Епізодично я зустрічаю людей, на яких погано вплинуло церковне життя – розвинулися депресія, невпевненість у собі та інші стани, які заважають жити. Деякі люди через це взагалі пішли з Церкви. Сама я пережила колись зустріч з Богом і Його любов, моє переживання християнства було дуже радісним. Але після переходу у Православ’я воно стало значно похмурішим. Завдяки блогу психолога Гелени Савицької та ідеям когнітивної психотерапії пазл в мене раптово склався.

Гелена пише, що основа депресій, а також неврозів – це переживання трьох станів: безпомічності, нікчемності, безнадії. Когнітивно-поведінкова психотерапія, в свою чергу, говорить: емоційний стан будь-якої людини залежить насамперед від її думок, від того, як вона оцінює ситуацію та себе. І лікує когнітивна терапія когнітивні викривлення – неадекватні переконання, що призводять до депресій, панічних атак та інших розладів. А тепер слідкуйте за руками – я покажу, як саме ті переконання, яких людина набуває у Руській Православній Церкві, сприяють формуванню депресії.


Нікчемність


Кожен воцерковлений православний знає, що «усе  добре в нас треба приписувати не собі, а Богу». Якщо він читає ранішнє правило, це підкріплюється щоденними афірмаціями на ту саму тему: «яко николиже сотворих благоє пред Тобою» – це про те. Сюди ж улюблена тема свт. Ігнатія Брянчанинова, що всі наші добрі діла – вони насправді не добрі діла, тому що заражені страстями. Ось характерна цитата зі статті на сайті «Православие.ру»: «В людському серці знаходиться стільки усього лихого, що насправді потрібно зрозуміти, що кожен з нас безконечно поганий, ні на що не здалий, негідний називатися християнином, і на цьому треба в певному сенсі внутрішньо заспокоїтись». В результаті в людини, яка приймає все це всерйоз, формується стійке переконання, що вона не може зробити нічого доброго – тобто є абсолютно нікчемною. А якщо вона думає по-іншому, то це гординя.

У мене був в ранній період воцерковлення сумний епізод. Я влаштувалася працювати – роздавати листівки – і в якийсь момент подумала, що в мене добре виходить. І від цієї думки мені стало радісно. Й одразу ж я подумала про те, що я повинна приписати це не собі, а Богу, сама я не можу навіть листовки роздавати добре – і одразу ж настрій мій помітно впав. До речі, в той період в мене була найчорніша депресія, радість взагалі була  дуже нечастою гостею в моєму житті. І цю гостю за допомогою відповідних переконань я гнала поганою мітлою.

Схожу історію описує Наталія Холмогорова. Вона здала кров для дівчинки, хворої на лейкоз. Дівчинка одужала. «Я була щаслива. Коли Катина мама  зі сльозами мені  дякувала – я почувала себе просто на сьомому небі. Ми перемогли! Ми змусили смерть відступити! І в цьому є й моя заслуга! Так, я сама, власноруч, змінила долю цієї родини – принаймні брала в тому участь. На них звалилося страшне лихо – а тепер усе позаду, біда минула, вони починають нове життя, і це зробила я!! Так я раділа… рівно доти, поки не втямила, що впадаю у найстрашніший з гріхів – гординю. Бо пишаюся своїм добрим ділом, з насолодою приймаю вдячність та похвали, та ще й приписую собі якісь заслуги у цій справі, коли добре відомо, що ніяких заслуг в людини не буває. А зцілювати, помагати і спасати може один лиш Бог. Все це жахливо. У всьому цьому треба каятися, каятися, каятися.
На тому моя радість і скінчилася».


Отже, у сучасному руському православ’ї людині всіляко даються приписи думати про себе як про нікуди не годящу і ні на що добре не здатну. Якщо людина дійсно починає так про себе думати – в неї виникає почуття нікчемності. Яке є першим кроком до депресії.


Чи є думка про себе як про нікчемну людину обов’язковою для християнина? Я б не сказала. Так, наприклад, авва Дорофей радить фіксувати щоденно свій прогрес у боротьбі зі страстю. Притчу про митаря й фарисея він тлумачить у тому дусі, що фарисей згрішив не перераховуванням своїх заслуг (сюрприз!), бо в цьому він не збрехав, а тим, що зневажив митаря. Притча про таланти не залишає ніяких сумнівів у тому, що від нас багато залежить і що думка про нашу нікчемність може зіграти з нами скоріше злий жарт. Та й богословська ідея синергії у ділі спасіння теж про це. Але мейнстрімом у російському православ’ї є інше.


Безнадія


«Тримай розум в пеклі і не впадай у відчай»; «усі спасуться, один я загину»; «Антоній, ти нас переміг» – «Ще ні», – саме таких переконань пропонується дотримуватись будь-якому православному. Переконань, що особисто він загине й горітиме в пеклі. І це правильно та благочестиво – думати саме так. Ні, можна паралельно сподіватися на милість Божу, але концентруватись пропонується саме на тому, що загинеш. (Звертаю увагу на цікавий момент – тут раптово виявляється, що діла таки мають значення. Але знову-таки, винятково в негативному сенсі.) Тому досить багато хто з православних тут і там розмірковують про те, що вони потраплять у пекло. Ідея, що можна потрапити до раю і що саме до цього варто прагнути, абсолютно непопулярна. Втім, нікчемна людина (див. пункт перший) все одно не має необхідних якостей, щоб прагнути до раю. Окремо, але в цьому ж руслі існують злобні нападки на протестантську «єресь» упевненості в спасінні. Між тим як «упевненість в спасінні» – це, за великим рахунком, культивація тієї самої надії, яка й слугує в результаті спонукальним мотивом для християнського життя.


Звичайно, лунають і в сучасному російському православ’ї голоси проти такого мейнстріму. Це, наприклад, книга Сергія Худієва про впевненість у спасінні. Власне кажучи, якщо читати апостола Павла, то легко помітити, що він мислить цілком інакше. Наприклад, так: «Подвигом добрим я змагався, свiй бiг закiнчив, вiру зберiг; а тепер готується менi вiнець правди, який дасть менi Господь, праведний Суддя, в той день; i не тiльки менi, але i всiм, що полюбили явлення Його» (2 Тим. 4;7,8). Шкода, що читати апостола Павла в нас не дуже прийнято.


Безпомічність


«Терпи». «Молися». «Смирися». «Прости». Саме це найімовірніше почує людина, розповівши про будь-які тяжкі обставини і стосунки. За усіма цими чотирма дієсловами стоїть послання: «зробити для зміни ситуації нічого не можна». Якщо ти намагаєшся щось зробити – заперечуєш, наприклад, проти чогось – ти поганий, не смиренний християнин.


«Терпи» = «нічого не можна зробити, тільки терпіти. Це християнський шлях». «Смирися» – те саме, тільки ще й з натяком, що людині щось не подобається, бо в ній гординя. «Прости» – без коментарів. Говориться у відповідь на будь-яке невдоволення кимось, завдяки чому робиться винним сам невдоволений. «Молися» – ти нічого не можеш зробити, лише Бог.


В результаті з ситуації будь-якого конфлікту й неналежного поводження людина виносить, що ситуацію змінити неможливо – можна тільки терпіти, молитися, смирятися і прощати. А ще – що проблема у ній самій та в її неправильному настрої – див. пункт «нікчемність».


Відкинення волі теж належить сюди. Якщо людина намагається «відкинути свою волю», найчастіше це виливається у те, що вона починає пливти за течією і в усьому або тільки в словах духівника бачити «волю Божу», якій треба підкорятися. Сама вона виявляється безпомічною перед обставинами, не може нічого вирішити, не може нічого вчинити. Знову-таки, Христос в  Євангелії (Мф.18) пропонує цілком іншу модель поведінки. Та й апостол Павло зі своїм повідомленням, що він – римський громадянин, коли його зібралися бити палками, погано вписується у цю картину.


Хто винен?


Коли я опублікувала цей текст у Фейсбуці, коментатори розділилися майже повністю на два табори. Одні говорили: «Дякую, так, саме так зі мною все й було, тому я пішов з Церкви/довго лікувався у психотерапевта». Інші говорили: «Церква не винна, якщо у когось почалася депресія, це його особисті проблеми – він щось не так зрозумів, не тих послухав, не знайшов нормальну парафію». Я не сперечатимусь, що є люди, в яких більше шансів підхопити в Церкві депресію. Як правило, це або люди, яким подібні три установки прищеплювали в сім’ї, або люди, які ставляться до віри дуже серйозно. Людина, яка щиро спробує постійно «тримати розум у пеклі», має більше шансів впасти у депресію, ніж людина, яка лише ходить на служби, а в інший час живе своїм життям і про духовне життя не дуже й згадує.


Але не забуваймо про відповідальність іншої сторони також. Святе Письмо говорить: «лихі товариства псують добрi звичаї» (1Кор. 15,33). Взагалі для Святого Письма, на відміну від сучасної поп-психології, очевидно, що людина існує в суспільстві і суспільство впливає на людину, як і людина на суспільство. Втім, ідея про те, що «ми приходимо у Церкву не до людей, а до Бога» – це ще одна нездорова й хибна ідея, яка постійно звучить у конфліктних ситуаціях. Про це я напишу іншим разом.


Одначе я не маю на меті говорити про якихось недобрих людей, які доводять інших до божевілля. І тим більше, я не «звинувачую святу Церкву». Зрештою, зробити нас не сповна розуму вигідно лише бісам, домовимося вважати винними їх. Моя мета – звернути увагу на нездорові та хибні способи мислення, які, на жаль, насаджуються в Церкві під виглядом Православ’я. Я впевнена, що кожен, хто мислить у такому руслі і вчить цього інших, щиро вважає, що саме так і треба думати православним. Можливо, сам він думати по-іншому не вміє. Але цей спосіб мислення – шкідливий, призводить до депресії та неврозів. Як йому протистояти й чи можна бути християнином і мислити по-іншому, поговоримо наступного разу.

Тетяна Зайцева


Переклад з російської Катерини Максимової


Фото miass-hram.ru

Теги: