуже далеко, і я би навіть сказав, що вони пройшли з-поміж меж різних конфесій. Він вплинув на бачення багатьох католиків, зокрема Бальтазара. Він вплинув на православне розуміння. Багато хто, до речі, з православних богословів, біблеїстів дуже шанобливо відгукуються про спадщину Барта – про його тлумачення послання до римлян, Ярослав Пелікан дуже позитивно відгукується про Карла Барта. Перше, це те, що я вже сказав: об’єм його праці. За спостереженнями деяких дослідників, тільки «Церковна догматика», уявіть собі, у сім разів більша, ніж «Настанови в християнській вірі Жанна Кальвіна» – такий установчий твір отців Реформації, і у два рази більша, ніж «Сума теології» Томи Аквінського. Тобто це монументальна робота, монументальний труд, на який у Барта пішло 36 років. От мені у цьому році буде тільки 37, тобто людина працювала над «Церковною догматикою» більше ніж я живу на світі. І це не може не справити враження. Ми бачимо, по-перше, приклад такий особистісний, приклад людини дуже цілісної, цілеспрямованої, глибинно укоріненої у своєму покликанні і в реалізації цього покликання в академічному середовищі. Звичайно, не можна не сказати про те, що він, скажімо, так закцентував увагу своїх сучасників, а потім і своїх нащадків на фундаментальних доктринах християнства, котрі на той історичний момент були уже трошки в забуті. Якщо ми візьмемо, так зване ліберальне богослов’я 19-го, початку 20-го століття трошки відійшло від тих фундаментальних доктрин ранньої церкви, котрі були сформульовані у перші століття християнства. От саме Барт, по суті, повернув все протестантське богослов’я у русло ранньохристиянської догматичної традиції. Він ревно, ґрунтовно і переконливо обстоював такі догмати, як вчення про Трійцю, непорочне зачаття, Боголюдську природу Ісуса Христа. Тобто, все те, про що писали отці Церкви, от в цей період він фактично оновив і актуалізував у тому богословському контексті, в якому йому довелося жити і працювати. Тому один із православних священиків його називає у своїх відгуках «останній великий отець Церкви». Багато в кого це може викликати такий когнітивний дисонанс: як це так, що протестант і отець Церкви? Але у багатьох речах це дійсно так. Ця людина насправді зробила дуже багато задля закріплення, повторюсь ще раз, фундаментальних доктрин, догматів християнської віри. Тому, безумовно, він має бути цікавим для православних богословів, котрі цікавляться цим, і просто православних людей, котрі повинні цікавитись, на моє глибоке переконання, своєю вірою, щоб віра була свідомою, глибокою. Тому говорити про Барта можна дуже багато: дуже цікавим було його життя, перипетії його життя, котрі вплинули на його богослов’я, відхід від ліберального богослов’я.

До речі, чому так трапилось? Багато в чому вплив на його світогляд спричинили події початку 20-го століття – це Перша світова війна. Для нього було, наприклад, великим розчаруванням, що його богословські вчителі і наставники підтримали політику Вільгельма ІІ. Для нього це було виявом інтелектуального банкрутства тогочасної інтелектуальної еліти. І так зване звернення 93 німецьких інтелектуалів, які підтримали політику Німеччини, в такому контексті було для нього неприйнятним. Згодом ми знаємо, що Карл Барт був одним із тих небагатьох богословів, які активно створювали опозицію Гітлеру. Ми знаємо Барменську декларацію, Дітріх Бонгеффер, Мартін Німеллер, і серед них Карл Барт. Тобто людина була ще й політично активною: вона впроваджувала свій християнський світогляд навіть у політичні реалії свого часу. Тому людина безмежно цікава, монументальна, цілісна, з глибокою спадщина, і для людини, яка цікавиться християнством загалом, для неї є злочином обходити осторонь таких людей і їхню спадщину.

Власне, коли ми говоримо про Карла Барта, він прямо або опосередковано вплинув фактично на все сучасне богослов’я. Це людина справді знакова. Якщо навіть людина чи богослов, який займається академічним богослов’ям серйозно, він обов’язково звертається до Барта, а якщо людина цікавиться богослов’я, то вона чітко повинна розуміти: читаючи фактично будь-який богословський текст, прямо чи опосередковано там Карл Барт присутній. Наприклад, те, що ви сказали – повернення до розгляду засадничих питань християнської догматики – у мене викликає наступне запитання, ви, з одного боку, сказали про те, що Барт – це людина, яка повертається до фундаментальних принципів християнства, які формувалися у ранній церкві, а з іншого – він займає активну позицію і рефлексує над природою Першої і Другої світових війн, фашиської і нациської політики того часу. Здавалося б, така рафінована теорія: догмат про святу Трійцю, догмат про непорочне зачаття – і активна політика. Як поєднуються між собою ці дві лінії: висока теорія і практика?

— Ви знаєте, мені здається це такою часто вживаною міфологемою: що така богословська теорія відірвана від нашого повсякденного життя, а також соціально-політичних реалій. І нам здається, що древні отці Церкви дійсно рефлексували суто над якимось догматичними питаннями, але водночас ми знаємо, що найвидатніші, найвпливовіші отці Церкви були дуже активні у політичній сфері. Можна згадати два приклади найбільш такі яскраві, я думаю, багатьом відомі. Наприклад, свт. Амвросій Медіоланський, у якого був конфлікт з імператором Феодосієм (канонізований у православ’ї — ред.), який фактично втопив у крові бунт у місті Фесалоніки, і після цього Амвросій, будучи дуже впливовим єпископом, моральним авторитетом свого часу, він заборонив імператору приступати до причастя. Уявіть, наскільки це принципова була людина. Я розумію, що існує дискусія щодо історичності цих подій, деяких нюансів, але щось було, якийсь конфлікт. Фактично єпископ, отець Церкви, який займався доктринальними питаннями, як і Карл Барт відстоювали правду Божу, тоді, коли сильні світу цього її порушували. Другий приклад, теж такий хрестоматійний, – Іван Златоуст, у якого був конфлікт з імператрицею Євдоксією, яка фактично, на жаль, і звела його з цього світу – він помер у засланні. Знову-таки, людина повністю занурена в божественні реалії, найвидатніший проповідник усіх часів – я думаю, це не дискусійне питання навіть для багатьох протестантських наших слухачів – і в той же час це людина, яка мала конфлікт із сильними світу цього, от приклад цьому.

Християнство є цілісним світоглядом, який відображається і на способі мислення людини, і у повсякденному житті. Тому, мені здається, що Карл Барт, навіть у цьому сенсі, і мислив, і діяв в рамках патристичної традиції.

Це цікава думка. Фактично, якщо уявити, що перемогла аріанська доктрина, ми отримали б на даний момент іншу антропологію, інше розуміння людини, ми поговорили б про людину в інших категоріях. Повернення до цих догматичних принципів християнства також говорить про конфлікт з антропологією, з тою справжньою християнською антропологією, яка випливає з християнського віровчення і яке ми отримали під впливом ліберальної теології, яке дозволило так легко прийняти авторитарний тоталітарний режим, і Першу, і Другу світові війни.

— Якраз хотів додати щодо цього. Чому Барт виступив проти так званого «природнього богослов’я»? Це така відома його теза, відомий конфлікт із деякими з його сучасників. Тому що, на його глибоке переконання, саме широко розповсюджене природне богослов’я, яке фактично в дечому урівнювало Бога і людину або підкреслювало якісну відмінність Бога від всього матеріального світу, людини в тому числі, це природнє богослов’я дозволило створило інтелектуальне підґрунтя для того, щоб німці прийняли Гітлера як ледь не нового Мартіна Лютера, ледь не нового месію. Це були наслідки – не тільки, але й зокрема – так званого природнього богослов’я. Тому для Барта це було і доктринально неприпустимим, і навіть з погляду гуманістичних цінностей.

Цікаво, ось начебто зв’язок високої теорії і реальної практики. Виявляється, що ця висока теорія, вона завжди була, навіть коли формулювалася в ранній церкві, вона була дуже і максимально практично наближеною. І тепер, роблячи такий своєрідний місточок від Карла Барта до християнського просвітництва, ми з вами поговоримо, навіщо воно потрібне. Певним чином перифразом нашої теми є «Радість і християнське просвітництво». Барт говорив, що справжнє християнство – це християнство радісне, тобто справжній християнин – це людина, яка радіє. Чому так?

— Тому що радість вписана у християнський світогляд. Якщо ми почитаємо і детально дослідимо цю тему в Новому Заповіті – я нещодавно робив телепередачу, яку маю честь вести в межах нашої єпархії – то ми побачимо, що радість є абсолютно невід’ємною складовою християнського світогляду. Я не буду наводити весь перелік цитат Нового Завіту, але апостол Павло, і в деяких промовах самого Спасителя ми це бачимо. Отець Олександр Шмеман (якщо ми торкаємося нещодавньої православної традиції) дуже багато про це писав: що християнство – релігія радості. Він пише: «Не можна знати, що Бог є, і не радіти». Для нього це було нонсенсом. І дійсно людина, яка займається просвітництвом, звичайно вона не може не радіти і не ділитися цією радістю. Ця радість, вона виплескується органічно з людини, яка є щиро віруючою. Барт писав, до речі, в одному із своїх листів, що в богослов’ї не можна терпіти сумні обличчя і нудні формулювання. Дійсно, навіть, коли стикаєшся з його особистими листами і ознайомлюєшся з характером цієї людини, то ти бачиш, що він був людиною іронічною, з почуттям гумору. До речі, не якимось таким небожителем, але абсолютно простою людиною, яка інколи дозволяла собі і висміяти своїх опонентів, будь-які людські немочі були йому не чужині.

Я можу сказати з власного досвіду: я намагаюся жити тим, що я роблю. Я не можу стати інакшим, ніж той, ким я є. Я абсолютно щиро переконаний, що Бог дав мені такий маленький талант, який я у міру своїх сил примножую. І коли я цим займаюсь – я щиро скажу – я відчуваю щиру радість від того, що я роблю. Тому що інколи – навіть зараз я бачу плоди тої діяльності – люди щиро підтримують: я не маю на увазі фінансово, навіть емоційно, чисто по-людськи, якимись словами подяки – за те, що робиться, а це, насправді, без жодного зайвого пафосу, це – найкращий стимул, мотив для того, щоб продовжувати цю діяльність. До речі, той самий Шмеман писав у щоденниках (у контексті апологетики, доведення істинності християнської віри), що люди не переконуються аргументами, вони або запалюються, або ні. Не можна проповідувати християнство і донести його істинність, якщо людина не побачить, що ти цим живеш і цей світогляд дає тобі радість і повноту життя. Що ти тоді проповідуєш? Якесь сумне, безрадісне християнство, яке звужує світогляд? Як люди це сприймають? Тоді ніхто не буде слухати і сприймати це як цінність, як щось цікаве. Тому, для того щоб запалити людину радістю, щоб донести, що християнство дійсно може чимось збагатити її життя, треба самому світитись цією радістю, треба самому жити цим, і тоді ти зможеш зацікавити своїх слухачів.

Фактично це заклик Ісуса Христа у Євангелії. Він говорить у Нагорній проповіді, що ви маєте світити, щоб люди бачили і прославляли Отця вашого небесного. Тобто стати світлом для світу.

— «Я прийшов не для того, щоб ви мали життя, а життя у всій повноті».

Але що ми бачимо у реальній практиці, християнській практиці, багатьох конфесій? Ми бачимо велику кількість сумних облич, коли ми приходимо до храму, до молитовного будинку, де іноді роблять зауваження, іноді скажуть, що ти себе не так поводиш, іноді говорить про те, що треба бути скромнішим. Часто ми бачимо, що є певний тип християнства і християн, які сказали: «Ніякої радості. Ми грішники. Ми маємо постійно сумувати. Ми повинні постійно каятися. І це повинно бути відображено на нашій фізіології. Ти ж грішник і постійно потрібно бути в плачі перед Богом. Навіщо нам цей світ? Ми повинні відмежуватися, сховатися в ограді церковній…». І такий тренд він прослідковується в українському християнстві, чому таке протиріччя?

— Мені здається, що люди, які так живуть, або, які так проповідують, вони зупиняються десь на пів шляху. Тому що те, що ми грішники – це очевидно, це зрозуміло, це частина благої звістки, але вони проходять половину шляху і далі забувають сказати іншу частину, що, незважаючи на те, що ми грішники – і далі переходимо до позитивної повістки дня – все ж Бог нас полюбив. Це Блага звістка. Євангеліє, до речі, перекладається як “добра звістка”, не “погані новини”, а “добрі новини”. Незважаючи на нашу гріховність, Бог вбачає в нас щось або когось такого, що Він послав свого сина Єдинородного заради спасіння кожного з нас, вибачте, негідників. Тому, навіть, що ми відчуваємо свою віддаленість від того високого морального стандарту, який вимагає від нас Христос, все ж пам’ятаймо, що Христос зійшов на землю заради всіх і кожного з нас – що важливо. І це дає якийсь позитив, це виводить з того вузького негативного, деструктивного світогляду, який характерний багатьом нашим сучасникам. Священна історія Нового Завіту не завершувалася розп’яттям, я на цьому наголошую, це теж пів шляху: якби на Голгофі, у велику п’ятницю все завершилося, ну тоді дійсно про що радіти?! Але подивімося до кінця ту історію, що трапилось на третій день і на п’ятдесятий (те, що ми згадували буквально на днях): повнота спасіння, повнота благодаті, повнота радості. Тому, на жаль, мені здається, що коли ми говоримо про причини такого сумного світогляду і безрадісного християнства, то це все ж таки від нестачі християнської педагогіки, нестачі християнської катехизації всередині церкви насамперед. Тому що людина, яка приходить з-поза церковної огорожі у церковне середовище, вона стикається з тими людьми, які це проповідують, але вони самі не знають чи не навчені. Пам’ятаєте, як апостол Яків на початку третього розділу пише: «Не багато хто ставайте вчителями, адже всі ми багато згрішаємо, і підпадемо під більший осуд». Я маю на увазі тих сумнозвісних бабусь, з якими дискутують у православних храмах парафіяни перш за все: інколи до священика вони дійти не можуть, викликати його з вівтаря, але вони підходять до звичайного ящика, свічного ящика, або до жіночки, яка працює в приміщенні храму, а ці люди часто навіть більш-менш не обізнані в християнських істинах, і люди, які підпадають під негатив, агресію щодо свого зовнішнього вигляду, що не відповідає у чомусь традиції. Це всім відомі проблеми, коли людей затюкають за те, що жінка прийшла не в хустині, спідниці і т.д., тобто зовнішні моменти, замість того, щоб оточити любов’ю, увагою, що є важливим, першим, що мала б людина зустріти в церкві, а їй розповідають перелік того, чого не можна. Християнство стає у свідомості цієї людини релігією заборон. Вони розповідають не позитивний порядок денний, а тільки те, чого не можна. Тоді людина перелякана – для неї християнство це щось страшне. Так воно розповсюджується і шириться.

Ви вже перейшли до цих стереотипних уявлень, які часто виникають від незнання, у тому числі від незнання церковного. Власне, є ці два ядра: це освіта, або просвіта уже віруючих, або воцерковлених, тих, які вже є практикуючими християнами, які кожної неділі входять до храм, це перша частина, і друга – це розповідь про благу звістку для тих, хто знаходиться ще зовні, які цікавляться, які хочуть щось дізнатися, але не є практикуючими християнами. Якщо говорити про моделі просвітницької діяльності з першими і другими, то на чому вони мали б ґрунтуватися, в яких інституційних формах вони мали б вибудовуватися, щоб євангельська звістка, ось це ядро євангельського вчення стало усвідомленим для максимальної кількості християн?

— Я думаю, що якщо ми говоримо про людей уже віруючих, воцерковлених, нам варто насамперед поглиблювати їхню догматичну свідомість: вони вже в межах церкви, їм потрібно заглиблюватись в історію становлення християнської доктрини, в історію церкви, щоб вони відчули себе не просто частиною нині існуючої спільноти, громади, але щоб вони відчули історичну тяглість з древньою церквою. Тому я часто звертаюсь до книги Дії святих апостолів, показую як церква розвивалася, щоб вони відчули, що церква це живий організм, тіло Христове, котре протягом століть існувало, і там є багато надбань. Якщо ми говоримо про зовнішніх людей, мені здається, що насамперед потрібно – як ви доречно написали в анонсі нашої передачі індоктринації – говорити максимально загальною християнською термінологією і риторикою, щоб це місіонерство в жодному разі не було сприйнято як вузько-конфесійна пропаганда, треба говорити про так звані загальні християнські цінності, про все те, що є спільним для нас, християнських конфесій. Люди більше реагують на це позитивно. Тому що тільки-но ти починаєш говорити про суто православне якесь бачення, і тим самим стаєш в опозицію до інших конфесій, це відразу створює таку поляризовність у свідомості людини, і це теж дає трошки негативу. Тому, мені здається, треба говорити про загальноі християнські речі, етику, як апостол Павло пише: «молоко, тверда їжа пізніше». Тому, мені здається, приблизно так. Хоча хочу застерегти, я не є великим теоретиком того, за якими принципами треба це робити, я роблю це інтуїтивно, я не знаю чи це правильно чи ні, але я роблю так, як Бог мені дав. Є передача у Черкасах, ще про неї поговоримо, вона спрямована насамперед на зовнішніх людей, тому я намагаюся там обходити якісь конфесійні і міжконфесійні моменти відносин, але тим не менш інколи потрібно поговорити про історію церкви, розбавити, щоб це була багатогранна передача, і історія, і етика, всього потроху, зацікавити людей, щоб у них трошки хоча б погляд запалав, зацікавити. Я не ставлю перед собою мету навантажити сумою інформації, моє першочергове завдання – показати красу християнства, глибину, пробудити цікавість, а далі людина вже сама знайде, адже ми живемо у морі інформації, інтернет є, соцмережі, людина сама все знайде, аби запалити це бажання.

Цікаво. Ви наштовхнуло мене на думку, що коли ми беремо послання апостола Павла, то вони дуже контекстуалізовані залежно від того, до кого він звертається: до євреїв, які знають закон, до колишніх язичників, до освічених філософів. І також я згадав про отців-апологетів, які, маючи висококласну на той час освіту (а вона була лише язичницькою на той час), вміли говорити про християнство мовою античної еллінської культури, фактично вони переводили, вводили у термінологічний ряд, і говорили про Христа, про християнство, використовуючи античну грецьку мову. Це також певний приклад християнського просвітництва, який ми маємо у ранній церкві.

— Безумовно! Якщо ми читаємо Григорія Богослова, то буквально цитати з давньогрецьких поетів вплетені у канву його творів. Він просто розмовляє цитатами з Епікура, Евріпіда і так далі. Для нього це абсолютно природньо.

Афінська академія. Якщо ми читаємо Василя Великого, ми знаємо у нього є твір «До юнаків про те, як отримувати користь із язичницьких творів», ми часто думаємо, чи можна християнам читати праці інших християн, католиків, протестантів і так далі. Я кажу завжди, що святі отці, яких ми дуже шануємо, читали не те щоб інших християн, вони читали язичників і ще й там знаходили користь при правильному підході і осмисленні. А що стосується контекстуалізації, дійсно, знову-таки Ориген, наприклад, для того щоби полемізувати із Цельсом, він спочатку вивчив всього Цельса, що він проповідував, чому вчив, а вже потім написав працю «Проти Цельса». Тобто треба вивчити свого опонента, дослідити, не полінуватись, зробити таку інтелектуальну працю, а потім вже аргументовано спростовувати. У цьому контексті, звичайно, ми не можемо не наголосити, що як і тоді, сьогодні християни мають копіювати цю модель поведінки. Я намагаюсь з свого боку зараз занурюватися у вивчення співвідношення християнства і постмодерного сучасного філософського контексту, тому що ми живем в епоху постмодерну. Дехто вже говорить про постпостмодерн (це дискусійне питання). Але для того щоб репрезентувати християнство сьогодні на достойному інтелектуальному рівні, без цього вже не можна обійтися, інакше це вже буде профанація, не місіонерство, а чорний піар, бо якщо ти будеш це робити якось недолуго, непереконливо, відірвано від інтелектуального контексту, а ще й проповідуючи це в університеті, за християнством, за церквою буде тільки закріплюватися ось це бачення, що це такий клуб для дуже освічених людей, м’яко кажучи.

Цікава річ, якщо ми беремо соціологічні дані, то церква це один із інститутів, якому найбільше довіряють українці, але якщо ми беремо наприклад зріз довіри до священиків, то вона фактично у межах 2-4%. Тобто якась дивна річ: церкві довіряють, а до священиків довіра низька. Якраз закріпився стійкий стереотип, що священик це транслятор чогось застарілого, неактуального, нецікавого, і воно увійшло на такий рівень побутового антиклерикалізму. Можливо, це пов’язано з тим, що священики, які нерелевантно, неадекватно комунікують із суспільством, можливо, вони і відштовхують людей своїм якимось справді ригоризмом, який часто відлякує людей від християнства і церкви.

— По-перше, хотів би сказати, згадати цитату Михайла Черенкова, якого, я думаю, дуже не вистачає у нашому християнському інтелектуальному середовищі (дуже шкода, що його переманили, скажімо так, він зараз у Сполучених Штатах). Він у одній із праць пише, що сьогодні люди вже не реагують на високі церковні звання, їх уже не підкупиш тим, що ти вже є архієпископ, митрополит, протоієрей – це все гучні такі пустишки. Мислячі люди сьогодення хочуть змістовного спілкування, незалежно від того, який церковний сан їм це доносить, можливо навіть і диякон, який скаже щось змістовне, і до нього люди почнуть тягнутися. Вже не спрацьовує авторитет сам по собі. Тому люди шукають змістовних відповідей на змістовні питання.

І дійсно, я хотів би сказати, що є проблема у нашому духовенстві, я б не хотів себе розтотожнювати, я змушений мати якусь корпоративну етику, але правда є правда, багато хто з моїх колег, моїх співслужителів, вони очевидно недопрацьовують. Я хотів би сказати, і можливо навіть звернутися до своїх колег, які отримали якісь наукові ступені магістра теології, кандидата богословських наук, що, як казав Христос, «кому більше дано, з того більше спитається», за те, що ці люди отримали високу богословську освіту, вони освічені, але не хочуть реалізовувати її у практичній площині, у реальному церковному житті – це прикро, і цьому немає виправдання. Нам годі вже прохолоджуватися у вівтарях і чекати поки люди до нас прийдуть, а ще й бажано щоб з потребами: хрещення, вінчання і так далі. Нам треба іти до людей і змістовні речі робити, медіа проекти, якісь зустрічі, конференції і так далі. Скажімо так, я наведу приклад із життя, із творів патріарха Павла Сербського, він казав (ви зараз зрозумієте аналогію), він казав, що якщо сербська жінка зробить 10 абортів, а в цей час мусульманка, яка живе на території Сербії народить 10 дітей, то через певний період часу наша країна буде заселена мусульманами. Я хотів би цю аналогію перекласти і спроектувати на нашу розмову, і сказати, що якщо сьогодні протестанти організовують активно акції, форуми, зустрічі, конференції, колоквіуми і так далі – це очевидно дуже активні, а православні тільки живуть від служби до служби, я маю на увазі духовенство, то не варто буде дивуватися через деякий час, якщо ми прокинемося у протестантській державі і навіть більше – це буде справедливо, це буде наслідком нашої нинішньої бездіяльності. І я не кажу, що це катастрофа, тому що я знаходжусь на протестантському радіо, але все ж мені здається, той паритет, який сьогодні є – це прекрасно, це окрема тема для розмови, релігійна плюральність, яку ми маємо сьогодні в Україні, це не проблема – я завжди про це говорю – яку треба долати, але це дар Божий, котрий дає нам можливість збагачуватися традицією і духовним досвідом одне одного. Але наша бездіяльність, як православних, немає жодних виправдань. У нас багато освічених людей, якщо ми не почнемо активно реалізовувати те, що нам Бог дав через наших викладачів у семінарії, академії, то це нічим хорошим не закінчиться.

Якщо ми говоримо про корпорацію священиків, то велика кількість тих, хто вийшов із радянського періоду. Радянська система працювала так, щоб священик або не отримав освіту, або її отримав не дуже якісно. Всіляко це робилося. І коли з’явилася можливість уже вільного розвитку релігії на території України, то де ж взяти тих священиків. І ось коли ми говоримо про просвіту, то виявляється, що для того, щоб просвічувати, потрібно бути освіченим. Інколи люди отримали просто світську освіту, наприклад, старші священнослужителі. Ми трішечки долаємо це: коли зараз молоде духовенство, яке отримало хорошу пристойну семінарську освіту – це люди, які вже мають хорошу базу знання – вони вже можуть організовувати також недільні школи. Якраз якщо ми говоримо про просвітництво і недільні школи для невіруючих, то якою, з вашого погляду, має бути недільна школа? Яке потрібно віддавати їй значення? В яких формах може бути реалізоване християнське просвітництво? Що це мають бути за форми?

— Щодо форми, то я невеликий IT-ішник, але мені здається, що всі сучасні технічні засоби, соцмережі треба максимально активізувати. Я намагаюся робити це у мірі моїх здібностей у цій царині: я не є великий спец, але намагаюся бути активним користувачем Facebook, у Instagram є профіль, свій канал в YouTube – все це треба використовувати. Я абсолютно переконаний, що якби апостол Павло жив сьогодні він був би відеоблогером, він використовував би це для розповсюдження Євангелії – це абсолютно 100%. Тому, мені здається, це дуже важливо.

А що стосується недільної школи, чесно кажучи, я не дуже вмію працювати з дітьми. Я маю педагогічну освіту, але в мене були спроби вести недільну школу для дітей – це не моє. Мені простіше – я відчуваю в собі силу і талант якийсь скромний – працювати з дорослими людьми. Я ще тільки працюю над тим, щоб серйозні речі вміти донести на пальцях, просто – це теж талант. Цей талант був, до речі, у отця Олександра Меня. Він був абсолютно академічною людиною, з енциклопедичними знаннями, але коли ми подивимось його відео проповіді, його бесіди публічні – він дуже просто говорить. Це теж треба вміти. Я над цим працюю і сподіваюся Бог дасть розуміння, як це теж втілювати і робити. Тому різні способи, різні методи, але в інформаційну еру треба залучати, абсолютно не цуратися користуватися будь-якими технічними засобами, винаходами і так далі. Все це, що є – це все не якась диявольська спокуса. Не можна винайти щось проти волі Божої. Якщо воно з’явилося, то це треба використати на служіння і користь людині.

У вас активний канал на YouTube. Ви фактично пропонуєте своє розуміння, доносите свої думки. Чи має це якийсь зворотній зв’язок? Чи відчуваєте, наскільки впливає це на людей, які дивляться ваші блоги?

— Я не можу похвалитися великою кількістю переглядів. Взагалі, завжди ми пам’ятаємо, що живемо у секулярну добу, як Чарльз Тейлор писав (його праця називається «Секулярна доба»). Тому не варто очікувати великої кількості переглядів і навіть гнатися за ними. Це просто подяка від окремих людей, які висловлюються по телефону, у Viber, у Facebook й інше. І в принципі, як я говорив, це найкраще заохочення, найкраща подяка. І мені здається, крім того, що релігійна тематика взагалі не дуже популярна, крім того я свідомо обираю найменшу категорію, найменший сегмент з усіх церковних людей – це інтелігенція, це люди мислячі – і мені хотілося працювати для них. І я усвідомлюю, що їх небагато, їх невеликий відсоток. Тому про якусь надмірну популярність не йдеться, але принаймні це мене тримає в тонусі, я сам збагачуюсь, сам отримую від цього задоволення, інакше я просто не витримав би такого навантаження, напруги постійно писати передачі, лекції тематичні в університеті й інше. Мені самому це дуже цікаво. Відгуки від людей поступають, не скажу, що це шквал, що я дуже популярна людина, але що є, то є, слава Богу за все! Як апостол Павло писав, що благодаттю Божою є те, що я є.

Але ви це робите і це добре. Чому? Насправді дуже часто ми зустрічаємо позицію, що це важливо, але головне – це богослужіння, головне – це молитва, і в кінцевому підсумку ми втрачаємо всю інтелектуальну спроможність християнства. Формується стереотип, що християнство – це для простаків, християнство – це для неосвічених бабусь, і коли люди дізнаються, що людина-християнин є кандидатом, доктором наук, професором університету, то дивуються: «Що ти там робиш?». Фактично ми бачимо, що сформувався певний стереотип про інтелектуальну неспроможність християнства. Тобто атеїст це людина, яка прийняла свідомий вибір на основі наукових даних, а як це може бути – науковий християнин? І тут якраз у контексті того – християнство через християн дуже слабко комунікує із суспільством. Ми бачимо, що задача всього християнського просвітництва – принаймні нівелювати найрізноманітніший шлейф стереотипів, що християнство це ось таке щось сумне і непривабливе, яке, на жаль, існує в українському суспільстві.

— До того ж, частіше це навіть проповідується, як норма, і коли людина починає порушувати тему щодо необхідності більш інтелектуального християнства, то це ще й засуджується: наш Бог є «Бог простоти» і таке інше. Ось ця вся риторика. Це дуже небезпечна штука. Нам потрібно тримати баланс: не занадто раціоналізувати християнство, не виймати з нього цю містичну складову, щоб не відбулася десакреалізація; з іншого боку, все ж підкреслювати, що розум – це не диявольський винахід, але Бог дав розум і потрібно примножувати своє осмислення християнства. Християнство – це релігія, котра витримає випробування інтелектом будь-якої потужності. В принципі я з вами згодний – ми повинні руйнувати ці стереотипи, а для цього нам потрібні священики, єпископи та пастори, які будуть такими криголамами: йти у цьому християнському середовищі, ламати ці стереотипи, і насаджувати у своїх церквах, спільнотах, громадах таке бачення, що освіта – це необхідно. Тому що інколи буває так, я знаю, що ця проблема є і у протестантизмі, коли молоді люди трошки зростають у церкві і мають намір вступати у семінарії протестанські. Інколи ці ініціативи прихлопуються, як непотрібне. Те саме інколи буває і в православних громадах. Я теж з цим стикався: «Навіщо тобі семінарія? Навіщо тобі академія? Там вчать всіляку філософію!». Тобто такий антиінтелектуалізм. На жаль, сьогодні він не має конфесійних меж, тому всім нам разом, всім християнським спільнотам в цьому напрямку треба консолідувати свої зусилля, для того щоб все подолати. Це неприпустимо.

До речі, цей антиінтелектуалізм часто обґрунтовується і кажуть, що апостоли були звичайними людьми, рибалками й інше («особливо Павло» — примітка о. Андрія Шимановича). Якщо ми беремо Павла, то можна сказати, що ця людина була академіком своїх часів, людина, яка говорила єврейською, арамейською, латиною, грецькою, яка зрозуміло мала язичницьку і рабиністичну освіту, тобто це людина, яка могла говорити з будь-ким його мовою, на його рівні, використовуючи його словниковий апарат. І тому апостол Павло – це фактично апостол народів, через якого християнство від сект юдаїзму у ранньоапостольський період стало окремою традицією вже за часів апостолів у пізньоапостольський період. Фактично ріст у геометричній прогресії, завдяки якраз проповіді апостола Павла, – це історичні факти на які ми опираємось. Апостол Павло був щодо себе невисокої думки, але коли ми навіть читаємо його тексти – це непрості тексти для прочитання все-таки. Але, з іншої сторони, навіть якщо ми беремо апостолів, як сказав один мій знайомий, що “мені байдуже ким були апостоли, але вони три з половиною роки мали очну семінарію із самим Богом”, тобто три з половиною роки їх сам Бог вчив як вірити, в що вірити, і, дивіться, державний іспит провалили, потім була перездача після воскресіння між Вознесіння, і потім вони прекрасно здали іспит, вони за свої переконання, всі крім апостола Івана, фактично загинули за свої переконання. Цікавий приклад, тому цей антиінтелектуалізм, мені здається, що він суперечить євангельському вченню. Сам Ісус Христос вільно цитував Священне Писання, він його тлумачив, тому що мав це право після 30 років. І справді прикро, коли ми бачимо таке ставлення до будь-якого знання, як до того, що якимось чином відводить від християнства.

— Навіть якщо ми підемо в обидва боки від Нового Завіту: або навіть заглянемо у Старий Завіт, або в патристичну традицію – ми побачимо те саме. Згадаймо Мойсея, який був «навчений всій мудрості єгипетській», а єгипетська мудрість того часу – це і астрологія, і медицина, тобто суто світські науки, але він в цьому був обізнаний. Пророк Даниїл, ми знаємо, що він навчався при дворі царя, навчався дуже добре. Знову ж таки, ті отці Церкви, яких я вже перелічив, не буду повторюватись (Григорій, Василь, Іван й інші), це були найдосвідченіші люди своєї епохи, одні з найосвіченіших людей.

Тобто ми бачимо знов-таки велику кількість прикладів такого якраз християнського інтелектуалізму, але ці стереотипи вони все одно якимось чином є. Це так само пов’язано із цим атеїстичному катком: фактично у 1917 році перше, що роблять більшовики, вони знищують семінарії, забороняють навчання релігії в школах, дозволяють лише навчання особисте, коли священик спілкується з віруючим, а потім і це забороняють, і заводять у Конституції Радянського Союзу, сталінській конституції, що свобода совісті обмежується лише відправленням ритуалу. Ми вийшли з 1989 року фактично з християнами, які про свою християнську традицію майже нічого не знали. Ми отримали цю першу хвилю віруючих, які зіштовхнулися з християнством, як перш за все з ритуалом, ми зіштовхнулися з великою кількістю священиків, пасторів, які не мали освіти систематичної. І от ви згадали про недільні школи для дітей, можливо, все ж таки потрібно говорити про недільні школи для дорослих?

— Безумовно. Це саме те, чим я намагаюся займатися, і протягом свого священичого служіння в різних місцях на даний момент я саме цим займався і продовжую займатися. І, до речі, що стосується “атеїстичного катка” – це все абсолютно вірно, але мені здається, що цей каток тривав нехай навіть 70 років, але вже пройшло 30 років після падіння Радянського Союзу, і чим далі, тим менше у нас виправдань, у духовенства. Ми все ще звикли спиратися на гоніння, на пригноблення і так далі, але 30 років – це величезний період, і багато хто аналізує цей період як недопрацювання й інше, кажуть, що ми надто довго будували стіни – перша реакція, яка була у дев’яності роки: відновлення храмів, саме будівель, монастирів, «купола й колокола» і таке інше. А де було будування людських душ? Ми вже пожинаємо плоди не стільки радянських гонінь, скільки знову таки своїх лінощів. Я, власне, такий інтроверт, і завжди спонукаю всіх критично чесно дивитись на себе, на свою активність, на свої помилки, недопрацювання. «Час почати суду з дому Божого» – пам’ятаєте апостола Петра. Що ми не зробили? В чому наша провина? Це не самокопання якесь таке хворобливе, але це намагання бути чесними. Якщо церква закликає, як казав один публіцист, інших до покаяння, вона перш за все повинна сама бути спроможна на усвідомлення власних помилок. Тому, мені здається, що за ці 30 років можна було зробити більше. Я бачу, що можна було зробити більше. І дійсно педагогіка дорослих – це первинне, це абсолютно первинне, тому що вони, приходячи додому, будуть це втілювати у своєму сімейному житті, у спілкуванні з дітьми, в їхнє виховання й інше.

У нас сталася така ситуація, що таке церква: є священик, є пастор – це його турбота, а що я можу вчити, якщо я сам не навчений. І виходить, що дитина бачить розрив: на недільній школі говорять одне, а дома, на практиці, бачить інше, що її батьки не можуть засвідчити своїм життям, своїм розумінням те, що ці істини, про які розповідали, вони є справді істинними для їхнього практичного життя щодня. Власне, відбувся цей розрив, і він до сих пір неподоланний. Наскільки мені відомо, то недільні школи для дорослих не дуже популярні у християнських громадах.

— Якщо це не зазнає якогось коригування, це приведе до дуже сумних наслідків. Це абсолютно необхідно, тому що зараз ми маємо абсолютно дзеркальну, парадоксальну ситуацію: сьогодні діти часто приводять своїх батьків до церкви. Інколи так буває, що вони почують щось десь там у середовищі спілкування із своїми однолітками чи у дитячій недільній школі, і батьків, які були дійсно атеїстами, потрошку починають долучати.

Теги: