Юрист, теолог та відеооператор – про виставку «Тіло Людини/The Human Body»

Нещодавно ми, троє студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка відвідали київську виставку Арні Геллера «Тіло Людини/The Human Body». Виставка колесить світом вже з 2004 року і через неї пройшло близько 30 мільйонів людей. Отже, і ми, майбутні філософи, які належать різним християнським конфесіям, відвідавши виставку, вирішили поділитися своїми враженнями з читачами сайту «Релігія в Україні». Кожен з нас працює за фахом і є спеціалістом в своїй галузі, тому на побачене в 9-ти залах сенсаційної виставки кожен з нас дивився під своїм власним кутом зору.

Розглядаючи ниточки-артерії, бронхи, м'язи, хребет, легені, черепну коробку, кістки, репродуктивну систему, ембріони тощо, хтось може усвідомити, що директор виставки геній чи збоченець, а сама людина – це ідеальний механізм, неймовірна потвора чи образ і подоба Бога. В таких питаннях вибір завжди за глядачем.

Точка зору юриста (Яна Іваніщ):

Експонатами виставки є тіла реальних людей (китайців), які, за інформацією організаторів, зробили добровільну пожертву на користь науки. Якщо розглядати проблему у правовому руслі, то в Китаї дійсно з 1999 року діє «Закон Китайської Народної Республіки Про пожертвування для суспільних потреб» («Law of the People's Republic of China on Donations for Public Welfare»), яким регулюється порядок внесення різноманітних пожертв, у тому числі, й пожертвування тіла. Більш ніж тринадцятирічний досвід апробації такої норми дає підстави вважати, що вона має право на існування.

В Україні подібна практика та її законодавче підґрунтя відсутні. Законом України, найбільш дотичним до згаданої проблематики, є «Про поховання та похоронну справу». Ним закріплене право українських громадян на волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті, яке, у свою чергу, може бути виражене у згоді чи незгоді на проведення патолого-анатомічного розтину; згоді чи незгоді на вилучення органів та/або тканин тіла; побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч з певними раніше померлими чи бути підданим кремації; дорученні виконати своє волевиявлення певній особі; іншому дорученні, що не суперечить законодавству.

Наведена правова норма за своїм характером є диспозитивною, тобто побудована за формулою «дозволено все, що не заборонено законом». Таким чином, ми упираємося в питання, чи не заборонено українським законодавством заповідати своє тіло на благо науки? Як юрист, я такої заборони не знаю, проте й практична можливість реалізації здійснити пожертву в контексті великої кількості процедур, передбачених для «узаконення» смерті фізичної особи, мені бачиться мало перспективною.

Як відомо, законодавче закріплення тих чи інших соціальних норм обумовлено відповідною потребою соціуму. Необхідність їх правової регламентації є своєрідною відповіддю на суспільні виклики, а тому — індикатором актуальних орієнтирів та інтересів сучасної людини. У зв’язку з цим постає питання — чи має місце такий виклик в українському суспільстві? Якщо ні, то чим зумовлена його відсутність? Чим громадянин, скажімо, того ж Китаю відрізняється від українця у світлі порушеної проблематики?

Однією з очевидних відмінностей, на думку автора, є орієнтованість на науковий пошук. Навряд чи хто заперечуватиме, що словосполучення «вітчизняна наука» насамперед асоціюється із занепадом, недостатністю фінансування та безліччю бюрократичних схем, через що більшість наукових досліджень так і закінчуються — не розпочавшись. Інакше розставлені акценти в інших країнах, де на держаному рівні всебічна підтримка наукової сфери не тільки декларується, а й знаходить своє реальне вираження, у тому числі й у формі закріплення у законодавстві відповідних правових норм.

Можливо, інша причина незатребуваності законодавчого закріплення порядку розпорядження своїм тілом на користь наукових та інших цілей, не передбачених українським законодавством, полягає у відмінності етичних засад сприйняття тілесності. В питаннях поховання українці все ж є глибоко традиційними людьми, поховально-поминальна обрядовість вимагає певної «субстанційності» людини як такої, тому тісно пов’язана з тілом. Відсутність моральної мотивації для здійснення пожертви в наукових цілях та погана поінформованість, що така можливість взагалі існує, самі по собі виключають подальшу потребу в легітимації відповідної норми.

Точка зору теолога (Анатолій Денисенко):

Нема сумнівів в тому, що в Біблії дуже багато йдеться про людське тіло. В Святому Письмі, наприклад, ми зустрічаємо порівняння хліба, яким причащається віруюча людина з тілом. В Біблії простежується порівняння Церкви Христової, частиною якої є сама віруюча людина, також з людським тілом. Згідно Святого Письма тіло, принаймні живе, є храмом Бога. Так говорить апостол Павло в листі до Коринфян. «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас?» (1 Кор. 6:19).

На противагу деяким іншим релігіям, юдейські та християнські священні тексти завжди розглядали людське тіло, по-перше, як благо, по-друге, як невід’ємну частину самої людини. Дуалізм всякого роду відкидався. Тіло в християнстві не просто якась оболонка, воно є виразом людської особистості. Людина – істота не тільки духовна, але і тілесна. Тілесність при цьому не є трагедією, як вважали деякі античні філософи та отці церкви, а навпаки – це прояв цінності й унікальність.

Тіло людини не можна розглядатися як джерело морального зла, а все, що пов’язано з тілесним задоволенням, як щось гріховне. Ящо йдеться про спасіння, то воно має мислитися в контексті всієї людини, отже спасається вся людина, а не тільки її душа. Той факт, що сам Христос приймає людську природу, свідчить про те, що тіло людини не є чимось злим і противним Богові.

Святе Письмо презентую людину, як психосамотичну єдність, де тіло (грец. «сома» - фізична частина) поєднане з духом/душею (грец. «псюхе» - духовна частка). Людина не є людиною в повному сенсі цього слова, допоки у неї відсутня духовна, чи фізична частина. Отже недоречно казати, що людина це її душа, а тіло це тільки якась оболонка, звільнення від якої і є ціллю життя. Через це недоречно вважати і те, що людина може існувати поза свого тіла.

Це прикро, але сьогодні серед багатьох християн поширена думка про те, що після смерті людини її тіло повертається в прах, залишаючись на землі, а душа, повертаючись до Бога, в рай/на небеса повноцінно існує. Такий погляд нівелює ідею тілесного воскресіння. Тому більш коректніше говорити про те, що після фізичної смерті, душа, повернувшись до Бога, перебуває, скажімо так, у літургійному сні, чи в несвідомому становищі. Використовуючи недосконалу термінологію часу і простору, слід вважати, що душа людини десь очікує судного дня, коли відбудеться воскресіння і коли духовна складова людини поєднається з фізичною, ставши при цьому спроможним до існування на Новому Небі і на Новій Землі.

Як це не дивно, але кожне тіло представлене на виставці, находячись навіть в розрізненому стані/представлено частково, одного дня буде «зібране» воєдино, поєднане волею всемогутнього Творця зі своєю духовною частиною і людина предстане перед Богом Суддею де і буде вирішена її подальша доля (1 Кор. 15:35-52; Об’яв. 20:12,13). Тому ті, навіть мертві, тіла, які можна було побачити на виставці все ще мають цінність в очах Божих і мають відіграти особливу роль в останніх подіях, які мають відбутися з цим світом.

Точка зору відеооператора (Микита Казмірук):

Усе частіше в наш час піднімається питання розуміння сучасного мистецтва. Причому, якщо ще кілька десятків років тому його практично не сприймали, то зараз таких людей значно менше. Суспільство намагається розшифрувати неоднозначні картини Ротко, загадкові графіті Бенксі, специфічну музику Шнітке і так далі. І ось нові тенденції — виставка тіла, де предмет мистецтва це реальні тіла померлих людей. Як реагувати на таку «красу»?

З естетичної точки зору, видовище, на перший погляд, дивне. Коли йдеш виставкою, дивишся на тіла і усвідомлюєш, що це трупи колись живих людей, стає не по собі. Мимоволі згадуються слова Азазелло з роману «Майстер і Маргарита», де він просить не бентежитись Маргариту, пояснюючи, що бачив жінок не тільки без одягу, але й без шкіри…

Скажімо для хірурга така виставка тіл це явище звичне і таке, що не викликає нічого, крім цікавості. Для звичайної людини побачене дивує чи шокує, і мозок починає працювати то погоджуючись з цим, то жахаючись цього. Після виставки виникає маса питань, одне з яких «То яка ж все-таки краса врятує світ?».

Організатори однією з цілей виставки (крім наукової) визначають можливість людей задуматися над здоровим способом життя. Наприклад, про що ви подумаєте, побачивши легені людини, яка палить? Іншими словами, побачене має врятувати багатьох від хвороб та смерті, позаяк примусить переосмислити своє тіло як важливий компонент життя. Але невже світ зараз такий, що тільки шок від побаченого примусить задуматися звичайну людину? Можливо, в цьому питанні уже є частина відповіді.

Сучасне мистецтво тим і відрізняється від класичного, що використовує абсолютно нові механізми впливу на сприйняття. «Всепояснююча» картина «Блудний син» Рембрандта, звичайно, залишається актуальною та вагомою, але підштовхнути до роздумів уже зможе не кожного. «Тайна вечеря» да Вінчі приємна, але вже приїлась оку. А от незрозумілі картини з соломи та мотузки, аркуші паперу, які ніби дитина помалювала, скульптури, що нагадують сміття і, врешті-решт, тіла в незвичайному ракурсі — ось що примушує вивести мозок з рівноваги! Причому неважливо, зрозумів ти до кінця чи ні. Важливо, що задумався, почав мислити.

Отже, як не важко це сприйняти, але варто погодитись — краса тепер інакша. І перемагає саме та краса, яка «працює». Отже, гадаю, на виставку варто піти, вона точно примусить задуматися над багатьма речами та зробити певні висновки. Вражає тільки одне — яке мистецтво ми отримаємо завтра?