Прихід до влади відомої політичної сили — Партії регіонів не міг не за торкнути всієї системи духовного буття українського суспільства. Власне кажучи, ПР та її політичні опоненти становлять різні геополітичні, ба більш, цивілізаційні вибори. Адже нинішнє протистояння в Україні — це не протистояння україномовних і російськомовних (автор цих рядків, що пише зараз українською, володіє російською краще за все керівництво ПР разом узяте), не протистояння української більшості та російської меншості, бо як продемонстрував помаранчевий Майдан там такого протистояння не було, незважаючи на його поліетнічність і двомовність.

Гуманітарна політика чи  гуманітарна деградація?

Йдеться про значно глибший конфлікт між тими регіонами країни, що ототожнюють себе з європейськими цінностями, і тими, що орієнтуються на звичні азійсько-імперські цінності. Це конфлікт української “Європи” з українською “Азією”. Тому з огляду на те, що соціокультурна і ментальна “Азія” на виборах 2010 року перемогла, немає нічого дивного в тому, що вона намагається насаджувати специфічні гуманітарні програми, намагаючись розширити азійський культурно-ментальний простір на інші території України, досягти, крім політичного, ще й гуманітарного, ціннісного домінування в Україні, щоб забезпечити перемогу азійському проекту України.

Причому, йдеться про вельми специфічну Азію, московсько-совєтського штибу, про так би мовити “совкову” Азію, що пережила 70-річний комуністично-номенклатурний експеримент, але не бажає позбуватися його наслідків, запозичивши дуже багато з радянської політичної і духовної традиції. Ця комуноїдна Азія, незважаючи на всі бізнесові досягнення останнього часу, на спроби скористатися можливостями Європейського Союзу, внутрішньо залишається глибоко ворожою основним засадам європейства, що передбачають повагу до людської особливості, до прав людини, до рівності всіх перед Законом, до свободи слова і опозиції. В Україні європейська ідея представлена українською ідеєю, відштовхуванням від ментальності азійських імперій і усвідомленням себе  саме європейською нацією. Українська ідея — це розгляд національної проблематики в європейському контексті з використанням європейських критеріїв.


Тому будь-яка боротьба проти української ідеї — це боротьба проти європейського потенціалу українського суспільства.


Азіатська ідея в Україні нерозривно пов’язана з російською орієнтацією. Намагання встановити в Україні під прикриттям псевдодемократичної фразеології режим “сильної руки”, гранично обмежити свободу слова, поставити під контроль всі політичні прояви тощо (“суверенна демократія”) — це головні ознаки азійсько-російської моделі в Україні.


Коли сьогодні у нас вирують пристрасті  стосовно призначень окремих осіб із ПР на керівні посади в гуманітарній сфері, то не завжди люди розуміють, що йдеться зовсім не про особистості. Особистості можуть бути іншими, але це не вплине на програми, цілі й методи. Особистості — це стилістика і естетика, а не суть справи. Будь-яка особистість буде змушена виконувати те, що випливає з ідеологічних засад Партії регіонів. Але її ідеологічні засади в свою чергу сформовані ментальністю її електорату, величезним впливом російської політичної теорії і практики.

Адже, судячи зі всього, провідники ПР уважають нинішню систему влади в Російській Федерації ідеальною і зразковою, на відміну від погано зрозумілих європейських демократичних практик. Тому ментальні витоки регіональних керівних фігурантів — це доба СРСР, радянський Донбас “Брежнєв — партія — комсомол”, “дикий” капіталізм 90-х років минулого століття тощо  (до речі, нещодавно В.Ф. Янукович засудив цей капіталізм, що був колискою багатьох донецьких магнатів”). Щодо цієї частини історії вони мають сентиментальні почуття та глибоке переконання в тому, що це є правдива історія України, адже іншої вони не знають та й не хочуть знати. Для них українські цінності (мова, культура, історична традиція і державна самостійність) не є цінностями, а виступають лише чинниками політичних технологій, що можуть забезпечити або електоральний прибуток, або збитки. Власне, всі ці українські цінності для ідеологів ПР охоплюються совєтським поняттям “український буржуазний націоналізм”.

Звісно, несприйняття цих ідеологем не буде відбуватися на зоологічному рівні таких постатей, як секретар Донецької міськради Левченко, бо це вже доведення ідеологічних засад до крайньої межі. Нова влада спробує попервах нейтралізувати найбільш дражливі елементи української історії, що вкрай дратують “великого Брата” на північному сході: Голодомор (Ганна Герман заявляла неодноразово: “Голодомором ми більше не займаємося”), ОУН-УПА, нагородження Бандери і Шухевича, євроатлантична інтеграція України та належність України до європейського культурного та історичного кола. Якщо регіонали спробують силовими методами переписати історію України ХХ століття за московськими схемами, то однозначно програють і ментально дуже посилять опозицію, надавши їй прапор захисту всього питомо українського від антинаціональної навали.

Гуманітарна політика чи  гуманітарна деградація?

Тому, враховуючи вже відомі методи деяких нинішніх урядовців, вони вірогідніше спробують “спустити все на гальмах”, замовчати й обминути, викинути з переліку історичних подій тощо. Отже, можливо, що в нових підручниках, переписаних владною командою, нічого не буде сказано про Голодомор і ОУН-УПА, або сказано скоромовкою без чітких акцентуацій. Тим більше, що вже з’явилась плеяда істориків, які підтанцьовують від нетерплячки запропонувати свої послуги регіоналам у справі написання малоросійської версії української історії.


Це буде дискурс із помітним ухилом на користь схеми неукраїнської України, України переважно етнічних меншин, за якими де-де проглядатимуться українці, які “також” причетні до подій минулого цієї країни. Особливо ці історики прагнуть засуджувати український націоналізм і показувати надактивну участь українців у розбудові Російської імперії, запекло протидіючи історіографічному “україноцентризму”.

Ті підручники, радше за все, будуть безбарвними й нецікавими, як радянські підручники “історії УССР”. Адже закликав віце-прем’єр міністр із гуманітарної політики Семиноженко, що підручники мають бути не кольоровими, не помаранчевими і не біло-синіми. Але історія — це навчальна дисципліна, що виховує (або не виховує) з дитини громадянина. Вона не може бути в школі й університеті ніякою, такою, щоб влаштовувати всіх. Вона не може ігнорувати гострих кутів, вона не може бути байдужою до долі Батьківщини. Себто, не будучи помаранчевою чи біло-синьою, історія України повинна мати колір і це колір національного прапору — синьо-жовтий.


Є реальна небезпека (за відсутності спротиву) відкату до часів УССР Володимира Щербицького чи (в кращому разі) Петра Шелеста. Багато про що зможе нам розповісти стилістика нової влади під час святкування 65-ї річниці закінчення Другої світової війни, що в Москві намагаються зробити велетенським пропагандистським проектом не тільки для внутрішнього використання, але й для ідеологічного тиску на країни СНД, насамперед Україну, вимагаючи й надалі розглядати власну історію виключно в контексті московських “моделей” тлумачення історії ХХ століття.

Поведінка керівників України в цей період дасть відповідь на запитання, чи будуть спроби запропонувати сталінсько-брежнєвський дискурс (із окремими ліберальними “родзинками”) українського минулого. У цьому сенсі портрети І. Сталіна, що московський мер Ю. Лужков планує повісити по всій російській столиці на честь Дня перемоги, є надзвичайно символічними, вони вказують, яку саме історичну версію намагаються нав’язати Україні.


Справді, якщо Сталін — герой (а в Росії він уже є таким де-факто), то хто ж тоді ті, хто проти нього боровся? А борці проти сталінізму в такому випадку визнання ПР московських оцінок минулого можуть бути тільки злочинцями. І це означатиме прагнення до відновлення сталінських методів управління масами в тій чи іншій формі. У гуманітарному аспекті це матиме свій прояв у вигляді відмови від ідеї окремішності українського народу, натомість експлуатуватимуться пропагандистські слогани: “Дві мови — один народ”, “Три держави — один народ” і таке інше.

Особливо настирно пропагуватиметься гасло особливих (“братніх”, “теплих”, “довірливих”, і так далі), за межами міжнародного права, відносин між Україною і Росією, коли всі ознаки суверенітету України будуть тлумачитися як умовні, формальні та несуттєві на тлі “полум’яної, слов’янської “любові”. Зрозуміло, що такого самого  ставлення до ознак суверенітету Російської Федерації ніхто в Москві не дозволить.


З’явиться чимало публікацій, де будуть доводити, що українці – це лише провінційний субетнос російського суперетносу,  і навряд Міністерство освіти і науки протистоятиме таким очевидно антинауковим витівкам.


В українську гуманітарну сферу перетікатимуть напрацювання московських аналітичних інститутів. Це відбувалося й раніше, але тепер жодних перешкод не буде, саме лише сприяння.


Треба очікувати масштабних спроб мовної деукраїнізації шляхом довільного тлумачення неправильно перекладеної українською Європейської хартії мов, коли на відкуп місцевим радам передаватиметься питання про визнання чи невизнання української державною мовою на підвідомчій території. Тоді за формального визнання державної української мови відкриваються необмежені можливості її фактичного ігнорування. Дуже показовим тут є рішення нової влади дозволити складати Єдиний державний іспит будь-якою мовою, якою дитина здобула середню освіту: російською, угорською, болгарською, румунською і т. ін.

За зовнішнього демократизму це є насправді ударом по цілісності української держави, бо що означає на практиці такий лібералізм нової влади? Українська мова перестає бути обов’язковою для всіх громадян України. Мова, що не є обов’язковою для всіх — фактично не є державною мово. Ніхто не дорікає Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії браком демократизму. Але хіба там дозволять українській дитині складати іспити українською? Ні. Не дозволять. Про Росію вже й не треба казати.


Коли президент Татарстану М. Шаймієв звернувся до Москви з проханням дозволити випускникам татаромовних шкіл складати Єдиний державний іспит татарською мовою, йому рішуче відмовили. Тільки російська...


Отже, схоже на те, що українська мова в Україні є обов’язковою тільки для охочих, а для неохочих — ні. Тому найвищими державними посадовцями у нас можуть ставати люди, які не володіють державною мовою, бо не хочуть.


Напевно не вдасться владі утриматися від суто радянської психопатичної ідеологічної кампанії проти українського націоналізму, коли згадають заготівки комуністичного Агітпропу. Альтернативну точку зору висловити буде дуже важко, трибун для цього поменшає. Символічно, що звільнено з посади директора галузевого архіву СБУ Володимира Вۥятровича і розкриття архівних матеріалів щодо ОУН-УПА припинено. А ватажок кримських червонопрапорних товаришів Леонід Грач радісно повідомив, що, як сказав йому новий шеф спецслужби, СБУ більше не буде опікуватися цими “брудними справами”.


У культурі очікується парад російсько-совкового міксу, провінційного (донецького) варіанту російського маскульту: Кобзон-Ротару-Винокур-Повалій і нескінченний а-ля Петросян Євген “гумор” московських телеканалів. Відповідно знайшли нового керівника УТ-1 зі смачним прізвищем Бенкендорф (походженням, щоб ніхто не сумнівався, з каналу “Інтер”). Між іншим, прокурором міста Севастополя призначили людину на прізвище Вишинський. Просто якась містика... А раптом вони ще й Побєдоносцева знайдуть? А потім Аракчеєва?

Вже припинили свою роботу телепрограми “П’ять копійок”, “Я так думаю” на 5-му каналі, у деяких містах України зникли з кіосків газети “День”, “Вечерние вести”...
Але В.Ф. Янукович і Партія регіонів у гуманітарній сфері у своїх програмних документах саме це й обіцяли, вони нікого не обдурили, а тепер чесно виконують обіцяне, жодних несподіванок... Тому ті “патріоти”, що закликали “голосувати проти всіх” чи ігнорувати вибори на тій підставі, що буцімто “обоє вони однакові”, хоча Тимошенко, маючи електорат переважно в Західній і Центральній Україні вже об’єктивно не могла бути однаковою з висуванцем південного сходу, ті “патріоти” мали б узяти на себе свою частку відповідальність за те, що зараз коїться.

Посприявши своєю позицією саме такому результату виборів, вони мали б взагалі згадати невмируще українське: “Бачили очі, що купували”... Спасибі нашим високочолим інтелігентам, мудрагелям, носіям проникливої думки, тонким знавцям політики, носіям глибокої філософії “проти всіх”, спасибі “за наше щасливе дитинство”, за ті “чудові” перспективи, що розкрилися нині перед Україною. Саме через таких національних духовних “провідників” Україна так довго ниділа в ярмі,  у тому ярмі, куди сьогодні має великі шанси повернутися...


А на загал — все в руках українського суспільства, якщо воно буде байдужим, апатичним, анемічним, то справдяться всі найгірші прогнози. А щоб воно, це суспільство, не було  таким немічним, розгубленим і нерішучим, ці “противсіхи” повинні перестати баламутити народ. Ви вже “напротивсіхували” так, що тепер невідомо скільки років доведеться виповзати з ями, в яку ви штовхнули Україну. Без усякого поганого наміру, а виключно через дурість і зарозумілість, через невміння зіставляти свої фантазії з українськими реаліями. У цьому сенсі ви є гідними наступниками  політиків Центральної Ради.


Дай Боже, щоб наслідки для України не були такими же самими...

Теги: