3 грудня 2012 року в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського відбулася міжнародна наукова конференція «Проблеми релігієзнавчих та релігійних дисциплін у вищому навчальному закладі». Портал "Релігія в Україні", який забезпечив інформаційну підтримку конференції, продовжує публікацію доповідей її учасників. Пропонуємо виступ кандидата філософських наук Юрія Решетнікова, учасника розробки законопроекту щодо надання релігійним організаціям права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів, експерта з питань розроблення галузевого стандарту спеціальності «богослов’я».

Докорінна зміна державної політики щодо релігії і церкви на початку 90-х років минулого століття в умовах незалежної України спричинила, зокрема, і бурхливий розвиток богословської освіти. Так, якщо на 1991 рік в Україні нараховувалось 14 духовних навчальних закладів [18], то нині – 201 [17].

Ухвалений у квітні 1991 року Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не лише ознаменував вищезазначену зміну державної політики у сфері державно-конфесійних відносин, але й заклав правові підвалини для існування та розвитку богословської освіти в Україні. Так, стаття 6 надала можливість громадянам здобувати релігійну освіту, а релігійним організаціям створювати для релігійної освіти навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, а статті 7 та 11 визначили духовні навчальні заклади як окремий вид релігійних організацій в Україні. Зокрема, вказана стаття 11 Закону передбачає, що духовні навчальні заклади створюються релігійними управліннями і центрами для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних релігійних спеціальностей [3].

Крім того, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не лише надав можливість релігійним інституціям засновувати духовні навчальні заклади, але і зробив значний внесок у реальне забезпечення конституційного принципу рівності прав громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, заклавши основи захисту соціальних прав громадян, що навчаються у духовних навчальних закладах. Так, вищезазначена стаття 11 Закону прирівняла студентів (слухачів) духовних навчальних закладів до студентів державних навчальних закладах у питаннях відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу.

Водночас за роки незалежності відбулося не лише кількісне зростання духовних навчальних закладів, але й їх якісне употужнення, що, спільно із просуванням нашої держави шляхом євроінтеграції, викристалізувало нові проблемні питання та виклики, що потребують свого розв’язання у правовій площині.

Так, кількісний і якісний розвиток духовних навчальних закладів природним чином поставив питання про їхнє місце у системі освіти в Україні, а відтак і про державне визнання їх дипломів та соціальний статус їх випускників.

Нагадаємо, що нині, з точки зору держави, духовні навчальні заклади є видом релігійних організацій, діяльність яких регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», а не Законами України «Про освіту» та «Про вищу освіту». Останні, зокрема, встановлюють порядок створення вищих навчальних закладів, їх ліцензування та акредитації. Таким чином духовні навчальні заклади нині практичні не вважаються державою навчальними закладами та частиною освітньої системи України, що веде і до невизнання державою дипломів духовних навчальних закладів. На практиці це означає, що громадянин – випускник вищого духовного навчального закладу з точки зору держави вважається особою, що не має вищої освіти. Фактично, в даному випадку є підстави казати про порушення вищезазначеного конституційного принципу рівності громадян незалежно від їх ставлення до релігії, а також про один з атавізмів радянського ставлення до церкви, зокрема до духовних навчальних закладів.

Особливо зазначена проблема ярко постала по мірі входження України в Болонський процес і світовий освітній простір, що призвело до мобільності українських студентів і випускників, зокрема духовних навчальних закладів. Нині вже звичною є ситуація, коли випускник духовного навчального закладу в Україні продовжує свою освіту у закордонних навчальних закладах на програмах більш високого рівня (що свідчить про визнання закордонними навчальними закладами рівня його освіти, здобутої в Україні). Водночас в України він і надалі вважається таким, що не має вищої освіти, не маючи можливостей для продовження свої освіти у державних вищих навчальних закладах та наукових установах.

В цьому контексті варто зазначити, що з метою приведення рівня своїх духовних навчальних закладів у відповідність до загальноприйнятих міжнародних стандартів протестантськими духовними навчальними закладами країн СНД та Балтії у 1997 році було утворено Євро-Азійську акредитаційну асоціацію (ЄААА). Нині ЄААА входить у вісімку подібних асоціацій, що існують у різних регіонах світу. Це робить вітчизняні духовні навчальні заклади, що пройшли процедуру акредитації ЄААА співмірними з богословськими навчальними закладами інших країн, що входять в акредитаційні асоціації – партнерів ЄААА. В свою чергу, це створює правові підстави для випускників відповідного українського духовного навчального закладу, що отримав ступінь, скажімо, бакалавра, продовжити своє навчання в іншій частині світу на магістерському рівні. Разом з тим це ніяк не впливає на його правовий і соціальний статус в Україні.

Пошуку шляхів розв’язання вказаного питання значну увагу приділяє Громадська рада з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України, створена у жовтні 2008 року у якості дорадчо-консультативного органу з метою забезпечити майданчик для регулярного діалогу Міністерства та релігійної спільноти щодо їхньої співпраці у сфері освіти. До складу Громадської ради входять представники церков і релігійних організацій – членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, представники Міністерства та вищих навчальних закладів.

На думку представників Громадської ради, прийнятним механізмом вирішення зазначеного питання могло би стати визнання Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України в порядку експерименту та на основі відповідних угод, укладених між Міністерством і заінтересованими церквами і релігійними організаціями, дипломів окремих духовних навчальних закладів, що відповідали б необхідним вимогам. Такі вимоги, з урахуванням наявних нормативів щодо ліцензування та акредитації навчальних закладів, могли би бути розроблені спільною робочою групою у складі фахівців Міністерства та представників заінтересованих церков і в подальшому затверджені Міністром освіти і науки, молоді та спорту України [1]. Така позиція поділяється і представниками Громадської гуманітарної ради при Президенті України. При цьому важливо зазначити те, що представники церков і релігійних організацій не виступають за автоматичне державне визнання дипломів усіх духовних навчальних закладів, будучи свідомими як того, що таке визнання може відбуватися лише за умови відповідності навчальних закладів встановленим вимогам, так і того, що духовні навчальні заклади є різними як за своїм рівнем, так і за своєю спрямованістю. Зокрема, представники релігійної спільноти в контексті практичного вирішення порушеного питання заявляють про свою готовність до суттєвого збільшення викладання в духовних навчальних закладах низки обов’язкових для світських навчальних закладів дисциплін.

Враховуючи зазначене, у відповідь на відповідні звернення з боку як Громадської ради, так і низки церков України, Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України 21 жовтня 2011 р. було видано наказ № 1210, яким утворено робочу групу з вивчення питання визнання дипломів і наукових ступенів випускників вищих духовних навчальних закладів та внесення проектів відповідних актів [6]. У червні поточного року відбулось засідання вказаної робочої групи, на якому обговорено можливі шляхи вирішення вказаної проблеми. За результатами засідання представниками церков – членами робочої групи було підготовлено проект Постанови Кабінету Міністрів України «Про визнання документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання вищих навчальних закладів і наукових установ релігійних організацій», яким пропонується встановити порядок визнання документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання, видані вищими навчальними закладами і науковими установами релігійних організацій [16]. Разом з тим є очевидним, що вказаний проект потребує свого суттєвого доопрацювання.

 

Іншим можливим шляхом є ухвалення Указу Президента України про визнання духовної освіти, який мав би закласти основу для остаточного розв’язання порушеного питання. Проект відповідного Указу нині так само розробляється. Відзначимо, що і перший шлях вирішення проблеми (через Постанову Кабінету Міністрів), і другий (через Указ Президента) насправді не суперечать один одному, а є скоріш складовими одного процесу. Так, Указ Президента має стати виявом відповідної політичної волі і закласти політичну основу для розв’язання питання, а постанова Кабінету Міністрів мала б стати реалізацією вказаної волі та перевести питання визнання дипломів духовних навчальних закладів у правову площину.

Слід зазначити, що за минулі роки зроблено суттєві кроки, які мають полегшити розв’язання вищевказаного питання. Зокрема йдеться про включення спеціальності «Богослов’я (теологія)» до переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах, спочатку як складової напряму «Філософія» (у 1997 та 2005 рр.) [11; 8], а 2011 року – як окремого напряму розділу знань «Гуманітарні науки» [9]. Зазначимо, що представники церков послідовно наполягали на необхідності включення богослов’я саме як окремого напряму, виходячи як з теоретичного усвідомлення окремішності богослов’я, так і з практичних питань формування відповідного галузевого стандарту, оскільки включення богослов’я до складу напряму «філософія», при всій позитивності самого визнання богослов’я як однієї із спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах, вело до необхідності значного наповнення відповідного галузевого стандарту саме філософськими дисциплінами із зменшенням питомої ваги богословських дисциплін. Відтак виокремлення богослов’я в окремий напрям стало значним кроком уперед.

Водночас Постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до переліків, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1719 та від 27 серпня 2010 р. № 787» від 17.03.2011 р. № 267 визначила спеціальність богослов’я (теологія) «із зазначенням конфесії», тобто передбачила підготовку фахівців не з богослов’я взагалі, а з чітко конфесіонально визначеного [9]. На думку членів Громадської ради, вказане може унеможливити практичну реалізацію постанови і формування відповідних навчальних програм. Відтак, Громадська рада запропонувала Кабінету Міністрів України доповнити відповідні позиції розділів «Гуманітарні науки та мистецтво» і «Гуманітарні науки» переліку напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнями бакалавра, спеціаліста і магістра, переліком конфесійних напрямків, за якими може здійснюватися підготовка фахівців з богослов’я (теології) – «християнство, іслам, іудаїзм» [2]. Разом з тим, на думку Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, уточнююча частина назви «за конфесіями» введена з метою розширення можливостей вищих навчальних закладів щодо організації навчального процесу та надання їм можливості самостійного визначення спеціалізації в рамках зазначеної спеціальності, виходячи з потреб певного регіону, свого кадрового складу та з урахуванням поліконфесійності України. Разом з тим Міністерство вважає, що введення окремих напрямів та спеціальностей підготовки тільки для деяких конфесій суперечить принципу створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти [4].

Вказана постанова Кабінету Міністрів України, так само як і загальний перегляд галузевих стандартів, актуалізував питання розроблення галузевого стандарту зі спеціальності «богослов’я (теологія)». Варто відзначити, що значний досвід щодо розроблення такого стандарту був накопичений ще 2008 року. Нині ж розроблення такого стандарту є необхідним ще і в контексті розв’язання питання державного визнання дипломів духовних навчальних закладів. Адже є очевидною як необхідність наявності певного стандарту для державного визнання рівня духовного навчального закладу з відповідним визнанням його дипломів, так і те, що не можуть існувати різні стандарти з вказаної спеціальності для духовних навчальних закладів і для інших вищих навчальних закладів. При цьому включення богослов’я для вищевказаного переліку спеціальностей представниками релігійної спільноти позитивно оцінюється не лише як необхідна складова, що уможливлює існування богословських факультетів при вищих навчальних закладах (або приватних богословських вищих навчальних закладів), про які ми далі ще скажемо, але й як важливий крок в напрямку державного визнання богословської освіти.

В цьому ж контексті безумовно важливим і знаковим є ухвалення ВАК України рішення про можливість захисту кандидатських і докторських дисертацій за спеціальністю «богослов’я» в галузі науки «Філософські науки» [5; 7]. Водночас практична реалізація вказаного рішення потребує формування спеціалізованої вченої ради, що, як з огляду на зрозумілу відсутність державно визнаних докторів наук із вказаної спеціальності, так і дискутівність можливості формування такої ради з числа філософів-релігієзнавців, потребує відповідного політичного рішення, яке б у дало змогу запустити процес державного присудження наукових ступенів за вказаною спеціальністю. Наприклад, формування такої ради на першому етапі з числа державно визнаних докторів наук з інших спеціальностей, але які мають і докторські ступені з богослов’я, здобуті, наприклад, у закордонних навчальних закладах.

Наслідком зростання суспільного інтересу до релігії, так само як і суспільної ваги церкви, а подекуди прямого чи опосередкованого впливу релігійної спільноти на вищі навчальні заклади, стало виникнення богословських факультетів, що нині діють при ряді вузів України. Водночас їх виникнення також поставило низку проблемних питань. Одним з таких питань є питання зв’язку богословських факультетів з тієї чи іншою конфесією. Варто відзначити, що такий зв’язок простежується не завжди. Так, філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича має такий зв’язок з УПЦ КП, філософсько-богословський факультет УКУ – з УГКЦ, кафедри богослов’я Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) та МАУП – з УПЦ. Водночас відсутність такого зв’язку викликає цілком природну настороженість представників церков як до самого навчального процесу на таких факультетах (хто і чому навчає), так і щодо їхніх випускників, що створює для останніх складнощі з подальшим працевлаштуванням за спеціальністю. Принаймні нині не викликає сумнівів, що церкви вважають за краще готувати кадри для своїх потреб у власних духовних навчальних закладах, а не на богословських факультетах вищих державних чи приватних навчальних закладів. Варто відзначити, що питання співвідношення таких факультетів з церковною спільнотою на сьогодні вже постало у Російській Федерації. Так, 28-29 листопада 2012 року обговоренню питань взаємодії Церкви, держави та суспільства в контексті викладання теології в вузах було присвячено нараду у Московській патріархії за участю Патріарха Московського і всія Русі Кирила.

Водночас, на даному етапі, за відсутності державного визнання дипломів духовних навчальних закладів, саме випускники богословських факультетів могли б стати першими здобувачами наукових ступенів кандидатів і докторів наук за спеціальністю «богослов’я» і (за умови їх відповідного воцерковлення) могли б сформувати необхідний кадровий викладацький резерв для духовних навчальних закладів.

Важливим питанням є і забезпечення соціального захисту студентів і викладачів духовних навчальних закладів. Якщо нині, про що ми говорили вище, законодавство передбачає певний захист прав студентів духовних навчальних закладів, то їх викладачі повністю позбавлені такого захисту. Зокрема, вони не мають права на включення періоду праці у духовних навчальних закладах до педагогічного стажу, на підвищений розмір щорічної відпустки, передбачений для наукових і науково-педагогічних працівників тощо. Разом з тим, і студенти духовних навчальних закладах далеко не повністю урівнені у соціальних правах із своїми колегами з інших вищих навчальних закладів. Так, попри те, що у вересні 2004 року студенти приватних навчальних закладів, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1999 р. № 541» , отримали право на пільговий проїзд у громадському транспорті, студенти духовних навчальних закладів залишаються позбавленими такого права [10]. Так само вони і їхні родини не мають права на отримання субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива.

Вирішити цю проблему передбачалось у проектах змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», розроблених у 2006-2009 роках Міністерством юстиції та Держкомнацрелігій [14]. Також з цією метою народним депутатом України Володимиром Марущенком спільно з деякими іншими народними депутатами у 2010-2011 рр. двічі вносились відповідні законопроекти, один з яких був відхилений парламентською більшістю у травні 2011 року, а другий не був розглянутий у зв’язку із завершенням каденції Парламенту нинішнього скликання [12; 13].

Розвиток  богословських навчальних закладів природно призвів і до спроб налагодити підготовку в них не лише священнослужителів, але й фахівців інших спеціальностей. Зазначене потребує і внесення певних змін до статті 11 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Вперше таке зміни були запропоновані у законопроекті «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (реєстр. № 1281), розробленому Держкомрелігій у 2001-2002 роках [15]. Також вирішення цього питання передбачалось і у згаданих вже законопроектах Міністерства юстиції та Держкомнацрелігій. Проте внесення вказаних змін продовжує залишатися актуальним.

Динамічний розвиток богословської освіти в України потребує внесення відповідних коректив у її правове забезпечення -- з огляду на те, що нинішній стан такого забезпечення є далеким від досконалості, не встигає за реальними суспільними процесами та змінами, що відбуваються у царині богословської освіти. Зазначене обумовлює необхідність продовження активної роботи щодо його удосконалення і приведення у відповідність як з нинішніми суспільними реаліями і конституційними положеннями, так і з потребами подальшого розвитку співпраці держави і церкви у сфері освіти.

Список використаних джерел:

 

1. Депутатське звернення народного депутата України В.Марущенка на адресу Міністра освіти і науки, молоді та спорту України від 26.09.2011 р. – Архів автора.

2. Депутатське звернення народного депутата України В.Марущенка на адресу Прем’єр-міністра України від 04.05.2011 р. – Архів автора.

3. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»

4. Лист Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Щодо доповнення переліків напрямів та спеціальностей» від 20.05.2011 р. № 1/13-240. – Архів автора.

5. Наказ Вищої атестаційної комісії України «Про затвердження Змін до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань» від 29.04.2010 р. № 273.

6. Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Деякі питання визнання дипломів і наукових ступенів випускників вищих духовних навчальних закладів» від 21 жовтня 2011 р. № 1210.

7. Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Про затвердження Переліку наукових спеціальностей» від 14.09.2011 р. № 1057.
8. Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження змін до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями» від 16.06.2005 р. № 363.

9. Постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до переліків, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1719 та від 27 серпня 2010 р. № 787» від 17.03.2011 р. № 267.

10. Постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1999 р. № 541» від 8 вересня 2004 р. № 1192.

11. Постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями» від 24.05.1997 р. № 507.

12. Проект Закону про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо соціального захисту студентів та викладачів духовних навчальних закладів) (реєстр. № 6123 від 01.03.2010) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=37156.

13. Проект Закону про внесення змін до cтатті 11 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо соціального захисту студентів і викладачів духовних навчальних закладів) (реєстр. № 9237 від 03.10.2011) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=41344

14. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/goverments_doc/doc_projects/40254/

15. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (реєстр. № 1281). – Архів автора.

16. Проект Постанови Кабінету Міністрів України «Про визнання документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання вищих навчальних закладів і наукових установ релігійних організацій». – Архів автора.

17. Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/279632;jsessionid=D19100BCFDDDAD54372055518858DA76.

18. Рощина А.А. Мережа навчальних закладів релігійних організацій на Україні у 90-ті рр. ХХ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/11/articles/sec3/s3a6.html 

Теги: