Приєднання УПЦ до Заяви Церков і релігійних організацій України викликало жваве обговорення у релігійних і світських колах. Оскільки сама УПЦ продовжує зберігати мовчання, свій коментар щодо згаданого звернення надав доктор філософських наук, релігієзнавець Юрій Чорноморець.

Євровузол

Сама ситуація з євроінтеграцією є досить незвичною для України. Буде вона мати асоціацію з ЄС чи не буде – залежить зараз від однієї людини – Президента Віктора Януковича. В інших країнах геополітичний вибір був результатом дискусії у суспільстві та згоді еліт. В Україні навіть якби все суспільство і еліти мали один вибір, а Янукович зробив інший – все відбулося б так, як вибрав він. Чия вина у такій сучасній політичній системі країни і у саме такому виборі нашого Президента – розсудить історія. Але цей вибір є даністю, і змінити його вже неможливо, так само як рішення Чінгісхана чи Туркменбаші. Добре це чи погано, але це факт, який росіяни, до речі, теж мають добре розуміти.

«Заява» з’явилася напередодні візиту делегації Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій до Брюсселю, де мали відбутися ряд зустрічей із високопосадовцями. Сам візит мав консультаційний характер. Перебільшувати значення такої дипломатії – немає жодних підстав. Тим більше, не має підстав бачити у бюрократично створеній «Заяві» якийсь ідейний маніфест, значення якого збережеться у віках. Такого роду численні заяви з приводу виборів чи політичної боротьби не заважали вірним різних церков у минулому мати свої власні політичні чи геополітичні симпатії. Ніхто із церковників не робив геополітичного вибору за своїх вірних з двох причин: по-перше, думка всіх цих вірних може бути вислухана, але рішення, як я вже сказав, приймає одна людина в Україні; по-друге, завдання християн бути християнами при будь-якому геополітичному виборі своїх країн.

Звичайно, у тексті «Заяви» ніхто не міг прописати, що європейськість України є результатом вибору її діючого Президента. Відповідальність за факт належності до Європи поклали на історію. Але ці риторичні прийоми з ідеологічного запасу прихильників євроінтеграції нічого не змінюють у суті «Заяви». Навіть якби «Заява» починалася зі слів, що Україна ніколи не належала до європейської цивілізації, але сьогодні, на добро чи на лихо, стався поворот до Європи – нічого б не змінилося.

Адже суть документу в такому абзаці: «Цілком зрозуміло, що сучасна об’єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін чи виправлення – так само, як і наш власний український дім. Традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати. Знаємо, що у цій справі в Європі у нас є багато однодумців, з якими ми готові об’єднати зусилля». Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій послідовно відстоює традиційні релігійні цінності, особливо сімейні. Один тільки захист Національної комісії з моралі коштував ВРЦіРО хвилі звинувачень у фундаменталізмі, нерозуміння свободи творчості і самовираження, середньовічному ригоризмі. Але ВРЦіРО завжди єдина у відстоюванні традиційних цінностей, особливо якщо мова йде про родину та її захист.

Про необхідність єднання зусиль християн наших країн з християнами Європи (і віруючими взагалі) багато говорили і Святіший Патріарх Кирил, і Митрополит Іларіон (Алфеєв). Немає жодних сумнівів у правильності висновку останнього з його програмної статті кількарічної давності: головне розділення у християнському (і релігійному) світі відбувається саме між традиційними консерваторами, з одного боку, і всіма тими лібералами та компромісниками, які визнають жіноче священство, одностатеві шлюби, руйнування родинних цінностей – з іншого. Слава Богу, в Україні всі Церкви та релігійні організації, а особливо ті, що входять до ВРЦіРО мають принципову і непохитну позицію у цих питаннях. Ніякої зміни цієї позиції очікувати від українських християн тут не доводиться: вони в цих питаннях – і православні, і католики, і протестанти – налаштовані радикальніше за Папу Римського і Патріарха Кирила, і не допустять жодних компромісів, особливо у сфері родинної етики.

Хотілося б наголосити, що і в своїй програмній промові на Валдаї Президент Росії Володимир Путін висловлювався в тому сенсі, що збереження в Російській федерації тих чи інших моральних та релігійних цінностей не є самоціллю, але це потрібне для всього світу. Уникнення подвійних стандартів, прощання із мріями якогось народу про виняткову обраність (американського чи іншого), консервативний прагматизм – все це потрібно не на якійсь окремо взятій території, але в усьому глобальному співтоваристві народів.

Отже, на мою думку, якщо Українські Церкви не можуть змінити геополітичний вибір України чи якось вплинути на нього, то метою «Заяви» є свідчення про власну принципову позицію в питанні про традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності. Ця спільна принципова позиція відстоювалася і під час візиту делегації ВРЦіРО до Брюселю.

Не менш важливою є принципова позиція уникнення протистояння із Росією за умов того геополітичного вибору, який здійснюється керівництвом України. Мова йде не лише про нерозривну пов’язаність історичної долі українського і російського православ'я. Протестантизм на пострадянському просторі власним центром має Україну і жодні геополітичні вибори не мають розривати вуз братерства. Звичайно, не всі згодні говорити про братську Росію, і тому у документі зафіксовано один із менших статусів – сусідства. Але тут головною є принципова позиція: навіть якщо Росія – лише сусід, відносини братерства мають розвиватися і поглиблюватися. Росія має впливати все більше на Європу, а Європа – на Росію. І цей вплив має бути позитивним, а не деструктивним. Все погане, що є і в Європі, і в Росії, і в Україні, буде на кожній із цих територій: деструктивні тенденції у добу глобалізації розповсюджують автоматично. І нема якоїсь території, вільної від зла та його наслідків. А от позитивні цінності, братні відносини – все це виникає і зберігається лише завдяки жертовним зусиллям людей, перш за все – віруючих. Усвідомлення цього вимагає особливої відповідальності вірних різних конфесій, але перш за все – православних. Руйнувати – легко, хоч і боляче. Відбудовувати – важко, і цим далі йде історія – тим важче це робити.

Єдиним пунктом «Заяви», який викликає моє зауваження як експерта і православної людини, є порядок підписів. Наскільки я знаю, підписання такого роду заяв з 1996 року було звичайно практикою, але порядок підписів часами визначався не красою титулів, а чисельністю громад. Думаю, що УПЦ має просити ВРЦіРО організацій повернутися до порядку, при якому право першого підпису належить Блаженнійшому Митрополиту Володимиру. Такий порядок був би і певним кроком відкритості до тієї Церкви, якій найважче нести свій послух сповідництва у сучасній Україні.

Так чи інакше, всі вірні України –і не лише України – можуть бути впевнені: українські церкви будуть принципово відстоювати традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, і ця позиція не зміниться ні за яких політичних обставин.

Фото Irs.in.ua

Теги: