Передрук «Релігією в Україні» фрагменту мого інтерв’ю в Gazeta.ua викликав неочікувано гостру дискусію читачів порталу. Хоча дискусія часом далеко виходить за академічні рамки, а її учасники не завжди дотримуються етичних норм ведення полеміки, вони піднімають дуже важливі питання. Тому мені видається необхідним зробити деякі важливі уточнення і дати необхідні пояснення.

І

Перш за все, в інтерв’ю, яке записувалось по телефону і неодноразово переривалося, закралася помилка. Насправді порівняння, яке викликало найбільш гостру реакцію, мало б виглядати таким чином: «Кожної пересічної неділі храми України регулярно відвідують майже три (а не два) мільйони дорослих православних і дещо більше мільйона дорослих греко-католиків». Це не означає, що «моментальне фото» всіх православних і греко-католицьких церков, зроблене у пересічну неділю, зафіксує в них 4 мільйони людей. Насправді їх там буде більше – тому, що тут не підраховано дітей і підлітків до 18 років, яких не охоплюють соціологічні дослідження, а також тих, хто відвідує храми в середньому раз на місяць. Остання категорія досить численна – 11% дорослого населення країни.  Хоча, знов таки, число православних і греко-католиків, які бувають у церкві раз на місяць, неспівмірно з їхнім співвідношенням у загальній масі населення країни. Тому що приблизно чверть тих православних, які заявляють про свою належність до УПЦ МП або УПЦ КП, Богослужіння взагалі не відвідують, а серед «просто православних» таких половина. У греко-католиків же взагалі не відвідують Богослужіння тільки 2%.

І ще до слова: греко-католики значно вище оцінюють роль Церкви у суспільстві. Те, що вона відіграє позитивну роль в українському суспільстві вважають 64,5% опитаних вірних УПЦ МП, 66,8% - УПЦ КП, 46,1% - «просто православних» і 82,3% греко-католиків. Церква є моральним авторитетом для 66,1% вірних УПЦ МП, 66,5% - УПЦ КП та для 83,3% греко-католиків; прислухаються до політичних ідей, які пропагуються в їхніх релігійних організаціях 5,4% православних з УПЦ МП, 6,6% з УПЦ КП і 13,2% греко-католиків. Позитивним вважають вплив Церкви на моральність політики по 40% вірних УПЦ МП та УПЦ КП та 60% греко-католиків і т.д.

ІІ

Тепер щодо «лічильників», про які питає шановний архімандрит Віктор (Бедь). Розрахунки зроблено за репрезентативними соціологічними дослідженнями Центру Разумкова (2013 р., опитано 2000 осіб у віці старше 18 років), дослідження у рамках міжнародного проекту Region, Nation, and Beyond  (опитано 2013 р. 6000 осіб у віці 18 років і старше), а також даних Держкомстату (у тому, що стосується кількості населення України та її окремих областей). Респондентів питали, серед іншого, до якої Церкви вони належать (якщо належать), як часто відвідують Богослужіння, чи підтримують Церкву матеріально, що думають про роль Церкви у суспільстві, як ставляться до інших віросповідань, як бачать майбутнє Православ’я в Україні тощо. Соціологічні дослідження мають незначну статистичну похибку і не дозволяють говорити про абсолютно точні цифри вірних у храмах, але їхні результати досить близькі до реальності і точно вказують на тенденції. Скидається, це не викликає сумнівів у учасників дискусії. Соціологи релігії мають проблеми з дослідженням містичного досвіду людини, глибини і щирості її віри, але не з підрахунком тих, хто буває в церкві. Звісно, хотілося б порівняти результати соціологічних досліджень з церковною статистикою, але вона більш охоче розповідає про структури й інститути, ніж про людей. Хоча, наприклад, віднедавна ми постійно чуємо стогони священства РПЦ стосовно надмірної кількості звітів про стан парафії, що узагальнюються благочинними і йдуть в єпархію, а звідти – в патріархію, знайти цифри, які б прояснили ситуацію, важко. Кількість хрещень, церковних шлюбів і похорон, причасників, число вірних, які щонеділі моляться на літургії, не кажучи вже про суми, які вони складають на таці чи у церковну кварту, не оприлюднюються. Чому? Додумайте, як сказав недавно класик, самі.

ІІІ

Важливу проблему, далі, піднімає дописувач Cactus (попри те, що категорично відмовляє мені у праві називатися «жодним експертом»). Він стверджує, що «…православні Західної України абсолютно нічим не відрізняються від греко-католиків ні щодо підтримки власної Церкви, ні щодо частоти відвідування богослужінь. А гірша ситуація на Сході в цій царині пояснюється дуже просто - довшим пануванням комунізму, який практично був знищив там Церкву». Насправді – і це підтвердило не одне дослідження, яке здійснювалися в Україні, зокрема, в рамках міжнародного проекту «Aufbruch» ще на початку 2000-х – відрізняються. Хоча відмінності не є такими кричущими, як у випадку Захід – Схід, але вони є. Зрештою, у трьох західноукраїнських областях, котрі, як полюбляли писати в радянській час, «пізніше стали на шлях соціалістичного будівництва» і де абсолютно переважають православні  - Волинській, Рівненській і Чернівецькій – відвідуваність храмів нижча, ніж у Галичині. Раз на тиждень і частіше їх відвідують: Буковина – 27,3% , Рівненщина – 16,5%, Волинь – 12,3%. Це, звичайно, непорівнянне з Донеччиною (2,5%) чи Кримом (5,1%), але значно менше, ніж у Львівській – майже 50%, Івано-Франківській – 40% та Тернопільській областях – 36%. (Закарпаття ми тут не торкаємось, оскільки в краї високою є питома вага католиків: 23% східного і понад 10% – латинського обрядів).

Особливо серйозного розгляду вимагає і друга частина твердження  - про те, що «гірша ситуація на Сході … пояснюється дуже просто - довшим пануванням комунізму». Це дуже поширене уявлення, у тому числі – й серед соціологів релігії. Насправді, щоби зрозуміти, що все не «дуже просто», достатньо уважніше подивитися на посткомуністичні країни. І ми побачимо величезну різницю в релігійній поведінці чехів і словаків або хорватів і словенців чи  литовців і естонців – тобто народів, які входили в одну і ту саму державу, де здійснювалася одна й та сама релігійна політика. Але щотижня церкву наприкінці ХХ ст. відвідували 50% словаків і 12% чехів, 31% литовців і 11% естонців, 53% хорватів і 31% словенців. [Gert Pickel, Kornelia Sammet (Eds.) Transformations of Religiosity. Religion and Religiosity in Eastern Europe. 1989 – 2010. – Wiesbaden, 2012. – Р.37].   Зважте: всі без винятку комуністичні уряди почали однаково: націоналізація церковного майна, репресії проти духовенства, масована антирелігійна пропаганда тощо. Однак наступ на релігію зустрів різного ступеню спротив. І в кінцевому рахунку, наприклад, албанський диктатор Енвер Ходжа закрив всі мечеті й церкви, а з іншого боку польський прем’єр Войцех Ярузельський вимушений був звертатися до Костьолу з проханням про посередництво у переговорах із «Солідарністю». Сила спротиву залежала від наявності (або відсутності) масової підтримки того чи іншого релігійного інституту і з цим спротивом режим вимушений був рахуватися.  А наявність (відсутність) такої підтримки залежали від цілої низки історичних чинників,  найбільш важливим з-поміж яких була та роль, яку відіграла релігія і, що не менш важливо, конкретний релігійний інститут у процесі націєтворення та/або у якісь драматичні моменти національного буття (втім, такі моменти самі по собі і є складовими процесу творення нації, бо нація – це не застигла сутність, а, за Ренаном, щоденний плебісцит). У свою чергу, ця роль виявляється значною або навіть вирішальною там, де: а) рамки етносу, який трансформується у націю, збігаються з релігійними рамками; б) релігія – головний або дуже виразний атрибут, що виокремлює формовану націю від тих націй, з якими вона себе найчастіше порівнює і від яких прагне відокремитися; в) коли націєутворюючий етнос втратив інші важливі атрибути колективної ідентичності (мову чи спільну територію), а також тоді, коли г) Церква є найбільш інституалізованою силою націєтворення.

IV

Якщо ми повернімося до України, то погодимося, що наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. Греко-Католицька церква відіграла особливу роль у формуванні ідентичності галицьких русинів і, зрештою, в їхньому усвідомленні себе українцями. Роль Православної церкви у формуванні української ідентичності – це окрема і складна тема. Регіональний чинник – і тут я погоджуюся із Cactus’ом – мав винятково важливу роль, але не у тому сенсі, на який він вказує. Оскільки все почалося задовго до комунізму. Коли Маркс і Енгельс тільки-но лякали  панівні класи «Маніфестом Коміністичної партії», у тому-таки 1848 році, офіцери Генерального Штабу за «величайшим повелением» почали складати «Военно-статистическое описание Российской империи». Обов’язковою складовою опису була і характеристика релігійної ситуації.  Ці описи дозволяють говорити про більший релігійний ентузіазм населення трьох Правобережних губерній – Волинської, Подільської та Київської порівняно зі Слобожанщиною і, особливо, Катеринославською, Херсонською й Таврійською губерніями. Оглядачі говорять про побожність «малоросов Юго-Западного края» (тобто, Правобережжя) і відзначають релігійну прохолодність мешканців «Новороссии». Якщо спробувати перевести це на мову цифр, то виходить, що на одну православну церкву припадало «православных душ обоего пола»: у Подільській губернії – 689, Волинській - 839, Київській - 1201, Чернігівській - 1208, Харківській – 1611, Полтавській - 1628, Херсонській – 2075, Катеринославській – 2377, Таврійській -  2840.  [Для допитливих подаю джерела, на ґрунті яких зроблено ці підрахунки: Военно-статистическое описание Российской империи, издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м Отделении Департамента Генерального Штаба. Том Х. Часть 3. Волынская губерния. – СПб: типография Департамента Генерального Штаба, 1850; Том ХІ. Часть 1. Херсонская губерния– СПб, 1849; Том. ХІІ. Часть 1. Харьковская губерния. – СПб, 1850; Том ХІІ. Часть 2. Черниговская губерния. – СПб, 1851. Том ХІІ. Часть 3. Полтавская губерния. – СПб, 1848. Том Х. Часть 1 Киевская губерния. – СПб, 1849. Том Х. Часть 2. Подольская губерния. – СПб, 1850. Том ХІ. Часть 4. Екатиронославская губерния. – СПб, 1850. Том ХІ. Часть 2. Таврическая губерния. – СПб, 1849.]

Чи не найкращий аналіз зробив підполковник Генштабу Олександр Оттович Шмідт, який за свою працю отримав звання полковника і орден Володимира 4-го ступеню. Шмідт подає вельми цікаве спостереження. Дуже багато церков у селах Херсонської губернії, - пише він, побудовані властями, які докладають усіх зусиль, щоби пробудити охолоджені релігійні почуття людей. А хто будував церкви на Правобережжі? За відповіддю на це питання звернімося, наприклад, до видання «Девятисотлетие Православия на Волыни. 992-1892 г. Ч.2. Статистические сведения о приходах Волынской епархии» (Житомир, 1892). Воно цікаве тим, що тут містяться відомості не лише про рік побудови церков, але й згадуються їхні ктитори. Так от, якщо взяти, скажімо, Житомирський повіт, то ситуація така: про 44 церкви такі відомості не збереглися, дев’ять церков побудовані силами парафіян за сприяння державної казни, шість – парафіянами спільно з поміщиками, 18 – поміщиками, 10 – казенним коштом, дві – священиками, одна священиком разом із мирянами, дві – церковним коштом, одна – купцем і найбільше – 51 – побудовані силами самих лише парафіян. У Київському повіті дворяни побудували 13 церков, які діяли тут в останній чверті ХІХ ст. (у тому числі в Обухові – коштом генерал-лейтенанта Михайла Бердяєва, діда видатного філософа), київські архієреї, настоятелі і настоятельки київських монастирів, власне монастирі побудували 9 церков, казна – 7, по одній – міщанин, купець та селянська родина (треба розуміти, заможна), а прості парафіяни – 61. Плюс ще 5 парафіяни за сприяння казни і одну – разом із поміщиком. У Васильківському повіті Київської губернії майже всі православні церкви були побудовані або відбудовані силами парафіян. [Памятная книжка Киевской епархии. Историко-статистические сведения об учреждениях духовного ведомства Киевской епархии, статистические списки церквей епархии и общие статистические сведения по всем сторонам епархиальной церковно-религиозной жизни. К.: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1882.]

Православ’я для жителів трьох правобережних губерній було дуже виразним ідентифікаційним маркером, своєю, «мужицькою» вірою, яка беззастережно протиставляла їх «іншим». Припущення, згідно з яким Православ’я не сприяло формуванню окремої від росіян ідентичності українського селянства і було, навпаки, чинником, що зміцнював общерусское самосознание, потребує  серйозного перегляду відносно цього регіону, бо ігнорує польський і єврейський фактори. «Іншими» для українських селян тут були поляки і євреї, а росіянина пересічний селянин взагалі міг за своє життя ніколи не побачити. Навіть наприкінці ХІХ ст. росіяни (або великороссы за тодішньою термінологією) складали 5,9% населення Київщини, 3,5% Волині і 3,3% - Поділля. [див. Материалы Первой всеобщей переписи населения Российской империи. СПб, 1897] Релігійне життя тут мало більш народний характер, ніж у так званих «внутрішніх» губерніях імперії. Не випадково, що ініціатива Синоду зі створення мережі церковно-парафіяльних шкіл зустріла найбільшу підтримку саме тут. До кінця 1859 р. у Київській єпархії кількість таких шкіл зросла вдесятеро – з 15 до 151 (3600 учнів), а у Волинській навіть ще більше. Для порівняння: у Костромській єпархії станом на 1860 р. було створено 12 шкіл з 244 учнями, у Саратовській – три з 176 учнями. [Никулин М.В. Православная Церковь в общественной жизни России (конец 1850-х - конец 1870-х гг.) Дисс. кандидата ист. наук, М.: РГГУ, 1996. – С.224-225].  І знов-таки – школи утримували самі люди. Принаймні, у 1895-96 навчальному році сільські й волосні громади більше ніж  на три чверті утримували церковно-парафіяльні школи у Київській єпархії. [Отчет о состоянии школ церковно-приходских и народной грамоты Киевской епархии за 1895-1896 учебный год. – К.: Типография Корчак-Новицкого, 1897. – С.53-55].

Попри всі суперечності, які ми зустрічаємо у свідченнях сучасників і твердженнях істориків стосовно побожності українського селянства тих часів, можна виснувати, що попри інколи скептичне ставлення до духовенства, воно прагло своєї, хай простої дерев’яної, але своєї церкви і щиро жертвувало на неї, а також відстоювало «старі», тобто не зросійщені, церковні звичаї і чинило опір зусиллям Синоду з їхнього викорінення. Твердження радянської історіографії щодо шаленого клерикалізму українського селянства сильно перебільшені, особливо стосовно Правобережної України. Скажімо, три чверті виступів селян Правобережжя під час революції 1905-1907 рр. були спрямовані проти поміщиків, один з семи десяти – проти заможних односельців і тільки один з 200 – проти духовенства. [Хитровська Ю. В. Прояви опозиційної діяльності православного духовенства на Правобережній Україні у середині ХІХ – на початку ХХ ст. // Сторінки історії. — К., 2009. — Вип. 28. — С.37—49.]

Словом, в Україні регіональні відмінності у релігійній поведінці існували ще задовго до радянської влади навіть на землях, які входили до складу однієї держави. Ця поведінка була більш активною там, де релігія поставала як демаркаційний фактор у відносинах з іновірцями, причому іновірцями, що займали домінуюче соціальне становище (як, наприклад, польські поміщики) і менш активною – у так званих «зонах колонізації» на Півдні та, причому набагато менш активною, – серед робітників порівняно із селянами.

V

Тому те, що відбувається в Україні в останні чверть століття і те, що в публіцистиці називають «релігійним відродженням», а у соціології релігії останнім часом дедалі частіше – «десекуляризацією», у різних регіонах України відбувається по-різному. У рік 1000-ліття Хрещення Русі, від якого можна вести відлік змін, 56% всіх релігійних громад України знаходилися у семи західноукраїнських областях, тоді як на Донбасі – менше 5%, у Дніпропетровській і Запорізькій областях разом – 2% і т.д. Однак коли стало можливо безперешкодно створювати релігійні громади, то створювати їх стали передовсім не у знецерковлених регіонах, а на тім-таки Заході країни, де головними рушіями десекуляризації були прості люди. Мене можуть спитати, а чи не забув я про роль Церков, єпископату, духовенства? Ні, не забув. Але погодьтеся, вони працювали і працюють вже з сформованим «людським матеріалом». Священики-галичани і волиняни не виявилися такими ефективними, скажемо м’яко, будителями релігійної ревності на Донбасі чи в Криму, як на своїх батьківщинах. Адже наприкінці 1980-х західноукраїнці складали найбільшу земляцьку групу в архієрейському корпусі РПЦ. І зараз, якщо ви візьмете біографії всіх архієреїв УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, то побачите, що галичан серед них більше чверті, 15% - з історичної Волині, приблизно 6% і З% - буковинці й закарпатці відповідно.

Отже, в середині 1990-х 40% всіх релігійних громад України все ще знаходилися в Галичині і на Закарпатті. Коли ситуація починає змінюватися? Тоді, коли еліти Півдня і Сходу, які були цілковито уступили малоцікаву їм духовно-культурну сферу «націоналістам» в обмін на свободу дій у сфері перерозподілу донедавна загальнонародної власності, зостановилися над легітимацією своїх статків і впливу. Вони починають розглядати Православ’я як важливий ідеологічний ресурс, а Церкву як чинник політичної мобілізації і формування регіональної ідентичності. У Донбасі починають зростати храми: якщо у 1992-1997 їх тут було збудовано 21, то в одному 1998-му – 13, а у 1999 – сорок три. Церкви будують не силами шахтарів чи металургів, а бізнесменів та начальства, яке напружує на цей рахунок тих таки бізнесменів. Скажімо, мільярдер Віктор Нусенкіс заснував на своєму концерні Енерго 50 православних громад, побудував тут 35 церков і відкрив 15 молитовних кімнат; прес-служба прем’єр-міністра В.Януковича повідомляла, що під його патронатом упродовж 1996-2002 рр. 63 церкви було побудовано і 35 реставровано. [Віктор Янукович відвідав Свято-Успенську Святогірську лавру / Прес-служба Кабінету Міністрів України. 29.07.2004 // https://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=7627635]

Особлива роль у цьому релігійно-політичному конструкті відводиться здобуттю «власної» - Святогорської - Лаври і особі схіархимандрита Зосими (Сокура). Останній розглядається як духовний лідер регіону, а в його агіографії обов’язково перелічуються духовні чада старця, серед яких Віктор Янукович, Геннадій Васильєв, велика кількість відомих донецьких політиків і підприємців і навіть Євген Щербань, котрий не дослухався, як про це йдеться у життєописі о.Зосими, його порад і був застрелений у донецькому аеропорту.[Никольское. Свято-Успенский Николо-Васильевский монастырь // https://sobory.ru/article/?object=05042]

Згідно з класифікацією американського соціолога В.Карпова – це типова десекуляризація «згори», яку здійснюють еліти і в якій народ бере мінімальну участь. Прикметно, наприклад, що спроба властей міста Димитрова Донецької області залучити шахтарів до будівництва храму і спонукати їх перерахувати для цього одноденний заробіток наштовхнулася на жорсткий спротив. [В Донецкой области людей заставляют жертвовать на храм МП – депутат // https://podrobnosti.ua/society/2011/06/16/775814.html]

Десекуляризація «згори» має помітні інституційні результати, її унаочнено у побудованих спорудах, нескінченних освяченнях публічних заходів і приміщень, але вона не супроводжується серйозними змінами у релігійній поведінці.  Наприклад, у Запорізькій і Дніпропетровській областях число релігійних громад за чверть століття зросло в двадцятеро, у Херсонській – в п’ятнадцятеро, а от храми щотижня і частіше відвідують 4,9%, 3,8% і 2,1% відповідно.

VI

Це ж стосується моралі. Дописувач Вепр цілком справедливо ставить питання про те, як кореспондується (і чи кореспондується взагалі) релігійна поведінка з моральністю. Тут теж «все просто» тільки на перший погляд. З одного боку, області України, населення яких демонструє найбільш послідовну поведінку, посідають останні місця за кількістю злочинів, суїцидів, абортів, ВІЛ-інфікованих і т.д. на 100 тисяч населення. [Бажаючі можуть це перевірити за:  ВІЛ-інфекція в Україні.  Інформаційний бюлетень № 29. – Київ, 2008. – С. 21;  В. В. Домбровська та ін. Як нам зменшити кількість самогубств в Україні. Проект міждисциплінарної програми суїцидальної превенції (громадська ініціатива). – Одеса, 2007. – С. 12-13; Статистичний збірник «Регіони України 2009». – Київ, 2009. – С. 340]. Водночас, вища релігійність жителів Заходу не корелюється із соціальною поведінкою. Наприклад, хоча випадки вимагання хабарів з боку чиновництва більш поширені на Півдні й Сході країни, на Заході хабар частіше пропонують добровільно. [Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень: 2007–2009, 2011. Звіт за результатами соціологічних досліджень. – Київ, 2011. – С. 34-38]. 

Зв'язок між релігійною поведінкою й моральністю не є абсолютно лінійним. Результати Світового дослідження цінностей (WVS) свідчать, що народи, які виявляють величезний релігійний ентузіазм і виповнюють по неділях церкви й молитовні будинки, далеко не  завжди демонструють масову доброчесність, повагу до чужої власності і навіть чужого життя. Щоби довго не розводитись на цю тему, прошу порівняти Нігер, де згідно з опитуваннями Геллапа 100 (сто!) відсотків опитаних заявили, що «релігія є важливою у щоденному житті» з Данією, де релігія є важливою лише для 18%; або Гондурас (84%) зі Швецією (16%)  тощо.

Звичайно, кожна релігія містить уявлення про винагороду за доброчесність і покарання за гріх, але сама по собі участь, хай і дуже послідовн, у релігійному житті громади не робить людину морально досконалою. Ґрунтуючись на кількісному аналізі даних про 427 народів, внесених до «Атласу світових культур», а також на дослідженнях, проведених у США та в 33 інших країнах, знаний американський соціолог релігії Родні Старк робить простий, але дуже важливий висновок: релігія позитивно впливає на моральний порядок тільки тоді, коли в її основі лежить щира віра в могутнє, дієве, свідоме, морально зорієнтоване божество або божества.  Всупереч Дюркгейму, участь у релігійних обрядах чи виконання ритуалів саме по собі має незначний вплив на моральність. [Rodney Stark. Gods, Ritual and Moral Order // Journal for Scientific Study of Religion. 2001. – Vol.40. – N 4. – P.619-636].

VII

І останнє. Ми погано знаємо суспільство, в якому живемо, хоча вважаємо інакше. І, головне, не дуже прагнемо його вивчати глибше. А тим часом, дослідження часто пропонують несподівані результати, які стають відправними пунктами для важливих змін. Наприклад, одним з дуже важливих відкриттям соціологів, яке вплинуло на католицько-протестантське примирення у Північній Ірландії, стало з’ясування того, що католики вважали, нібито протестанти ставляться до них гірше, ніж це мало місце насправді і так само вважали  протестанти відносно ставлення до них католиків. Це до того, що не всі вірні налаштовані до «інших» так категорично, як деякі учасники дискусії. Меншість опитаних православних і греко-католиків вважають, що тільки їхня релігія є істинною (19,2% вірних УПЦ МП, 13,2% УПЦ КП і 12,3% греко-католиків). Водночас, 36,8% вірних УПЦ МП (36,2 – УПЦ КП і 39,5% УГКЦ) припускають, що «будь-яка релігія, яка проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини, має  право на існування».  Особливо цікавим було б порівняти ставлення до УПЦ МП і УПЦ КП у тих областях, де міжправославні відносини не є безхмарними. Так от, наприклад, на Волині «добре» до УПЦ МП ставляться 81,5% опитаних у рамках дослідження Region, Nation and Beyond, а до УПЦ КП – 94,6%; на Закарпатті – 81,1% до УПЦ МП і 93,8% до УПЦ КП, на Рівненщині 77% і 80%. «Погано» до УПЦ МП ставиться тільки 5,4% всіх опитаних в Україні, а до УПЦ КП – взагалі 1,8%.

Скидається, що і православні України ставляться один до одного краще, ніж вони самі і всі ми вважаємо…

Фото Facebook

Теги: