Релігія в Україні: Владико, для початку пропоную Вам пригадати, як починався Ваш шлях служіння Церкві? Де й коли це сталося?

Архієпископ Марк: Мій духовний шлях чернечий почався в Сергієвій лаврі, куди я прийшов після служби в лавах Радянської армії, об вступити до московської духовної семінарії. Це був 1972 рік. Я не вступив, бо в мене була проблема з документами, оскільки тоді паспорт жителям сільських місцевостей не давали. А мати цей документ на руках було необхідно для вступу. Коли паспорт у мене вже був – а це середина серпня – вступні іспити вже скінчилися. Тоді ректором МДАіС ще був нинішній митрополит Мінський і Слуцький Філарет, а інспектором уже спочилий нині, а тоді архімандрит Симон, який потім від свята Покрова 1972 року, став єпископом Рязанським і почив на цій же кафедрі. Тоді ж, у жовтня 1972 року, намісником Троїце-Сергієвої лаври був призначений архімандрит Ієронім (Зинов’єв), який до того був начальником Руської духовної місії  в Єрусалимі. Я тоді вже працював в обителі, ніс послух трапезника – де треба було накривати столи для братії і прибирати після обіду в братській трапезній. Ми працювали через день, і в неробочий день я міг відвідувати храм, і з цього для мене почалася практика власне кліросного співу. Закінчився рік.

З Різдва Христового 1973 року, крім основного послуху, я став книгодержцем у новопризначеного намісника, а через деякий час і келійником. Кінець 1973 навчального року  ознаменувався тим, що був призначений ректором нинішній предстоятель УПЦ митрополит Володимир. З титулом Дмитровський. І тоді ж я вступив до семінарії. Це було непросто, але я насправді хотів вчитися у першому класі, і хотів весь курс семінарії прослухати разом з усіма. Проте 1973 рік був особливий, коли Московські духовні школи одержали дозвіл прийняти студентів більше, ніж це було раніше. Якщо до того в перший клас приймали до 30 осіб, одного-трьох могли взяти в другий клас, якщо там були місця. А того року сталося так: звільнили маже повністю другий клас, бо колишніх першокласників через такий загальний екзамен перевели в третій клас, а нас було четверо, кого взяли одразу в четвертий.

Навчання в Московських духовних школах

РвУ: Напевно, було важко вчитися? Адже Вам бракувало необхідної підготовки?

А. М. Була підготовка життям. Адже я рік пробув у Лаврі і за цей час переписав декілька конспектів від руки – що зараз майже неможливо уявити. Крім того,  ще з дитинства я виховувався в церковному дусі, знав богослужбові книжки. Тим більше, ми складали доволі непростий вступний іспит. Це було в ректорському кабінеті. Сидів владика ректор, п'ятнадцять професорів, і кожен із них ставив одне два питання. А після завершення іспитів виявилося, що я вже  в четвертому класі. Це стало для мене великою несподіванкою. Було нелегко, адже доводилося дуже швидко опановувати величезні масиви знань і нової інформації. Зауважу, що моє навчання в семінарії почалося з двійки. Як це сталося? За традицією, кожен навчальний рік починався для вступників із екскурсії до Москви, до монастирів і храмів, з ознайомлення з церковним життям столиці. І ми також були в цій групі.

А коли наступного тижня в понеділок я прийшов до класу, то перший предмет був історія РПЦ. А вже минув тиждень від початку занять. І викладач протоієрей Анатолій Просвірнін викликав мене відповідати. А я вперше прийшов до класу і не знаю взагалі, як і що робиться, бо протягом тижня ми були на екскурсіях. Пояснюю це йому, а він у відповідь: «Тим більше, якщо вас не було в класі, ви мали поцікавитися, чим ми тут займалися». І ставить мені двійку. А виправити цю двійку виявилося дуже непросто: справа зрушила з місця тільки після втручання намісника архімандрита Ієроніма. Тоді о. Анатолій наступного тижня приніс мені два томи машинописного тексту (це була кандидатська робота про житія святих свят. Димитрія Ростовського) і загадав мені написати реферат. А я вперше в житті почув таке слово, не знав навіть, що це означає. Але двійку виправив. І вже в другому півріччі четвертого класу  я перейшов на життя у монастир Лаври. 6 березня 1974 року стався чернечий постриг, 17 березня була дияконська хіротонія, яку звершив ректор – єпископ Володимир. 7 квітня,  Вербну неділю, я став ієромонахом. А потім була академія і після її завершення мене було залишено викладачем у МДС.

РвУ: Це було рішення вл. Ректора?

А. М. Так. Я викладав Новий Завіт у другому класі семінарії, коли вивчають якраз чотири Євангелія. Діяння апостольські і соборні послання – в третьому класі, а послання ап. Павла – в четвертому. Так тривало до 1982 року, коли помер намісник лаври арх. Ієронім, у якого я був келійником. На 48-му році життя  така його спіткала несподівана смерть. Це було 30 березня, а 16 квітня 1982 року за благословенням патр. Пімена мене призначено благочинним Лаври. При цьому я залишався викладачем МДС.

РвУ: Які були нагальні проблеми для монастиря тоді? З приміщеннями, з пропискою?

А. М. Так, приміщень бракувало, бо більшість їх було передано музею. Проте тоді насельники обителі не жили по одному, мешкали по двоє-троє, а послушники навіть до п’яти-шести осіб. Спеціальна кімната була для них. Зараз немає цієї проблеми, бо приміщення лаврі повернули.

Період благочинія

РвУ: А які у вас найяскравіші спогади з того періоду, коли Ви обіймали посаду благочинного?

А.М. Багато чого пригадується. Навіть саме призначення було непростим і інакше як дивом, його не можна пояснити. Справа в тім, що намісник і владика Володимир жили дуже дружно. Того часу відносини між монастирем і академією були прекрасні. І та трагедія, що сталася, відбулася через кілька годин після того, як вл. Володимир був на вечері у намісника. Це було в неділю після пасії  (акафіст Страстям Христовим, що читається після вечірнього богослужіння у великопісну неділю. – А. Д.). Отець Ієронім запросив ректора на вечерю. Через кілька годин після трапези я зібрав і помив посуд і говорив з о. Ієронімом. Зненацька він упав – і на тому наше спілкування урвалося. А ми якраз говорили про те, що в суботу у намісника був з візитом митрополит Мінський Філарет (тоді голова ОВЦС МП) і просив намісника відпустити мене на послух у Руську духовну місію в Єрусалим.

І от така трагічна подія. Це було опівночі. Під ранок я звернувся за порадою до арх. Кирила Павлова, духівника Лаври, а після розмови з ним вирушив шукати лікаря в Загорську, який також лікував о. Кирила і робив йому операцію. Це була розумна освічена жінка. Жила вона в Семхозе (залізнична стація дорогою до Загорська - А. Д.), вона приїхала, подивилася й одразу поставила діагноз.  «Повна паралізація». Взяла настільну лампу, посвітила в очі – немає ніякої реакції. Це був інсульт. Крововилив  у мозок. Вона порадила закликати ще лікарів на консиліум. Я викликав ще спеціаліста, цей другий лікар наполягає, що треба їхати до Москви.

А я вже о п’ятій годині ранку пішов до вл. Володимира. Там усі брами в академії були зачинені. Довелося мені перестрибувати через них. Збудив його, і владика одразу почав телефонувати до Москви, звертатися по допомогу до своїх знайомих. Було залучено навіть МОЗ СРСР. Близько дев’ятої приїхали фахівці. Протягом усього дня вирішували, що робити, чи транспортувати до Москви. Але згодом дійшли висновку, що цього робити не варто. Одразу сказали, що протягом доби все з’ясується або прийде до тями – або до смерті. Наступної ночі близько другої години зупинилося в намісника дихання, а серце ще билося. Я знову побіг до вл Володимира, і він був присутній у мить його смерті. А ранком він поїхав до Москви, до патріарха, вирішувати всілякі питання, пов’язані з організацією поховання. Коли вернувся ввечері, ми зустрілися на сходинках Трапезного храму. І владика ректор каже: «Святіший благословив захоронити на території лаври, треба створити спеціальний склеп. І я хотів виконати волю о. Ієроніма». А про неї йшлося в моїй присутності. Тоді намісник просив ректора звернутися до патріарха, щоб возвести мене в сан архімандрита. Ректор каже: Отець намісник, Ви ж сам можете це зробити». А він: «Ні, краще, щоб ви». І от тепер ректор мені говорить: «Я звернувся до святішого, але той відмовив, сказавши: я знаю, що він хороший, але він молодий, щоб нам його не попсувати».

РвУ: А скільки Вам тоді було років?

А. М. Тільки-но пішов 31 рік. Святіший не благословив. А ректор каже: «Я сподівався, що буде благословення, то під час погребіння служитиму літургію і здійсню наречення тебе в архімандрита і при гробі засвідчу, що я виконав прохання спочилого». Але так склалися обставини, що через два тижні святіший викликав мене до Москви, і у Великий четвер возвів в сан архімандрита, а у Велику п’ятницю 16 квітня призначив мене благочинним.

РвУ: Але ж Велика п’ятниця – то найважчий день у православному календарі…

А. М. Так. Була велика проблема. Канцелярія патріархії не працювала. Коли секретар святішого пішов на пошту відправляти в Лавру відповідну телеграму, там не хотіли приймати. Бо телеграма такого значення має бути обов’язково з печаткою, коли йдеться про призначення на таку посаду. Довелося викликати зав. Канцелярії, щоб цю печатку поставити.

Про намісників і келійників, звитягу преп. Амфілохія та образи архієреїв

Потім життя тривало за монастирськими правилами. Я викладав і три роки був благочинним.

РвУ: В МДАіС уже тоді був новий ректор?

А. М. Спочатку архімандрит, а тоді вже єпископ Олександр. Липневий синод РПЦ 1982 року вл. Володимира перевів до  Ростова, а ректором став о. Олександр. Я продовжував викладати. Аж поки Указом святішого від 25 червня 1985 року був призначений намісником Почаївської лаври.

РвУ: Це було несподіване для вас рішення чи ви здогадувалися про нього?

А.М. Я знав, що воно готується. Тут знову диво…

РвУ: А можна трохи детальніше?

Всі стежки ведуть до Почаєва

А.М. справа в тому, що влітку 1984 року я поїхав у відпустку з вл. Мефодієм (тепер на спокої, а раніше він був першим єпископом Хустським), то мій брат. Він тоді проживав у Віленському свято-Йоанівському монастирі. Ми домовилися поїхати у відпустку разом. З Вільнюса вирушили на машині. Побували у Жировицькому і Корецькому монастирі а вже в суботу приїхали в Почаїв. Послужили. Нинішній владика митрополит Ніколай Іжевський був тоді намісником Почаївської лаври. Ми з ним були знайомі, бо він до свого призначення був начальником Руської духовної місії в Єрусалимі і відвідував часто о. Ієроніма, коли був у відпустці. І коли я був вперше в Єрусалимі в 1979 році, ми з ним ближче познайомились.

Після всенічної він запросив до себе на вечерю. Щойно ми зайшли в вітальню, дзвонить телефон. Це митрополит Львіський Никодим телефонував. Львівський і Тернопільський, нинішній Харківський. І вл. Ніколай каже: «Отець Марк, владика кличе тебе до телефону».

РвУ: А він знав про те, що Ви в Почаєві?

А.М. Очевидно, існувала домовленість між ним і вл. Миколаєм, що останній повідомить про мій приїзд. Ми з вл. Никодимом не були близько знайомі, хоча він щороку бував у Лаврі у свято преподобного Сергія. І часто о. Ієронім запрошував до себе тих владик, що залишалися на обід. І о. Ієронім неодноразово бував у нього в гостях, бо у нього дача в Підмосков’ї . тож він мене бачив, коли я прибирав і подавав на стіл у намісника. А коли я став благочинним, ми не стикалися, бо на свято преподобного Сергія я більше спілкувався з архієреями, які очолювали богослужіння в різних соборах Лаври, щоб домовитися, який буде порядок. А з вл. Никодимом такого контакту не було.

 І от я беру слухавку, а він питає: «Отець Марк, а де Ви зараз є?» А в нього манера така – грізно говорити. Тож на мене трошки страх напав. Думаю, ну все, владика дізнався, що ми вже в Лаврі служили, а благословення в нього не взяли, не повідомили його.

Кажу: «Владико, в лаврі Почаївській».

Він питає: «А куди ви дальше їдете?». Я кажу: «Додому, разом із братом, на Закарпаття у відпустку». Він каже: «Ну добре. Значить, ви через Львів будете їхати. Так покажіться до мене»

Ми приїхали до Львова. Нас там урочисто зустріли. Показували все єпархіальне управління. Попередили, що владика на прийнятті, але зараз вернеться і зустрінеться з нами, бо хоче поговорити. Справді, минув якийсь час, зайшов до кімнати митр. Никодим; ми взяли благословення, всі сіли. Він питає: «Хто з вас Марк». Кажу «Я». Він тоді повертається до брата і каже: «Ну, о. Мефодій, може, розмова могла бути і про тебе, але тепер говоритимемо з Марком. Я хочу вам запропонувати посаду намісника Почаївської лаври. Як ви на це дивитесь?». Я збентежився: «Ну, що я можу сказати? Як буде благословення патр. Пімена і Ваше, то я піду на цю посаду». Він «Гаразд. Йдемо обідати». А після обіду він попередив: «Нікому нічого не кажіть». А час спливав.

Коли митр. Никодим приїхав на свято преп. Сергія восени, спитав мене: «Як, не змінилися наміри ваші?» я кажу: «Вони не можуть мінятися, бо залежать не від мене, а від благословення патріарха».

І через рік 25 червня 1985 року надійшов указ про призначення мене в Почаїв. Минув рік і один день від тої першої розмови у Львові.

РвУ: Ви прихали, а скільки тоді було монахів в Почаєві?

А.М. Було прописано менше п’ятдесяти.

РвУ: Насправді жило більше?

А.М. Насправді жило трохи більше, вони не мали прописки в лаврі.

РвУ: А хіба не було перевірок?

А.М. Було. До того ж дуже часто. Але лавра багато пережила, і монахи знали дуже добре що треба робити коли такі перевірки. Вони дізнавалися про них навіь раніше ніж ті проводилися. Тож вони переховувалися. Або відходили до своїх знайомих.

РвУ: А що, хтось із мешканців сповіщав, що мають бути такі перевірки?

А.М. Хтось сповіщав. Але не мешканці. Бо міліція розміщалася прямо біля Лаврської брами, і паспортний стіл там був. Звісно, вже коли був намісником вл. Ніколай, було важче. Він три роки був намісником. А я прийшов у 1985 році, вже почалася підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення Русі. І я запровадив новий метод: підтримувати зв’язки між двома лаврами – в загорську та Почаєві. Ми запросили у гості монахів із Загорська. Приїхала влітку 1986 року група ченців на чолі із нинішнім митрополитом Тульським Олексієм, тодішнім намісником Троїце-Сергієвої лаври. Був вл. Кирил і старша братія була – всього 12 осіб. Зокрема, нинішній намісник Лаври архієпископ Феогност, який тоді був келійником влад. Олексія.

РвУ: Це така традиція – що келійники згодом стають намісниками Лаври?

А.М. Традиція не традиція, але все-таки  це гарна школа. Келійник – то такий послух, що багато на його очах відбувається всякого.

Так от, погостювали в нас загорські ченці, а  потім туди поїхала наша група. Взимку , ще до Великого посту, це був уже 1986 рік, відвідували ми обитель преп. Сергія. І там домовилися, що тепер щороку лаврські ченці їздитимуть до нас на свята Почаївські, а на свята Сергієві – ми до них. Потім ми досягли домовленості і з ректором Олександром про те, що хлопці, які закінчують семінарію, хочуть жити в монастирі, а в Сергієвій лаврі вже нікуди було їх приймати, то щоб їх скеровували до Почаєва. Так почала поповнюватися лавра наша молодими монахами. Приходили до нас і миряни, яких уже ми постригали в чернецтво. Наприклад, вл. Феодор Кам’янець-Подільський і Городецький, то вже я його постригав у Почаївській лаврі. За час перебування мого на посаді намісника більше 20 студентів із МДА поселилися у Почаєві. Вл. Феодор, вл. Мелетій – той, що зараз вікарний Хотинський у вл. Онуфрія, митр. Чернівецького. Постригав я і вл. Сергія Тернопільського. Запросив його ще вл. Ніколай, але постригав його я, і прописував теж я.

РвУ: Це була складна процедура бюрократична?

А.М. Так, це була непроста процедура. Але всіх, кого я взяв, я всіх прописав. Молитвами Матері Божої та преп. Іова Почаївського.

РвУ: А вже було на той час місцеве уславлення спочилого старця Амфілофія, нині канонізованого Церквою?

А.М. Ще за його життя люди знали про його велику силу та надзвичайно його шанували. Не говорили вголос, але знали.

РвУ: А ви не застали в Почаєві людей, які особисто знали о. Амфілофія?

А.М. Чому ні? Мій брат влад. Мефодій жив поряд у келії з ним. Коли закрився наш Городилівський монастир у 1959 році, мій брат перейшов у Почаїв. І послушники якраз і жили поряд  о. Амфілофієм. Наш архімандрит о. Георгій із Закарпаття жив в одній келії з ним.

РвУ: А як про нього згадували?

А.М. Що він був дуже сильний. І всім, хто до нього приходив, допомагав. Зокрема й фізично. Він був костоправ, говорячи сучасною мовою, мануальний терапевт. Причому дуже гарний діагност.

РвУ: А нічого не говорила влада про цей наплив людей у монастир?

А.М. По-перше, про це намагалися особливо зайвого не говорити. Тобто робилося все це так – більш камерно. По-друге, влада прекрасно пам’ятала, що він не віддав їм тоді ключі від Троїцького собору, коли прийшли забирати собор. Тож вони знали, що він нікого не боїться. По-третє, навіть працівники міліції були з місцевих мешканців, які дуже сильно шанували о. Амфілофія. Вони турбувались тільки, щоб це не набуло розголосу, щоб їм не було покарань від начальства.

Та й дух тоді сильний молитовний у Лаврі був. Тепер уже майже не залишилось тих ченців, що були тоді. Всі майже повмирали.

РвУ: А чому було ухвалено рішення про ваш перехід із Лаври?

А.М. Це було благословення митр. Никодима. Він взяв мене вікарієм Кременецьким Львівської і Дрогобицької єпархії, а намісником  Почаївської лаври став вл. Онуфрій – нинішній митрополит Чернівецький і Буковинський. Він замінив мене на посаді благочинного у Лаврі Загорська, і от тепер на посаді намісник Почаївської лаври. Про це мене просив вл. Никодим, щоб я підшукав гідну кандидатуру для наступника собі. Казав: «Отець Марк, ти сам розумієш, що завжди там не будеш».

У статусі архієрея

У Кременці людей до храму ходило багато. Проте не так уже й часто служив я у місті. Бо митр. Никодим благословляв служити на сільських парафіях, також часто треба було у Львові бути, бо митрополит їздив на парафі, тоді я служив у соборі св. Юра. І пробув я вікарієм п’ять місяців.

РвУ: Який досвід ви здобули на цій посаді?

А.М. Більше було можливостей стикатися з парафіяльним життям. У те літо перед річницею Хрещення Київської Русі владика Никодим багато їздив по парафіях, і я його супроводжував. Владика служив літургію на одній парафії, а вечірню на іншій. Збиралися тисячі людей. Тож, коли я став самостійним Тернопільським, то я вже знав і районні центри, і всі храми, уже був обізнаний із життям єпархіальним.

РвУ: Це був такий своєрідний підготовчий період?

А.М. Очевидно, тоді вл. Никодим уже знав про майбутнє розділення єпархії. Воно сталося вже в грудні 1988 року. Тому що це рішення назріло – кількість парафій перевищувала 1000. Бо після річниці Хрещення влада дозволила відкривати храми. Особливо інтенсивно цей процес проходи на Львівщині, Тернопільщині, Франківщині.  І рішенням синоду  РПЦ від 27 грудня 1988 року було утворено нову єпархію, якої раніш не було в Україні,  –Тернопільсько-Кременецька. А митр. Никодиму залишався титул Львівський і Дрогобицький.

У новій єпархії проблема була в тому, що не було де жити. У Тернополі я поселився в готелі. І весь час там прожив, бо не було будівлі єпархіального управління. У центрі міста був невеличкий храм Різдва Христового. Біля нього був будиночок, проте в ньому мешкав благочинний району. Звісно, можна було благочинного і відселити, бо він мав свою хату. Але якби я поселився в цьому будинку, то тоді б уже годі було чекати від влади на приміщення. Тому ми шукали, просили владу, щоб нам щось підібрали. Переконували, що ми готові навіть придбати за власні кошти таке приміщення. Проте, очевидно, серед влади уже була інформація про те, що має бути відроджено УГКЦ, тому вони не поспішали виконувати наше прохання. Ті, хто був у владі, відчували, що готується ренесанс УГКЦ: уже почалися націоналістичні зборища, піднімався той націоналістичний дух. Назустріч нам не йшли. Хоча уповноважений у справах релігій нам обіцяв всіляке сприяння. Нам запропонували придбати хату в одному з найближчих сіл. Проте я не погодився, бо коли переселишся в село, то як єпархіальне управління може бути не в обласному центрі, а в селі? Хоча гроші в нас були. У той період ми якраз робили капітальний ремонт храму, що є тепер у Зарваниці як уніатський центр. Саме в ньому я служив першу літургію як єпархіальний архієрей на третій день Різдва 1989 року. Дуже багато людей було. При мені замінили дах, ремонтували стін, оновлювали розпис – і от як усе повернулося.

У 1989 році майже не проходило тижня, щоб не відкрився в якомусь селі храм. А потім сталося так, що мене призначили в Аргентину.

РвУ: А що передувало цьому рішенню?

А.М. Нічого. Щоправда, була перед тим моя поїздка до Америки, проте вона ніяким чином не була пов’язана з цим призначенням. Готувалося це рішення ще раніше. Єдине, що коли після цієї поїздки і прийшов на прийом до патріаршого екзарха Філарета зі звітом, він запитав мене: «Як ти дивишся на те, щоб тебе було призначено десь за кордон? Наприклад, в Аргентину». Що я міг сказати? Кажу, як буде благословення Боже.

І вже 10 квітня 1989 року був указ про призначення мене на Аргентинську та Південноамериканську єпархію. Відбулася ротація. Владика Лазар (Швець) повертався на свою батьківщину, бо сам він родом із Кременця, а мене було відряджено до Америки. Уже Лазарю час було вертатися. І вважалося, що найбільш підходящою для нього буде якраз Тернопільська кафедра. Проте він затримався в Аргентині. На кілька місяців. А я вже на Тернопіллі влади ніякої не мав. Позаяк був звільнений. Вже ніхто мене не слухав. Почалися внутрішні смути в єпархії. А в жовтні 1989 року - захоплення храмів. Крім того, саме в цей час було утворено УАПЦ. Колишній єпископ Житомирський і Овруцький Іоанн (Бондарчук) ініціював цей процес і настоятель Петропавлівського храму у Львові протоієрей Володимир Ярема. Їх було двоє. (Довідка «РвУ»: Єпископ Іоанн (Боднарчук) [1929-1994], родом з Тернопільської області, походив з уніатської родини. Закінчив Ленінградську Духовну Семінарію й Академію. У 1977 році був рукопокладений у єпископа Житомирського й Овруцького, але через хворобу неодноразово посилав прохання в Синод про переведення його на захід України. Результатом було те, що визначенням Священного Синоду від 13 вересня 1989 року він був відправлений за штат до одужання).

РвУ: Тобто цей позаштатний єпископ УПЦ вирішив виявити себе в новій якості?

А.М. Справа в тім, що в нього, очевидно, була особиста образа на священноначаліє УПЦ, зокрема на митр. Філарета. Бо він звертався з проханням очолити Мукачівську й Ужгородську єпархію, але йому було у цьому відмовлено. Це 1986 чи 1987 роки. Синод обґрунтував свою відмову тим, що єпархія не є вакантною. І він, дізнавшись про це, попросився за штат на спокій. Його прохання було задоволено. А коли помирає вл. Дамаскін, що був на Мукачівський кафедрі, то цей єп. Іоанн виявив бажання повернутися в штат і  очолити цю кафедру. А рішення Синоду РПЦ виносилися за поданням патріаршого екзарха. І воно було таке: «Згідно з поданими документами стан здоров’я арх. Іоанна не дозволяє йому керувати єпархією». Так і залишився за штатом, але ображений був сильно. І от 1989 рік – влада знала, щось має статися. Уже тоді ініціативна група почала шукати архієрея. Йшлося не про унію, а про автокефальну церкву. Бо через моїх знайомих зверталися і до мене, щоб «промацати грунт», як я розцінюю таку пропозицію. Тобто ініціатори УАПЦ мали зв'язок і з тією стороною, і з почаївськими ченцями.  Був такий регент Почаївської лаври. Він одружений з дочкою настоятеля цього Петропавлівського храму прот. Володимиром Яремою. Ми спілкувалися, я гостював у родині цього регента. І от вони обережно запитували мене про все це, тому я знаю, що пошуки були.

Їм потрібен був єпископ, щоб проголосити себе церквою. А  коли вл. Іоанн помер (загинув трагічно, розбившись на машині), тоді вони звернулися до Мстислава (Скрипника), який пристав на їхню пропозицію.

Далі буде

Теги: