Див. попередні статті:

Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація

Підґрунтя формування Київського християнства. Механізм поєднання національного і релігійного (етноконфесійний синкретизм)

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу (продовження)

Підґрунтя формування Київського християнства. Християнізація Руси-України як класичний приклад православ­ного етноконфесій­ного комплексу

Підґрунтя формування Київського християнства. Християнізація Руси-України як класичний приклад православ­ного етноконфесій­ного комплексу (продовження)

За час свого фактично самостійного розвитку Київська православна митрополія сформувала такі ознаки, які дають нам змогу говорити про Київське християнство як про самобутнє явище у православному світі і як про концентрований вираз національно-культурниць­кого розвитку України.

Особливості Київського християнства: частина I

Не відкидаючи можливості існування у деяких Східних Церквах подібних ознак, відзначимо, що така їх сукупність характерна лише для України. Основні із цих ознак-принципів будови, розвитку і життєдіяльно­сті Церкви - такі:

1. Прогресуючий демократизм, поєдна­ний з виборною основою заміщення всіх церковних посад і, тісно пов’язана з цим, моральність Церкви.

В Україні кандидати на вищі церковні посади обирались елекційними соборами мирян. Священики, дяки обирались сходами парафіян. Участь світських людей у виборах церковного кліру своїми коріннями сягає апостольських часів, коли апостоли обирали разом з народом двох кандидатів і кидали між ними жереб (Дії 1:15-26). Ця традиція починає перетворюватись у систему в Православній Церкві в Україні вже на початку XVI ст. (до цього єпископів часто обирав князь або митрополит за згодою князя, хоча зазначимо, що священиків і причетників обирали сходи мирян значно раніше цього століття). Виборність свято зберігалась в Київській митрополії – цим вона відрізнялась від Московської і навіть Константинопольської Церков, де характерним було й залишається до цього часу призначення єпископів та священиків. Вищі церковні посади в останніх Церквах тривалий час заміщались навіть за наказами світських правителів.

В Київській митрополії роль мирян в обранні духовенства з часом зростає. І це незважаючи на те, що у материнській Церкві – Константинопольській – вже з V ст. виборність починає обмежуватись під тиском світської влади. У VI ст. у Візантії почали діяти закони Юстиніана, за якими 2-3 кандидатів у єпископи обирало вище духовенство і найбільші чиновники місцевості, а остаточний вибір робив митрополит чи патріарх. Ця схема була повністю запозичена Московською Церквою, але тут, під впливом становлення необмеженої монархії, були втрачені будь-які риси виборності. Уже із середини XV ст. у Московській державі єпископів і навіть митрополита обирають «...по обранню Святого Духу і по велінню пана нашого Великого князя...».1 «Чин і устав» XVII ст. про вибори єпископів у Московській державі теж зазначає, що єпископами стають ті, «кому царь повелит и святейший патриарх благословит и поставит».2 Священиків ж призначав правлячий ієрарх.

Згодом такий відрив від народу сприяв перетворенню Московської Церкви у знаряддя для здійснення різноманітних планів московського уряду. Це поступово привело до того, що православна Церква в Україні перетворюється на компонент урядово-бюрократичної державної машини, стає «поліцейською Церквою»,3 «Церквою-домовиною», як називав її Т.Шевченко, де навіть єпископський сан стає об’єктом маніпулювання з боку чиновників. І не дивно, що уже на початку XIX ст. в Російській імперії, в т.ч. й Україні, спостерігаються прояви відкритої ворожості суспільства до осіб духовного звання.4

Необхідно проте зазначити, що до приєднання до Московського князівства виборність мала значний вплив у Новгороді, Пскові, де єпископів обирали або скидали з посади на народному віче. У Новгороді справа доходила навіть до суду мирянами священика (є порушенням церковних канонів). Та з розвитком централі­зму вічові традиції у Московії швидко зникають.

Зовсім інша ситуація спостерігалась в Україні. Зростанню ролі народу у виборах церковного кліру сприяв насамперед характер суспільного розвитку – широкий розвиток самоуправління і саморозвиток у світському житті. Як зазначає дослідник особливостей української релігійної свідомості А.Річинський, «соборна форма вирішування важливих церковних справ, оперта на приклади апостольської церкви й на тисячолітню практику православного Сходу, надавала високого авторитету постановам Церкви, а заразом створювала можливість вірним брати діяльну участь у церковному житті й управлінні».5

Після проголошення унії на Берестейському соборі 1596 р. єпископ Гедеон Балабан писав: «Постанова ця запала всупереч із правилами й звичаями нашої православної віри, нашими правами й вольностями, - без відома й дозволу патріархів, наших духовних начальників, без обрад духовного собору, а та­кож без волі світських станів, як знатних старожитних станів, так і простих людей православної віри, без згоди котрих ми нічо­го робити й рішати не бажаємо".6 З приводу цього професор А.Покровський зазначив, що висока цінність подібного історичного свідоцтва очевидна сама собою, адже це свідоцтво єпископа, відтак особи цілком ком­петентної, яка стверджує давність традиції південно-руської Православної Церкви не приймати жодного поважного рішення без спільної згоди всіх членів Цер­кви, а, отже, й мирян, при тому не тільки родовитих і знатних, але й простих громадян.7

Професор П.Жукович, підтверджуючи участь нижчого ду­ховенства й мирян на церковних соборах Української Церкви, звертає увагу на те, що Київська митрополія пе­ребувала тоді під канонічною зверхністю царгородського патріарха, – «тим більший інтерес викликає склад її церковних соборів». Участь духовенства в них була не тільки його правом, але й обов’язком. За неявку на собор загрожувало навіть позбавлення сану.8 Щодо мирян, то царгородські патріархи взагалі прихиль­но ставилися до церковно-громадських організацій (братств) в Україні й погоджувалися на співпрацю духовенства з єпископами на соборах й на присутність мирян (ревнителів православ’я та виборних представників населен­ня).

Вищу ієрархію, як уже було зазначено, обирали елекційні собори при широкій участі мирян. Єпископів обирали собори даної єпископії у складі білого, чорного духовенства й мирян. Після цього обраний кандидат висвячувався правлячим митрополитом. Лише митрополита Київського присилали з Царгороду, та й то не завжди. Інколи кандидатів обирав елекційний собор представників усієї митрополії, а обраний кандидат посилався до Константинопольсь­кого патріарха на висвячення, або ж цей патріарх просто присилав своє благословення, як це часто траплялося в часи фактичної незалежності Київської митрополії від Візантії (XVI-XVII ст.ст.)

Виборність духовенства мала й велике виховне значення, оскільки забезпечувала належний духовний церковний саморозвиток. Як зазначав І.Огієнко, «кожен священик силою обставин мусив удосконалюватися (духовно, освітньо, ідейно), - як того вимагала громада».9

При виборах вільними голосами кандидат, який був обраний багатьма, нікому конкретно не був зобов’язаний. І навіть коли Київський митрополит не хотів висвячувати новообраного достойника, зрештою, він вимушений був це зробити, якщо не було явних причин відхилити кандидатуру. З часом це привело до формування таких принципів ієрархічної структури Церкви, які докорінно відрізнялись від її функціонування в Константинопольсь­кій і Московській Церквах. Обравши митрополита своєю владою, єпископи вважали себе рівним йому, а митрополита – лише першим серед рівних.

Національне комплектування єпископату шляхом виборів мало своїм наслідком те, що кожний єпископ виконував своє служіння як свій поміж своїми. Між ним і народом встановлювався міцний живий зв’язок, часто прирівнюваний до подружнього. Тому і нині Церква, що залишилася без єпископа, зветься навіть вдовою.10

Як бачимо, в Київській митрополії не було жорсткої залежності єпископів від митропо­лита при збереженні, однак, централізації завдяки соборному правлінню. З 1509 р. були встановлені щорічні єпископські собори для роздумів про церковні справи, проведення церковних судів, усунення безладдя. Разом з тим відбувались і регіональні собори (які проводились за участю кількох єпископів), а також собори кожної із єпархій.11

Священики, дяки й причетники обирались сходом парафіян даної парафії. При цьому укладався спеціальний договір (у XVI-XVII ст.ст. часто навіть у письмовій формі), в якому визначалися «умови займання особою даної посади».12 Обраний кандидат за кошти громади (а іноді навіть з її представниками) вирушав до свого правлячого єпископа на затвердження і висвячення. Єпископ влаштовував достойникам іспити із знання віровчення, порядку виконання треб (кандидатами в священики часто були прості козаки, селяни). Коли іспит успішно складався, єпископ, крім висвячення, затверджував також договір між священиком і його приходом. Майже все XVIІІ ст. існував парафіяльний «вибір» – особливий документ, яким громада підтверджувала свою згоду прийняти дану особу в клір.

Виборна основа була і в монастирях. Ченці самі вирішували, кого обирати архимандритом чи ігуменом. Часто у виборах останніх брало участь і біле духовенство та миряни, особливо це було характерним для київських монастирів. Більше того, світські особи іноді навіть ставали архимандритами, як це було у 1690 р. на виборах у Києво-Печерській лаврі, коли архимандритом Лаври обрали Мелетія Вояховича, до того – світську особу.13

Із приходом в Україну Російського православ’я залежність парафіяльного духовенства від населення різко зменшується. Відповідно до Регламенту 1921 р., громада повинна була подати імена вибраних нею кандидатів у священики на затвердження митрополита, який міг і не погодитися з думкою громади.

Демократизм Церкви відбива­вся на всьому її житті, зокрема й на відправленні служби Божої. Так, в Україні Євангеліє читалось обличчям до народу (в Московії – обличчям до престолу). Якщо в службі брали участь декілька священиків, то в Україні вони стояли перед престолом в один ряд (всі рівні), в той час, як в Московії старший за чином мав стояти перед престолом, а менші – з бокових сторін.

Маючи тісний моральний зв’язок із своїми виборцями, постійно поповнюючись новими членами із народу, духовенство в Україні не стало особливим, замкнутим прошарком, завжди брало активну участь у суспільних і політичних справах і, в свою чергу, допускало мирян до участі у церковних справах. Миряни в Україні брали участь майже в усіх церковних соборах, а часто, в зв’язку з особливими умовами існування православ’я в Україні, залучались навіть до таких справ, в яких, згідно церковних канонів, вони не повинні були б відігравати якусь помітну роль. О.І.Левицький засвідчує існування документів про входження мирян до складу духовних судів (і не тільки єпископських, але й митрополичих), про їх активну участь у вирішенні справ церковного управління.14

Роль парафіян була в Українській Церкві, особливо в XVII ст., настільки велика, що навіть церковні собори, які з певних причин відбулись без участі мирян, самим же духовенством оголошувались неправосильними. Як приклад можна навести Київський православний собор 5-12 липня 1629 р., який мав обрати делегатів на т.зв. Львівський об’єднуючий собор (мав відбутись у цьому ж році). У зв’язку з тим, що українська шляхта проігнорувала його, і до того ж козацтво різко виступило проти таких виборів, Собор у складі близько 500 духовних осіб визнав себе «неправосильним вирішувати питання із життя Церкви без врахування думки мирян».15

Водночас відзначимо й те, що всі важливі договори, які стосувались внутрішнього і зовнішнього життя України, не укладались без участі білого та чорного духовенства.

Українці, зберігши і розвинувши народний характер у громадському ладі, зберегли й розвинули також і демократичну основу своєї Церкви. І саме така їх опіка врятувала цю Церкву від неминучої загибелі на початку XVII ст. Адже виборна основа у заміщенні церковних посад, широка участь мирян у справах Церкви і участь духовенства у громадських справах робили Церкву дійсно живим національним організ­мом, що зберігав і конденсував духовні сили народу.

Але тоді виникає закономірне питання: Чому виник занепад Київської митрополії наприкінці XVI ст.? Відповідь на нього потрібно шукати в цілому комплексі причин.

По-перше, Україна тоді переживала ідеологічно складний період. Релігійно-розумове бродіння призвело до масового захоплення протестантсь­кими ідеями. По Литві й українських землях вільно розповсюджувалися твори реформаторів. Більшість з українських та литовських магнатів, які самі часто їздили в Європу і посилали туди вчитися своїх дітей, «не були вільні від впливу протестантизму».16

По-друге, у другій половині XVI ст. великий тиск на Київську митрополію здійснювали католики (єзуїти). Крім прямого фізичного насильства,17 вони видрукову­вали тисячі примірників різних пасквілів, пародій на канони, обряди і звичаї, книги православної Церкви. Вони подавали їх як твори богословів Східної, а особливо часто – Української, православних Церков і так прагнули переконати широкий загал у схизматичності православ’я взагалі і «холопської», «мужицької» Церкви українців зокрема.

Майже вся Україна вкрилася мережею єзуїтських шкіл, до яких охоче вступали діти православних, виносячи звідти, разом з наукою, й ідеї католицтва.18 Вся політика Польщі була чітко визначена: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну. А для цього треба було насамперед знищити Православну Церкву. Це завдання могло вирішитися трьома шляхами:

1) ліквідацією церковно-національних святинь і цінностей минулого;

2) падінням престижу Православної Церкви;

3) породженням почуття сорому за приналежність до цієї Церкви.19

Щоб протистояти такому натискові, потрібна була висока освіта, рівень якої далеко виходив за межі тих, порівняно небагатьох, монастирських і церковнопарафіяль­них шкіл, що існували стараннями православно-церковного притчу і давали лише початки знань. Тому не дивно, що на середину XVI ст. культурно зубожіла й православно зорієнтована література. Одних церковно-богослужбових книг освіченій людині вже було недостатньо.

По-третє, занепаду Київської православної митропо­лії сприяло (і було, на нашу думку, основною причиною) поступове узурпування права «подання хлібів духовних» світськими володарями. І коли у Литві до 1569 р. це стосувалось лише вищих церковних посад й виражалось у тому, що без схвалення великого князя не дозволялось починати вибори, а він лише затверджував обраного кандидата (єпископа чи митрополита), то після Люблінської унії право подання звелося до роздачі церковних посад не тільки королем, але й великими магнатами.

Грамоти на єпископство часто видавалися наперед з правом зайняття після звільнення катедри. Зокрема, таку грамоту отримав шляхтич Василь Євлашкович за службу в «орді» його сина. Євлашковичу дозволялося посісти Луцьку або Володимир-Волинську єпископію, як тільки котрась із них звільниться.20 Більше того, «подавець і оборонець всіх костьолів і церков» – польський король – іноді надавав одну й ту ж єпархію кільком претендентам. Отримував її, звичайно ж, найсильніший і не без кровопролиття.21 Набувши катедру, новоспечений єпископ за кілька днів проходив усі духовні щаблі. Були й інші випадки – посівши владу в єпархії за протекцією, люди роками не приймали духовний сан й управляли нею чи монастирем, залишаючись світськими особами. Чи міг такий пастир прислужитися своїй пастві? Не дивно, що ставши єпископом чи архимандритом за протекцією, такий «достойник» переймався не церковно-релігійними справами, а думав переважно про власне збагачення.

Об’єднання Литви з Польщею привело до зміни станово-суспільного і економічного ладу на українських землях. Почався процес знищення громадського управління в селах, відміни права самосуду громади і її «вільного землеволодіння».22 Перейняття форм польського суспільного ладу, засвоєння звичаїв і форм шляхетського співжиття поставило у багатьох шляхтичів-українців на перший план прагнення розкоші, бажання швидко нажитися і нерозбірливість у засобах для досягнення цього, чванливість тощо. Українське шляхетство настільки інтенсивно проймається новими ідеями, ополячується й окатоличується, що багато хто із нього поступово втрачало взагалі національну індивідуальність.

Все це, звичайно ж, вплинуло на стан Київської митрополії. Натиск католицизму, а з другої половини XVI ст. – й протестантизму, розхитував самі основи православ’я, сприяв швидкому розвитку релігійного індиферентизму. Система ж «подання» (дарування панами посад, в т.ч. й духовних) руйнувала злуку мирян і духовенства та їх спільне служіння на благо віри й України. Водночас і саме духовенство поділилося на дві частини – вища ієрархія, яка поступово об‘єднувалася із вищою шляхтою, і нижче духовенство, яке потрапляло у залежність не тільки від світської влади, але й від місцевих магнатів. Звання православного священика в той час впало так низько, що лише «сміття людське, голодні і неуки» йшли туди, понижуючи цим, як це слушно зауважив О.Левицький, моральний рівень Православної Церкви.23

Своєму виходові із цієї кризи і відновленню свого авторитету уже в 20-30-х роках XVII ст. Київська митрополія завдячує саме тим, що були поновлені давні традиції: широка участь мирян у церковному житті і виборність церковних посад. Церква не могла не вижити. Адже тут спостерігається чітка взаємообумовленість – у свідомості українців православна («руська») віра залишалася синонімом народності. Перестати бути православним означало перестати бути українцем і навпаки.

Далі буде

1 Соборная грамота русских епископов ...// Акты исторические, собранные и изданные археографическою комиссиею.– T.1.– СПб., 1841.– № 61.– C. 109.

2 Маркевич Г.И. Выборное начало в духовенстве (в древне-русской, преимущественно Юго-Западной Церкви до реформы Петра I).– Полтава, 1905.– С. 13.

3 Герцен А.И. Ископаемый епископ, допотопное правительство и обманутый народ // Собр. соч. в 30 т.– Т. 15.– M., 1958.– С. 134.

4 Щербальский П.К. По поводу последних законов о православном духовенстве в России // Русский вестник.– Т.83.– M., 1869.– C. 362-363.

5 Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості. – Київ-Тернопіль, 2000.– С. 136.

6 Цит. за: Малышевский. Западная Русь в борьбе за веру й народность. – СПб.., 1892. – С. 197.

7 Покровскій А. О соборах Юго-Западной Руси XV–XVII веков. // Богословский Вестник. – 1906. – Ч. 9.

8 Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості. – С. 138.

9 Див.: Тіменик З. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 1997. – С. 103.

10 Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – С. 70-71.

11 Терновский С. Изследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату // Архив Ю-З России.– K., 1872.– Ч.1.– T.5.– C. 10.

12 Грушевський М., Левицький О. Розвiдки про церковнi вiдносини на Українi-Руси в XVI-XVII вв..– Львiв, 1900.– С. 15.

13 Письмо Адриана ... гетьману Мазепе, с выражением неудовольствия на то, что в архимандриты Лавры избран светский человек, Мелетий Вояхович // Архив Ю-З России.– K., 1872.– Ч.1.– T.5.– C. 296.

14 Левицкий О.И. Обычные формы заключения браков в Южной России // Киевская старина.– 1900.– № 1.– C. 1-20.

15 Жукович П.Н. Киевский собор 1629 г. (по новым материалам) // Христианское чтение.– 1911.– № 1.– C. 86.

16 Архангельский А.С. Борьба с католичеством и западнорусская литература конца XVI - перв. пол. XVII вв. – Б.в.д. – Ч. I-II.– С. 6.

17 Дет. див: Демьянович А. Иезуиты в Западной России (в 1569-1772 гг.) // Ж.М.Н.П. – 1871.– № 11.– C. 40-86; № 12.– C. 181-231 та ін.

18 Харишин М., Мордвінцев В. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра, або як Українська Православна Церква позбулася автокефалії. – К., 1999.– С. 38-39.

19 Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. – С. 214.

20 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 2. – СПб., 1865.– № 105. – С. 129-130.

21 Архив Юго-Западной России.– Ч. 1.– Т.1.– № 4.– С.7-12; № 5.– С.12-15.

22 Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. – Т.1.– K., 1992.– С. 356-358.

23 Левицкий О.И. Обычные формы заключения браков в Южной России // Киевская старина. – 1900.– № 1.– C. 642.

Теги: