«З того часу Ісус почав доказувати своїм учням, що Йому потрібно йти у Єрусалим, і там багато вистраждати від пресвітерів, архиєреїв і писак, та бути вбитим і воскреснути на третій день. Тоді Петро, взявши Його набік, став Йому докоряти, кажучи: «Господи, змилуйся над собою, нехай Тобі цього не буде!» Він же обернувшись сказав Петрові: «Стань позаду мене, сатано, ти для Мене пастка, бо думаєш не про Боже, а про людське. Тоді Ісус сказав своїм учням: «Коли хтось хоче йти за мною, то нехай зречеться себе, візьме свій хрест і наслідує Мене. Хто ж хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу заради Мене, той її знайде. Бо яка користь людині, якщо вона здобуде цілий світ, але втратить свою душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» (Мт 16,21-26)

Вступ

Оскільки після отримання Томосу про автокефалію Православної Церкви України (ПЦУ) з боку офіційного екуменічного істеблішменту Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) досі послідувала лише одна невелика богословська рефлексія о. І. Шабана під назвою «Прагнення єдності: Погляд УГКЦ на діалог з православними братами»1, яка, на мою думку, не дала достатніх відповідей на ті запитання, що хвилюють сьогодні греко-католиків у зв’язку з епохальними подіями в церковному житті України, котрі відбулися в минулому й теперішньому роках, то і я вирішив долучитися врешті-решт до обговорення наслідків Томосу для католицько-православного екуменізму в Україні, зокрема для УГКЦ.

Не претендуючи на вираження офіційної позиції УГКЦ, я прошу всіх – особливо наших ієрархів, священиків і богословів, розуміти цей доробок радше як екуменічний теологумен – можливо, провокативне для декого спонукання до роздумів, тобто як погляд одного з богословів УГКЦ, можливо, й альтернативний до офіційної позиції – якщо вона взагалі існує, бо питання Томосу досі не обговорювалося в УГКЦ на соборовому рівні ієрархії.

1. Греко-католики і єдина помісна Церква – офіційна позиція і sensus fidelium

Отож, УГКЦ в особі свого глави – архієпископа Києво-Галицького Святослава (Шевчука), підтримала створення єдиної помісної Церкви (ЄПЦ) одразу ж після оголошення відповідної ініціативи президентом України – як «подолання церковної ізоляції Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви в середовищі світового православ’я»2, а також як шлях до подолання розколу в українському православ’ї3. Щоправда, це було зроблено досить обережно, що зрештою можна зрозуміти – по-перше, Блаженніший Святослав, звичайно ж, не хотів зайвий раз давати РПЦ привід до звинувачення у втручанні в внутрішньоправославні справи й підтримці «розкольників», а по-друге, ця новина явно заскочила ієрархію УГКЦ зненацька і треба було спочатку подивитися, чи не завершиться все це вкотре «великим пшиком, як це було багато разів до цього»4, як, наприклад, невдало спрогнозував один із офіційних представників УПЦ (в єднанні з Московським Патріархатом). Для відповідних песимістичних прогнозів були всі підстави – це була далеко не перша спроба об’єднання православних України, які врешті-решт усі завершувалися досі безуспішно. Однак при цьому Блаженніший Святослав наголосив, що відновлення єдності православної Церкви не є остаточною віхою створення єдиної помісної Церкви в Україні, бо потрібно буде рухатися далі до відновлення єдності Київської Церкви: «Наступним кроком є екуменічний діалог між УГКЦ і об’єднаним українським православ’ям у напрямку відновлення первісної єдності цієї Церкви»5. Отож, від самого початку існувала різниця між тим, як розуміли ЄПЦ православні і греко-католики. Для перших створення ЄПЦ завершувалося об’єднанням православних юрисдикцій України, тоді як для других це не було кінцевим пунктом процесу, а тільки його важливим етапом. Іншими словами, для УГКЦ йшлося про об’єднання всіх християн східного обряду в Україні шляхом екуменічного діалогу між ними, тоді як у православному середовищі тема екуменізму не відігравала помітної ролі при створенні ЄПЦ. Певно, що при бажанні УГКЦ також могла приєднатися до ЄПЦ, але це не було для православних чимось суттєвим.

Як признався владика Венедикт (Алексійчук), ієрархія УГКЦ раніше ніколи особливо не переймалася темою автокефалії6, бо ж відповідного поняття в католицькій еклезіології не існує. Як ключове поняття східної еклезіології, автокефалія ніколи не була опцією для ієрархії Церкви, що звикла мислити в західних еклезіологічних категоріях так званого «Кодексу Канонів Східних Церков» (ККСЦ). Тому звинувачення митрополита РПЦ Іларіона (Алфеєва) в тому, що за автокефальними устремліннями нібито стоять всюдисущі лихі «уніати»7, були цілковито надуманими. В ієрархів УГКЦ не було розумних підстав, підтримувати появу могутнього конкурента в церковному ландшафті України. Митрополит Іларіон просто не взяв до уваги того, що ті українські політики, які є греко-католиками і підтримали створення ЄПЦ, діяли не як члени УГКЦ, а радше виконуючи власні професійні обов’язки – вони бажали забезпечити благо держави Україна, тобто лише виконували присягу, дану ними при вступі на посаду.

Однак зовсім не підтримати створення ЄПЦ Блаженніший Святослав також не міг – адже соціологія показує, що ще в недалекі часи найбільше прихильників ідея єдиної помісної Церкви, як не дивно, з-поміж усіх українських Церков мала саме в УГКЦ.8 Звичайно, що її віряни навряд чи ототожнюють помісність із автокефалією, проте в українському міжправославному контексті йдеться про тотожні поняття. До того ж риторика «Київської Церкви», якою постійно користуються очільники УГКЦ, поступово починає приносити свої плоди – фактично все ще залишаючись головно галицькою за своїм складом, УГКЦ вже майже звикла до того, що її глава має свій осідок у столиці, тобто що вона є частиною чогось більшого, всеукраїнського. Це не означає того, що греко-католики забули про вселенський вимір власної Церкви, який для них поки що є нерозривно пов'язаний винятково з Римом – «Апостольською Столицею» і наслідником св. Петра – римським папою. Але екуменізм, який не сприймають деякі владики УГКЦ, з ностальгією згадуючи чіткі чорно-білі старі часи уніатизму, поступово проростає на ґрунті УГКЦ – греко-католики з цікавістю слідкують за подіями в українському православ’ї. Тоді як глава їхньої Церкви вперто надіявся („contra spem spero“), що «для УГКЦ з наданням автокефалії нічого не зміниться»9, його віряни відчувають, що зміни напевно грядуть, і то епохальні.

Поміркуємо про можливі зміни. 1. Зміниться становище УГКЦ в суспільстві – з єдиної канонічної «національної» Церкви вона перетвориться на західноукраїнську регіональну, залежну від закордонного юрисдикційного центру в Римі. 2. Зменшиться також статус УГКЦ як досі важливого лінку України до Заходу, бо канонічна ПЦУ також плекатиме інтенсивні зв'язки з Церквами західних сусідів. 3. Попри всі заспокоєння з боку держави, для неї УГКЦ опиниться на однаковому ступені з УПЦ (МП), тоді як ПЦУ матиме особливий статус вже тому, що для держави вигідно й зручно мати юрисдикційний центр української Церкви поруч із собою, адже так на неї легше впливати.

Назагал висловлювання з боку інших представників УГКЦ стосовно проголошення канонічної автокефалії, окрім її предстоятеля, були радше скептичними. Передусім існує побоювання появи державної Церкви, що зробило б греко-католиків і прихильників усіх інших Церков чи релігій громадянами другого класу. Тому також глава УГКЦ виступив проти створення державної Церкви: «В Україні поліконфесійне суспільство. І є дуже небезпечним, коли держава починає фаворизувати якусь одну церкву. Це створює напругу в релігійному суспільстві, тому ця засада відокремлення церкви від держави є досить позитивною і має зберігатися в українському суспільстві, незалежно від того, які вітри віють на владному Олімпі»10. Зрозуміло, що УГКЦ як фактично регіональна Церква – приміром, 90 % її вірян живуть у Галичині, частка якої в загальному населенні держави становить приблизно 7-8 %, не бажає опинитися в ролі Церкви другого класу, так само, до речі, як і УПЦ Московського Патріархату (приблизно 15 %). На них майже напевно з часом буде повішено ярлика «неукраїнських» чи «не цілком українських» Церков, бо їхні юрисдикційні центри лежать поза Україною. Інтерес усіх Церков, які не брали безпосередньої участі в утворенні ЄПЦ, полягає в тому, щоб ПЦУ не стала державною Церквою, бо в такому разі вони були б поставлені в нерівні умови з цією Церквою, зокрема економічні – ПЦУ майже неминуче отримала б певні економічні переваги з боку держави, а це в свою чергу привело б до порушення принципу справедливості чи до дискримінації за конфесійною ознакою – тоді фактично ПЦУ фінансувалася б також за рахунок усіх громадян. Тому на зустрічі з прем’єр-міністром України В. Гройсманом Блаженніший Святослав недвозначно заявив, що «Рівність усіх Церков і релігійних організацій у стосунках з державою та їхній рівний статус має бути неухильно збережено, бо це законно і добре як для держави, так і для Церкви»11 Владика Венедикт (Алексійчук) навіть висловив побоювання, що «Томос, на жаль, створить, так би мовити, українську копію Російської церкви»12 з візантійським цезаропапізмом.

Головним лейтмотивом реакції на Томос ще до його підписання стала теза, що УГКЦ нібито давно має своєрідну автокефалію, тобто це аргументація, абсолютно аналогічна тій, що традиційно лунала збоку противників автокефалії в УПЦ МП.13 Мовляв, ми є Церквою «свого права» у Католицькій Церкві – «маємо свою літургійну традицію, маємо своє канонічне право, яке незабаром мало б набрати форми довершеного Кодексу канонів УГКЦ, свою єрархію. Ми подарували Церкві цілу плеяду святих.»14 Іншими словами — УГКЦ начебто є цілком задоволена своїм теперішнім статусом (точнісінько так само, як і УПЦ МП), який вповні дозволяє цій Церкві, виконувати власне покликання. При цьому ігнорується те, що УГКЦ, як і всі інші Східні Католицькі Церкви, фактично живе в правовій системі координат Латинської Церкви — символічно, що оригінал цього «східного» церковного права (ККСЦ) написаний латиною. Насправді жодного «свого права» УГКЦ не може мати вже тому, що як чинний ККСЦ, так і партикулярне право УГКЦ мусять бути схвалені Римом. Навіть визнання патріархату УГКЦ Римом нічого не змінить у цій ситуації, бо в контексті православної еклезіології кожний патріархат є автокефальним, тоді як у Католицькій Церкві патріархат є радше почесним – становище патріархів наразі визначається чинною римо-центричною еклезіологією обох останніх Ватиканських соборів.15

Інша аргументація з боку УГКЦ, навпаки, намагалася принизити й дискредитувати сам термін «автокефалія», висвітлюючи його мниму ущербність у порівнянні з поняттям «помісності» – мовляв, лише остання повністю виражає єдність цілої Христової Церкви, тоді як автокефалія витворилася пізніше і внаслідок церковного сепаратизму проти найбільших юрисдикційних центрів.16 Це не відповідає дійсності, бо насправді «система автокефалії має своє коріння в ранній Церкві, в формі п’яти древніх патріархатів»17.

В УГКЦ були і позитивні надії у зв’язку з утворенням ЄПЦ. Наприклад, о. Чировський з Канади припустив, що «нова Українська Православна Церква з патріархальним центром у Києві могла б сигналізувати свою готовність Константинополю, дозволити УГКЦ, заснувати свій власний патріархат у Києві.»18 Тобто від гіпотетичного канонічного Київського Патріархату греко-католики очікують, що він допоможе подолати вето Константинополя на визнання патріархату УГКЦ Римом.19 Однак у справі патріархату УГКЦ йдеться зовсім не про якісь інтриги, а радше про спільну еклезіологічну позицію всіх православних Церков. Вона полягає в тому, що надання УГКЦ патріархату Римом означало б остаточну «анексію» частини Східної Церкви Латинською. Бо ж Церквою-матір’ю є для УГКЦ є не Римська, а Константинопольська Церква, від якої наша Церква відокремилася внаслідок унії, перейшовши під римську юрисдикцію. УГКЦ в своїй екуменічній концепції визнає Константинопольський Патріархат Церквою-матір’ю.20 Тому саме Вселенський Патріархат, а не папа мав би право надавати патріархальний статус УГКЦ. Отож, є непослідовним і нелогічним, з одного боку, очікувати чи вимагати патріархальний статус від Римського престолу, а з іншого – заявляти про дочірній зв'язок із Константинопольським престолом. Однак тут УГКЦ вже запізнилася – вона дійсно могла надіятися на автокефалію від Константинополя21 тільки до створення ПЦУ, юрисдикція котрої тепер покриває цілу Україну.

Надія на підтримку патріархату УГКЦ з боку ПЦУ може й не сповнитися – навряд чи наявна православна митрополія захоче мати поряд із собою в Києві католицького патріарха, навіть номінального – це певним чином применшуватиме її автокефалію в очах православних. 

2. До стану рецепції екуменізму в українському православ’ї

Найкраще характеризує стан екуменізму в українських православних Церквах поширене у них сумновідоме зображення розгалуженого конфесійного дерева. На цьому двохтисячолітньому дереві Православ’я зображується як корінь і стовбур християнства, від якого на протязі століть одні за одними відокремлюються менші гілки – спочатку дохалкидонські Церкви («несторіани» й «монофізити»), потім «католицизм», а ще пізніше від останнього в свою чергу протестантизм і т. д.. Те, що на фоні теорії еволюції православні виглядають тут такими собі примітивними австралопітеками, їх не надто турбує. Головне те, що цей образ християнства, який не має нічого спільного ні з складною історією Церкви, ані з науковим богослов’ям, дозволяє православним самовдоволено розглагольствувати про те, що винятково Православ’я є найдревнішою частиною християнства і незмінно посідає всю повноту істини, тоді як інші конфесії мають до нього лише повернутися і тоді все буде о’кей. Коротше кажучи, цей образ Церкви виправдовує екуменічну бездіяльність та сприяє інтелектуальній вбогості деяких православних Церков. Саме він часто робить православне духовенство в очах навколишнього світу зборищем мракобісних кадиломахачів і здирників, від якого з жахом сахається сучасна мисляча українська інтелігенція, що часто переходить до УГКЦ чи в протестантизм – це особливо ясно видно на прикладі Галичини, де попри значний відсоток православного населення майже немає відомих місцевих інтелігентів православного віровизнання. Красномовним гнилим плодом цього сумнівного «дерева» є фанатичні бородаті «молитвеники» (в Галичині так називають молитовники чи збірники молитов!), які демонстративно відособлюються від суспільного життя, компрометуючи цим Церкву та всерйоз твердять, що «Церква відповідає на питання про життя, а не про політику»22тобто для яких існують два паралельних світи, їхній власний ідеальний духовний і чужий їм грішний тілесний чи «мирський», що не пересікаються. Не буде перебільшенням сказати, що якби православні Церкви в попередні десятиліття не були такими «дубами», то в Україні – де вони домінують, зараз було б набагато менше таких негативних політичних явищ, як печерного націоналізму й зрадницького сепаратизму.

Обидві колишні «неканонічні» православні Церкви України (УПЦ КП та УАПЦ) через свою дотеперішню невизнаність не з своєї вини, але на власну біду досі не брали жодної участі в офіційному світовому екуменічному процесі. Можна припускати, що саме з тактичних причин – їхній головний противник РПЦ був важливим учасником католицько-православного діалогу – вони радше скептично ставилися до перспектив православно-католицького поєднання, зокрема патріарх Філарет у нього просто не вірив.23 Це різко контрастує з позицією вселенського патріарха Константинопольського Варфоломія, який, навпаки, вважає таке поєднання невідворотнім.24 Отже, питання того, наскільки готовими є українські Церкви до входження у вселенське православ’я, залежить і від того, наскільки вони є екуменічними. На жаль, поки що вони дуже відстають навіть від РПЦ, так що тут перед ними лежить ще багато праці. В кожному разі Вселенський Патріархат як промотор екуменізму в Православ’ї не потерпить антиекуменічного курсу в ПЦУ. Якщо хтось сумнівається в рішучості патріарха Варфоломія, то хай зважить на те, як той ще 1993 року поставив на місце Єрусалимського патріарха Діодора, який намагався чинити обструкцію справі відновлення єдності християн.25 Щонайпізніше від Крітського Всеправославного Собору екуменізм є «одностайною позицією Православної Церкви»26, як проголошує сам Вселенський Патріарх.

Все-таки патріарх УПЦ КП Філарет свого часу вітав візит папи Івана Павла ІІ в Україну, тоді як УПЦ МП його критикувала й бойкотувала. УПЦ МП продовжує плекати страшилку про те, що греко-католиками «у Галичині було розгромлено православні єпархії»27, і навіть повторює комуністичні звинувачення в співпраці УГКЦ з нацистами28, забуваючи той факт, що насправді це її священики самі разом із громадами влилися до відродженої УГКЦ, а також до УПЦ КП і УАПЦ. На відміну від деяких своїх представників – мирян і священиків29, ієрархи УПЦ МП так і не спромоглися засудити Львівський псевдособор 1946 року, натомість цинічно продовжують вбачати у сталінських репресіях проти УГКЦ «дію всеблагого Промислу Божого»30. При цьому вони порівнюють події, пов’язані з забороною УГКЦ, з насильством проти православних у часи Берестейської унії.31 Офіційно ця колись єдина канонічна православна Церква України через свій зв'язок із Московським Патріархатом бере участь в екуменічних стосунках із католиками. Зокрема, постійно звинувачуючи УГКЦ в прозелітизмі поза Галичиною, вона покликається на Баламандський документ Спільної Богословської Комісії обох Церков.32 Однак після обрання в 2014 р. митрополитом Київським консервативного Чернівецького митрополита Онуфрія в ній активізувалися антиекуменічні сили. Оплотом так званої «боротьби з Антихристом»33 – наприклад із електронними документами, біометрикою, глобалізацією, масонами і т. д., залишається Почаївська лавра у Тернопільській області, традиційно відома своїми антикатолицькими настроями, незважаючи на те, що цей монастир був неабияк розбудований саме в його «уніатський» період. Його братія засуджує екуменізм як «суцільну брехню, непритаманну істинній Церкві і нетерпиму в ній»34 і навіть виступила проти розгляду теми екуменізму Всеправославним Собором, побоюючись зміни православних догматів, котрі мовляв є виразом незмінної божественної Істини.35

Після спільної Гаванської декларації папи Франциска і патріарха Московського Кирила єпископ Банченський (Чернівецька область) Лонгин Жар на зібранні своїх однодумців в одному з монастирів Буковини оголосив, що припиняє поминати свого патріарха, звинувативши його в зраді Православ’я через зближення з «єретиками»-католиками і визнання папи єпископом.36 Однак це не потягнуло за собою якихось негативних наслідків чи санкцій, навпаки – після цього митрополит Онуфрій продовжив демонстративно співслужити з цим владикою, хоча Лонгин не тільки продовжив курс на саботування екуменічних ініціатив РПЦ, а й налагодив контакти з антиекуменістами в інших помісних православних Церквах, із якими планував провести «собор» для засудження екуменізму.37 Цей «міжнародний синаксис» відбувся 4-5 жовтня 2017 р. в Краснодарі (Росія) за участі приблизно 100 православних антиекуменістів різних країн, із них 25-27 священиків.38

Лейтмотивом консервативних антиекуменічних сил є покликання на православних апологетів минулого – псевдонепомильних «святих отців», які класифікували католиків як єретиків.39 Було б перебільшенням кваліфікувати сьогоднішню УПЦ МП як заповідник антиекуменізму в православному світі, але навіть на фоні цілої РПЦ ця Церква, м’яко кажучи, поки що не відзначається активною екуменічною діяльністю. Радше навпаки, деякі її ієрархи – наприклад, митрополит Одеський Агафангел, не приховують свого невдоволення «тривожною тенденцією екуменізму»40, який вони відкидають як зближення з католицькими «єретиками»41, що «все далі и далі відходили від чистоти апостольської віри, від вчення святих отців, вигадуючи хибні догмати і вчення»42.

З цією позицією деяких ієрархів контрастує той факт, що в УПЦ МП з’являється все більше молодих людей, які вчилися на Заході, добре запізнали, що таке Католицька Церква чи протестантські спільноти, а тому є відкритими до екуменічних контактів із західними християнами. Ці богослови починають змінювати сприйняття екуменізму всередині УПЦ МП на краще, а стаючи її офіційними співпрацівниками, вони активно включаються в екуменічний процес. Тому розвиток екуменізму в УПЦ МП має певну перспективу – як органічна складова світового Православ’я ця Церква просто приречена йти в його екуменічному фарватері, попри значний спротив певних впливових кіл.

Ставлення колишніх Київського Патріархату і УАПЦ до екуменізму було комплексним. В позиції Київського Патріархату довший час можна було спостерігати певну дволикість. Окремі священики й ієрархи УПЦ КП давно брали активну участь у різноманітних екуменічних заходах, наприклад у тижнях молитви за єдність християн43 чи в спільних соціальних проектах із іншими Церквами. Тут ми можемо говорити про практичний екуменізм. Але на рівні теорії справа, на жаль, виглядає трохи інакше. Патріарх Філарет, який був одним із співсвятителів теперішнього патріарха Московського Кирила, давно підозрював останнього в симпатіях до католицизму.44 Сам він, будучи ще ієрархом УПЦ МП, неодноразово брав участь в різних екуменічних заходах. Проте в 1998 році Філарет уже в сані патріарха Київського різко розкритикував спільний католицько-православний Баламандський документ від 1993 року. На його думку, це була «спроба нової унії»45, «психологічна підготовка православних до нової унії; а якщо не до унії, то до створення сприятливого ґрунту для прозелітизму»46. Мовляв, головною вадою православно-католицького діалогу є те, що «Богословський діалог потрібно вести на ті віровчительні теми, з яких є розбіжності, а він до цього часу практично і не починався»47. Насправді це було спільне рішення самих учасників діалогу, розпочати його спільним богословським спадком, щоб потім перейти до того, що їх розділяє.48 Патріарх Філарет вбачав екуменізм передусім у тому, «щоби захистити християнські цінності»49. Тобто йдеться про певну підміну понять – якщо християнський екуменізм ставить за мету відновлення видимої єдності християн, то Філарет говорить лише про співпрацю Церков на благо суспільства50 або про те, щоб «бути християнами в мирі й злагоді. Не ворогувати між собою перед лицем ісламу й інших світових релігій.»51 Він відкидає саму можливість відновлення євхаристійного сопричастя між православними і католиками52, яке є виразом повної єдності. Об’єднання з греко-католиками він вважає можливим лише тоді, коли «греко-католики приєднаються до УПЦ і стануть православними, тобто та­кими, якими вони були до Брестської унії у XVI столітті»53. Тобто патріарх Філарет бачить поєднання з УГКЦ тільки як повернення до Православної Церкви. Адже на його думку, Католицька Церква «відступи­ла від чистоти апостольського і святовітцівського вчення»54. Це ніщо інше, як типова риторика православних фундаменталістів почаївського штибу. На жаль, це не лише позиція Філарета, а саме так і досі навчають майбутніх священиків Київського Патріархату у православній Львівській богословській академії. На сайті цього навчального закладу можна прочитати, наприклад, примітивну статтю студента 5-го курсу, який перелічує як деякі догматичні розбіжності, так і відмінності в звичаях між Західною і Східною Церквами, завершуючи наступним хронологічно карколомним висновком: «Звичай причащати мирян лише Тілом виник у Західній Церкві лише в ХV столітті. Через усе сказане вище, Свята Православна Церква у 1054 році порвала зв’язки з Церквою Західною, згідно постанов Вселенських Соборів, які і говорять, що якщо хтось щось змінить у вченні Церкви, нехай буде йому анафема.»55

Не дивно, що екуменізм розумівся і тому засуджувався деякими священиками УПЦ КП як єресь: «Спільні молитви, богослужіння Православних з представниками інших віросповідань називається явищем Екомунізму (sic!), що грубо  суперечить Православному Віровченню – Апостольським Правилам, Правилам Святих Вселенських Соборів та іншим Законодавчим Актам, що визначають Православне Віровчення ! Тому Святе ПРАВОСЛАВЯ визначило, що ЕКОМУНІЗМ є Новітньою згубною Єрессю такою ж небезпечною, як свого часу єресь іконоборства чи Аріянська єресь!»56

З іншого боку, Священний Синод УПЦ КП принаймні на словах підтримав рішення Крітського Всеправославного Собору 2016 року, який тематизував також питання відносин із так званими інославними християнами.57 Зокрема, цей собор прийняв документ про «Стосунки православної Церкви з іншим християнським світом», пункт 4 якого гласить: «Безперестанно молячись «про з’єднання всіх», Православна Церква завжди плекала діалог із відокремленими від неї, ближніми й дальніми, була першою у сучасному пошуку шляхів і способів відновлення єдності вірних у Христі, брала участь в екуменічному русі з моменту його появи й робила свій внесок у його формування та подальший розвиток. Крім того, Православна Церква, завдяки властивому їй духу вселенськості та людинолюбства й у згоді з Божественним велінням, «щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2:4), завжди докладала зусиль заради відновлення єдності християн. Отже, участь православних у русі за відновлення єдності з іншими християнами в Єдиній, Святій, Соборній та Апостольській Церкві зовсім не чужа природі та історії Православної Церкви, а послідовно висловлює апостольську віру та передання в нових історичних умовах.»58. При цьому треба зауважити, що РПЦ не брала участі в цьому соборі, а тому щодо позиції Київського Патріархату можна лише надіятися на те, що це дійсно був позитивний поворот у бік екуменізму, а не чисто тактичний крок, спрямований на те, щоб заявити про підтримку Константинополя в його боротьбі з Московським Патріархатом за першість у православному світі.

Ставлення колишньої УАПЦ до екуменізму було взагалі невиразним – на словах ця Церква постійно висловлювала свою вірність Вселенському Патріархатові й офіційно визнала наявність «екуменічних зв’язків»59 з іншими християнськими конфесіями. Однак це не надто відбивалося на її екуменічних відносинах із католиками, хоча більшість парафій цієї Церкви було сконцентровано саме в Галичині, де переважає УГКЦ. Можливо, що саме через регіональний характер УАПЦ пояснюється постійне намагання її апологетів, наголосити відмінності православної віри від католицизму. Але в самій УАПЦ фактично була відсутня наукова теологія, внаслідок чого екуменічне богослов’я цієї вітки Православ’я (якщо про нього взагалі може бути мова) було дуже поверхневим і часто нагадувало примітивну міжконфесійну полеміку минулих часів.

Наприклад, священик Євген Заплетнюк, який був головним публіцистом і одним із небагатьох богословів УАПЦ, висловлював своє розуміння католицького підходу до екуменізму наступним чином: «Відтак, тут особливо важливо наголосити, що вживаючи термін «екуменізм» віруючі Західної Церкви мають на увазі не гіпотетичну єдність всіх церков, але цілком конкретну єдність християн різних вірувань під духовним і канонічним проводом Римського Понтифіка. Саме тому, особливою опікою та «повагою» католиків користуються не лише протестанти, але й православні. Не лише християни, але й юдеї та мусульмани. Святий Папа Іван Павло II не раз публічно цілував Коран. Для католиків не важливий обряд, головне – приймати верховенство Папи. Відтак, існує думка окремих богословів, що екуменізм і прозелітизм у католицькій Церкві це слова-синоніми.»60 Тобто він розуміє під католицьким екуменізмом не прагнення християн до заповіданої Христом єдності його учнів, а намагання об’єднати ціле людство під верховенством папи, включаючи також прихильників нехристиянських релігій. Отже, для о. Євгена папа є, так би мовити, духовним лідером ідеології глобалізму, а не першоієрархом християнського світу. Натомість Католицька Церква плекає з мусульманами чи юдеями не екуменізм, а міжрелігійний діалог, які ним просто не розрізняються. Тому зрозумілим є і його підозріле ставлення до мнимого екуменізму на кошти істини: «Наша основне завдання, як християн, не лише об’єднуватися чи когось навертати, але й самому встояти в Істині не дивлячись на жодні спокуси. Якщо екуменізм нам цього не пропонує, його належить відкинути як згубну, диявольську пастку.»61

Позитивним винятком в УАПЦ був владика невеликої Харківсько-Полтавської єпархії Ігор Ісіченко – автор кількох праць із історії Церкви в Україні, який особливо після відокремлення від УАПЦ в 2003 р. розвинув інтенсивні екуменічні зв'язки з УГКЦ, що виявлялися зокрема в спільних молитвах і паломництвах вірян його єпархії до Зарваниці. Врешті-решт ізоляція його розкольницької структури в Православ’ї спонукала Ігоря Ісіченка до того, щоб навесні 2015 р. «Звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємницею київської духовної традиції.»62 Після цієї ініціативи владика Ігор втратив понад половину парафій своєї і так невеликої єпархії. Ініціатива Ісіченка була підтримана в УГКЦ, але попри заяви Блаженнішого Святослава про незворотність об’єднання63 і твердження владики Ігоря, що «По суті, досягнутий повний консенсус Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) і УГКЦ щодо перспективи об’єднання»64, відтоді справа поєднання, як виглядає, остаточно зайшла в тупик, напевно через небажання Ватикану, ускладнювати відносини з Московським Патріархатом. Адже в цій Церкві вважають єднання між УГКЦ і Харківсько-Полтавською єпархією владики Ігоря Ісіченка «неоунією»65, а митрополит Іларіон (Алфеєв) підкреслив, що прийняття Ігоря Ісіченка до УГКЦ «в сущому сані» мало б негативні наслідки для визнання католицьких свячень Православною Церквою, бо єпископські свячення Ігоря Ісіченка ставляться ним під сумнів, цитую мовою оригіналу: «Ведь в данном случае речь идет о возможности принятия униатами самозванцев. «Епископская хиротония» Игоря Исиченко восходит к одной из наиболее сомнительных «иерархий» среди украинских неканонических организаций на Украине, не получившей признания не только в поместных Православных церквах, но даже в других ответвлениях раскола. Одним из ее устроителей является Викентий Чекалин — бывший диакон Русской православной церкви, ушедший в раскол и лишенный сана за аморальное поведение и еще в советское время привлекавшийся к уголовной ответственности за развратные действия в отношении несовершеннолетних. Этот авантюрист успел сменить множество юрисдикций. В 1990 году он обманом добился архиерейской хиротонии в УГКЦ, однако она не была утверждена Святым Престолом. Впоследствии он продолжил свои криминальные похождения и сегодня находится в Австралии. Теперь уже Исиченко надеется получить столь желаемое признание своего несуществующего «апостольского преемства» при помощи УГКЦ.»66

Продовження див. тут

Микола Крокош

-------------------------------------------------

1 Можна прочитати тут: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/74637/
2 http://news.ugcc.ua/news/mi_pozitivno...
3 Пор. т. с.
4 https://www.facebook.com/mykola.danylevych/posts/1873248906029582...
5 http://news.ugcc.ua/news/mi_pozitivno...
6 «Мусимо визнати, що насправді ніхто занадто серйозно в греко-католицькому середовищі не переймається темою Томосу і його наслідків для нас, греко-католиків.» - catholicnews.org.ua
7 Пор. http://www.patriarchia.ru/db/text/5188855.html
8 http://ratinggroup.ua/research/ukraine/otnoshenie_ukraincev...
9 http://news.ugcc.ua/news/glava_ugkts_do_prezidenta_v...
10 https://www.radiosvoboda.org/a/28358184.html
11 http://news.ugcc.ua/news...
12 http://catholicnews.org.ua/intervyu-z-chikazkim-vladikoyu-pro-tomos-i-ne-tilki-chastina-ii...
13 Див. напр. висловлювання владики Ніжинського і Прилуцького УПЦ Климента: «Ми ще в 1990 році отримали Томос про незалежність», raskolam.net...
14 http://catholicnews.org.ua/intervyu-z-chikazkim-vladikoyu-pro-tomos-i-ne-tilki-chastina-i...
15 Пор. http://vselenstvo.com/library/krokosh.htm
16 Пор. http://catholicnews.org.ua/tomos-dlya-ukrayini-poglyad-z-boku-ugkc
17 https://www.oikoumene.org/en/resources/documents/other-meetings...
18 http://www.ncregister.com/daily-news/orthodox-church-leaders-duel-over-ukraine-meet-with-pope-francis
19 Пор. https://www.radiosvoboda.org/a/912522.html
20 Пор. пункти 18, 33, 57 – http://ugcc.ua/documents/kontsepts...
21 Митрополит Елпідофор Бурсійський: «Вселенському Патріархатові можна спрямовувати запити щодо надання автокефалії, що можуть походити від антиканонічних, розкольницьких чи канонічних особистостей, або ж від уніатів, так званих «греко-католиків.» - orthodoxie.com...
22 Пор. тут: https://spzh.news/ru/news/59909-mitropolit-mitrofan-cerkovy-otvechajet-na-voprosy-o-zhizni-a-ne-o-politike
23 Пор. https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/novyna/393-pres-konferentsiia-predstoiatelia-tserkvy-v-lutsku/
24 «Ходу до єдності наших святих Церков неможливо зупинити» – agensir.it...
25 Пор. http://www.pravoslavie.ru/118791.html
26 https://www.oikoumene.org/en/resources/documents...
27 http://orthodox.org.ua/article/zvernennya-svyashchennogo-sinodu-ukra...
28 Пор. http://vzcz.church.ua/2016/03/10/komentar-vzcz-upc-z-nagodi-70-littya-lvivskogo-soboru-1946-roku/
29 Текст тут: https://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/62730/
30 http://orthodox.org.ua/article/zvernennya-svyashchennogo-sinodu-ukra...
31 http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/intervyu/profesor-kda-oleks-y-dobosh-deya-un-gruntu-tsya-na-nasill
32 Пор. http://2010.orthodoxy.org.ua/content/vidnosini-z-ugkts-mi-khotili-b-vibudovuvati-simetrichno-arkhiepiskop...
34 http://www.pochaev.org.ua/?pid=1341
35 Пор. http://www.pochaev.org.ua/?pid=1853
36 Див. https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/32360-episkop-upc-obvinil-patriarxa-kirilla...
37 Пор. https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/66754/
38 Пор. https://illyabey.livejournal.com/80469.html, http://www.internetsobor.org/mirovoe...
39 Пор. напр. тут: https://apologet.spb.ru/ru/1119.html
40-42 http://eparhiya.od.ua/sobyitiya/sobyitiya/3085-mitropolit-agafangel-sovershil-bojestvennuyu-liturgiyu-i-chin-torjestva-pravoslaviya-v-spaso-preobrajenskom-odesskom-kafedralnom-sobore
43 Пор. http://lpba.org.ua/ekumenichna-molytva/
44 Пор. https://www.cerkva.info/patriarch/patriarkh-filaret-kyivskyi-patriarkhat-zrostaie-nezvazhaiuchy-na-sprotyv
45-47 http://hram.in.ua/biblioteka/pratsi-patriarkha-filareta/62-book62/346-title181
48 Пор. слова Вселенського патріарха Димитрія І: «Переконані, що Богословський діалог має відштовхуватися від того, що є у нас спільним, а не від того, що ділить нас». - Томос Агапіс: Документи про відносини Римського і Константинопольського Престолів у 1958-1984 рр., Київ 2001, 335.
49 https://kyrios.org.ua/news/intervju/9642-patriarh-filaret-poednati-nas-mozhe-lishe-ljubov-jaka-mae-vlastivist-use-obednuvati.html
50 Пор. Наш принцип — це захист і розбудова Української державності: Святійший Патріарх Філарет в інтерв’ю «Громадському радіо» говорить про актуальні питання церковного життя в Україні, parafia.org.ua/biblioteka/hrystyyanstvo... - «ми разом повинні виконувати свої християнські обов’язки, свою місію, яка покладена на Церкву як таку. І, звичайно, підтримувати нашу державу, наш народ, разом відроджувати духовність у нашій державі. Це ми готові робити не тільки разом з греко-католиками, але й з іншими християнськими Церквами.»
51 https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/novyna/393-pres-konferentsiia-predstoiatelia-tserkvy-v-lutsku/
52 Пор. т. с..
53 Патріарх Філарет: «Церкви посприяли початку світового роззброєння», Олександр Солонець, газета «Слово Просвіти», 29 квітня — 5 травня 2004 року
54 Об украинском православии, о политике, о своем прошлом и настоящем, Портал-СREDO. RU, 16 ноября 2006 года
55 http://lpba.org.ua/chym-vidriznyajetsya-pravoslavna-vira-vid-katolytskoji/
56 Так протоієрей С. Ткачук, http://stkachuk2.livejournal.com/11299.html
57 Пор. пункт 5, https://www.cerkva.info/church/zhurnaly-zasidannia-sviashchennoho-synodu-27-lypnia-2016-r
58 http://orthodoxy.org.ua/data/stosunki-pravoslavnoyi-cerkvi-z-inshim-hristiyanskim-svitom.html
59 http://uaoc.lviv.ua/index.php?id=28&tx_ttnews%5Btt_news%5D=73&cHash=2c08237b268821e3977d1b58b9d62162
60 http://bogoslov.org/ekumenism/#
61 Т. с..
62 http://narodna.pravda.com.ua/discussions/551fc97089084/
63 Пор. http://news.ugcc.ua/news/perspektiva_obiednannya_nezvorotna_%D1%96_ne_diskutuietsya__glava_ugkts_75595.html
64 http://www.portal-credo.ru/site/?act=news&id=123571
65 http://raskolam.net...
66 http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol/rukovodstvo-ugkc-lish-usugublyaet-problemu-raskola

Фото Facebook

Теги: