«Зовнішнє» визнання ПЦУ

Про Україну як незалежну від Росії державу світ дізнався лише у 1991 році. Про існування Української Церкви, окремої від Російської, світу стало відомо лише у 2018 році, після того, як Константинополь видав для Православної Церкви України томос про автокефалію, що засвідчив виникнення ПЦУ. Буття ПЦУ як законної української церкви-сестри у великій сім’ї вселенської церкви визнає сьогодні поки Константинопольський Патріархат.

Більшість церков за старою, ще радянською, звичкою сприймає УПЦ (МП) як частину РПЦ, а виникнення ПЦУ пов’язує з іменем Філарета, у якого репутація розкольника. Подолання розколу в Українській Церкві за участю Константинополя трактується РПЦ не в традиційних церковно-богословських формулюваннях, як рана на Тілі Христовому, яку потрібно було чимскоріше загоїти, шляхом літургічного втручання у хворий член Тіла Христового, а як політичний проект П.Порошенка і патріарха Варфоломія, який породив новий розкол у світовому православ’ї і «гоніння» на УПЦ (МП).

Для підтвердження свої звинувачень спікери УПЦ (МП) вказують на той факт, що після виборів нового президента України повністю припинилися «захоплення храмів». В той же час УПЦ (МП) продовжує звертатися у міжнародні правозахисні організації з заявами, що в Україні відбуваються «гоніння» на УПЦ (МП).

У світському законодавстві питання зовнішньої та внутрішньої політики, моральної чи аморальної поведінки держав регулюються міжнародним правом. У православній церкві немає такого чітко сформульованого церковного законодавства, яке б ґрунтувалося на богословських засадах і було ухвалене всіма православними церквами. Тому церковні політики часто керуються у своїй діяльності не стільки Євангелієм, скільки власними амбіціями, особливо не переймаючись питаннями моралі. Кожна адміністративно-церковна юрисдикція тлумачить канони тисячолітньої давнини на свій манер і часто вважає своєю канонічною територією набагато більші простори, ніж кордони держави, у якій вона знаходиться.

Такий стан речей навряд чи істотно зміниться найближчим часом, якщо взагалі колись зміниться. Можливо, новій Українській Церкві для зовнішнього визнання у православному світі варто було б не очікувати з моря погоди, а скористатися тими механізмами, якими послуговується держава в міжнародній політиці. Тобто організовувати тристоронні зустрічі її предстоятеля митрополита Епіфанія за посередництва патріарха Варфоломія з офіційними представництвами інших церков. Такий формат спілкування сприяв би налагодженню прямого діалогу нової церкви з іншими церквами, а це, у свою чергу, розвіювало б російські пропагандистські міфи про ПЦУ.

«Внутрішнє» визнання ПЦУ

ПЦУ поки з ускладненням визнають не тільки у світі, але й в Україні. Про це яскраво свідчить статистика. Лише 500 парафій з 12 000, які має УПЦ (МП), перейшло до ПЦУ. Навряд чи це число істотно збільшиться найближчим часом.

Вагома кількість православних українців старшого та середнього віку дивиться на нову церкву без осуду, але з підозрою: «Як ходив, так і буду ходити туди, куди ходили мої діди. Де хрестився, там нехай мене і поховають». Деяка кількість духовенства та мирян УПЦ (МП) розуміє, що ПЦУ - то не розкол, але потреби щось змінювати у своєму житті не відчуває і нікуди переходити не збирається. Більшість парафіян як УПЦ (МП), так і колишніх УПЦ КП та УАПЦ за звичкою продовжує ходити в ті ж храми, в які ходила.

Майже всі парафії, які перейшли до ПЦУ, знаходяться в селах. Більшість священиків УПЦ (МП) не підтримали ініціативи громад і залишилися або з храмом і паствою, або без храму і частиною пастви в УПЦ (МП). Частина з них протистоїть ПЦУ за ідейними переконаннями, а частина - винятково з практичних міркувань.

По-перше, психологічно незручно відчувати себе «розкольником» в середовищі людей, яких ще донедавна сам клеймив «розкольниками». По-друге, в кожного батюшки за багато років церковного життя склався свій духовний цикл, який змінювати так само важко, як, наприклад, з Африки переїхати у Сибір. На престольні празники до кума тепер не поїдеш, у Почаїв людей не завезеш, а як завезеш, то не причастять і записочок не візьмуть, родичі пальцями будуть тикати, знайомі парафіяни відвертатимуть голову на вулиці…

Велика кількість активних парафіян УПЦ (МП) вважає, що ПЦУ - то такий же розкол, як і УПЦ КП, тому туди ходити не можна. Офіційна риторика РПЦ демонізує в їхніх очах нову українську церкву, трактує виникнення ПЦУ як політичного проекту «слуг диявола» П.Порошенка і патріарха Варфоломія. Така принизлива риторика провокує і нагнітає постійні конфлікти між парафіянами різних конфесій.

Більшість духовенства УПЦ (МП) не наважується сказати правду про те, що ПЦУ - то не розкол, а така ж церква, як і УПЦ (МП). І в першу чергу тому, що це розходиться з офіційною ворожою риторикою РПЦ. Це дуже схоже на євангельську історію про батьків сліпонародженого, яких допитували фарисеї, а вони відмовлялися від свого сина: «Боялись юдеїв: юдеї бо вже були змовились, як хто за Христа Його визнає, щоб той був відлучений від синагоги» (Ін 19, 22).

Незважаючи на все це, ПЦУ за кількістю громад є однією з найбільших церков у світі. Новій українській церкві варто було б працювати не на розширення «канонічної території» за рахунок приєднання парафій із УПЦ (МП). Вона мала би бути церквою в сучасному світі для тих, хто прагне до Христа незалежно від поглядів та національності.

Українська держава сьогодні перебуває більш в європейському, ніж в російському як політичному, так і культурному контексті. В Україні уживається безліч людей різного менталітету, політичних переконань, релігійних поглядів. Ця суспільна складність визначає різноманіття церковного життя.

Помилково сьогодні заявляти, що в Україні живе лише православний народ, що церква має об’єднувати громадян у політично-соціальний моноліт держави. Церква створена Богом, аби об’єднувати людей із Христом в таїнствах. Твердження, що ПЦУ покликана «об’єднати українські церкви в одну Українську Церкву» - це по суті пряме копіювання російської церковної ідеології. Переконання, що «в українській державі має бути лиш українська церква» - та ж риторика Москви у виконанні Філарета.

Ці перефарбовані у жовто-блакитні кольори ідеологеми сприяють виникненню і розширенню церковних конфліктів. Чи так важливо, в яку з православних Церков, що мають євхаристичну єдність, ходить людина, якщо вона йде до Христа? Приналежність до тої чи іншої юрисдикції не рятує сама по собі, а лиш причасність Христу, Який є Любов: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін 13, 35).

Ті процеси, які відбуваються в середині православних юрисдикцій в Україні поки що дають свій, на жаль, негативний резонанс у суспільстві. Те, що сьогодні між УПЦ (МП) та ПЦУ точаться церковні війни означає, що церква в Україні перебуває не поза, а в самому епіцентрі політичних процесів.

Неможливо об’єднати в одну українську церкву УПЦ (МП) і ПЦУ. Цього поки що в переважній більшості не хочуть ні парафіяни, ні духовенство. Але ці дві конфесії можуть мирно співіснувати між собою в дусі християнської любові і виконувати покладену на них Богом місію спасіння людей від гріха. Для кого чужа російська культура в церкві, той має право на свою, українську. Але, за християнською мораллю, гріх також засуджувати людей, котрим подобаються «ідеали святої русі». Називати «розкольниками» і «націоналістами» парафіян ПЦУ - не менший гріх перед Богом. Однак якщо в ПЦУ це маргінальне явище, то, на жаль, в УПЦ (МП) офіційна церковна риторика надзвичайно агресивна.

Люди з різними поглядами, які живуть в Україні, мають право на вибір законної православної юрисдикції. Демократична держава має забезпечити це право і умови для рівноправного існування різних конфесій. Московський Патріархат вважає, що на території України не може бути інших законних церков, крім УПЦ (МП). Навіть хоче позбавити ПЦУ юридичної реєстрації в Україні. З цього випливає, що РПЦ зазіхає на це право українців вибирати законну православну юрисдикцію. І якщо людина в Україні бажає ходити до храмів іншої канонічної православної юрисдикції, крім РПЦ і УПЦ (МП), отже вона автоматично вважатиметься розкольником.

Митрополит Онуфрій неодноразово наголошував у проповідях та інтерв’ю, що УПЦ (МП) в повноті виконує свою спасительну місію в Україні, і цього достатньо для тих, хто хоче жити духовним життям. Ніхто цьому не суперечить. Але православна церква - це не тільки РПЦ. РПЦ – це тільки одна з багатьох православних церков. На жаль, РПЦ намагається утримати в Україні таку ж монополію на православ’я, яку вона має в Росії. В сучасному світі це вже практично неможливо.

«Світ православ’я» насправді набагато менший, ніж це може здаватися самим православним. Він замкнений у самому собі, у своїх міжконфесійних чварах, пристрастях та плітках і мало кому цікавий у суспільстві. Вихваляння кількістю храмів, парафіян, монастирів, демонстративних хресних ходів… на тлі постійних конфліктів між юрисдикціями нічого не додає до авторитету православної Церкви, радше викликає відразу до «такого православ’я».

Поява ПЦУ – це своєрідна альтернатива «імперському православ’ю», який обрала сьогодні РПЦ. Вона красномовно свідчить про те, що життя релігійних конфесій стрімко змінюється. Більшість сучасних людей, які відвідують храми УПЦ (МП), ПЦУ зовсім не прагне відчути себе справжнім українцем чи громадянином «руського міра». Вони в душі своїй «струджені та обтяжені» (Мф 11, 28) від щоденних конфліктів у сім’ї й на роботі, від не стримуваних ніякою земною силою внутрішніх помислів та зовнішніх соціальних гризот… Не даючи всьому тому ради, люди йдуть до Христа, тому що потребують цілющої Божої благодаті: «Мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Ін 14, 27).

«Пийте з неї всі…» (Мф 26, 21)

Коли я вперше переступив поріг храму ПЦУ, то відчув у душі глибокий сором: «Господи, то ж тут нормальні люди, благоговійні священники! І чому я усі ці роки з такою погордою та зневагою до них ставився?».

У більшості парафіяни ПЦУ нічим не відрізняються від звичайних сучасних людей з вулиці і водночас багато в чому нагадують парафіян УПЦ (МП). Щоправда, в ПЦУ трішки більше молоді та людей середнього віку, ніж в УПЦ (МП), та й проповіді набагато цікавіші.

Традиційних для УПЦ (МП) «бабусь особливого благочестя» тут майже немає. Усі, хто постійно ходить до храму в ПЦУ, як і в УПЦ (МП) відстоюють служби від «а» до «я», постійно сповідаються, причащаються, соборуються в піст… одним словом – ведуть повноцінне церковне життя.

Як в українському, так і в церковнослов’янському виконанні церковні твори звучать дуже гарно – все залежить від майстерності виконавця та уваги слухачів. Якщо на службах витаєш поміж хмарами у мареві рожевих мрій, то по-українськи богослужбові тексти звучать так само «незрозуміло», як і по-слов’янськи. Щоправда, для людей, які мислять по-українськи, вони набагато доступніші для сприйняття.

Коли я вперше підходив до таїнства сповіді у священика ПЦУ, то грішним ділом подумав: «І чому мене може навчити той бритий молодий попик? В КП ж ніякої духовності не могло бути, бо ж і благодаті тут не було, старців та монастирів стільки, як у МП немає, а якщо й є, то всі монахи у них прописні кар’єристи…». Але батюшка, який мене сповідав, виявився уважною, культурно розвинутою і духовно досвідченою людиною. Ті прості та змістовні слова, які він сказав у розмові під час сповіді, глибоко закарбувалися в моїй душі.

Можна ще довго продовжувати список того, чим схожі і чим відрізняються між собою дві юрисдикції однієї православної Церкви, котра знаходиться на території України. Але головне, що їх ріднить між собою - це євхаристійна єдність із вселенської Церквою. Ще донедавна її не мала УПЦ КП і завжди мала УПЦ (МП), а нині Господь доєднав до вселенської євхаристичної трапези на літургії ще й членів ПЦУ.

На превеликий жаль, після причастя в ПЦУ я не зможу підійти до Чаші Христової у моїй рідній УПЦ (МП), доки не покаюсь у тому, що «причащався у розкольників».

Епілог

Мої близькі друзі, багато років тому виїжджаючи з України на роботу в Америку, дуже хвилювалися: а де ж там причащатися, коли поряд не буде храмів МП. Живучи тривалий час в Лос-Анджелесі, вони ходили до причастя куди встигали, причому в жодному храмі їм не влаштовували допитів «з якого ви патріархату». Спочатку вони потрапили у грецький православний храм, потім у парафію УАПЦ Константинопольського патріархату і, нарешті, в РПЦ МП, де вони так само причащалися, хоча й не розділяли поглядів парафіян та священика на ситуацію в Україні. Христос важливіший за все те!

Денис Таргонський

Фото pomisna.info

Теги: