«Релігія в Україні» продовжує публікацію статті С. Грабовського, яка присвячена філософії постмодернізму. Початок статті див. тут.

Відмова від просвітницького, моралізаторського, освітнього, гуманістичного, людиноформуючого та інших місій тексту (в уявленні теоретиків постмодерну - жахливо-тоталітарних) і — ширше — віл соціокультурного вчинку (як і від усякої його місії взагалі) — має наслідком ледь не тотальне заперечення всього людяного, "високого", зрештою, почуттєво-насиченого, якщо хочете, сентиментального. Це відчутно передусім у масовій культурі, яка живиться ідеологічними та технологічними здобутками елітарно-фахових пошуків. Якщо колись класичний детектив демонстрував перемогу добра над злом (як і належало в межах "проекту Модерну"), аби виховувати читача, то тепер в основній масі кримінального чтива йдеться про перемоги зла над злом і про цинічну правду "крутих" хлопців.

Масова культура чудово сприйняла розмисли високочолих інтелектуалів, що, мовляв, не можна ґвалтувати людину "позитивами", не можна висувати "ґранднаративи" — і зняла будь-які внутрішні заборони в естетизації зла. Йдеться не лише про детективи, а й про будь-які виміри, жанри й стилі масової культури, яка тепер спирається на потужний теоретичний ґрунт, аби не виховувати, не підносити, не олюднювати аудиторію. Власне, настанови постмодерну дають можливість і масовій культурі, й елітарному мистецтву жити легше, не докладаючи жодних зусиль для трансформації світу, зосередившись навіть не на висловленні-відображенні-творенні багатовимірного Я автора, а на його грайливому маскуванні за новоприйнятими канонами, часом формально складнішими за канони Бароко, але призначеними не для оздоблення світу, не для його олюднення, а для вибудови незалежних від світу деконструювальних конструкцій.

За таких умов легко відбувається "постмодерністське звільнення" від моральних норм; настає так звана "епоха-після-обов’язку" (Ж. Липовецький) або ж apres-devoir, епоха "мінімалістської" моралі. За обставин недієздатності заповідей і абсолютних зобов’язань єдиним приписом, що володіє універсальною силою, за Липовецьким стає гасло: "Жодних ексцесів!" Гасло це висувається на тлі вимоги забарвленої індиферентністю загальної терпимості. Таке уславлення начебто віднайденої свободи від обов’язку (того самого, з якого, за Сімоною Вейль, власне й починається людина) виглядає вельми емблематичним.

Ігрища на несвіжому повітрі

Якщо взяти до уваги постулат про світ-буття-гру — хоча у постмодерній системі координат він (постулат) також є грою, — то все це не виглядає випадковим. Чим, як не "текстом" і не "грою", можна відгородитися від розуміння скінченності людської цивілізації, яка має реальні шанси брутально "дати дуба" не колись в ефемерному майбутті, а протягом життя нинішніх поколінь? Чи то внаслідок вичерпаності основних ресурсів, чи то в результаті енергетичного "перегріву" атмосфери, чи то завдяки випадковій ядерній катастрофі (група терористів-самогубців, яка прагнутиме заслужити ім’я шахідів всепланетного масштабу, як то кажуть, "почне і виграє"). Ці й подібні проблеми у межах послідовно постмодерного світогляду не знаходять розв’язку або ж виливаються в пародію на нього (скажімо, коли задля боротьби із глобальним потеплінням пропонується збільшити випуск кондиціонерів чи фарбувати дахи та стіни будівель у білий колір).

Можна поставити питання й дещо інакше — яким чином розвиненим країнам завершити перехід до постіндустріально-інформаційної цивілізації, при цьому оминути екологічну катастрофу і не втратити надбань індустріальної ери, а ще "підтягнути" за собою країни Другого, Третього і Четвертого (зовсім уже дегуманізованого) світу, на додачу ще й осягнувши принципові зміни у людському бутті, щоб уникнути новітньої "антропологічної катастрофи" (М. Мамардашвілі) й витворити те, що ще А. Швейцер окреслив як "новий гуманізм"? І як це зробити, коли ісламський світ, в якому зосереджена більшість запасів енергоємних вуглеводнів, зараз вступив у добу релігійної реформації, себто безпосередньо у ранню добу модерну, поєднану із використанням надсучасних технологій?

На початках доби модерну перебуває й Китай, який ітиме далі через "революцію індивідуалізму" (зараз влада проводить політику "одна дитина у сім’ї"; коли у цих дітей з’являться свої діти, тоді стара китайська традиція патріархальної світобудови з гуркотом завалиться). У Китаї спроби поодиноких гуртів інтелектуалів прочитати історію та культуру країни з використанням постмодерних засобів закінчилися ув’язненням чи еміграцією цих інтелектуалів, отож держава щосили стверджує саме модерн, проте поєднаний із виробничими та частково інформаційними технологіями, притаманними передусім євроатлантичній цивілізації. Індія, яка традиційно перебуває поза стандартними вимірами, також розвиває свій модерн, і постмодерними у ній є хіба що певні групи інтелектуалів, котрі копіюють Європу. Ці три спільноти кількісно становлять більшість людства, яка реально погано "стикується" із постіндустріально-постмодерним світом.

Та й сам цей світ внутрішньо не такий уже й гомогенний. У середині нинішнього століття кількість небілого населення США зрівняється з кількістю білого, кількість нехристиян — із християнами. Що станеться тоді з провідною державою світу? Схоже, мало хто хоче це знати, а ще менша кількість людей — якось реагувати на виклики невідомого. Інтелектуали воліють гратися у мовленнєві ігри. Чи заробляти гроші на вигідних для кар’єри темах. А між тим хвилі від можливого падіння останньої супередержави можуть бути ще вищими, ніж від падіння Римської імперії (з якою не так давно американці любили себе порівнювати, поки не відчули певного трагічного присмаку у цьому порівнянні).

Ще один вимір практично втілених настанов постмодерну — це концепція мультикультуралізму. В основі цієї концепції — відхід від ідеалу чітко окресленої, базованої на єдиній мові, спільній естетичній та ідейній традиції національної культури на користь рівноправного співіснування численних рівнозначних культур, стилів життя та творчих практик, притаманних різним етнічним, соціальним, релігійним, чи навіть віковим групам з їхніми специфічними ідентичностями. Саме таке поняття мультикультуралізму закладене в численні документи, ухвалені останнім часом поважними міжнародними організаціями. У них передбачено, зокрема, що принцип культурного різноманіття не може бути застосований у термінах "більшості" або "меншості", бо такий підхід відокремлює культури і спільноти одна від одної, рубрикує таким чином, що соціальна поведінка й культурні стереотипи формуються на основі відповідного статусу тієї чи іншої групи.

Неприємною несподіванкою для тих, хто заклав цей принцип до документів, що визначають культурну політику Ради Європи та Європейського Союзу, став той зміст, який вклали в мультикультуралізм прибічники радикального ісламізму: якщо всі культури рівнозначні і рівноправні, то це стосується і правової культури, а якщо так, то у середовищі мусульман, котрі живуть у Лондоні чи Брюсселі, має діяти суд шаріату з усіма наслідками, які з цього випливають. Ба більше: європейська юрисдикція не може поширюватися на мусульманські громади у Європі, бо це означатиме грубе порушення засад мультикультуралізму і пряме продовження колоніального насилля. Відтак мультикультурне суспільство стало мультиправовим, що зруйнувало його цілісність і підважило життєздатність. Це посилило позиції прихильників концепції національної держави (звісно, із гарантіями прав меншин) і поставило низку нерозв’язних проблем перед радикальними лібералами — прихильниками "безберегого" мультикультуралізму, не остудивши, втім, запал останніх. Хоча, звісно, до повної та остаточної перемоги концепції мультикультуралізму далеко, ба більше — останнім часом цілий ряд знаних європейських політиків та науковців визнав її крах, принаймні, у тому вигляді, в якому вона існувала.

А як це звучить по-українському?

Український вимір цієї проблеми полягає в тому, що національна держава (у європейському значенні цього поняття, як модерний державний організм) в Україні досі не побудована. Проблеми існують не так із рівноправністю культур, як зі створенням цілісного соціокультурного простору, чого держави Західної Європи домоглися ще в ХІХ, а Центральної — у ХХ столітті, та з подоланням спадщини "інтернаціоналізму", який тільки проголошував культурну рівноправність, насправді ж передбачав наявність панівної радянської (де-факто примітивізованої російської) культури, щодо якої всі інші культури могли посідати лишень підпорядковане, вторинне місце.

Та наявні, попри все, в концепції мультикультуралізму "плюси" (скажімо, саме на її основі 1992 року Рада Європи ухвалила Хартію регіональних та міноритарних мов) за українських обставин перетворюються на "мінуси". У ратифікованій Верховною Радою тій же Хартії немає ані згадки про мови караїмів чи ромів, натомість фігурує незрозуміло яка "єврейська мова" та російська мова, якій ані зникнення, ані утиски не загрожують.

Фактично під вивіскою мультикультуралізму в Україні відбувається легітимація постколоніальної ситуації "двох Україн", де, за визначенням письменника й політолога Миколи Рябчука, розколина між європейською та євразійською частинами проходить не по Дніпру (чи про Збручу), а, де-факто, у свідомості, підсвідомості й повсякденних практиках переважної більшості сьогоднішніх українців. Ефективно засвоювати певні набутки мультикультуралізму Україна зможе розпочати, лишень набувши нормального статусу національної держави, — такої, якими були й досі у головному залишаються (попри всі спроби перетворити їх на полігони ісламістських експериментів) держави "культурно різноманітної" Європи.

При цьому парадокс ситуації полягає в тім, що пострадянський світ (теоретично — Другий світ) насправді значною мірою є домодерним. Ідеться про відсутність суцільних міжлюдських комунікацій, інфраструктури і громадських "розпросторених", некланових і неклієнтських спільнот. До цього слід додати так званий "екстенсивний" спосіб ведення сільського господарства, коли його зростання навіть за умов величезних капіталовкладень радянської доби забезпечувалося рухом "ушир" (найбільший відсоток розораних ґрунтів у Європі), а не "угору" й "углиб". А обробка ґрунту — це не просто "длубання у землі", а, як має бути зрозумілим після Гайдеґґера, ще й онтологічна передумова всіх ментальних побудов. Схожим чином й промислове зростання (знов-таки, і практично, і у людських головах) забезпечувалося побудовою нових виробничих потужностей та залученням нової робочої сили, а не потоком технологічних новацій та інтенсифікацією виробництва. Власне, радянська економіка (і вслід за нею українська) радше б мали бути схарактеризовані як "промисловий феодалізм", ніж "індустріалізм" — бодай у класичному розумінні А. Сен-Симона. Відтак і стрибок-ривок (чи еволюційний перехід) до нової культури, нового суспільства, нової людини для тієї складової пострадянської частини Другого світу, де не відбувається цілераціональний "похід" на все радянське з одночасним засвоєнням європейських надбань ХХ століття, видається вкрай проблематичним. Принаймні, допоки не будуть вповні вирішені ті проблеми, які є типологічними для системного модерну.

Це все стосується далеко не лише України. Якщо будь-яка точка зору на історію рівнозначна, якщо ми принципово не можемо навіть вести мову про істинність історичного знання, то твердження "Освєнциму ніколи не існувало" рівнозначне "В Освєнцимі загинули мільйони людей"; судження "Сталін був одним із найбільших деспотів ХХ століття" має не менше підстав перебувати в обігу, ніж судження "Сталін — найбільший друг дітей і батько трудящих усього світу". Власне, це означає практичну відсутність моральних, ціннісних координат людського життя. Цікаво, утім, що Освєнцим часто вживається філософами Заходу як слово-символ для означення занепаду "проекту Модерну", як відповідь на проблему наповнення абстрактних понять глибоким емоційним змістом. Постмодерністський філософ (у розумінні Ж. Дельоза) це особлива істота, яка пройшла скрізь жах Освєнциму. Відчуваючи себе померлою разом із жертвами Освєнцима, вона вірить, що хоч вона і померла, вона живе далі з нами, проте, не по-обивательському, а якимось тремтливим чином. Але цей "тремтливий чин" чудово поєднується з дезавуюванням цінностей. І з огидною (з погляду людини, яка бодай дотично, під час занепаду "реального соціалізму" справді відчула на собі, що таке репресії, тоталітаризм, несвобода, утиски, каральні органи тощо), балаканиною з уживанням цих термінів стосовно ситуації сучасного демократичного суспільства. Тим самим де-факто демократія і тоталітаризм урівнюються, і видається санкція на продукування нових Освєнцимів (а ось Колима у постмодерністських філософів ніколи не була словом-символом жаху ХХ століття, значно, на жаль, масштабнішого і тривалішого за нацистський терор в окупованій Європі; чи не тому, що їхній "Освєнцим" є лише елементом словесної гри?).

Кожному — по постмодерну?

Високоінтелектуальний постмодерний розмисел породжує і таке своєрідне явище, як плебейський постмодерн. Якщо всі світоглядні й соціокультурні позиції рівноправні та рівнозначні, якщо говорити про "історичну реальність" чи "істину в історії" не випадає, то неонацисти Австрії чи Західної Німеччини мають рацію, милуючись деякими аспектами діяльності Гітлера. Мають рацію і так звані "ревізіоністи-історики", коли наголошують на тому, що до кінця не доведений сам факт масового знищення євреїв в Освєнцимі. Тим більше праві комуністи, що заперечують Голодомор, мовляв, були тільки труднощі із продовольством, спричинені неврожаєм. А у 1933-му році всі мали на своєму боці правду, рівноправну та рівнозначну, — і ті, хто помер, спухлий від голоду, і ті, хто довів їх до цього голоду. Те ж саме стосується Чечні, Близького Сходу, Дарфуру та інших "гарячих точок" сучасного світу, де одні бачать геноцид, інші — законні дії законної влади проти реальних та потенційних ворогів.

Потенціал плебейського постмодерну лише починає розгортатися, тож які наслідки це явище матиме для світу, ще невідомо. Ми можемо лише нагадувати собі, які висліди плебейського геґельянства та фіхтеанства оприявнили себе панування парадигми модерну у німецькому націонал-соціалізмі чи виміри плебейської інтерпретації леґізму — в маоїзмі. А російський більшовизм? Хіба у ньому відсутні по-плебейському трактовані ідейні спадщини Геґеля та Герцена? То що буде далі, які на сюрпризи чекати, коли всі норми оголошені рівнозначними?

Взагалі, маємо цілу низку світоглядно-практичних абсурдів, деякі з яких варто зазначити тут. Скажімо, чільні мислителі країн, які пройшли й етап модерну, і "весну народів", і становлення національних держав, і період протекціонізму (від економічного до культурного), отримавши від всього цього певний "історичний зиск", сьогодні заперечують ледь не з піною у роті право інших йти цим шляхом, вимагаючи їхнього механічного слідування канонам постмодерну (хоча саме порушення питання про якісь "канони" суперечить ідеї постмодерну...).

Мислителі країн, які не мають досвіду життя за умов тоталітаризму, наввипередки вживають терміни "тоталітарний", "репресивний", "каральний" тощо щодо сьогоденних реалій власних держав, включно із буденною мовою, у той же час вперто ігноруючи різницю між "репресивністю" Сорбонни і репресивністю ҐУЛАҐу, чим фактично виправдовують ҐУЛАҐ.

При цьому "тоталітарними" називають усіх мислителів, котрі у минулі роки свідомо і цілеспрямовано опонували тоталітаризмові, розгортаючи принципово інші схеми буття, де панувала свобода, — наприклад, Мераба Мамардашвілі, котрий, виявляється, надто великого значення надавав існуванню "м’язів самостійності" людини та її вольовому началу.

Деконструюючи геть усі вартості на світі та обстоюючи рівноправність життєвих світів зло-дія та добро-дія (тобто перекреслюючи всю попередню цивілізацію), що є досить цікавим для розваг інтелектуального збіговиська, постмодерні мислителі пропонують це "великому світові", який і без того потерпає від примату "правди сили" над "силою правди".

І водночас реалізується слушно підмічений В. Малаховим парадокс: "Іронічно-відчужене ставлення до світу культури, фокусуючись у царині первинних життєвих смислів самої особистості, формує навіть дещо таке, що можна було б уважати своєрідним естетизованим різновидом смирення. Але ж — ось парадокс! — чим більш релятивізується значущість світу, в якому людина конституює свою суб’єктивність, і самого статусу останньої, — тим більша вага припадає на цілком стихійні чинники, котрим "пощастило" перебувати взагалі поза сферою розумного людського осмислення — від випадковостей політичного життя до спалахів різноманітних "енергій", "бажань" тощо. Постмодерний світ у цьому відношенні являє собою колоритну суміш витонченого іронічного скептицизму — та, інколи, не менш витонченого марновірства, що межує із національним мазохізмом, страхом перед диктатурою або черговим небесним з’явиськом… Нас починають оточувати "хитрі", замасковані прояви такої сили — скажімо, той же авторитаризм без жодного авторитету, що ми його маємо нагоду спостерігати в Україні: теж постмодерністська ситуація…".

Теги: