“Церква повинна бути Церквою, а все інше – додасться само...” Ці слова з недавнього інтерв'ю на порталі «Релігія в Україні» відомого київського богослова Юрія Чорноморця, чиї статті читаю постійно, я обрав недарма. Справді, чим має бути Церква, як не сама собою — містичним Тілом Христовим! Усе правильно. А втім, є один нюанс: вказана теза була висловлена щодо УПЦ. А вже за кілька абзаців, коли мова пішла про інші конфесії, зокрема про УГКЦ, з'явився ще один критерій аналізу буття Церкви — її відкритість до інших конфесій. Засада “Церква повинна бути Церквою, а все інше – додасться само...” відійшла у тінь.

Отож, цього разу почалося все нібито з освячення Патріаршого собору УГКЦ у Києві. Власне, з того, що Глава УГКЦ блаженніший Святослав висловив ініціативу перепоховати у соборі тлін митрополита Ісидора. Останнього одразу ж порівняли з “Іудою”. Гарячі додали згадки про архієпископа Йосафата Кунцевича, чиї мощі заклали у престол собору. УГКЦ, як виявилося, “забетонувала” свою ідентичність, повернулася до тотожності часів перед митрополитом Шептицьким; ізолюється від інших церков. Мовляв, УГКЦ була “лабораторією екуменізму”, а відкочується до статусу регіональної Церкви, що призведе до втрати нею своїх позицій... Страшні прогнози! Переддень Армагедону...

Та значні корективи у ці гіпотетичні перспективи, у розуміння їх відносності, вносить врахування обраного в інтерв'ю кута зору — він місцевий, не глобальний. Справді, УГКЦ в Україні — церква меншості. Але, якщо вже на те пішло, вона — частина Церкви-більшості. І то не Римсько-Католицької Церкви, а просто Католицької церкви. Тієї, у якій визнані різні обряди і локальні церкви.

Скільки у світі католиків, а скільки православних? І не греко-католики перші почали оперувати цифрами. Чомусь, незважаючи на моду розмов про світові тенденції і православне аджорнаменто, ігнорування світової статистики стало традицією у претензіях православних на свою “більшість”. Більшості немає, навіть у православному світі. Є багато меншостей, яких мав би єднати Христос. Натомість вони опираються цьому, намагаючись довести, що Христос — тільки їхній.

І ще про один аспект дебатів довкола ідентичності УГКЦ. Так, блаженніший Любомир Гузар, як і його попередник Мирослав Іван Любачівський, вказував на існування Київської церкви. Але (sic!), мова не йшла про Київську церкву як альтернативу Церкві Вселенській, Католицькій. Отож і протиставлення позицій Л. Гузара та С. Шевчука — невиправдане. Хоча різниця між цими позиціями є. Зрештою, чи не з православної сторони лунали закиди, що греко-католики на сході України “видають себе за православних”? Уже стійка тенденція — що б не робили греко-католики, у православних лунають голоси: “Не те”, “Краще б зробили інше...”.

Логічно, що УГКЦ, навіть претендуючи на звання “лабораторії екуменізму”, не відкинула своєї католицької ідентичності. А хіба вона могла відкинути? Те, що здійнялася хвиля обурення подіями в УГКЦ — свідчення не стільки змін у самій церкві, скільки ілюзій, що ось-ось і греко-католики стануть православними, а також невисловлених сподівань на відхід від єдності з Апостольським престолом. Це криза не УГКЦ, а, повторю, ілюзій православних. І саме такі ілюзії уже в 2013 році породили дивну, на перший погляд, заяву патріарха Філарета, що на його думку, ще не всі греко-католики готові приступити до єдності з УПЦ КП.

УГКЦ уже давно веде мову про сопричастя церков, а не про “уніатство”. Те що до цього не готові були Рим (теперішній папа ще не сказав свого слова щодо даного питання) і Москва — факт. Але усі якось соромилися сказати, що до цього не готові і православні України. І так триває уже понад 20 років. Тепер прорвало. Але, знову таки, цей прорив був очікуваний і черговий. Після періоду реверансів настає період утвердження своєї ідентичності. Це як у діалозі: ми слухали, а тепер — говоримо. Зрозуміло, що подібні порівняння умовні.

УГКЦ не закрилася. Вона відкрита до християнського світу, а не до його частини. Навіть незважаючи на те, що ця частина — відносна більшість у відносно релігійно незалежній країні. Навіть незважаючи на те, що ця відносна більшість звикла тільки себе вважати православною і закриватися від тих, кого вона православними називати не хоче. Діалог не перервався. Він ще по справжньому не починався. І виглядає, що ці 20 років були просто вступом, “нарощуванням м'язів”. Наступні кроки церков покажуть, чи сила конфесій буде витрачена на “війну”, а чи на співпрацю.

PS. Ну і про спрямованість обурення православних подіями в УГКЦ. Чомусь виглядає, що воно адресоване не стільки греко-католикам чи католикам узагалі, скільки своїм — тим, хто вагається і в кого може з'явитися думка: “А може в УГКЦ не все так неправильно?” Тобто, йдеться про обурення, як спосіб підтримати бойовий дух. Та це вже предмет іншої статті.

Фото Facebook

Теги: