Див. Частина I

        Частина II

 

Частина III

ДАВНІ ЧИ НОВІ? ЯКИМИ МОВАМИ МОЛЯТЬСЯ У ПОМІСНИХ ЦЕРКВАХ?

Сумніви у правомірності чи доцільності вживання у православному богослужінні сучасної (української) мови, часто аргументується тим, що служіння давніми мовами є загальноприйнятою практикою в Помісних Православних Церквах. Однак це твердження потребує уточнення.

 

Давні Східні Патріархати. Богослужіння давньогрецькою (про яке ми згадували вище у зв’язку з практикою Елладської Православної Церкви) сьогодні звершується в Давніх Східних Патріархатах: Константинопольському, Олександрійському, Єрусалимському, Антіохійському, а також у Кіпрській, Елладській і автономній Синайській Церквах. При цьому в Антіохійському та Єрусалимському Патріархатах, більшість пастви яких складають етнічні араби, богослужіння звершується також і арабською (книжною мовою, яка є аналогом книжної англійської і є зрозумілою для сучасних арабів, оскільки в арабомовних країнах ця мова є не лише сакральною мовою Корана та богослужіння, а й вживається у ЗМІ, книгах, шкільних підручниках тощо).

[Ілл.: Давній «Евхологіон» арабською мовою].

Опікуючись православною діаспорою в США та Західній Європі, Константинопольський та Антіохійський Патріархати санкціонують використання в богослужінні національних мов, насамперед, англійської. Переклади богослужбових текстів англійською мовою здійснювалися протягом XIX–XX століть та орієнтувалися на сучасні мовні норми. Англійська також є основною богослужбовою мовою Православної Церкви в Америці (ПЦА, англ. Orthodox Church in America), якій, завдяки відданості еклезіологічним принципам протопресвітерів Олександра Шмемана та Іоана Меєндорфа, багато в чому вдалося подолати формат «Церкви російської меншини» та наблизитися до формату «помісної Церкви» Американського континенту[1]. Фінською і карельською мовами проводиться богослужіння в автономній (у складі Константинопольського Патріархату) Православній Церкві Фінляндії, що веде свою історію від Валаамського монастиря, ченці якого проповідували православ’я язичницьким племенам Карелії за доби середньовіччя.

Цікавою є мовна ситуація у давньому Олександрійському Патріархаті. «До початку ХХ століття кількість православних становила тут близько ста тисяч осіб (63 тисячі греків, інші — православні араби сирійського та ліванського походження)»[2]. Однак завдяки активній місіонерській діяльності на Африканському континенті в другій половині ХХ століття ситуація в Патріархаті радикально змінилася. 1963 року до юрисдикції цієї Помісної Церкви увійшли православні християни Уганди та Кенії, було засновано нові єпархії в інших африканських країнах. В результаті сьогодні Патріархат налічує більше одного млн. вірних і стрімко зростає[3]. Важливо зазначити, що місіонерській діяльності Олександрійського Патріархату сприяє його гнучка, креативна політика по відношенню до літургійних мов. Богослужіння тут звершуються не лише давньогрецькою та арабською, але й сучасними мовами африканських народів. Так, зокрема, Літургія свят. Іоанна Золотоустого перекладена і опублікована в Олександрійській Церкві 50-ма африканськими мовами. Крім того, на цих мовах публікуються книги, що містять всі літургії Православної Церкви, інші таїнства і служби[4].

[Ілл.: 6 грудня 2015 р. у патріаршому храмі свят. Миколая у Каірі Папа і Патріарх Олександрійський і всієї Африки Феодор II звершив хіротонію єпископа Кісумського і Західної Кенії Афанасія (в миру — Амос Акунда Масаба)].

У Грузинській Православній Церкві існує давня традиція перекладу богослужбових текстів до національної мови. Перші переклади богослужбових книг грузинською мовою відомі ще з V століття. Грузинська богослужбова мова пройшла довгий шлях розвитку. Сучасна редакція богослужбової мови сформувалася у другій половині XVIII-ХІХ століттях. У цей час Православна Церква в Грузії зазнає значного російського впливу. Важливу роль в цьому процесі зіграв Католикос-Патріарх Антоній І (Багратіоні, 1720-1788). Він здійснив редагування грузинських богослужбових книг за церковнослов’янськими зразками, які були у вжитку в Російській імперії. Зокрема, він відредагував Служебник, Октоїх, Часослов та Пісну Тріодь. В цих книгах змінювалися не тільки рубрики, але й самі тексти. Додавалися нові піснеспіви, які раніше були відсутніми в грузинській традиції. Незважаючи на численні недоліки в книгах, підготовлених до друку Католикосом Антонієм та його співробітниками, саме ця редакція богослужбових текстів і досі домінує в Грузинській Православній Церкві[5].

Мова богослужбових книг Грузинської Православної Церкви кваліфікується як давньогрузинська. Однак, для сучасних грузинів вона є більш зрозумілою, аніж, наприклад, церковнослов’янська мова для сучасних українців. Справа в тому, що у давньогрузинській мові наявна, перш за все, архаїчна лексика. А церковнослов’янська зберігає граматичні та синтаксичні норми, які відсутні в сучасній українській. Ініціатив перекладу богослужіння з давньогрузинської до сучасної грузинської мови майже не висувається, оскільки в цьому Церква не відчуває серйозної потреби.

Мовна ситуація в Сербській Православній Церкві має свою специфіку[6]. Традиційно в Сербських землях богослужіння звершувалося церковнослов’янською мовою. До XVIII століття тут існував сербський ізвод цієї мови (в сербській науковій літературі його зазвичай звуть «сербсько-слов’янською мовою»). Однак, у XVIII — на початку ХІХ століття він був витіснений російським варіантом церковнослов’янської мови (або «русько-слов’янською мовою», як звуть її в Сербії). Це сталося в наслідок потужного російського впливу на церковне життя сербів. В церковних громадах як на території Сербської держави, так і в Австро-Угорщині та Чорногорії розповсюджуються богослужбові книги російського друку. Значна частина сербських єпископів та духовенства (особливо у ХІХ столітті) отримують освіту в духовних академіях в Російській імперії. Усе це спричиняє поступове витіснення з богослужбового вжитку «сербсько-слов’янської мови».

[Ілл.: Преп. Іустін Попович, перекладач Божественної Літургії сучасною сербською мовою].

Наприкінці ХІХ століття вже лунали заклики як до відродження традиційної богослужбової мови сербів («сербсько-слов’янської»), так і до перекладу богослужбових текстів до сучасної сербської мови. В результаті у першій половині ХХ століття з’являються перші сербські переклади літургійних текстів. Наприклад, ще у 1930-ті роки відомий сербський подвижник благочестя преподобний Іустин Попович здійснив переклад літургії Іоанна Златоуста до сучасної сербської мови. До початку 1960-х років вже були перекладені до сербської мови Служебник, Малий та Великий Требники, окремі частини Октоїха. На початку 1960-х років частина сербських архієреїв та духовенства виступила за офіційне впровадження сучасної сербської мови до богослужіння. В результаті у 1964 році Священний Синод Сербської Православної Церкви офіційно санкціонував літургійне використання сучасної сербської мови. Фактично це означало визнання сербської та церковнослов’янської мов як двох рівноправних мов богослужіння. Такий підхід неодноразово підтверджувався вищою владою Сербської Церкви. Зокрема, 23 травня 1986 року Архієрейський Собор Сербської Церкви визначив, що богослужбовими мовами в ній є церковнослов’янська та сучасна сербська. Сьогодні кожна парафія Сербської Церкви може вільно обирати одну з цих двох мов богослужіння. При цьому церковна влада вживає заходів, аби впровадження до богослужіння сербської мови не призвело до повного витіснення церковнослов’янської. Зокрема, 20 липня 2012 року Святіший Патріарх Сербський Павел видав розпорядження, аби в усіх парафіях на території Белградсько-Карловацької архієпископії божественна літургія не рідше одного разу на місяць звершувалася церковнослов’янською мовою.

Протягом останніх десятиліть в Сербії ведеться робота з перекладу богослужбових книг. Хоча, ще й досі не існує повного корпусу богослужбових книг сербською мовою. В залежності від місцевості та особливостей парафіяльного життя у богослужінні можуть вживатися або сербська, або церковнослов’янська мови. Нерідко можна бачити, як обидві мови співіснують за одним богослужінням. Якісь тексти читаються (співаються) сербською, якісь — церковнослов’янською.

[Ілл.: Мозаїчне зображення священномуч. Амфіма Іверського, трудами якого було звершено переклад богослужбових текстів румунською мовою].

Румунська Православна Церква. До XVII століття в Молдавії та Валахії (із яких у XIX столітті було утворено Румунську державу) в богослужінні вживалася церковнослов’янська мова. Роботу з перекладу Святого Письма та богослужбових текстів до національної мови у Валахії було розпочато ще у XVII столітті, оскільки місцеве населення слабо розуміло церковнослов’янську. До початку XVIII століття завдяки трудам видатного ієрарха, видавця та церковного письменника священномученика Анфіма Іверського, митрополита Угро-Волоського переклад богослужіння було завершено. Фактично святитель Анфім відродив християнську самосвідомість  у Валахії та Молдові. З того часу і до сьогодні богослужіння в Румунській Православній Церкві звершується літературною румунською мовою. Оскільки протягом кількох століть слов’янська мова вживалася тут в якості богослужбової, то і в сучасній румунській церковній лексиці зустрічається чимало слов’янізмів. Слід зазначити, що з метою заміни застарілих та малозрозумілих слів та висловів в Румунії регулярно здійснюється редагування  богослужбових текстів.  Цю роботу виконує Біблійний Інститут Румунської Патріархії, який готує до друку богослужбові тексти. Востаннє таке редагування проводилося у 2009 році, завдяки чому пересічні румуни прекрасно розуміють свою богослужбову мову.  

Болгарська Православна Церква. Початок перекладів літургійних текстів до сучасної болгарської мови та їх використання в богослужінні сягають як мінімум початку ХХ століття, коли митрополит Охридський Борис (Георгієв, 1875-1938) видав Требник (1908) і Служебник із паралельними церковнослов’янським і болгарським текстами (1910). Рішення про бажаність звершення богослужіння сучасною болгарською мовою прийняв IV Церковно-народний Собор (2–4 липня 1997 р.), який ухвалив постанову: «Заохочувати вживання сучасної болгарської мови в богослужінні»[7].

Нині у більшості храмів Болгарської Православної Церкви в богослужінні присутні як церковнослов’янська, так і болгарська мови, причому розподіляються ці мови зазвичай у такий спосіб: те, що читається (і насамперед — Святе Письмо, тобто Євангеліє, Апостол і паремії), звучить болгарською, а те, що співається, — церковнослов’янською. Такий спосіб співіснування двох мов пояснюється насамперед тією обставиною, що болгарською мовою практично не перекладено гімнографію (Мінею, Октоїх, Тріодь [Пісна і Цвітна]). Як і у XVIII – XIX століттях, в наш час у болгарських храмах використовуються російські видання цих богослужбових книг. Описаний стан справ в окремих випадках порушується: так, у Софії є храми, де богослужіння відбувається виключно національною мовою; водночас існують парафії, де переважає церковнослов’янська мова (проте Писання майже скрізь читається болгарською)[8].

 [Ілл.: Митрополит Борис (Георгієв), митр. Охридський. Працював над укладанням синодального служебника, взяв участь у редагуванні синодального перекладу болгарської Біблії. Разом з митр. Струмицьким Герасимом переклав болгарською Служебник (1908); уклав та видав збірки «Християнин на св. Літургії» (1935) та «Молитовний скарб» (1937)].


Особливістю Польської Православної Церкви є те, що більшість її пастви складають етнічні білоруси та українці. До 1920-х років православне населення на території Польщі перебувало у складі Російської Церкви. Тому традиційною мовою богослужіння тут була церковнослов’янська мова. Однак, у 1920-30-ті роки значною мірою під тиском держави, яка прагнула подолати російську спадщину у Польщі, починається процес «націоналізації» церковного життя. Вже 1922 року Синод єпископів Православної Церкви в Польщі прийняв рішення про впровадження польської мови до навчального процесу в духовних семінаріях та про заохочення проповідництва польською мовою. Невдовзі після отримання Православною Церквою в Польщі автокефалії від Константинопольського Патріархату (1924 рік) Варшавський митрополит Діонісій (Валединський) створив комісію, якій доручалося займатися перекладами літургійних текстів до польської мови. Однак до середини 1930-х років діяльність цієї комісії не була особливо активною.

1935 року було створено нову перекладацьку комісію, до складу якої увійшли професори Православного теологічного студіуму Варшавського університету, а також представники православного військового духовенства (вони підкорялися не тільки церковній, але й державній владі; обов’язкове впровадження богослужіння польською мовою у військових храмах було вимогою держави). Невдовзі почали з’являтися перші польські переклади богослужбових текстів, які використовувалися, перш за все, у військових храмах. Держава, затверджуючи на посаді православних військових капеланів, звертала особливу увагу на їх лояльність Польській державі та на вільне володіння польською мовою. Тому фактично у справі запровадження польської мови до богослужіння у 1930-ті роки головну роль відіграли саме православні капелани.

Слід зазначити, що у 1920-30-ті роки в рамках «націоналізації» церковного життя на Волині велася робота з перекладу Святого Письма та богослужбових текстів і до української мови.

У другій половині ХХ століття Православна Церква в Польщі майже не вела роботи з перекладу богослужбових текстів. Тому сьогодні у більшості парафій на території Польщі зберігається церковнослов’янська мова. При цьому окремі частини богослужіння звучать польською (наприклад, певні ектенії, Апостол, Євангеліє тощо). Однак, існують і такі громади, які звершують богослужіння повністю польською мовою. Наприклад, у Варшаві богослужіння польською мовою звершується у каплиці святого Георгія (настоятель — священик Генріх Папроцкі). З благословення Митрополита Варшавського і всієї Польщі Савви на цій парафії також ведеться активна перекладацька робота. Чимало богослужбових текстів польською мовою викладено на сайті парафії.

Особливу увагу слід звернути і на мовну ситуацію в Албанській Православній Церкві. У середньовіччі богослужіння на території Албанії звершувалося грецькою мовою. При цьому етнічні албанці[9] слабо розуміли грецьку мову. До початку османського завоювання в Албанії не було звершено перекладів Святого Письма та богослужіння до національної мови. В результаті національна християнська культура виявилася досить слабкою. Крім того, Албанія була сферою традиційної боротьби між Римським престолом та Константинополем. Співвідношення між православними та католиками в Албанії у XIV-XV століттях становило приблизно п’ятдесят на п’ятдесят відсотків. Відсутність міцної національної церковної культури та постійне протистояння між східними та західними християнами, на думку сучасних дослідників, стали причинами масової ісламізації албанців. В османський період (протягом XVI-XVII століть) переважна більшість албанців (на відміну від греків, сербів та болгар) навернулася до ісламу[10].

Перші спробі перекладу Святого Письма до албанської мови відносяться лише до ХVІІІ-XІХ століть. Після створення незалежної Албанської держави (отримала міжнародне визнання у 1914 році) серед православних албанців починається рух за автокефалію власної Церкви, невід'ємною складовою якого було і прагнення до запровадження національної мови у богослужінні. Зокрема, у 1920-х роках відомий албанський церковний та політичний діяч єпископ Фан (Феофан) Нолі займався перекладами богослужбових та інших церковних текстів до албанської мови та наполягав на впровадженні албанської мови у богослужіння замість грецької[11]. Однак, с другої половини 1940-х років починається комуністична доба історії Албанії, яка була позначена жорстокими гоніннями на Церкву. В цей час робота з перекладу богослужіння не велася.

У 1990-ті роки почалося відродження Православної Церкви в Албанії після її майже повного знищення в комуністичний період. З 1992 року Предстоятелем Албанської Церкви є Блаженніший архієпископ Анастасій (Янулатос). Хоча він є етнічним греком, однак в своєму служінні в Албанії він зробив ставку на розвиток албанських церковних традицій. В результаті була ініційована широка перекладацька та видавнича програма. Сьогодні в Албанській Православній Церкві в богослужінні використовуються, головним чином, грецька та сучасна албанська мови. Вибір мови богослужіння залежить від етнічного складу парафії. Завдяки продуманій місіонерській концепції архієпископа Анастасія, протягом останніх двох десятиліть триває активний розвиток православ’я в Албанії. Фактично народилася нова албанська церковна традиція, невід’ємною складовою якої є богослужіння албанською мовою.

[Ілл.: Священномуч. Горазд (Павлік), єпископ Чеський та Моравсько-Сілезький, який здійснив переклад корпусу основних богослужбових текстів до сучасної чеської мови].


Православна Церква Чеських Земель і Словаччини. Східне християнство на територію сучасних Чехії та Словаччини було принесене святими братами Кирилом та Мефодієм ще у ІХ столітті. Однак, згодом тут переміг західний обряд. І тому православне богослужіння у Чехії було майже невідоме аж до ХІХ століття. У другій половині ХІХ століття на території Чехії з’явилися російські православні храми в Празі, Карлових Варах, Маріанських Лазнях та Франтішкових Лазнях. З цього часу до православ’я починають навертатися етнічні чехи, які були виховані в католицькій традиції. Вони майже не розуміли церковнослов’янської мови. Саме тому наприкінці ХІХ століття російські священики в Празі починають здійснювати перші переклади богослужбових текстів до чеської мови.

Найбільш активний розвиток православ’я в Чехії відноситься до 1920-30-ті років. Саме тоді священномученик Горазд (Павлік), єпископ Чеський та Моравсько-Сілезький здійснив переклад корпусу основних богослужбових текстів до сучасної чеської мови. Він також розробив і оригінальні розпіви для церковних гласів, які були орієнтовані на етнічних чехів. Так народилася сучасна практика звершення чеського православного богослужіння, яка враховує як літургічні традиції інших Помісних Церков, так і особливості чеського менталітету[12]. Сьогодні богослужіння в Чехії може звершуватися як сучасною чеською мовою, так і іншими мовами. Зокрема, на парафіях, які об’єднують етнічних росіян, використовується церковнослов’янська мова. Існують також румуномовні парафії.

Що стосується Словаччини, то тут мовна ситуація в Православній Церкві має свою специфіку. Місцем компактного проживання православного населення є Східна Словаччина (так звана Пряшівщина, яка межує з Закарпатською Україною). Тут в богослужінні зберігається церковнослов’янська мова з особливою місцевою вимовою. Словацька мова в якості літургійної не отримала тут широкого розповсюдження.

Як бачимо, сучасні мови вживаються в богослужінні майже в усіх Помісних Православних Церквах. При цьому характер їх вжитку зумовлений як особливістю місцевих літургічних традицій, так і специфікою сучасного стану кожної окремої Церкви, зокрема, місіонерськими завданнями, які стоять перед нею.

Олександр (Драбинко),
митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ

Див. Частина IV


[1] Варто зазначити, що невизнання автокефалії Православної Церкви в Америці (ця автокефалія була надана Руською Православною Церквою 1970 року) з боку Константинопольського Патріархату ускладнює процес консолідації Православ’я в Америці і створює для ПЦА певні дипломатичні труднощі, проте не порушує благодатного життя цієї Церкви і не заважає її головній місії: проповіді Євангелія та розбудові євхаристійного життя. 

[2] Александрийская Православная Церковь // Поместные Православные Церкви: Сб. — М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2004. — C. 28.

[3] Там само.

[4] Див.: Православная энциклопедия. Том 13. М., 2006. 249–250.

[5] Див.: Православная энциклопедия. Т. 1. М., 2000. С. 590.

[6] Див: Кончаревич К. Дискуссия о богослужебном языке в Сербской Православной Церкви // Церковь и время. 2004. № 1(26). С. 29–52.

[7] Цит. за: Людоговский Феодор, cвящ., Плякин Максим, диак. Богослужебные языки славянских Поместных Церквей: современная ситуация // Труды Саратовской православной духовной семинарии: Сборник. Вып. 4. — Саратов: Изд. Саратовской епархии, 2010. — С.121–122. [Електронний ресурс] // Саратовская православная духовная семинария. URL:  https://www.sarpds.ru/images/pdf/Trudy-SPDS/3-SPDS_2009/3-SPDS_2009-120-144-Ludogovskiy.pdf  (дата звернення: 29.01.2016).

[8] Там само.

[9] У сучасній науці немає єдиної точки зору на проблему етногенезу албанців. Різні вчені намагаються довести походження албанців або від давніх іллірійців, або від фракійців, або від даків, або віл інших народів. Наукові суперечки з цього приводу тривають і до сьогодні. Див., наприклад: Краткая история Албании: с древнейших времен до наших дней / Отв. ред. Г. Л. Арш. М.: «Наука», М., 1992. С. 25-32.

[10] Краткая история Албании. С. 70-72.

[11] Див.: Православная энциклопедия. Т. 1. М., 2000. С. 465-470.

[12] Див.: Православная энциклопедия. Т. 12. М., 2006. С. 88-92.

Теги: