Пропонуємо вашій увазі письмові відповіді двох "віртуальних" учасників круглого столу "Українське православ'я в пошуках ідентичності" - політолога Костя Бондаренка та віце-ректора УКУ Мирослава Мариновича
Володимирове хрещення та його спадкоємці. Хто є ними насправді?
Мирослав Маринович: У ширшому розумінні цього слова, спадкоємцями святоволодимирового хрещення є всі Церкви, які походять із київського кореня, тобто від Київської митрополії епохи Київської Руси. Сюди відносяться Церкви київської традиції, які діють в Україні, Білорусії й Росії, а також у тих державах світу, де нащадки усіх трьох народів перебувають у діаспорі.
У вужчому розумінні цього слова, тобто коли ми говоримо про спадкоємців Київської Церкви в Україні, до цього грона Церков відносяться Українська Православна Церква, Українська Православна Церква – Київський патріархат, Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Греко-Католицька Церква. 
Згідно з уявленнями УГКЦ, всі перелічені Церкви наділені однаковими правами та поділяють спільну відповідальність. Відсутність світового визнання, приналежність до різних конфесій чи наявність внутрішніх проблем у якихось Церквах не можуть служити підставою для виключення їх із кола спадкоємиць. Також, на думку УГКЦ, жодна з Церков київської традиції не є цілою Київською Церквою чи її єдиною підставою. Кожна гілка Київської Церкви несе в собі якісь елементи давньокиївського церковного спадку, які важливі для майбутньої єдності.
У ХХ столітті великі конфесійні „континенти” (католицизм, православ’я й протестантизм) уперше за довгий час почали зближуватися. Це створює важливі передумови для зближення й гілок Київської Церкви. Процес цей неоднозначний і повільний, але чому б не помріяти вслух?
Костянтин Бондаренко:
Як історик за фахом і людина, яка глибоко цікавилася суспільно-політичними процесами в Давньоруській державі, смію поставити під сумнів вагомість ВОЛОДИМИРОВОГО хрещення Русі. Почнемо з того, що про хрещення русі князем Володимиром не згадує як про подію практично жодне тогочасне джерело – ані у Візантії, ані в арабському світі, ані у Європі. Лише «Повість временних літ» та давньоруські тексти. Водночас більшість візантійських хронік говорять про більш раннє хрещення Русі – за часів князя Аскольда (досі не канонізованого чи беатифікованого Церквою). 
Процес проникнення християнства на Русь був тривалим і важким. Перші проповідники християнства йшли на Русь з Заходу, а не з Візантії. Згадаймо, що Кирило і Мефодій прийшли в Моравське князівство і вели свою місіонерську діяльність як посланці Риму, а не Константинополя (те, що Кирило-Костянтин похований у Римі – яскравий доказ цьому). Українське Закарпаття було на той час частиною Моравського князівства.
Аскольд прийняв хрещення із Візантії, пізніше до влади прийшла язичницька партія, але вже Ольга – як свідчать джерела – їздила до Константинополя і була на той час християнкою. Більше того – в її свиті було чимало представників західного християнського обряду. Легенда про хрещення Ольги у Константинополі не витримала критики і давно розвінчана істориками.
Ми можемо говорити не стільки про хрещення Русі Володимиром, скільки про остаточну перемогу християнства на Русі. Літописна згадка про подію 988 року є не більше ніж констатація цього факту – християнство витіснило інші культи і монопольно утвердилося на даній території.
Враховуючи той факт, що до 1054 року існувала формальна єдність християнського світу (я не беру до уваги аріан, засуджених ранніми Соборами, але впливових у політичному плані в середньовічному світі), говорити про те, що Володимир прийняв саме православ'я, не доводиться. Для середньовічної русі існувала розмитість повсякденних канонів – навіть на рівні еліти. Це ми можемо бачити на прикладі Данила Галицького, який активно співпрацював з католицьким Заходом і прийняв корону з рук Папи. Або ж на прикладі святого Олександра Невського, який, будучи одним із стовпів православ'я, де-факто виступав у ролі фактора внутрішньої ординської політики, а це було би неможливим без визнання тенгріанських звичаїв татарів.
Християнство кінцево утвердилося на території України за пізнього Середньовіччя, пройшовши через велетенську кількість пошуків і відхилень. Тому говорити про те, хто сьогодні є спадкоємцем хрещення Русі, не доцільно. Всі українські церкви, які визнають Христа яко Спасителя і мають християнський Символ Віри, є однаковою мірою спадкоємцями акту Хрещення Русі. І в цьому плані не можуть бути «кращими» чи «гіршими», більш чи менш «правильними».
Візит патріарха Кирила в Україну: першосвятительський чи державно-менеджерський?
Мирослав Маринович: У цьому питанні дуже важливо розрізнити нинішній стан речей у Московському патріархаті і той, який можна вважати бажаним і виправданим.
За нинішнього стану речей можна припускати, що однією з найважливіших місій патріарха Кирила буде засвідчити, „хто в домі хазяїн”. Згадаймо, саме цей підтекст домінував у поведінці патріарха Алексія, коли він взяв участь у святкуванні 1020-ліття хрещення Київської Руси торік. Московський патріархат витрачає чимало зусиль для обстоювання тези про те, що Україна є його „канонічною територією”, і я не бачу ознак, щоб із приходом патріарха Кирила ситуація почала мінятися. Хочу вірити, що – на відміну від минулорічної ситуації – особу й посаду митрополита Київського Володимира буде вшановано належними почестями й визнанням. Можна також з сумом припускати, що під час візиту дбатимуть передусім про конфесійну та юрисдикційну „чистоту”, що перетворить візит патріарха Московського (як і візит патріархів Царгороду та Москви торік) на свято для вибраних. У цьому сенсі я щасливий, що паломництво Папи Івана Павла ІІ у 2001 році такого характеру не мало.
Якщо ж говорити про уявну ситуацію, яку я вважав би бажаною і виправданою, то йдеться передусім про першосвятительський наголос у такому візиті. Чимала частина українських християн вважає патріарха Московського, поряд із митрополитом Володимиром, своїм духовним авторитетом. Я не бачу підстав, чому цих християн треба було б позбавляти природного права зустрітися з ним в Україні. Можна мріяти й далі. Хочу вірити, що найближче майбутнє доведе, що класична теза про „духовну єдність трьох братніх народів”, за якою майже неприховано стирчать ріжки реваншистських намірів відродити СРСР, є неспроможною. Це дало б можливість Російській Православній Церкві визнати неминучість нового статус кво і сприяти цивілізованому співіснуванню незалежних, але справді сестринських Церков України, Білорусії й Росії. За станом на сьогодні, це – фантастика. Але згадаймо, саме до цієї категорії вигадок відносили і знаменитий твір Жюля Верна про можливість польоту на Місяць...
Костянтин Бондаренко: Візит патріарха Кирила є комбінованим, і відділяти першосвятительську функцію від дипломатичної функції у даній ситуації не можливо. Кирилл приїздить в Україну як верховний ієрарх церкви, яка має найбільшу кількість приходів в Україні. Окрім того, він відчуває певну вдячність до українських ієрархів, які - не в останню чергу – забезпечили йому обрання на патріарший престол.
Останнім часом у стосунках між українськими та московськими ієрархами відчувалася певна прохолода, були непорозуміння, які, очевидно, доведеться виправити. Так само потребувала перегляду церковна політика попередника Кирила, патріарха Алексія, яка відзначалася намаганням жорстко централізувати контроль над українським православ'ям. Кирилл прийшов на патріарший престол як прихильник компромісів.
Що ж стосується дипломатичної функції, то очевидно, що Церква є головним інструментом єднання громадян двох країн – України і Росії. В Росії склався певного роду симбіоз Церкви і Держави, і візит Кирила буде обов8язково сприйматися і віруючими, і українськими політиками як спроба налагодити мости порозуміння між двома країнами.
Контроверсивність національної ідентичності: малороси, хохли чи українці? До проблеми самоозначення нації.
Мирослав Маринович: Як це не дивно прозвучить, сьогодні в Україні можна легко надибати на яскраві екземпляри усіх трьох означених ідентичностей. Малороси вперто ховаються у своїй „хаті скраю”, хохли традиційно „пересаливают по части истинно русского патриотизма” (В. Ленін), а українці – невтомно працюють над обрисами майбутньої цивілізованої держави. Правда, якщо вірити колоритному п. Дмитрові Табачнику, тих останніх є лише „тоненький прошарок”, але нічого – свого часу й інтелігенцію називали „гнилим прошарком”, але розчавити не вдалося...
Припускаю, що перелік новітніх ідентичностей цим не вичерпується. І це природно, бо надто вже довго ідентичність українців обтесували під певні чужинські чи ідеологічно мотивовані взірці. В умовах демократії всі ці субідентичності отримали право на існування, і в цьому якраз і полягає благо свободи. Мине час, і щось відімре, а щось залишиться навічно. Недарма ж у Приповістях Соломонових сказано: „У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній”.
Костянтин Бондаренко: Останнім часом в Україні немає проблеми з національним самоозначенням. Те, що за результатами перепису понад 80% громадян визнають себе саме українцями, показово: українці відбулися як народ. Хоча ще у 30-х роках ХХ століття під час переписів населення понад 30 тисяч мешканців сучасної Волині і Полісся визнавали себе не українцями, а «тутейшими». Реліктом, який часто використовують у політичних цілях українські та зовнішні сили, є намагання закарпатських українців проголосити себе окремим етносом – русинами, проте ця спроба без політичної і бізнесової підтримки поступово загасає. Навіть такі компактні групи, як бойки чи гуцули, визнають себе насамперед українцями, а вже потім – представниками давніх карпатських народностей.
Інша річ, що існує малоросійська ментальність, базована на рустикальній платформі і на демонстрації меншовартості в політичних та суспільних процесах. Етнографізм, хуторянство, шароварщина, зведені у ранг державної політики в сфері культури, культурна автаркія – це ті моменти, які не дають українцям розвиватися. Штучне утримування народу в рамках традиції, духовний фундаменталізм не покращують патріотичні настрої, а лише призводять до нігілізму – особливо серед молоді.
Саме тому проблема полягає не в тому, щоби народ усвідомив себе українцями. Проблема полягає у тому, щоби наші політики не заважали українцям перетворитися на українську націю – інтегральний продукт діяльності всіх без винятку народів, що живуть на території України, дотримуються її законів, є громадянами держави Україна, пов'язують з цією країною своє майбутнє та майбутнє своїх дітей – не залежно від національності, віросповідання, мови спілкування, кольору шкіри, сексуальної орієнтації, роду занять.
Теги:
Вибачте на допущені помилки. Не прогледів їх.