Тетяна Деркач

Початок тут

Продовження тут

Правила вибору канонічного підпорядкування релігійними організаціями встановлені в ст.8, 9, 10 та тісно переплітаються зі «статутними» статтями 12, 13 та 14 Закону про свободу совісті. До них усіх пропонується внесення правок, деякі з них розглянемо детальніше.

Кому можуть підпорядковуватись релігійні громади

Пропонується нова редакція частини третьої та четвертої ст.8 «Релігійна громада», яка стосується зміни релігійними організаціями канонічної підлеглості. Відповідно до запропонованих норм РО може вибирати канонічну і організаційну підлеглість національним або закордонним центрам, окрім РПЦ, діяльність якої заборонена, і РО, афілійованих з РПЦ, діяльність яких не допускається.

Nota bene. В чому різниця між «забороною» і «недопущенням», законотворці не пояснюють. Можна припустити, що заборона діє за замовчуванням до РПЦ, а недопущення діяльності «легітимізується» в судовому порядку. Недопущення діяльності, як слідує з подальших правок, означає припинення самої юридичної особи. Хоча обидві рестрикції мають одні й ті ж наслідки, автори законопроєкту дозволяють собі маніпулювати, запевняючи, що «ніякої заборони УПЦ не буде». Дійсно, навіщо грубо забороняти, якщо можна елегантно «припинити». І це питання не пітримки УПЦ (спойлер – ні, вони не мої герої вже давно), а банальної порядності законотворців.

Почнемо «зверху». Як вже було сказано раніше, УПЦ – це тільки бренд, вивіска, а не юридична особа, і недопущення приналежності окремих релігійних організацій до УПЦ  з юридичної точки зору – абсурд. Насправді, таку плутанину з самого початку закладено в самому Законі про свободу совісті: церковна «штаб-квартира» існує тільки канонічно, але не юридично. А тому всі вказівки в статутах громад про приналежність до УПЦ – свого роду ритуал, а зв’язок з центром тримається не на статуті, а на «присязі на вірність», яку державні органи не можуть оскаржити або анулювати – це втручання у внутрішні справи церкви.

Простіше з підпорядкуванням канонічним одиницям з одноіменною юридичною назвою, починаючи з Київської митрополії. Якщо її як афілійовану з РПЦ припинять через суд (хотіла б я на це подивитись), то автоматично під дамоклов меч потрапить весь ланцюг афілійованості – в першу чергу, єпархії, представлені єпархіальними управліннями. Немає сумнівів, що більшість підпорядкованих РО буде до самого кінця спостерігати, як ДЕСС бодається з Київською митрополією в суді. А поки це відбувається, у місцевої влади зашишиться дуже вузький коридор для правового тиску на місцеві осередки УПЦ.

Зміна підпорядкованості релігійними громадами

Оскільки законотворці не ставили своєю метою сприяти міжцерковному об'єднанню (що, власне, вимагає від них Закон про свободу совісті), то було вирішено піти простим шляхом, спростивши порядок зміни канонічної підлеглості низових релігійних організацій – громад. Такий підхід кореспондується з думкою значної кількості вірян ПЦУ, що об'єднання має відбуватись через приєднання.

Дійсно, на перший погляд процедура начебто полегшується, але це не той випадок, коли «де просто, там янголів до ста». Законотворці насправді пропонують велику спокусу, за якою стоять суттєві ризики – і для тих, хто хоче змінити юрисдикцію, і для тих, хто хоче залишитись. Спрощення пропонується за рахунок різкого зниження легітимності (принаймні, проглядаються саме такі наслідки).

На даний момент рішення про зміну юрисдикції приймається 2/3 від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до її статуту. В законопроєкті № 8371 існує дві версії, як це робиться (принаймні, таке задвоєння існує в тексті законопроєкту, з яким я працювала).

1. «Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами».

2. «Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту релігійної громади ухвалюється не менш як двома третинами присутніх членів загальних зборів релігійної громади».

Будемо вважати, що або це недогляд, або мова про різні етапи – спочатку «яким чином?», а потім «якою кількістю?». Тому проаналізуємо п.2, в якому говориться про те, яка кількість голосувальникіі легітимізує рішення громади про перехід до іншої церковної структури.

Погодьтеся, «2/3 членів релігійної громади» та «2/3 присутніх в залі  членів загальних зборів» - це дві різні аудиторії. Положення статуту, в якому може бути прописаний інший порядок, взагалі пропонується ігнорувати.

Довідка. Закон про свободу совісті досить мляво говорить про членство в релігійних громадах, що дає великий простір для маніпуляцій. Членами релігійної громади в критичний момент можуть стати місцеві жителі, релігійне життя яких не вписується в критерії членства парафії, вказані в її статуті. В результаті виникає протиріччя між правом кожного окремого віруючого на самоідентифікацію з конкретною громадою, і необхідністю зовнішньої верифікації зв'язку такого віруючого з громадою відповідно до її внутрішніх правил.

Ось як, наприклад, встановлюється парафіяльне членство в статуті УПЦ:

1. Парафією є громада православних християн, що складається з кліру та мирян, об'єднаних навколо храму.

2. Парафіяни мають зберігати живий зв'язок зі своєю парафією, регулярно брати участь у богослужінні, сповідатися та причащатися.

3. До складу парафіяльних зборів належать священно- та церковнослужителі, засновники парафії, а також миряни, члени даної парафії, які регулярно беруть участь у літургійному житті даної парафії.

4. Парафіяльні збори працюють на основі порядку денного, поданого настоятелем спільно з парафіяльною радою.

5. Роботою парафіяльних зборів керує настоятель згідно з ухваленим регламентом.

Ймовірно, такі ж самі вимоги містяться в більшості статутів громад УПЦ. Як бачимо, вимоги до самоідентифікації дуже конкретні, і ними можна як захищатись, так і зловживати.

Розпливчатість формулювань поточної редакції ст.8 Закону про свободу совісті дозволяє судовим інстанціям застосовувати гнучку інтерпретацію легітимності зборів релігійної громади, розглядаючи роль настоятеля та членів зборів виходячи з кожної окремої ситуації. І дуже часто суди відмовляються оцінювати легітимність зборів релігійної громади, апелюючи до вільного вибору громадян самоідентифікуватись з конкретною громадою. В результаті суд, який не хоче втручатись в конфлікт у зв'язку з невизнанням легітимності зборів громади, констатує, що «суть справи полягає у вирішенні індивідуального спору, що виник між членами релігійної громади». А як у нас вирішуються «індивідуальні спори» в процесі переходу парафій – всім відомо. Власне, саме за це слабке місце і чіпляються зараз законотворці, адже держава вважає, що всі внутрішні організаційні правила релігійної громади лежать в площині приватного права. А тому їй не з руки розрулювати будь-які подальші розборки між парафіянами (включаючи і храмові конфлікти): "ми вам даємо зброю, але за стрілянину відповідальності не несемо".

В цьому контексті рекомендую ознайомитись з ходом думки судових інстанцій у справі № 906/1330/21 про зміну підлеглості релігійною громадою с.Калинівка Житомирської області. Справа дійшла до Верховного суду, який констатував, що за умови відсутності фіксованого членства в громаді і наявності у віруючих права себе самоідентифікувати з такою громадою на власний розсуд, державі буде важко визначити свою правомочність у визначенні легітимності зборів громади. На даний момент справа знаходиться на розгляді у Вищій палаті ВСУ, засідання призначено на 6 квітня.

Не хочеться, як то кажуть, каркати, але після прийняття законопроєкту № 8371 кількість конфліктів може суттєво зрости. Ініціатори переходу до ПЦУ можуть привести на збори рандомних голосувальників, у яких серце болить за громаду, а іхні  опоненти постфактум залучать свою групу підтримки з таким же хворим серцем, які начебто не знали про збори і не змогли вплинути на рішення. В результаті – одна сторона навішує на храм замки, інша їх зрізає болгаркою, половина села в травмпункті. Держава з попкорном спостерігає, хто кому заб'є пенальті. Про медійний розголос годі й говорити – все і так ясно.

Замість легітимізації голосувань на пеньках законотворці могли б свою енергію направити на розгрібання оцих статутно-реєстраційних завалів в Законі про свободу совісті. А не оте усе.

Втім, з позитивного хочеться відзначити пропозицію доповнити ст.12 вимогою при реєстрації статуту релігійної організації вказувати органи її управління, їхню компетенцію, та порядок прийняття ними рішень. Може, тільки так релігійні організації зможуть упорядкувати свої внутрішні відносини, які суд у випадку конфлікту може визнати питанням приватного права та «індивідуальними спорами».

Зміна підпорядкованості релігійними центрами

Зміни до наступної ст.9 стосуються змін підпорядкування релігійних центрів (управлінь) іншим релігійним центрам. Держава визнає канонічну або організаційну підлеглість будь-яким українським та зарубіжним релігійним центрам, окрім тих, діяльність яких заборонена або не допускається. Якщо релігійний центр має неприйнятну підлеглість, у нього є три виходи: самоліквідуватись, дочекатись примусової ліквідації за рішенням суду і – сюрприз! – змінити «дах».

Зміну підлеглості потрібно зафіксувати в статуті, а рішення про це ухвалюється загальними зборами органу управління релігійного центру.

Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що мова на 90% йде про приєднання релігійного центру до ПЦУ. Отже, за задумом законотворців, релігійний центр (єпархія), представлений єпархіальним управлінням, заради спасіння свого майна і господарської діяльності приймає, як зараз модно казати, важке рішення і оголошує про перехід в ПЦУ. А парламентарії в курсі, що для цього спочатку треба хоча б провести переговори з тим релігійним центром, до якого єпархію УПЦ примушують приєднатись? Це ж буде анекдот: Київська митрополія УПЦ вирішила підпорядкуватись одноїменній митрополії ПЦУ, Львівська єпархія УПЦ – підпорядкуватись, наприклад,  Львівській єпархії колишньої УАПЦ (так, законотворці взагалі не залишають шансу на юридичне об'єднання релігійних центрів – тільки підпорядкування з можливістю подальшого злиття). Нагадаю, що в ПЦУ після першого раунду об'єднавчого собору внаслідок об'єднання трьох православних юрисдикцій досі існують дубльовані кафедри: два єпископи – ПЦУ та УАПЦ – керують одноіменними єпархіями (а подекуди залишись ще структури УПЦ КП). Парламентарії вирішили підкинути дров до ватри? Перепідпорядковувати релігійні центри – це не парафії на швидку руку перереєстровувати.

А тепер уявімо гіпотетично, що почався процес перепідпорядковування єпархій УПЦ єпархіям ПЦУ. Єпархії (яких представляють єпархіальні управління) – це канонічні одиниці, які очолюються єпархіальними архієреями («без єпископа немає Церкви» - нагадаю парламентаріям відомий вислів Ігнатія Богоносця). Що це означатиме канонічно? В ПЦУ вливаються могутні релігійні центри з усіма підлеглими їм релігійними організаціями, а головне – з єпископатом та духовенством. Це неспівмірні за розмірами, правилами, світоглядом церковні утворення, і навіть 10 єпископів УПЦ можуть суттєво вплинути на нинішню екосистему ПЦУ. Ці люди можуть поставити питання про певні привілеї в синоді, а згодом – вимагати підтвердження легітимності предстоятеля ПЦУ.

Але перед цим УПЦ соборно має визнати канонічність ієрархії та духовенства ПЦУ, а також всі всі її таїнства. Чи треба говорити, що УПЦ на такий крок не піде, а без цього місцеві єпископи і пальцем не поворухнуть? І вимагати від УПЦ канонічного визнання ПЦУ протягом 30 днів з дня набрання чинності законопроєктом № 8371 влада не може. А якщо перед цим ще "обнулити УПЦ" - обнуляться і всі керівні органи Київської митрополії, які не зможуть прийняти жодних рішень - ані юридичних, ані канонічних.

Знов-таки: у виборі канонічного підпорядкування держава бачить лише ієрархічно-правові стосунки між юридичними особами, які можна створювати або припиняти зборами засновників чи учасників та внесенням змін до статутів. В суто церковному житті у таких зборів є альтер-его – соборність. Якщо перші – це юридичне право, то друге – євангельська цінність, частина природи Церкви. І перетинаються вони в нашому грішному житті не без ексцесів, м'яко кажучи. Так, це було в Законі про свободу совісті всі ці 30 років, і я не впевнена, що воно спрацювало так, як задумувалось – через людський фактор. Навіщо підливати ще більше бензину у вогонь і привчати віруючих, що статут юридичної особи – всьому голова?

Крім того, «нероздільно і незлиянно» перетинаються публічне та приватне право, де початковою точкою є та сама вільна самоідентифікація спочатку окремих віруючих, потім сукупності цих віруючих в громаді. Подобається це комусь чи ні, але це вже лежить в площині прав людини. Наразі законодавство не має ідей, як впорядкувати такі колізії.

Отже, чи працюватиме оновлена ст.9 Закону про свободу совісті? Ні. Парламентарії не врахували, що релігійна організація створюється для задоволення релігійних потреб віруючих, а не для ведення господарської діяльності з купою державних пільг. Не можна збити в одну купу церкви, одна з яких не визнає таїнства іншої. А от таїнства Румунської церкви УПЦ визнає. Про наслідки такого перепідпорядкування нехай читачі фантазують самі.

Висновок

Намагаючись спростити процедуру переходу громад (релігійних центрів) в іншу юрисдикцію, законотворці не врахували не тільки кількісні, але і якісні фактори церковної структури як соціальної системи. Її елементи тримаються разом в певному балансі на десятках різних відносин, взаємин та стосунків. Всі вони разом утворюють певну усталену екосистему, яка в поточному жітті малоадаптивна, але при загрозі хаосу і знищення вміє себе жорстко захищати – в тому числі засобами, які не вписуються в правове поле.

Якщо ліквідація релігійної організації та її майнові питання – сфера публічного права, то вибір канонічного підпорядкування як елементу самоідентифікації знаходиться в площині приватного права. Механізм зміни юрисдикції за задумом має не тільки відповідати суспільній користі, але й враховувати політично-соціальні ризики від зміни (ускладнення або спрощення) критеріїв правоздатності релігійних організацій. Тобто, бути запобіжником не тільки правового, але й соціального хаосу. А отже, спрощення перепідпорядкування до рівня балалайки в три струни при доволі низькому рівні правової свідомості віруючих матиме погані наслідки – в першу чергу соціальні.

Важлива ремарка. Церква має багатий санкційно-репресивний інструментарій щодо «зрадників» (та ж анафема або присяга на Євангелії, від якої Верховна рада не може звільнити члена церкви, якщо він приймає такі правила). Канонічні санкції не оскаржиш в суді, а при загрозі існуванню самої церкви носії церковної влади можуть не скупитись на заборони, відлучення або анафеми. Якщо кількість санкцій з часом переросте в якість, на міжправославному рівні це може критично вплинути на репутацію тіє релігійної структури, яка погодиться розширятись за рахунок прийому «підсанкційних» громад.

По факту, за допомогою законопроєкту № 8371 світська держава перетворює церкву як боголюдський організм на висушену секулярну воблу. Це стосується не тільки УПЦ – а всіх, хто погодиться грати в цю присмеркову гру.

Продовження планується

Теги: