Минулої неділі в кафедральному соборі УПЦ (МП) міста Рівного було виголошено проповідь про гоніння на Церкву в Україні. У промові наголошувалося, що нині християни – то «безкровні мученики, які часто і кров’ю засвідчують, що не скажуть хули на Духа Святого». Жодного конкретного факту, імені чи події на підтвердження цих слів наведено не було. Головним винуватцем «гонінь» виявися «диявол та слуги його»:

«Що нині роблять у світі ті люди, які служать дияволу і всім його слугам?»… Вочевидь, «людьми, які служать дияволу» є ініціатори створення в Україні автокефальної Церкви – президент Україні П.О. Порошенко та Константинопольський патріарх Варфоломій. До «всіх його слуг» можна також віднести духовенство і мирян колишнього УПЦ КП та УАПЦ; священнослужителів і мирян, які за власним бажанням перейшли з УПЦ МП до ПЦУ; Верховну Раду, яка приймає «антиконституційні закони, спрямовані проти Церкви»…

Які ж саме дії провадять ці «співробітники диявола» проти Бога?

«Вони віру пробують вибити з-під наших ніг, яка тримала і буде тримати і наш український народ….».

Догмати православної віри, що стосуються Особистості Бога, Трійці, Особистості Спасителя, таїнств Церкви, потойбічного життя та воскресіння з мертвих зафіксовані в тексті Символу Віри. Символ Віри є своєрідним документом, який ідентифікує православну традицію серед інших течій в християнстві. «Вибити віру з-під ніг» буквально означає «понудити до переходу в іншу конфесію».

Кожна конфесія намагалася створити власний «символ віри». Історія Візантії красномовно засвідчує, як імператори заради політичної стабільності складали такі символи віри, які були прийнятними для всіх національних церков та конфесій, що перебували на території імперії. Ці віросповідні державні акти слугували за своєрідну «формулу єдності», що узгоджувала інтереси різних політичних сил та народів у єдиній державній ідеології єдиної православної імперії.

ПЦУ на догоду президенту та заради єдності України не створила універсального Символу Віри. Українська держава, ініціюючи автокефалію Української Церкви, не вимагає ніяких змін ні у віровченні, ні в її адміністративній структурі. Більше того, священноначаліє ПЦУ не заявляло про наміри здійснити календарні чи літургійні реформи в церковному житті. Не ставиться також вимога обов’язкового служіння українською мовою… Звичні для українського народу православні традиції в Українській Помісній Церкві залишаються без змін.

Справді, ті істини православного віровчення, які були зафіксовані в Нікео-Цареградському Символі Віри, протягом багатьох століть «тримали наш український народ» на камені православної віри. Боронячи в минулому Православну Церкву від впливу католиків, які сповідували Символ Віри з вставкою філіокве, та від мусульман, які взагалі не визнавали Христа за Бога, наші пращури віддавали своє життя.

Отже, зроблений у проповіді висновок, що держава за допомогою ПЦУ намагається «вибити віру з-під ніг» – це риторичний прийом, який згущує фарби, але не відбиває дійсності. Зміна людиною однієї православної юрисдикції на іншу не означає переміни релігії чи зради православної віри. Санкціоноване Константинопольським Патріархатом створення нової церковної структури не означає розколу Церкви Христової.

«Стараються створити якісь церкви, яких не визнає весь світ, мало того – силують інших людей переходити туди…»

Церква – то є, за словом апостола, Тіло Христове. «Чи може бути щось величніше, ніж бачити, як церкви, розділені великою кількістю країн, єдністю любові сполучені у єдиний устрій членів Тіла Христового» (Василій Великий, лист 66). Запорукою єдності Помісної Церкви (тобто тієї Церкви, яка знаходиться на території якоїсь держави) зі Вселенською є участь єпископа у єдиній вселенській літургії.

Після того, як Константинопольський патріарх Варфоломій 6 січня 2019 року надав ПЦУ томос про її автокефальний устрій, в диптихах Вселенської кафолічної Церкви з’явилася ще одна Церква-сестра – ПЦУ (Православна Церква України). Її очолює митрополит Епіфаній.

Згідно з 34-м апостольським правилом, «єпископам кожного народу належить знати першого посеред них та визнавати його як главу…». Не визнавати присутність такого єпископа на території України означає, кажучи сучасною мовою, не визнавати існування суверенної української держави.

Якщо інші автокефальні Церкви не визнають цього факту, отже мусять вийти з євхаристичного спілкування з Константинополем. Адже патріарх Варфоломій, як твердить пропаганда РПЦ, «причастившись із розкольником, сам став розкольником». Цього ніхто, крім РПЦ, не зробив.

Одиночні заяви окремих єпископів різних православних церков, які засуджують дії Константинопольського Патріархату, не є позицією їхніх церков. Жодна Церква не збирала з цього приводу собор. Отже у твердженні, що «їх не визнає жодна Церква» бажане видається за дійсне.

РПЦ припинила євхаристійне спілкування з Константинополем. Однак вона продовжує співслужити із тими Церквами, які знаходяться в євхаристійному спілкуванні з Константинополем. Виходить, що РПЦ підпадає під свою ж заборону…

Майже по всьому світу, включаючи Афон, парафіяни та клірики РПЦ співслужать і причащаються разом із кліром та парафіянами Константинопольського Патріархату. За це ще нікого за кордоном не було позбавлено сану і відлучено від причастя.

Однак в Україні за євхаристійне співслужіння з патріархом Варфоломієм позбавили сану 12 колишніх кліриків УПЦ МП із забороною причащатися. Така суворість передбачена канонами Православної Церкви тільки для явних єретиків. Отже «євхаристійний розрив» РПЦ з Константинополем та всі накладені на мирян та клир «канонічні санкції» розраховані лиш на залякування священиків та парафіян всередині України.

Цікаво, що на «головних винуватців розколу» – ієрархів УПЦ МП митрополитів Олександра (Драбинко) і Симеона (Шостацького) – не наклали таких анафем, які було свого часу застосовано щодо Філарета (Денисенко). Вочевидь тому, що вони часто бувають за кордоном і на Афоні, де спокійно причащаються у будь-якій з помісних Церков.

Отже, коли людина причащається в ПЦУ, вона тим самим не стає Юдою і не зраджує Церкви Христової.

«Священики – безкровні мученики, які часто і кров’ю засвідчують, що не скажуть хули на Духа Святого… Господь все простить, тільки хула на Духа Святого не проститься. Сьогодні є такі люди, які стоять у вірі, і їх морально розпинають ті, хто спокусився тим лукавим духом, і приносять цей дух у Церкву. Краще таким людям, щоб вони взяли жерновний камінь і кинулися в море…»

Попри всі суперечності між ПЦУ та УПЦ МП, тепер миряни цих церков підходять до однієї Чаші. З того моменту, як предстоятель ПЦУ взяв участь у літургії разом із патріархом Варфоломієм, він став причасником тієї єдиної літургії, яку здійснює Господь в Церкві Христовій. Православні Церкви, які є співучасницями вселенської літургії, автоматично входять в євхаристійне спілкування з предстоятелем ПЦУ митрополитом Епіфанієм.

Господь не звершує окремої літургії для православних РПЦ і окремої для всіх інших церков. Він підносить єдину Чашу для всіх християн на світі. Предстоятелі Помісних Церков роздають ці святі Дари єпископату ввіреної їм Господом Церкви, єпископат передає ці Дари священикам, а священики – мирянам. Таким чином, на єдиній Таємній Вечері Вселенської Церкви присутні всі християни.

Єпископи та священики РПЦ та ПЦУ однаково моляться: «И сотвори убо хлеб сей честное Тело Христа Твоего. Аминь. Еже в чаши сей честную кровь Христа твоего. Аминь. Преложив Духом Твоим Святым». Хіба не буде гріхом «хули на Духа Святого» називати «слугами диявола» тих людей, які за встановленим православною Церквою чином, разом із усією повнотою Вселенської Церкви закликають на святі Дари Духа Святого?

Фарисеї звинувачували Христа в тому, що «Він демонів не виганяє інакше, тільки як Вельзевулом, князем демонів» (Мф12,24). Господь на те відповів: «І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже хулу на Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!» (Мф 12, 32).

Можна багато в чому не розумітися і помилятися стосовно канонічних чи догматичних питань. Але є речі, можливо і не прийнятні для когось, але очевидні для всіх. Таким очевидним фактом є подолання розколу через створення української канонічної Церкви-сестри як учасниці літургійного життя Вселенської Церкви. Демонізувати духовенство, яке в молитві призиває того самого Духа Святого, зневажати тих християн, які з іншого боку підходять до Чаші Христової, називати розкольниками православних, які інакше дивляться на світ Божий, – це і є гріх хули на Духа Святого.

«Господь не заповідав протистояти, але Господь вигнав людей, які торгували. Ми не будемо йти з агресією, але ми маємо захистити своє…»

Євангеліє від Іоанна повідомляє, як Господь на самому початку Своєї проповіді виганяв з Єрусалимського храму тих, хто влаштував у ньому обмінний пункт та масовий продаж церковного начиння, церковних риз, жертовних тварин… Те ж саме Він здійснив після входу в Єрусалим, коли завершував Свій земний шлях.

Христос не засуджував суворо тих людей, які з Ним не ходили, і не дорікав тим, хто не вірив у Нього або відходив. Він з гнівом, взявши до рук мотузку, захищав Свій храм від тих служителів культу, які намагалися торгувати Його дарами: «Заберіть оце звідси, і не робіть із дому Отця Мого дому торгового!» (Ін 2, 16). Ці слова Христа можна застосувати не так до «розкольників», як, наприклад, до Києво-Печерської лаври, у якій мало не на кожному вільному квадратному метрі розміщена торгова точка.

«Багато нині людей є спокушені дияволом і тими людьми, які є служителями диявола… таких людей кончина ганебна і безчесна. і ми бачимо це. Господь іноді не витримує і з неба грім посилає, щоб показати, де істина і як не можна робити…»

У Книзі Діянь описаний випадок, як Господь вразив смертю не агресивних юдеїв, які хотіли вбити апостола Павла, і не розбещених язичників, а сумлінних християн Ананія та Сапфіру. Вони не були розкольниками чи єретиками. Це благочестиве сімейство збирало пожертви на потреби першої християнської громади. Зрадник Юда сам себе прирік на смерть, хоча Христос до останнього очікував на його каяття, а тут смерть наздогнала чи не найревніших християн. Що ж саме засудив Бог так суворо?

Він засудив лицемірство та підлість, з якими ці люди намагалися нажитися за рахунок Церкви та тих щирих людей, які все віддавали для Христа. За висловом св. Феофілакта Болгарського, Господь цією смертю «меншим злом запобіг злу більшому» – загибелі їх безсмертних душ у смертних гріхах, які вони робили із відчуттям власної ваги, та поширенню корупції і симонії в середовищі першохристиян.

Однак ні для кого не секрет, що подібних смертних гріхів в РПЦ, УПЦ МП та, напевно, в колишній УПЦ КП і так задосить. Не пам’ятаю, щоб за останні 27 років якогось «винуватця» в подібних злочинах проти правди Божої було покарано небесною смертю чи земним судом. «Злісному розкольнику» митрополиту Філарету (Денисенко) вже дев’яносто років. Його до нині не наздогнала «нагла смерть». Значить Господь Своїм Промислом, всупереч очікуванням багатьох вірних РПЦ, тримає цю людину на білому світі.

В нашій плоскій картині світу є «добро» і «зло», але часто немає Бога та Його благого Промислу, який очікує каяття людини скільки це можливо, і всі обставини нашого життя направляє до благих наслідків.

«Оці новоутворення заявляють про зближення з уніатами… а далі з католиками…»

Але зближення не догматичні, а добросусідські. Сама РПЦ вже неодноразово «осквернялося» злукою з уніатами. Це відбувалося за власної ініціативи РПЦ. Вперше «приєднання» уніатів до православних відбулося в 1839 році. Вдруге «довгоочікуване об'єднання» УГКЦ з РПЦ було здійснено у 1946 році на Львівському соборі. Як у першому, так і в другому випадках не відбулося ні приписаного Церквою у разі переходу в православ'я інших конфесій каяття в єресі, ні перерукопокладання, ні доповнення хрещень миропомазанням, ні перехрещення. Ієрархи РПЦ керувалися лиш приписами влади та допомогою поліції.

«Плекаймо любов, яка переможе лукавство… не будьмо байдужими, ті хто не забивали цвяхи, мовчали…»

Але мовчали також і апостоли, які покинули Христа на поталу «ворогам». Однак Господь простив їх ще перед тим, як був схоплений і розіп’ятий. Господь простив усіх людей ще перед тим, як Сам став Людиною. Своїм втіленням Він явив Своєму творінню – людині – що Він її Отець, а не безжальний судія. У світлі Божої любові порожній суд людський, тому всі ми перед Ним ущербні: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…»,- говориться в молитві Господній.

«Плекаймо любов, яка переможе лукавство…». Ці слова, цитованого вище проповідника є безперечно правильними, але вони не випливають зі всього сказаного у проповіді. Це просто риторичний прийом, схожий на заклик комбату перед боєм: «Давайте об’єднаємося проти когось. Будемо стояти до кінця проти ворога. Будемо любити одне одного, але не так як ворога, бо ми в істині, а вони в погибелі….».

Хіба це не лукавство?

P.S.

Запис проповіді, витримки з якої були наведені, мені принесли парафіяни цього храму. Їхні репліки після прослуховування були такими: «І навіщо я сьогодні сюди прийшов! Це якась безбожна жовч! Хіба можна людей прирівнювати з дияволом… Ще трішки, і я зі спокійною душею піду до храму ПЦУ, і сумління мені не буде дорікати, що я зробив неправильний вибір».

Отож чим агресивнішою буде риторика РПЦ, тим більше людей може відійти від цієї Церкви.

Денис Таргонський

Фото mospat.ru

Теги: