Ведучий програми — директор Несторівського центру, кандидат філософських наук Віталій Хромець. В програмі говорили про різноманітні форми місії, про важливість цілісного її розуміння. 

В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які пролунали у черговому випуску програми “Наша освіта”.

Стежачи за роботою фонду "Місія Євразія", я помітив, що основний акцент зосереджено на питанні місії.

— Цілком вірно. Ми зосереджуємося на місії та на питанні нового покоління молодих лідерів, що забезпечували б організацію цієї місії.

Скажіть, будь-ласка, чому тема місії (яка була започаткована ще у перші віки християнства), наразі потребує реактуалізації? Чому зараз гостро постає питання місії і пошуку її нових форм?

— Це може пояснюватися стрімкою зміною світу, в якому ми живемо. Нам потрібні нові стратегії, щоб донести вічні істини незмінного Євангелія людству, що існує в цьому мінливому світі. Способи, якими ми хочемо доносити Євангеліє до сучасних людей, мають корелюватися із реаліями нашого повсякденного життя.

Як Ви гадаєте, чому старі форми місії не спрацьовують зараз? Що змінилося?

— Я б виокремив кілька факторів. По-перше, — це глобалізація. Класична місія передбачає момент міжкультурного діалогу. Сьогодні нам не потрібно долати сотні кілометрів, щоб донести вчення представникам конкретних країн. У Києві маємо зараз чимало гуртожитків, де мешкають іноземні студенти з Ірану, Індії, Африки, Китаю. По-друге, сучасне суспільство ставить перед церквою нові виклики, пов'язані з питаннями соціальної справедливості, війни, політики, гендерної дискримінації. Адекватне реагування церкви на всі ці складні проблеми — теж є частиною місії. Лозаннський рух за всесвітню утилізацію, мабуть, найкраще сформулював сучасний підхід до місіонерських ініціатив: "Вся Церква має передати все Євангеліє всьому світу!". Це три ключові поняття. З них Євангеліє завжди лишається незмінним. Церква є незмінною як Тіло Христове, але як соціальна спільнота вона постійно трансформується. Нові люди, що приходять до церкви, часом, докорінно змінюють її обличчя. Оточуючий світ, відповідно, також перебуває у постійній динаміці. Сьогодні актуальними є тренди, про які не було й мови років 10-20 тому. Вони якраз і вимагають нашої реакції. І тому місія постійно потребує оновлення.

Для мене класичне розуміння місії асоціюється з підходом Біллі Грема: це велике зібрання людей, проповідь слова Божого, заклики до покаяння. Така форма місії працювала доволі тривалий час. Пригадую історію, коли після розпаду Радянського Союзу Біллі Грем зібрав стадіон Лужники у Москві. На організацію заходу було витрачено близько мільйона доларів. Але після події виявилося, що до покаяння прийшла лише одна людина: "хлопчик на мільйон" — як жартували згодом.

— Справді, існує так званий "індекс покаяння" чи "індекс душі". Люди, що його дотримуються, вважають, що людська душа варта мільйона і навіть десяти мільйонів. Ми, звісно, не сперечаємося з цією позицією, але сьогодні практика таких масштабних, професійних місіонерів відходить в минуле. Якщо у 1980-х - 90-х популярними були "професійні" місіонери, які збирали стадіони, проповідували перед численною аудиторією, то сьогодні ситуація змінилася. Більш дієвим і адекватним на сьогодні є місіонерська робота, що поєднується з певною професійною діяльністю, наприклад, вчителя, юриста. Як бачимо, зміст місії не змінюється, але форми та носії місії виглядають дещо інакше, ніж років 15 тому.

От Ви сказали про місію в професії і я пригадав потужний захід, організований вами в Українському Домі в 2015-му році. Була надрукована книга за Вашої підтримки. Чи могли б Ви детальніше розповісти про особливості місії в професії?

— Це означає бути християнином не лише в церкві по неділях, але й бути ним у решту днів тижня. Класична місія вимагала інкультурації, тобто входження місіонера в нову культуру, нове середовище, оволодіння іншою мовою, новими навичками комунікації. Нова місія також передбачає необхідність інкультурації. Ми розуміємо, що людина здобуває професію для того, аби заробляти гроші. Але при цьому вона прагне певним способом заявити про власну віру. Для нас ключовим моментом є якраз ось це "певним способом". Свідчення про Бога для інших звучить більш переконливо з вуст людини, що досягла високого фахового рівня, яка має авторитет серед колег. Подібні проповідники власним прикладом демонструють, що робити дещо потрібно не просто "добре", а "добре вельми" (алюзія на книгу Буття). В такий спосіб здійснюється інкультурація у професійному середовищі.

А як саме, через які конкретні дії реалізується ця місіонерська діяльність у професії?

Мені здається, що тут ми маємо справу з цілісною взаємодією слова і дії. Я б назвав це принципом "ножиць". Якщо ти професіонал, тобі довіряють. Відповідно, твої переконання, віра, цінності також будуть викликати довіру. Непрофесіонал не втілює повністю образ Божий (адже Бог творить добре вельми) й, відповідно, не має того кредиту довіри необхідного для здійснення місії.

Нещодавно спілкувався з одним українським бізнесменом і він розповів, що його працівники, що позиціонують себе як протестанти, вирізняються з-поміж інших чесністю, дисциплінованістю, охайністю. Як неодноразово показували соціологічні опитування в Україні, люди, що культурно ідентифікують себе з православними чи греко-католиками, рідко підтверджують цей статус на практиці через соціальне служіння, участь в релігійній практиці. У випадку, якщо людина називає себе протестантом, є майже,стовідсоткова вірогідність, що вона — практикуючий християнин. Виходить, що протестанти, не проповідуючи Євангеліє прямо, через свою поведінку, в тому числі, й у професійному колі, серед співробітників, заявляють про власні переконання, віру, цінності (які є християнськими за своєю суттю).

— Цілком вірно. У такий спосіб формується прошарок людей, що лояльно ставляться до євангельської церкви. Люди, що були переконаними атеїстами чи постмодерністами, починають цікавитися взагалі питаннями віри. Я, чесно кажучи, думав, що Ваш приклад про співробітників-протестантів буде, навпаки, містити критику віруючих. Оскільки, чимало роботодавців часом незадоволені подібними працівниками. Мені здається, що великою проблемою для євангельської спільноти є так зване "богослов'я процвітання". Не буду заглиблюватися в богословські тонкощі цієї концепції, її доцільність з позиції окремих людей чи груп. Але, на мою думку, "богослов'я процвітання" принципово відрізняється від ідеї протестантської трудової етики. Воно демонструє приклади стрімкого зростання, шаленого успіху, часто не вказуючи на шляхи, якими все це здобувається.

Я так зрозумів, що існують випадки, коли людина, навпаки, намагається уникнути виконання службових обов'язків, мотивуючи це тим, що їй необхідно служити Богу.

— Так, інколи таке трапляється. Я називаю це служінням Богу лише в стінах церкви. Мені здається, одним з ключових наших проєктів є "Школа без стін". Ми обстоюємо позицію, що молоді люди, приналежні до певної християнської спільноти, мають бути озброєними для місії поза стінами церкви. Їм необхідно розуміти, що більшу частину життя ми проводимо поза церквою. Проповідування Євангелія не повинно перетворюватися на своєрідну короткочасну "вилазку" у лігво ворога. Молодим християнам необхідно розуміти: їх оточують люди, які мають гідність, мають свої інтереси, уподобання, з ними необхідно налагоджувати діалог. Причому цей діалог може взаємозбагатити обох учасників.

Проект "Школа без стін" покликаний втілити принцип, згідно якого церква — це, передусім, спільнота активних, порядних, мислячих людей, а не локація, будівля, де по неділях збираються віруючі. Ми орієнтуємо сучасну молодь таким чином, щоб вона здійснювала місію у професійному середовищі, у сім'ї, в навчальних закладах.

У своїй дисертації я часто посилався на Вашу спільну з Михайлом Черенковим книгу присвячену місії в університеті. Думка, яка мене вразила, стосувалася того, що християнин відповідальний фактично за увесь світ, за кожну сферу діяльності, в тому числі й за університет. Іншими словами, не існує зони, що була б поза відповідальністю церкви. Ви згадали про Ваш головний проект "Школа без меж". І я хотів би запитати, чому сфера освіти така важлива для Церкви? Яким чином може бути представлене християнство у освітньому процесі?

— Якщо звернутися до історії, то ми побачимо, що саме Церква була ініціатором заснування освітніх закладів різних рівнів в країнах Європи. Завдячуючи зусиллям Церкви, з'явилися перші університети в Болоньї, Сорбонні, Кембриджі, Києво-Могилянська академія, Острозька академія — всі ці заклади спочатку виникали як богословські факультети. Згодом до богословських приєднувалися інші факультети. Таким чином, можна сказати, що витоково система вищої освіти цілковито відносилася до “території” Церкви. На сьогодні ситуація виглядає кардинально протилежною: церква відділена від держави і державної системи освіти. Але дотепер залишаються християни в системі освіти і вони певним чином впливають на неї саме як студенти, викладачі, адміністратори.

Справді, ось така чітка сепарація, умовно церковної і нецерковної сфер, тривалий час культивувалася КДБ. Тобто територія віруючого обмежувалася стінами конкретної споруди. Катастрофічно звузилося поняття Церкви як соціально активної спільноти. Світ поза межами церковних мурів поставав як сповнений гріха. У цей світ ти занурюєшся на якийсь час, щоб згодом повернутися у святість церковної громади. Випускники духовних освітніх закладів, що знаходилися у зоні прямої відповідальності церкви, не були придатні для місії в суспільстві. Чому, на Вашу думку, так стається?

— Ви щойно нагадали про радянські часи і мені спала на думку фраза "талановитих" ідеологів того періоду, які казали про те, що церква покликана задовольняти релігійні потреби людини. Якщо суспільство дійшло рівня розвитку, коли релігійних потреб як таких вже немає, то в такому суспільстві церква не потрібна. Це був своєрідний стратегічний проект: вивести церкву на маргінес, а потім взагалі вилучити її як непотрібний елемент суспільної організації. Я переконаний в тому, що християнство повинно відповідати на всі запити людини (а не лише суто релігійні). Починаючи від суто фізіологічних потреб. Церкву повинні хвилювати питання фізичного існування людини (харчування, оселя). Ми бачили на прикладі Слов'янська в 2014-му році, як швидко відгукнулися євангельські церкви на потребу відбудови зруйнованих помешкань. Крім того, церква може дати певні поради щодо питань самореалізації, творчого розвитку особистості.

Дійсно, семінарія, яка рухалася в межах гасла "церква — лише для задоволення релігійних потреб", суттєво обмежувала власні можливості. Я сам навчався у семінарії і добре пам'ятаю набір дисциплін, які ми вивчали. Все, що не стосувалося теми церковного служіння, було відсутнє в навчальній програмі. Не порушувалися питання про те, як взаємодіяти з цим світом, суспільством на різних рівнях, починаючи від побутового.

Я вірю, що зараз і християнська, і класична системи освіти зазнають трансформацій. Зокрема свій проект "Школа без стін" ми позиціонуємо не як контраверсію, а радше — як доповнення класичній християнській освіті. Основна увага проекту зосереджується на розвитку лідерських якостей християнських активістів та на соціальній орієнтації місіонерської діяльності. В неділю ми збираємося в церкві як спільнота, вчимося разом, прославляємо Бога. А в понеділок ми робимо крок назустріч суспільству, в якому ми живемо. Для нас важливо — бути підготованими до цього кроку.

В християнських колах мені доводилося чути, що "Школа без стін" це свого роду "антисемінарія" в хорошому сенсі слова. Цей проект організовано за принципом дзеркального відображення семінарської моделі: при відсутності жорсткого навчального плану, системи контролю знань на виході слухачі мають досить високий рівень знань і навичок, що дозволяє їм успішно реалізовувати проєкти місії. Пріоритетом для Вашого освітнього проєкту є суспільна адаптація віруючих; орієнтація на роботу з соціумом, громадянським суспільством.

— Насправді у нас є навчальний план і розроблені курси, коло яких постійно розширюється. У свій спосіб ми також оцінюємо студентів та поряд з цим є зовнішні експерти, які оцінюють наш освітній проект. Дійсно, наш проект характеризується децентралізацією, доступністю, гнучкістю системи. Існують модулі, які зовсім не перетинаються з семінарськими курсами. Ми говоримо про місію в професії; про місію у місті; про лідерство і служіння; про Євангеліє в кінематографі; про молодіжне служіння; про церкву і суспільство. Наш набір тем постійно доповнюється. Ми ніколи не ставили собі за мету конкурувати з семінарією. Раді, що деякі семінарії в Україні знаходять нові шляхи розвитку. Ми лише хочемо доповнити місію формування учнів Христа тими інструментами, ідеями, можливостями, якими володіємо ми. Саме так і замислювався наш проект. Ми прагнемо дати уявлення про ті речі, що оминалися увагою у семінарських освітніх програмах.

Ви згадали про Слов'янськ. Певно, Ви добре знайомі з активним пастором євангельської церкви Петром Дудником, який є досить відомою людиною, навіть, я б сказав, блогером. Нещодавно мав там розмову з викладачкою Донбаського педагогічного університету. Це була середнього віку жінка, що продукувала стереотипи щодо проблем розмежування церков і сект. В контексті розмови згадали про Петра Дудника. Я їй кажу: "То що? Як на рахунок Дудника? Він теж виходить сектант?". А вона мені: "Ні, ні, Ви що? Дудник — це ніяка не секта, це справжній християнин!". Для мене це більш ніж яскравий приклад того, як авторитет людини здатен ламати стереотипи. Я дивуюся з того, якими "живучими" є штампи, що їх інкорпорував КДБ, і з того — як публічність, активна громадянська позиція їх ліквідує в конкретних випадках.

— Саме так. Ми мріємо про те, щоб з'являлося більше людей здатних ламати ці штампи, створювати когнітивний дисонанс. Щоб виявилося, що із "затаврованими" сектантами можна цікаво, плідно спілкуватися і співпрацювати; що це люди — відкриті до допомоги. Це перший необхідний крок для налагодження контакту. Після цього у інших можуть виникнути питання стосовно Бога, у якого вірує місіонер, церкви, яку він відвідує. Вся подальша комунікація буде вибудовуватися на довірі до особистості місіонера.

До речі, Петро Дудник, організовуючи свої різнопланові заходи, ніколи не займається "сортуванням" людей на євангельських християн, православних, віруючих, невіруючих, атеїстів… Разом з помічниками він допомагав усім, хто звертався. Ця позиція сформувала авторитет Дудника в публічному просторі Слов'янська. Я згадав про семінар, організований на базі церкви, пастором якої є Петро Дудник. Мета семінару полягала в тому, щоб сприяти пошуку примирення Росії і України через діалог євангелістських пасторів з обох держав. Пригадую рівень недовіри і взаємних звинувачень, що панував на початку зустрічі. Але за три дні, коли вже ближче до передової учасники семінару роздавали місцевим жителям хліб, один з українських пасторів сказав вголос: "Це наші друзі з Росії", вказуючи на присутніх. Він відразу злякався своїх слів. Та потім всі розговорилися про те, що два народи опинилися в конфліктній ситуації, їх посварили і тепер необхідно спільно шукати шляхів до примирення. У деяких людей на очах виступили сльози. Для мене — це була демонстрація ось цієї відповіді місії на потреби суспільства.

— Цілком з Вами погоджуюся. Мені здається, що місія почалася з моменту, коли для двох сторін став можливим обмін взаємними докорами і звинуваченнями. Я, як людина сімейна, добре усвідомлюю, що мовчання — гірше взаємозвинувачень (сміється). Тривала тиша веде до точки неповернення. Спільна робота над чимось веде нас до порозуміння. До речі, в межах нашого освітнього проекту розглядається поняття цілісності місії, а без теми примирення принцип цілісності місії неможливо втілити.

Ви знаєте, під час поїздок в межах семінару Петра Дудника, мене до глибини душі вразив ще один момент. В одному з містечок на передовій після того, як українська централізована влада втратила контроль за цією територією, пастор однієї з протестантських церков став фактично мером. Ми звернулися до нього з приводу того, як краще розподілити привезений хліб і бачили, що він десятки, сотні людей, які до нього зверталися, називав по імені. В мене було неповторне відчуття, що це була справжня місія, хоча він нічого їм не проповідував.

— Можна сказати, що він проповідував їм усе. Класична протестантська проповідь завжди базується на чотирьох духовних законах: людина — грішна; Бог — справедливий; Він послав свого Сина, що став Спасителем; хто приймає Сина — має життя вічне. Це каркас будь-якої проповіді, але питання форми є завжди непростим і досить індивідуальним. Пастор, який знає жителів міста по імені і служить їхнім потребам, втілює взірець цілісної місії.

Мене завжди бентежило ще ось яке питання. Якщо брати класичну проповідь, то вона вибудовується таким чином, що людину через певні риторичні форми ніби силоміць підштовхують до визнання Бога, власної гріховності, до покаяння. Створюється враження, що відбувається замах на свободу людини. В науковій термінології є навіть поняття індоктринації. І з іншого боку, щойно ми говорили про інакшу форму місії: через власний приклад, абсолютно вільну атмосферу довірливих, доброзичливих стосунків між проповідником і аудиторією, коли, зрештою, люди самі починають цікавитися питаннями Бога, церкви. На Вашу думку, яким чином витримати баланс між свідченням про Христа, проповіддю Євангелія та проблемою стимуляції людини до самоідентифікації, визнання нею приналежності до конкретної конфесії?

— З цього приводу хотів би наголосити на двох речах. Для нас, протестантів, важливим є доручення, про яке говорить Євангелія від Матвія: "Ідіть і навчіть всі народи". Але більш важливим дорученням, з моєї точки зору, є Божий заповіт Адаму і Єві. Коли Господь дає людям землю, сад і каже, щоб вони піклувалися про нього, берегли його. Ми успадкували цю землю від Бога з усім живим створінням на ній, тому ми маємо піклуватися про кожну людину, що живе на цій землі, і не ускладнювати їй життя. Ми передусім з повагою маємо ставитися до Божого творіння, нести відповідальність перед природою, перед іншими. Лише поєднання цих двох великих доручень — навчати євангельському слову і піклуватися про землю, ввірену нам Богом, — і формують те, що можемо назвати цілісною місією.

Ви так вдало підсумували сьогоднішню нашу розмову. Чи могли б Ви ще пару слів сказати про книгу, присвячену темі місії, яка нещодавно вийшла?

— Автор цієї книги Володимир Убийвовк. Він мешкає у Молдові. Його праця є самостійним, серйозним дослідженням і ми з радістю сприяли видавництву цієї книги. Лейтмотивом книги стало твердження про те, що християн мають хвилювати всі потреби людей. Цілісна місія церкви реалізується через три ключові принципи: євангелізацію, захист навколишнього середовища, повагу до честі та гідності іншої людини. Іншими словами, перед нами постає прагнення передати Євангеліє у всій повноті (не лише доручення "Ідіть і навчіть всі народи", але й — піклуйтеся про землю, на якій живете), від всієї Церкви (проповідують не лише професійні місіонери, але й — місіонери в професії) всьому світові (ми повинні орієнтуватися в особливостях і потребах груп і окремих людей, яким збираємося проповідувати Благу Звістку, завжди повинні мати на увазі конкретних адресатів). За умови гармонійного співіснування цих трьох компонент, можливим стає здійснення повноти місії.

Фото svitle.org

Теги: