Етичні пошуки Постмодерну. Частина друга: варіант Баумана

Див: Етичні пошуки Постмодерну. Частина перша: варіант Фуко

Зиґмунда Баумана навряд чи можна віднести до беззастережних адептів Постмодерну; приймаючи даності чинної ситуації, він є радше поміркованим критиком його крайнощів та систематизатором реалій сьогодення. З цих позицій назва його виданої друком у середині 1990-х книги «Життя у фрагментах: есе про постмодерністську мораль» (Bauman Z. Life in Fragments: Essays on Postmodern Morality. London: Blackwell, 1995. – 293 p.) досить точно констатує ці реалії. Бо ж моральне життя сьогодні, за Бауманом, - це «постійний вибір навмання», поза дією якихось правил. У старі часи велося значно легше: релігія обіцяла людині блага та прощення навзамін за послух Найвищому Авторитетові. Світські проекти доби Модерну пропонували писані закони та загальновизнані норми поведінки, що рятували індивіда від невідних – у суспільному розумінні – кроків. В індустріальну «добу етики» мораль виводилася з кодексу універсальних (для всіх людей і на всі часи) правил поведінки; при цьому етичні принципи виявлялися своєрідним «засобом виробництва» в руках «експертів», етична філософія – «технологією», добро – «плановою продукцією», а зло – «відходами виробництва чи його бракованою продукцією».

У добу Постмодерну все змінилося; «до померлого Бога приєдналася держава», яка відмовилася задавати етичні стандарти. Авторитети виникають нізвідки, щоби, викликавши у людей момент довіри, непомітно зникнути в нікуди – і спитати немає з кого. Отож універсальні інстанції (Бог, Розум, Держава), які конституювали суспільство «згори», зникли; на природний «моральний інстинкт» надії немає. Людська маса, яка не вірить експертам, неспроможна акумулювати власний етичний кодекс, вона здатна тільки формулювати замінник етики в термінах «незворотної неминучості», бо ж людина маси завжди віддасть перевагу не свободі вибору, а формулюванню «я мушу».

Чи означає це аморальність сучасної людської маси? Автор заперечує такий висновок: на його думку, криза етики не призводить до кризи моралі. Сьогоднішню ситуацію філософ описує парадоксальною формулою «мораль без етики». Мораль у ситуації хаосу виникає як щось емерджентне всередині швидкоплинних солідарностей, моральні Я не шукають собі етичних підґрунть, але продукують їх «у процесі самотворення» за умов гострого усвідомлення особистої моральної відповідальності за вибір. Де взятися такому усвідомленню, якщо етики немає і бути не може? Можливість емерджентного виникнення моралі З.Бауман вбачає у почуттях й емоціях, які спонтанно з’являються всередині Я у момент появи Іншого (отже, якісь внутрішні духовні настанови таки існують, хоча філософ старанно обходить цей момент). За Бауманом, навіть у найменш функціональних випадках, коли два Я опиняються випадково на пляжі, стається Зустріч, і між ними відбувається спонтанний, незапланований вибух небайдужості, що знаменує вихід у світ «буття-для». Тут не йдеться про якісні виміри емоції, а лише про саму емоційність, емоційну втягнутість одного Я Іншим для співучасті у якомусь конкретному потоці спільних дій. «Буття-для» при цьому відпочатково нейтральне щодо добра і зла, проте є можливістю того чи/та іншого, можливістю моралі і морального вибору. Така можливість обов’язково пов’язана з нереалізованістю, незавершеністю, непідтвердженістю, і вона дозволяє Іншому постійно бути в русі, бути неусталеним, «ще не». Відтак «тільки не позбавляючи Зустріч її можливостей, які здатні розкритися лише в майбутньому, у нас з’являється шанс діяти морально і навіть інколи бути добрими в сьогоденні».

Бауман, виходячи із своєї концепції моралі, вбачає коріння звірств тоталітаризму у нечутливості, у дріб’язковій відмові пробити соціально сконструйовані форми і спілкувалися з лицем, а не з маскою, личиною. У найбільш значущому есе книги з цієї точки зору аналізуються два найпотужніших соціальних інститути, породжених західним Модерном: бюрократія і бізнес, всередині яких, за всієї їхньої несхожості і взаємної конкуренції, бути моральним означає завчити правила і діяти згідно із ними.

У бюрократичній організації будь-яка дія, за Бауманом, спрямована не на об’єкт, не на ціль, а на слідування правилам і підпорядкована процедурній раціональності. Бізнес побудований на інструментальній раціональності: засоби мають бути обрані відповідно до цілей, а найбільший злочин – розтрата ресурсів. Обидва інститути нетерпимі до різних «сантиментів». Натомість життєві стратегії постмодерної людини – фланера, бродяги, гравця – побудовані на бажанні нових відчуттів, на відсутності раціональних стратегій і на втечі від завершеної самоідентифікації. У тих суспільствах, де науково-технічний прогрес забезпечив людям базові умови виживання, з’явилася концепція якості життя, яка підживлює прагнення до вдоволення більш витончених і різноманітних потреб, що зростають у геометричній прогресії. Розмови про якість життя, наголошує філософ, – це критика повсякденності, а не принципів соціальної інтеграції, системної організації чи моральних стандартів суспільства. Це критика, для якої головне – здатність ставити все нові і нові цілі. При цьому «якість життя» існує як мінливий образ, локальний і тимчасовий, нездатний до універсалізації, що надає експертам «нескінченне поле для говоріння».

Традиційно в постмодерному розмислі велике значення надається людській тілесності. За Бауманом, у проекті Модерну тіло «воїна фабрики» повинне вписуватися у штучно спроектоване середовище та ефективно керувати своїми внутрішніми силами, відповідно реагуючи на зовнішні стимули. Цю здатність Модерн назвав «здоров’ям», нездатність – «хворобою». Іншим аспектом «здоров’я» стало поняття «норми». Необхідним вважалося споживання, яке забезпечувало відновлення сил, а все понад те вважалося розкішшю. А от Постмодерн вбачає в тілі тонкий інструмент для отримання різноманітних насолод, які надає окремій людині суспільство споживання. Постмодерн не цікавиться об’єктивними вимірами: відчуття суб’єктивні, їх не можна кількісно виміряти, порівняти з чимось і навіть виразити, вважає Бауман. На зміну нормі-здоров’ю надходить нова домінанта – «придатність» як змога одержувати все більш сильну насолоду, відтак «непридатність» як її антитеза пов’язана з апатичністю, неактивністю тощо. Завдання розуму за цих обставин – мудро підібрати такі напруження, які б успішно компенсували одне одного і діяли не одночасно, а послідовно. Смачно напитися, а потім смачно протверезіти – ось як має бути.

«Аборигени» Модерну та Постмодерну по-різному ставляться до Іншого. «Виробник благ» цікавиться об’єктом тією мірою, якою той дозволяє ефективно діяти; найстрашніше для нього – наштовхнутися на надмірний опір з боку Іншого і не досягнути раціонально поставленої мети. «Збирач задоволень» боїться, що Інший дасть йому мало задоволення. У першому випадку відношення Я до не-Я світ являє собою когнітивний простір, у другому – естетичний. В межах одного Інший – це частина роботи, яку слід виконати, в межах другого – джерело насолоди. Визнання за Іншим його власної значущості є небезпечним; для першого персонажа – втратити чіткість цілі і можливість раціонально співвіднести її із засобами, для другого – понизити концентрацію задоволень від послаблених стимулів.

Виробництву не потрібна ідентичність Іншого: нею нехтують, її зневажають, змінюють до непізнаванності. Споживач насолод бачиться філософу більш перспективним для майбутнього моральних відносин, оскільки для отримання задоволення йому потрібен автономний Інший, а тому він зацікавлений у тому, щоби підтримувати, а часом і винаходити інакшість (при цьому Бауман обходить проблему віртуалізації сфери насолод, творення фантомного квазі-Іншого). Відтак слід розвивати здатність цінувати оригінальність речей, допомагати речам набувати її. Тоді з’являється можливість не тільки для терпимості до Іншого, а й для нової солідарності, яка ґрунтуватиметься на знаходженні задоволення від автономії Іншого і відповідальності за його неповторність. Отож джерело майбутньої моралі – тілесне задоволення; треба тільки трохи зачекати, «не відкидаючи надію через неміцність її основ».

Не менш важливим видається есе про насильство. Автор у стилі апологетики Постмодерну постулює тезу, що в основі Модерну лежить насильство, тобто прагнення зробити речі не такими, якими вони вже є. Насильство над речами виправдовувалося в добу Модерну майбутнім звільненням людини від випадкових обмежень. Навіть ті, хто виступав за слідування людській природі, бачили її не в тому, якими люди є насправді, а в тому, якими вони «не могли б стати без спеціального примусу». Модерн узяв на себе культурну місію з організації цивілізаційного процесу, внаслідок чого територія Ойкумени розділилася на територію цивілізованості – де встановлена монополія на легітимне (бо впорядковане) насильство, і на варварство – де немає монополії (порядку). Втім, якщо самі «варвари» вважають припустимим усе, що приводить до досягнення цілі, значить, варварство – природна територія насильства.

Раціональне управління насильством було можливе в минулому; зараз насильство не має перед собою непрозорих кордонів, які будував Захід у протистоянні «варварству». Водночас проведення нових бар’єрів між «цивілізацією» й «варварством» супроводжувалося розширенням сфери незастосовування оцінок – адіафоризацією. У добу Модерну бюрократія навчилася систематично виключати цілі категорії людей з царства моральних суб’єктів, приховувати внаслідок поділу на дрібні операції моральні наслідки дії як цілого, утвердила як вищий моральний критерій особисту відданість начальству і з упровадженням процедурної раціональності скасувала особисту відповідальність. Крім того, передові технології дозволили дистанціюватися від ізгоїв, «виключених із списку», а потік картин насильства у ЗМІ підвищив поріг нечутливості до жорстокості.

В добу Постмодерну адіафоризація досягається за рахунок розмивання монополії «великого суспільства» на легітимне насилля і приватизації проблеми ідентичності. Сім’я, шлюб, батьківство, сусідство, робота багато в чому втратили свою роль охоронців кордонів «соцієтальної фабрики». Колись природний авторитет «старшого» кваліфікується як неприпустиме зовнішнє насильство. Руйнація заданих зовні критеріїв норми (як і зовнішніх кордонів цивілізації) уможливлює проблематизацію внутрішніх бар’єрів, об’єктом небачених досі «покращень» стає, наприклад, власне тіло. Виникають штучно конструйовані «неоплемінні» локальні спільноти, які відмовляються від регулювання і децентралізують проблему ідентичності.

З.Бауман ставить закономірне запитання: якою може бути роль сучасних інтелектуалів перед лицем такої ситуації?

При народженні проекту Модерну, відзначає він, Західна Європа на три століття поділилася на культурну еліту та неосвічену, вульгарну, ірраціональну масу, яку слід було або тримати в остраху, або силоміць навчати раціонально діяти, викорінюючи нерозумні потяги і пристрасті. Тож учитель став провісником ідеї нового, правильного порядку. Спочатку вчительство і правителі/працедавці були союзниками: вони дивилися на світ як на об’єкт управління і бачили себе проектувальниками, архітекторами, садівниками як природного, так і соціального середовища. Потім від правителів відбрунькувалися високопрофесійні експерти із культурних цінностей. На межі ХІХ і ХХ століть на ґрунті критичної настанови щодо офіційно санкціонованого ладу інтелектуали конституювалися у самостійну, без вузькокласових інтересів силу, яка усвідомлювала свою відповідальність, в тому числі й моральну, за соціальний прогрес і дотримання інтересів суспільства в цілому. Претензії на найвищу компетентність у створенні законів для найкращої організації суспільства та у виборі змісту для універсальної освіти призвели їх до суперництва з політичними класами.

Із посиленням у суспільстві орієнтації на споживання, а не на виробництво, політичне панування забезпечується без культурної гегемонії, а з відокремленням культури від держави культурні еліти втрачають свій колишній вплив, в тому числі й на моральні відносини. Поява культурного плюралізму знаменує собою втрату яких би не було «об’єктивних» ієрархій культурних цінностей. Ринок не визнає жодних ієрархій, окрім ціни товару. Діячі культури сприймають це як експропріацію й обрушують свій гнів на комерціалізацію культури. Однак культурний вибір, як і людське тіло, як і моральність, уже приватизований, і будь-яка спроба відновити хоч якусь ієрархію культурних цінностей сприймається як насилля. Час слави і впливу інтелектуалів як групи, що несла колективну відповідальність за культуру та етичні стандарти нації, як колективного носія вселюдських цінностей «пішов у минуле і навряд чи повернеться», резюмує Зиґмунд Бауман.

Звісно, до розмислів цього мислителя можна висунути чимало тих чи інших претензій (і головна з них – те, що минулі роки не підтвердили цілу низку його висновків), проте просто відмахнутися від сказаного не випадає.

Фото rizomatica.net