Ці міркування постали протягом тривалого спостереження за внутрішнім життям Церкви, за політикою у Церкві та Церквою в політиці. Може, вони здадуться дещо надмірними чи надто запальними, проте це є лише міркування трохи стороннього, але небайдужого спостерігача… Це радше результати деяких роздумів, міркувань, нариси думок, які ми ризикнемо презентувати шановній громаді «Релігії в Україні». Це радше роздуми з приводу різних ідей і подій, які оформлені у дещо хаотичному нарисі, своєрідних «думках чудака», які, звичайно, насамперед є пропозицією до роздумів.

 

Чудацькі думки про українську церковну справу: християнська перспектива для суспільства між канонами Церкви

Ще у грудні минулого року почалися розмови про християнську політику, роль християн у перетворенні суспільства на найвищому рівні, у зверненні чільників УПЦ КП, УГКЦ, УПЦ МП, гучно названому «Декларацією Першого грудня». Цьому були присвячені роздуми М. Мариновича та Ю. Чорноморця, між якими навіть спробувала блиснути полеміка про моралістичний чи політичний шлях участі християнської громади у суспільному житті. Події в російській та українській політиці поставили християн перед проблемою участі Церкви у політичному житті (дебати в РПЦ стосовно виборів в Росії, виступи митр. Агафангела на захист Путіна тощо), а останні події, пов’язані із хворобою митрополита Володимира та фактично боротьбою між митрополитами Павлом, Іларіоном та Агафангелом і архієпископом Олександром – вказали на суттєву проблему для церковного життя у його політичній перспективі. Проте всі ці проблеми є лише верхівкою айсберга, коріння якого нам належить виявити. Для нас головне – не втопитися у деталях церковної та державної політики, не втратити із поля умогляду радикальну проблему поведінки християнина у суспільстві, політиці, держави, втримати власну думку на глобальній проблемі реалізації покликання Христа, зверненого до всіх християн.

  1. Християнство та політика

Існують різні позиції щодо відношення християнства та політики: 1) аполітизм, який гидує політичним життям, заперечує участь християн і Церкви у політиці, апелюючи до слів «Що спільного між Христом та Веліаром?» (2 Кор. 6:15) та «Кесарю – кесареве, Боже – Богові» (Мф. 22:21) (ця позиція по-гностичному бридливо відвертається від політичного світу, прагне вийти за його межі у простір чисто молитовного діяння, чистої аскези – тобто повністю трансцендувати Церкву); 2) принцип симфонії, який, навпаки, імплантує Церкву у політичний порядок, ув’язує її із політичними інститутами і стоїть на тому, що Церква і держава (Імперія) наче два крила і дві руки Божої влади (тлумачачи Мф. 22:21 у плані не обридження світу, що у пітьмі, а у плані розмежування повноважень спільної справи). Поки що обмежимося цими типовими версіями. Осмислюючи їх, слід насамперед вияснити, що є політичне як феномен людського буття. Нам заважає наш пострадянський культурний стереотип, що політика – це щось брудне, пов’язане із партійною боротьбою, олігархічними кланами та безпринципністю. Але в англійській термінології є відоме розмежування policy (будь-яка суспільно-значуща громадська діяльність людей, яка стосується громадського простору життя як спільної справи усіх громадян) та politics (все, що пов’язане із партійною, парламентською, владною боротьбою, конкретними владними інституціями та політичною практикою – практичні моменти суспільно-громадської природи людини). Власне категорія політичного походить насамперед від policy, вказує нам на громадський вимір природи людини, на наявність певного спільного простору, про який ми маємо турбуватися, не полишаючи його [1]. І тут актуальне питання про роль Церкви, яке стосується не тільки діяльності церковної ієрархії в політиці, а насамперед – природи Церкви як політичного феномену, тобто як громадського витвору, який є об’єднанням людей, спільнотою вірних, «спілкуванням святих та спільнотою спасіння» (communio sanctorum), що виражається у наявності різних служінь у Церкві, різних адміністративно-юридичних ієрархій, які, як би вони не називалися і не легітимувалися, формують Церкву як політичний простір і простір політики. І сформулювати відповідь на питання про роль християн у політиці і в розбудові суспільства.

Перед християнами в Україні стоїть нагальна потреба відповісти на виклики, зреагувати на ситуацію в країні. В умовах деградації системи влади, майже відсутності структур громадянського суспільства, а головне – повної девальвації моральних цінностей, важливих для християн, обмежуватися суто аскетичними, молитовними практиками – це не здорова поміркованість, а звичайний ескапізм. Ми маємо справу із моральним колапсом в суспільному просторі – у політиці, у бізнесі, в освіті, в медицині. Тому природно постає завдання виходу християнських принципів політики, освіти, економіки в громадський простір, створення тієї громадської, політичної сили, яка могла б мобільно реагувати на зловживання, захищати права людей і цінності християнської віри, і у перспективі – взяти відповідальність на себе за Україну. Як це зробити? Яка роль у цьому Церкви?

  1. Церква – закваска світу

«Висіль землі. Якщо ж сіль втратить силу (букв. - зглупіє), то чим осолиться? Ні на що вона не здатна, хіба тільки бути викинутою на потоптання людям. Ви є світло світу; не може критися місто, яке стоїть на верху гори» (Мф. 5:13-14)

«Подібне Царство Небесне заквасці, яку взявши, жінка поклала в три міри борошна, допоки не заквасилося все» (Мф. 13:33)

Що значать ці слова? Церква не є тільки спільнотою самих християн. Її межі сягають меж Всесвіту у рамках її відповідальності за світ, у межах її вселюдської місії. Вона є «закваскою для світу», яка має об’єднати усіх людей доброї волі. В цьому глобальне політичне завдання Церкви – стати центром тієї спільноти людей доброї волі, стати оплотом справедливості, блага, чеснот та мудрості. Церква (я маю на меті не лише ієрархію, а насамперед народ Божий) може і має сприяти створенню активного, згуртованого, готового до швидкого реагування суспільства, своєрідну метаполітичну партію, яка стане реальною спільнотою людей доброї волі, яка могла б бути дієвим фактором громадського спротиву і дії. Це не означає створити якусь формальну «християнську партію», якусь там «християнсько-консервативну партію» із власним оргкомітетом і балотуванням парламенту. Такі формальні утворення досить грубі і неповороткі для сучасної політичної реальності, і легко можуть самі стати елементами тієї системи, проти якої власне вони мають постати. Як показав досвід останніх масових виступів, найбільш ефективна і мобільна система – це неієрархізована і децентралізована громадська опозиція, об’єднана через соціальні мережі, неформальне спілкування в межах локальних спільнот, принципом єдності якої служать ідеї і принципи, а не формальна структура. Церква тут має виступити не в ролі партії, а саме в ролі морального лідера, який сприяє консолідації і навчає бути активними лідерами і громадянами. Церква зараз в Україні є (поки що!) єдиним масовим рухом і об’єднанням, яке витворює реальні спільноти мільйонів людей. І тому саме вона – ідейна спільнота – може стати реальним оплотом громадянського суспільства, яке виступить за християнізацію та реформацію України. Справжні масові партії можливі тільки на основі громадського потужного руху, а такий рух можливий тільки за існування тих консолідуючих моральних лідерів, якими мають стати Церкви.

Свщмч. Ігнатій Богоносець порівнював Церкву із римською армією, яка має свій ordo (порядок), полководців та воїнів. Єпископи в такому порівнянні отця апостольської доби є такими собі генералами, які ведуть армію Божу (Церкву воюючу, Ecclesiam militantem) на бій із ворогами. Але за іронією історії, роль єпископів змінилася так само, як і роль генералів – полководець доби Риму йшов поперед війська, перший вступаючи в бій і прикладом кличучи війська за собою, сучасні генерали сидять глибоко в тилу, і навіть віч-на-віч не зустрічаються з ворогом, що призвело до девальвації цінності військової доблесті та й до екзистенційного розриву між вояками та генералами. Подібне відбулося і в Церкві, в якій чим вищий сан, тим відірваніша особа від простого народу, від тих віросповідних ситуацій, від тих дискусій і питань, з якими зустрічаються прості християни, від того реального «життєсвіту» (Lebenswelt’у), який являє собою повсякденність сучасного християнина. Тому відбувається розрив між «вояками» і «генералами», втрата почуття реальності при впертій переконаності у власній правильності (через життя у власному стерильно-православному світі – це стосується не лише православних!), і як наслідок – розрив стратегії і тактики і через це невиправдані бойові втрати. У системі відбувся розрив зворотного звязку системи, через що адаптивність та мобільність системи радикально страждає.

  1. Канонічне право: засіб впорядкування життя Церкви чи репресивне знаряддя?

Розмірковуючи над історією Церкви в цьому аспекті, важко не помітити одної деталі – проголошення християнства державною релігією стало для християнства справжньою катастрофою. Я далекий від протестантського надміру судження, що нібито сама Церква відступила чи затьмарилася, втратила віру і Духа Святого – це є логічна підміна понять – але легітимація Церкви за часів Костянтина – Феодосія – Юстиніана призвела до того, що не тільки християнство стало державною релігією, але і держава певною мірою стала християнською релігією, не тільки Кесар став християнським, але і християнство стало Кесареве, і тут сергіанський принцип «ваші радощі і турботи – наші радощі і турботи», звернений до Сталіна, тільки відлунює принцип юстиніанської симфонії або слова Костянтина, що він теж є єпископ, тільки «зовнішніх справ»: «ваші турботи – наші турботи». Звичайно, це було не скрізь, не завжди і не всюди – Дух діяв і чинив Свої діла у монастирях, у душах святих, недарма цей час дослідники називає періодом розквіту індивідуальної (радше індивідуалізованої) духовності, що виражалася найбільше у персональній містиці і аскезі. Але принцип симфонії найбільш згубно відбився на політичному вимірі Церкви. Християнство позабуло, що воно було і покликано бути частиною громадянського суспільства (хоча така категорія виникає лише в XVIII ст.., але постає воно якраз із відділенням Церкви від держави і усвідомленням того, що релігійне і політичне – дві великі різниці), що Христос ніколи не мав світської влади і послідовно зрікався неї – і Церква захотіла стати владою, стати державою. Неважливо, чи християнство (Папа) узурпувало владу, захопило державу, чи християнство (Патріарх) було захоплено і підкорено державі – суть у змішуванні того, що розмежував Сам Господь.

З іншого боку, відбулася феодалізація Церкви і розпад її на стани (своєрідна становізація). Церква із своєрідної соборно-демократичної громади стала типовою феодальною структурою, впорядкованою за принципом сеньйор-васальної ієрархії, де є сеньйор (патріарх чи єпископ, чи благочинний, чи священник) і васал (кожен із них, крім патріарха). Можна заперечити, що патріарх підданий владі Собору, але, по-перше, на практиці патріарх мав владу і над собором, а по-друге, феодальна система передбачає певні обов’язки сеньйора відносно васала, можливість васала повстати проти сеньйора за умови недотримання угоди. Патріарх недосяжно вивищується над всією структурою Церквияк король, який зовнішньо подібний до звичайних людей, але оповитий для них особливим ореолом.

Проте назагал вийшло розшарування Церкви на духовенство і мирян – найбільш страшне кощунство, проти якого виступав Христос (це розмежування ми бачимо скрізь – від створення станової духовно-академічної освіти, до поділу на «Церкву, яка навчає» і «Церкву, яку навчають»). Сакраментальне служіння ієрархії – яке є дійсно священним – сакралізувалося у освяченість самої персони духовної особи і розриву зв’язку між станами Церкви. Непослух і протест проти сеньйора карався через церковний категоріальний апарат – із застосуванням біблійної і догматичної риторики (аж до «хули на Духа Святого»). Церковні протистояння за канонічні території чи автокефалії віддають духом феодальних міжусобиць, які ведуть великі «князі Церкви» (чого вартий сам вислів!) понад головами їхніх васалів і холопів.

Застережу, що в даному випадку я описую стан Церкви, який склався в сучасній Православній Церкві на теренах канонічної території РПЦ, оскільки історично не можливо провести таку пряму історичну генеалогію. В Україні, наприклад, аж до XVII століття зберігався звичай обирання духовних осіб народом Божим. Католицька Церква, феодалізація та ієрархізація якої відбулася у найбільш завершеному вигляді, після ІІ Ватикану звернула увагу на відновлення соборності і роль Народу Божого. Проте в сучасній РПЦ – і православних Церквах колишнього СРСР – ця проблема стоїть реально і гостро, виявляючи безправність положення священників, які схожі на кріпаків. Існують питання, пов’язані із юридичною фіксацією церковної власності (за патріархією, за єпархією, за громадою). Політика патріарха Кирила вирішує проблему через абсолютистську централізацію під владою Патріарха. Проте історія показує, що абсолютизм, який вирівнює політичний ландшафт, із фігурою короля, яка вивищується над ним, приводить до усвідомлення рівності усіх підданих і відтак – до демократичної революції. Проблема демократичності в наших умовах погіршується образом «демократії як зла». Існуючий стереотип про «погану демократію» є лише термінологічним непорозумінням, пов'язаним із печальним історичним досвідом пострадянської псевдодемократії. Природа ж демократичного устрою - у організації розмежувань і політичних противаг, які заважають будь-якій силі узурпувати владу й ім’я всього суспільства (відтак українська й російська політична дійсність не була демократичною, оскільки відбулася узурпація влади).

Поряд із цим у Православній Церкві спостерігається криза канонічного права – велика кількість канонів, яких не дотримуються, але згадають при нагоді когось покарати, невизначення канонами Церкви багатьох спільних питань і проблем, відсутність єдиного збору канонів, на кшталт католицького кодексу канонічного права, який виступив фактичної конституцією юридичного виміру Католицької Церкви. Ретельно розроблений кодекс канонічного права, який містить 1752 старих і нових канонів, детально і чітко описує права і обов’язки всіх членів Церкви, не забуваючи при цьому зауважувати, що ми торкаємося таїнственної, містичної реальності, яка навряд чи може бути описана нашими земними юридичними термінами, тому ми лише дещо окреслюємо деякі грані, які стосуються Церкви подорожуючої та сущої у світі, щоби полегшити реалізацію місії Церкви і здійснення цього містичного виміру, визначаємо певні норми, але не претендуємо на охоплення всієї безмежної повноти благодатного життя Церкви. Відтак існує потреба кардинальної реформи канонічного права, яка б впорядкувала адміністративно-юридичний вимір життя Православної Церкви, визначала би в ньому права і обов’язки усіх служінь і посад у Церкві, усіх чинів і станів Церкви. Такій реформі (або, мабуть, краще назвати – оптимізації) насамперед заважає сакралізація канонів і змішування їх у православній публіці із християнською догматикою, звідки випливає переконаність у незмінності канонів.

Це не означає канонічного релятивізму, тим паче посягання на вічність і недоторканість догматичної спадщини Церкви, але урівнювати христологічний догмат і канонічні територіальні поділи чи устав Церкви, який є теж елементом праванеадекватно, інакше б будь-яка зміна уставу підлягала би анафемі. Церква є живий організм, який природньо має розвиватися, вдосконалюючи власну каноніку згідно із новими умовами життя, які вимагають такої кардинальної оптимізації, яка б врахувала всі системи важелів і противаг, які убезпечили б життя Церкви від узурпацій та збочень, подолали б викривлення монархічного єпископату і відновили б образ соборно-демократичного устрою ранньої Церкви. Одразу слід зауважити, що автор не має на думці скасування єпископату або впровадження якогось пресвітеріанського устрою; мається на увазі в жодному разі не приниження єпископату, але глибинне осмислення ролі єпископа у Церкві – єдність Церкви у Євхаристії, за свщмч. Ігнатієм Богоносцем (де єпископ, там Євхаристія, а де Євхаристія, там Христос і кафолична Церква). Єпископ виступає емпіричним антропологічним фактом і фактором єдності Церкви, як образ єдності у Христі [див., зокрема - 2]. Відтак служіння єпископа та ієрархіїнасамперед служіння єдності Церкви у Таїнствах. Але така суттєва роль єпископів уможливила маніпулювання, яке зруйнувало соборний устрій Церкви – відтак є потреба відділити сутнісне та випадкове (акцидентальне) у служінні єпископа, виправивши надуживання владою в Церкві. Проблема ця актуальна і для католиків (поганий Папа може стати трагедією для Католицької Церкви, повторивши середньовічні катаклізми на Заході), і для православних (де часто кожен єпископ – папа, позиція священників наближається до безправності, а назагал – система, де ніхто не має свободи через відсутність прописаних прав і обов’язків, а миряни мають лише одне право і свободу або приймати все як даність, або вийти із Церкви, не маючи перспективи на щось реально вплинути).

Православна Церква (якщо вона є дійсно кафолична, а не партикулярно-східна) може створити собі оновлений кодекс канонічного права, який проголосить як благодатно-духовний, так і адміністративно-юридичний вимір впорядкування життя Церкви, захищаючи життя Церкви від зовнішніх збурень, де були б гарантовані права громад, єпархій, патріархії. Необхідно також врахувати форс-мажорні ситуації у житті Церкви, забезпечивши єдність Церкви в умовах екстремального політичного виживання (ця проблема також актуальна як для католиків – у випадку повторення Авіньйонського полону, так і для православних – про що свідчить досвід постійних розколів під час гонінь в РПЦ). Такий дискурс «прав і свобод» не означає «лібералізму», оскільки має спиратися на тверду віру в Христа Розіп’ятого і має на меті забезпечити ті свободу, рівність і братерство, а також порядок, які Христос заповідав між християнами.

Наостанок…

Як це стосується теми християнської політики? Без «оптимізації» внутрішнього життя Церкви, без подолання залишків феодалізму, без того, що називав митр. Гір Ліванських Георгій (Ходр) «обновою в Святому Дусі», без відновлення комунікативної (не лише містичної) єдності Єпископа і Народу Божого дієва участь християнських спільнот у політиці, християнізація політичного життя неможлива. Слід насамперед подолати станове розмежування, згуртувати розірваний народ Божий, армію Христа, як казав св. Ігнатій, щоб єпископ та священик були б у найтіснішому спілкуванні із мирянами – Церква залишається «єдиним Тілом» лише містично (така собі imagined community) [3], але не дієво-суспільно. Таке згуртування, в т.ч. за допомогою оптимізації канонічного права, могло б уникнути тих бентежних фактів, які пов’язані з деякими єпископами та священиками. В цьому напрямку можна було б застосувати деякі католицькі засоби (так само, як зараз, хоч не дуже ефективно намагаються на молодіжках Києва застосовувати протестантські методи): наприклад, ввести практику регулярних реколекцій для мирян, для священників, для ченців, коли вони можуть відпочити від послуху і проходять своєрідні курси посиленої молитви, посту, розмірковувань, відновлюючи свою віру і духовний ентузіазм під проводом досвідчених пастирів, ченців, мирян тощо. Існує гарна польська традиція різдвяних відвідувань парохом вірян своєї парафії, коли віряни його запрошують (якщо хочуть) додому, і він проводить духовні бесіди, знайомиться з реальним життєсвітом його парафіян.

Не менш важлива інформаційно-просвітницька діяльність Церкви, яка має перейти від спроб «гламурного офіціозу» до політики відвертості та чесності. Важливо розуміти просту деталь – християнство ранніх віків перемагало насамперед силою морального прикладу і внутрішньої солідарності любові, ніж за допомогою теологічних або політичних заходів; входження ж політики у Церкву, виникнення «політики від Бога» значно послабило проповідницьку міць християнства. Церква не має приймати участі в політичному житті істеблішменту – але парафії, громади, можуть виступити тими джерелами громадської організації, яка стане фундаментом справді об’єднаного християнства, яке буде твердо відстоювати християнські принципи в суспільному житті. Межі такої соціальної активності Церкви можуть і мають бути максимально протяжними – від простої солідарності взаємодопомоги милосердя та богословської фундаментальної науки, до організації потужних інституцій християнського громадського суспільства – християнських (православних чи католицьких) лікарень, шкіл, тощо.

Потреба такої оптимізації однаково потрібні усім церквам Київської традиції – якщо УГКЦ вже певним чином пройшла через неї за допомогою Риму (хоча її український топос та природа вимагають від неї реалізації цих принципів в реальному житті, про що неодноразово казав кард. Любомир Гузар), то Православна Церква дотепер стоїть перед питанням – оптимізація чи деградація. Тут УПЦ КП має більшу свободу дій і давно б уже могла б провести подібні перетворення, оскільки більш вільна від зайвої канонолатрії. Але головна відповідальність за Православ’я в Україні лежить на УПЦ (МП), як на Православній Церкві iure legis. Звичайно, глобальна канонічна реформа мала би стати головним питанням Вселенського собору, але Помісна Церква, якою має бути Українська, могла би проявити ініціативу в цьому випадку, ставши прикладом розумного оновлення.

Зрештою, християнська політична дія не є приватним питанням лише православ’я – протестантські церкви і греко-католики вже можуть розпочати таку консолідаційну роботу. І відкладати надовго вже не можна. Історичний час (перепрошую за профетичну інтонацію) вже на межі вичерпання. І від того, чи здатні будуть українські християни сказати власне вагоме слово в українському громадському житті, залежить не тільки перспектива і свобода України, а і місія проповіді Євангелія, можливість християнізації держави, яка опинилася, за влучним висловом Чорноморця, між повним релятивізмом з Заходу та повною безпринципністю зі Сходу.

  1. Манан П. Доступний виклад політичної філософії / П’єр Манан; пер.з фр,, післямова та прим. С. Йосипенка. – К.: Укр. Центр духов.культури, 2009. – 400 с.

  2. Петрово служение. Диалог католиков и православных. Под ред. В. Каспера / Серия «Диалог». – М., Билейско-богословский институт им. Св. Апостола Андрея, 2006. – 284 с.

  3. Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origins and Spread of Nationalism. London, 1983. – Р. 129.

За натхнення назви маю послатися і подякувати М.Драгоманову.

Теги: