5 березня 2012 року керуючий справами Української Православної Церкви архієпископ Митрофан (Юрчук) висловив пропозицію провести загальноцерковне обговорення можливих змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви. Ця пропозиція була гаряче підтримана читачами порталу «Релігія в Україні». Сьогодні своїми міркуваннями щодо можливого корегування Статуту про управління УПЦ ділиться ректор Ужгородської української богословської академії архімандрит Віктор (Бедь), доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор.

26 січня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви під головуванням Високопреосвященнішого Агафангела, митрополита Одеського і Ізмаїлського, затвердив персональний склад Комісії по підготовці змін та доповнень до «Статуту про управління Української Православної Церкви» (в редакції від 21 грудня 2007 року, із змінами та доповненнями внесеними до нього Собором єпископів та Помісним Собором УПЦ 8 липня 2011 р.) на чолі із Високопреосвященнішим Іларіоном, митрополитом Донецьким і Маріупольським (Журнал № 5). Дане рішення Священного Синоду УПЦ викликало жваве обговорення як в середовищі самої Української Православної Церкви, так і серед широких верств громадськості України.

СТВОРЕННЯ КОМІСІЇ

 

Розглядаючи дане питання необхідно виходити з того, що Українська Православна Церква, як складова Вселенського Православ’я, перебуває в динамічному розвитку і може у встановленому порядку переглядати свої статутні норми з питань організації внутріцерковного життя і управління. Зокрема право на внесення змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви передбачено п. 7 розділу ІІ, п. 10 розділу ІІІ та п.п.1 – 2 розділу ХУ самого Статуту.

В даному випадку необхідно враховувати те, що рішення про створення вище зазначеної Комісії було ухвалено Собором єпископів УПЦ від 8 липня 2011 року та схвалено рішенням Помісного Собору Української Православної Церкви цього ж дня. Рішенням Собору єпископів УПЦ від 8 липня 2011 року Комісії на чолі з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном доручено проаналізувати всі звернення та заяви, щодо можливих змін та доповнень до Статуту про управління УПЦ, що були зроблені представниками Церкви за період від 1992 по 2011 рік.

Тож рішення Священного Синоду УПЦ від 26 січня 2012 року щодо затвердження персонального складу вище зазначеної Комісії слід розглядати як таке, що прийнято на виконання рішень Собору єпископів та Помісного Собору УПЦ від 8 липня 2011 року.

Правда, зважаючи на важливість даного питання для всієї повноти Української Православної Церкви прикрим є те, що дане рішення було ухвалено в період хвороби Предстоятеля УПЦ, Блаженнішого Митрополита Володимира, який не зміг прийняти участі в засіданні Священного Синоду УПЦ 26 січня 2012 року та відповідно не зміг внести свої пропозиції чи зауваження щодо персонального складу вище зазначеної Комісії. При цьому слід зауважити, що крайньої необхідності у такому терміновому формуванні персонального складу даної Комісії, в період відсутності Предстоятеля Української Православної Церкви, не вбачалось і не вбачається.

Та поряд із цим, дана особливість ні в якому разі не заперечує легітимність вище зазначеної Комісії. Натомість у випадку необхідності, Блаженніший Митрополит Володимир, як глава Української Православної Церкви має право в будь-який момент внести свої пропозиції щодо уточнення чи розширення персонального складу Комісії.

КАНОНІЧНО-ПРАВОВІ ПОВНОВАЖЕННЯ КОМІСІЇ

Щодо повноважень самої Комісії, то вона має певні рамки канонічно-правових обмежень щодо своєї діяльності:

1. Рішенням Собору єпископів УПЦ від 8 липня 2011 року Комісії на чолі з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном доручено проаналізувати всі звернення та заяви, що були зроблені від імені УПЦ за період від 1992 по 2011 рік, та підготовити доповідь з цього питання для розгляду на наступному Соборі єпископів Української Православної Церкви (примітка до Ухвали Собору Української Православної Церкви від 8 липня 2011 року).

Натомість рішенням Священного Синоду УПЦ від 26 січня 2012 року (журнал № 5) назва даної Комісії, що була затверджена Собором єпископів та схвалена Помісним Собором УПЦ від 8 липня 2011 року, була змінена на назву «Комісія по підготовці змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви». А це, відповідно, ставить нові завдання перед даною Комісією, а саме завдання підготовки не доповіді, а конкретних пропозицій щодо можливих змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви.

Тож в даному випадку можемо говорити про те, що 26 січня 2012 року Синод УПЦ створив Комісію з розширеними повноваженнями, порівняно з тими, що були визначені для неї рішеннями Собору єпископів та Помісного Собору УПЦ від 8 липня 2011 року. Однак у відповідності до п/п. є) п. 7 розділу ІІІ Статуту про управління Української Православної Церкви Священний Синод УПЦ мав право ухвалювати таке рішення, як своє власне.

2. Комісія по підготовці змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви не наділена правом і не може самостійно ухвалювати будь-які зміни до Статуту УПЦ. Правом вносити зміни та доповнення до Статуту про управління Української Православної Церкви (п.2 розділу ХV Статуту) наділені тільки Собор єпископів та Помісний Собор УПЦ. При цьому слід зазначити, що згідно п. 9 розділу ІІІ, п. 2 розділу ХV Статуту про управління Української Православної Церкви Собор єпископів УПЦ має право вносити зміни і доповнення до Статуту УПЦ у міжсоборний період, з обов’язковим наступним ухваленням (затвердженням) цих змін та доповнень на наступному засіданні Помісного Собору Української Православної Церкви.

Враховуючи те, що сьогодні діючий Статут про управління Української Православної Церкви (2007 року), з послідуючими доповненнями та змінами (2011 року), окрім затвердження архієрейськими Соборами від 21 грудня 2007 та 8 липня 2011 рр., офіційно ухвалений і рішенням найвищого органу управління Української Православної Церкви – Помісним Собором УПЦ (п. 6 Ухвали Собору Української Православної Церкви від 8 липня 2011 року), то дана обставина є надзвичайно важливою з точки зору канонічного права щодо легітимності можливих майбутніх змін та доповнень до Статуту УПЦ. За цих умов та вимог п. 9 розділу ІІІ, п. 2 розділу ХV Статуту УПЦ майбутні зміни та доповнення до Статуту про управління УПЦ підлягають затвердженню не тільки на рівні Собору єпископів УПЦ, але і в обов’язковому порядку затвердженню Помісним Собором Української Православної Церкви. Без дотримання такого порядку внесення змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви такі зміни та доповнення будуть вважатись не легітимними.

КАНОНІЧНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УПЦ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КОМІСІЇ

Особливої уваги заслуговує і питання про допустимі межі можливих змін та доповнень до Статуту УПЦ в частині канонічно-правового статусу Української Православної Церкви. Згідно загально прийнятих принципів у канонічному праві та й юриспруденції взагалі, майбутні можливі зміни та доповнення до Статуту про управління УПЦ не можуть погіршувати або зменшувати об’єм тих канонічно-правових прав, якими на сьогодні вже наділена Українська Православна Церква. А саме в частині:

-  незалежності та самостійності у своєму управлінні з широкими правами автономії;

-  самостійного права приймати Статут про управління Української Православної Церкви та вносити змін та доповнень до нього (без додаткового затвердження Патріархом Московським і всієї Русі);

-  права скликати та проводити Собори єпископів та Помісні Собори Української Православної Церкви з відповідними правами та повноваженнями;

-  права дотримуватись установленого порядку та самостійного обрання Предстоятеля Української Православної Церкви (що не підлягає додатковому затвердженню Патріархом Московським і всієї Русі та пожиттєво перебуває на посаді Предстоятеля УПЦ);

-  права обрання, діяльності та визначення повноважень Священного Синоду Української Православної Церкви;

-  права самостійного обрання та поставлення Священним Синодом Української Православної Церкви єпископів; 

-  права створення, поділу, реорганізації та ліквідації єпархій, монастирів, духовних навчальних закладів, приходів, братств, сестринств, Синодальних відділів та установ тощо.

До цього ж слід додати, що Київська Митрополія (Українська Православна Церква) з найдавніших часів наділена і правом мироваріння. І цього права на церковно-канонічному рівні ніколи не позбавлялась, що відповідно не повинно бути обмежено на статутному рівні УПЦ.

Зазначені канонічні права Української Православної Церкви є споконвічними і знайшли своє канонічно-правове закріплення як на рівні найвищих органів управління Константинопольського та Московського патріархатів, так і найвищих органів управління УПЦ. Хоча порушення і зневілювання цих історично-канонічних давніх прав Київської Митрополії було грубо допущено в період з 1721 по 1990 рр. в односторонньому порядку Російською Православною Церквою за часів панування та імперського свавілля щодо України та її Церкви російських царів з династії Романових і атеїстичного комуністично-радянського режиму. Відповідно до цього, проголошення 27 жовтня 1990 року Томосу Патріарха Московського Олексія ІІ щодо УПЦ, слід розглядати як відновлення незаконно і не канонічно порушених вікових прав на незалежність та самостійність в управлінні Української Православної Церкви з широкими правами автономії.

Тож опрацьовуючи пропозиції щодо внесення можливих змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви, а в подальшому і можливому їх прийнятті Собором єпископів та Помісним Собором УПЦ, всім необхідно опиратись на наступні історичні факти та канонічно-правові документи:

1. Після того, як в травні 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій ІV (без згоди Священного Синоду Константинопольського патріархату) погодився передати Київську Митрополію (Українську Православну Церкву) під юрисдикцію Московського патріархату, ним було підписано шість грамот: дві до московських царів та по одній до Московського патріарха, Київського митрополита, гетьмана України та українського народу. Даними патріаршими грамотами передбачено, що після переходу під юрисдикцію Московського патріархату за Київською митрополією зберігаються всі її давні права широкої автономії:

– Київський митрополит вільно обирається за старими звичаями, і він залишається пожиттєво на своїй посаді;

– після обрання Київські митрополити не мусять їхати до Москви на посвяту чи висвячення;

– Київські митрополити надалі мають право титулуватися митрополитами «всія Русі»;

– Київські митрополити мають право носити хрест на митрі і білий клобук, а перед ними має бути несений хрест;

– Київський митрополит не підсудний Московському патріарху;

– Київському митрополиту підвладні всі єпископії, ігуменства, монастирі, церкви;

– під час богослужіння спочатку має поминатись Константинопольський патріарх, потім Московський і від так Київський Митрополит;

– за Київською митрополією зберігаються право надання ставропігії, братська школа і вільне навчання в ній, право друкування, церковні маєтки (в тому рахунку і ті, що знаходяться за Дніпром) ;

– Київська Митрополія вважається вищою, ніж інші митрополії;

– у справах управління єпархіями, що залишались під Польщею, митрополит повинен був радитись з Гетьманом України;

– За Київською Митрополією залишаються всі права автономії, які вона мала, будучи під юрисдикцією Константинопольського патріархату (Див. про це, наприклад, статтю Артура Губара та відповідну статтю у Вікіпедії).

2. Постановою архієрейського Собору Російської Православної Церкви «Про Українську Православну Церкву» від 25-28 жовтня 1990 року Українській Православній Церкві надано незалежність і самостійність в управлінні. Собор встановив, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається українським єпископатом і благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі. Синод Української Православної Церкви обирає і поставляє правлячих та вікарних архієреїв, засновує та ліквідовує єпархії в межах України тощо.

3. У відповідності до Грамоти (Томосу) Олексія ІІ, Патріарха Московського і всієї Русі від 27 жовтня 1990 року благословляється «силою Всесвятого і Животворящого Духа бути від нині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні…».

4. Згідно п. 18 глави VІІІ Статуту Російської Православної Церкви (затвердженого Помісним Собором РПЦ від 27-28 січня 2009 року у відповідності до прийнятої редакції Статуту РПЦ на Ювілейному Архієрейському Соборі РПЦ 16 серпня 2000 року, з доповненнями і правками прийнятими архієрейським Собором РПЦ 27 червня 2008 року) канонічно-правовий статус Української Православної Церкви чітко визначений та затверджений.

Згідно даної норми Статуту РПЦ «Українська Православна Церква є самостійною у своєму управлінні з правами широкої автономії.

В своєму житті та діяльності вона керується Томосом патріарха Московського і всієї Русі 1990 року і Статутом Української Православної Церкви, який затверджується її Предстоятелем і одобряється Патріархом Московським і всієї Русі».

Таким чином, дане положення Статуту РПЦ, в частині канонічно-правового статусу Української Православної Церкви, не може бути звуженим, відміненим чи обмеженим у будь який спосіб, навіть за рішенням Собору єпископів або Помісного Собору Української Православної Церкви.

5. Ухвалою Собору Української Православної Церкви від 8 липня 2011 року (п. 13) зазначено, що «нинішній канонічний статус Української Православної Церкви як незалежної в управлінні самокерованої Церкви з правами широкої автономії, наданий Томосом Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ 27 жовтня 1990 року та затверджений Помісним Собором Російської Православної Церкви 28 січня 2009 року, на сьогодні є оптимальним. Статус УПЦ надає їй можливість нести своє спасенне служіння та вдосконалювати внутрішній канонічний устрій. Статус УПЦ є запорукою збереження її внутрішньої єдності та фундаментом для відновлення єдності українського Православ’я».

Такої ж позиції незмінно дотримується і Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви.

Таких же переконань, на сьогодні, дотримується і автор даної статті, що був безпосереднім учасником Помісного Собору Української Православної Церкви 8 липня 2011 року.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

 

Побоювання окремих кліриків та вірників Української Православної Церкви щодо можливого обмеження канонічно-правового статусу УПЦ в наслідок діяльності вище зазначеної Комісії не мають під собою канонічно-правового підґрунтя. Подібного роду інсинуації, на кшталт повернення Української Православної Церкви до Екзархату Московського патріархату, носять здебільшого відвертий провокаційний характер і не підтримуються на загально церковному рівні.

Поряд із тим, при підготовці проекту змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви заслуговують додаткового урегулювання та уваги, зокрема, такі питання, як процедура і порядок обрання Предстоятеля Української Правосланої Церкви (в частині обрання кандидатів виключно із числа єпископів УПЦ, при таємному голосуванні та уведенні порядку обрання Предстоятеля Церкви на Помісному Соборі УПЦ), персонального складу постійних та тимчасових членів Священного Синоду УПЦ та їх відкликання (заміну) за участю усього єпископату Церкви, більш чіткого визначення заслуговує і питання щодо встановлення термінів проведення чергових Соборів єпископів та Помісних Соборів УПЦ заради торжества Соборного духу в церковному управлінні тощо.

Одночасно слід зауважити і про те, що зважаючи на доленосні переміни в суспільно-політичному, духовному і культурному житті українського народу та беручи до уваги факт відновлення 24 серпня 1991 року державної незалежності України, з урахуванням досвіду становлення та розвитку Помісних Церков Вселенського Православ’я (що виникли у інших народів після розпаду Римської, Візантійської, Австро-Угорської, Російської та комуністично-радянської імперій) правомірною є постановка і питання, щодо здобуття в майбутньому Українською Православною Церквою цілковитої канонічної автокефалії. Тим паче, що Українська Православна Церква гідно посідає одне із перших місць в історії апостольського заснування та розвитку Церкви Христової, а Київська Митрополія є найдревнішою церковною кафедрою серед слов’янських народів (племен), не говорячи вже про фінські, татарські та інші тюрські народності (племена), що успадкували православну духовно-релігійну культуру від давньоукраїнської держави Русі та Київської Митрополії (Української Православної Церкви).

До цього ж слід додати, що питання щодо надання повної автокефалії Українській Православній Церкві, у відповідності до Визначення архієрейського Собору Російської Православної Церкви «Відносно звернення єпископату Української Православної Церкви стосовно дарування їй автокефалії» від 2 квітня 1992 року (архієрейський Собор РПЦ від 31 березня – 5 квітня 1992 року), було відстрочено в часі для його вивчення та розгляду на черговому Помісному Соборі РПЦ. І таким чином воно не знято з порядку розгляду Московським патріархатом на майбутнє.

Поряд із цим, слід зазначити, що таке важливе питання, як внесення змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви, повинно широко обговорюватися на загально церковному рівні в Україні. З цього питання слід провести круглі столи, диспути, наукові конференції, а також обговорення в колі духовенства і прихожан на єпархіальному рівні. І тільки після того узагальнений матеріал може бути наданий як проект на попередній розгляд архієреям, духовним навчальним закладам і монастирям, а відтак, після узагальнення зауважень та пропозицій може бути винесеним на розгляд та затвердження, бажано, Помісного Собору УПЦ (оскільки саме Помісний Собор УПЦ 8 липня 2011 року затвердив кінцево сьогодні діючу редакцію Статуту УПЦ). Інший шлях внесення змін та доповнень до Статуту про управління УПЦ та недотримання положень щодо вже здобутого і закріпленого канонічно-правового статусу УПЦ може призвести до протистояння як на загальноцерковному рівні, так і на рівні широкої громадськості, може породити нові хвилі непорозумінь серед кліру та вірників Української Православної Церкви.

Але будемо молитись і вірити в те, що соборний дух і любов во Христі скерують діяльність вище зазначеної Комісії, а від так і відповідне ухвалення рішень Архієрейського та Помісного Соборів УПЦ з даного питання тільки в ім’я утвердження православ’я в Україні та подальшого розвитку Української Православної Церкви на шляху спасіння людських душ нашого Боголюбивого українського народу.

Теги: