Чесно кажучи, мене особисто здивувала реакція представників УГКЦ на доповідь предстоятеля УПЦ (МП), митрополита Київського і всієї України Володимира, бо оцінка стану відносин з УГКЦ у цій доповіді була очікуваною і є цілком зрозумілою. Стан цих відносин оцінюється далеко не тільки в негативному світлі: відмічається, що «сегодня, в отличие от рубежа 1980-90-х гг., взаимоотношения между православными и греко-католиками в Украине в целом являются не такими напряженными. Возникают лишь отдельные недоразумения». В принципі закиди предстоятеля УПЦ на адресу УГКЦ зводяться до двох дуже конкретних речей: 1) випадків прозелітизму, 2) визнання дійсності хрещення в УПЦ КП главою УГКЦ. Обидва звинувачення ґрунтуються на конкретних фактах, це не якісь там вигадки чи фантазії. Оскільки я вже висловлювався щодо першої проблеми, то сконцентруюся на розгляді другого звинувачення вбік УГКЦ.

У трикутнику відносин між УГКЦ, УПЦ (МП) і УПЦ КП треба завжди брати до уваги справжнє становище цих трьох найбільших українських Церков у християнській екумені:

а) Тоді як УГКЦ і УПЦ (МП) є визнаними, тобто «канонічними» Церквами, УПЦ КП й досі залишається невизнаною з боку світового Православ’я;

б) УГКЦ і УПЦ (МП) є складовими частинами більших християнських Церков, які перебувають між собою в екуменічному діалозі, тоді як УПЦ КП не бере в ньому участі;

в) Екуменічний діалог накладає на його учасників певні зобов’язання, певну етику поведінки.

г) УПЦ КП поки що не висловила свого офіційного ставлення до екуменічного діалогу між Католицькою і Православною Церквами, бо не має власної концепції екуменічної діяльності, як, наприклад, РПЦ.

Із вищесказаного виходить, що тоді як УПЦ КП не має жодних зобов’язань щодо католицько-православного екуменізму, УГКЦ такі зобов’язання має – вона несе відповідальність за стан католицько-православного діалогу, і керівництво Церкви повинне мати це на увазі при всіх своїх діях, також у відносинах із іншими українськими Церквами – навіть тими, про ставлення котрих до екуменізму нічого невідомо.

Для об’єктивної оцінки того, що сталося, потрібно спочатку «відокремити мух від котлет», тобто подивитися на все не через призму ідеологічно мотивованих геополітичних фобій, що переносяться на бачення церковної ситуації в Україні – яскравим прикладом такого, на мою думку, хибного бачення є стаття о. Ореста-Дмитра Вільчинського «УПЦ МПбойова дивізія московського імперіалізму. Міф чи реальність?». За цією промовистою назвою приховується набір слів на адресу УПЦ, які попахують холодною війною: «український відділок московського православ’я, московсько-візантійське лицемірство, смертельний ворог всього немосковського на теренах України, інструмент чужих імперіалістичних устремлінь, сабоданівська атака» і т. д. і т. п. Отож, у мене в цьому зв’язку постає питання до автора: А де ділася наша християнська любов? А за ним і інше логічне питання: Яка мова може бути про екуменізм в УГКЦ, доки керівництвом нашої Церкви толерується провокативна антиекуменічна публіцистика з яскраво вираженим антиправославним і русофобським спрямуванням?

Отож, треба подивитися на ситуацію, що склалася, через прозору призму екуменізму й теології. На перший погляд, глава УГКЦ не написав у своєму листі-відповіді на запит патріарха Філарета нічого нового. Він висловив відому позицію Католицької Церкви щодо дійсності таїнства хрещення, як вона стоїть, наприклад, у Катехизмі Католицької Церкви. Згідно з цією позицією, дійсність хрещення залежить від дотримання його форми і матерії, а не від того, хто його уділяє. Фактично глава УГКЦ не сказав нічого ні про визнання інших таїнств УПЦ КП, ані про визнання еклезіального статусу цієї спільноти. Проте вже сам факт його відповіді був сприйнятий в УПЦ (МП) як підтримка Київського Патріархату, оскільки УПЦ (МП) дотримується в цьому питанні іншої думки. Отже, стратегічна помилка Блаженнішого Святослава полягала в тому, що він необачно дозволив втягнути себе в суперечку між двома сторонами, одна з яких призначила його третейським суддею, наперед знаючи його відповідь. Він не взяв до уваги того, що друга сторона не авторизувала главу УГКЦ виступати в якості третейського судді, бо також чудово знала наперед, якою буде його відповідь. А тому митрополит Володимир розкритикував не ЗМІСТ відповіді Блаженнішого Святослава, а сам ФАКТ того, що останній, на його думку, втрутився у внутрішньоправославну суперечку, виступивши на боці Київського Патріархату.

В цьому зв’язку напрошується питання – де була Комісія УГКЦ для сприяння єдності між християнами тоді, коли Блаженніший Святослав писав свого листа? Чому люди, відповідальні за здійснення екуменічного покликання УГКЦ, так «підставили» главу УГКЦ? Відповідь очевидна – в УГКЦ за екуменізм відповідають не досить професійні люди, саме тому ця Церква в останній час постійно піддається критиці саме за невиконання своїх екуменічних зобов’язань. Отже, гадаю, потрібні кардинальні персональні зміни в цій ділянці діяльності УГКЦ. Адже екуменізм наразі є чи не єдиним виправданням самого існування УГКЦ, іншими словами – УГКЦ має право на існування лише настільки, наскільки вона є екуменічною Церквою. Ще кілька подібних «проколів» – і УГКЦ може стати екуменічним парією, що приносить для католицько-православного діалогу тільки все нові й нові проблеми, замість того щоб бути його конструктивним чинником.

З іншого боку, відповідь глави УГКЦ засвідчила дуже нерадісний для цієї Церкви факт – тотальну богословську залежність від Латинської Церкви. Це особливо чітко проявилося в заяві о. І. Яціва, що «Наша позиція базується на канонічному праві, згідно з яким, будь-яке хрещення, здійснене в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, є дієвим». Як відомо, зі своїм уставом у чужий монастир лізти строго не рекомендується. Адже це «католицьке» уявлення про хрещення насправді є західним надбанням латинської схоластики. Але чому властиво УГКЦ повинна його додержуватися? На мою думку, воно є дуже сумнівним. Наприклад, стверджується, що для дійсності хрещення не потрібно, щоб хреститель був християнином. Водночас вимагається інтенція – намір чинити те, що хоче чинити Церква, тобто хрестити в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Але якщо подумати глибше, то це ж безглуздя. Бо ж інтенцію Церкви може мати лише той, хто і сам вірує в Пресвяту Трійцю, тобто є християнином.

Для того, щоб зрозуміти різниці між Заходом і Сходом у підході до хрещення, треба брати до уваги відмінні уявлення про первородний гріх. Католицька Церква вслід за св. Августином колись вважала, що всі неохрещені не потраплять до неба (звідси й вчення про limbus puerorum – місце для перебування неохрещених немовлят, скасоване лише кілька років тому), тому що первородний гріх тягне за собою прокляття всіх новонароджених людей, а тому намагалася наділити якомога більше людей правом охрещувати тоді, коли відсутні властиві служителі таїнства – тобто клірики. Натомість Православна Церква додержується не такого радикального вчення про первородний гріх, а тому вона не бачила необхідності приписувати право охрещувати якомога більше людям.

Врешті-решт, йдеться знову-таки про ідентичність УГКЦ – СХІДНА Католицька Церква чи філіал РКЦ візантійського обряду в Україні? І де зрештою були всі богослови УГКЦ – наприклад, з УКУ, тоді, коли Блаженніший Святослав писав свою відповідь патріархові Філаретові? У всякому разі, такі важливі справи потребують всебічних консультацій із богословською елітою УГКЦ, котрих напевно не було.

Як уже було згадано, спроби працівників Патріаршої курії сміливо «прийняти удар на себе» і якось пояснити чи виправдати вчинок Блаженнішого Святослава, радше погіршили справу. Дещо забавним було твердження о. О. Петріва, що УГКЦ не має офіційного спілкування ні з УПЦ КП, ані з УПЦ МП. Бо якщо лист глави УГКЦ з його підписом та ще й з вихідним номером, опублікований на офіційному сайті Київського Патріархату, таким не є, то що тоді взагалі може бути назване «офіційним спілкуванням»? Та й не в цьому проблема – офіційно спілкуватися можна звичайно ж із всіма, навіть із буддистами, але робити це треба так, щоб не ображати при цьому якусь зацікавлену третю сторону. Також пояснення о. О. Петріва, що «всі наші дії скеровані на осягнення єдності всередині Православних Церков в Україні зокрема та Церков Володимирового Хрещення загалом», було дивним – адже єдність точно не наближається погіршенням відносин із однією з цих Церков, та й навряд чи може УГКЦ допомогти православним України в досягненні цієї єдності – треба вважати на те, аби хоча б не зашкодити їм своїми нерозважливими діями.

Періодичні конфлікти між УПЦ (МП) і УГКЦ є далеко не тільки провиною УГКЦ. Попри всю екуменічну риторику, об’єктивно митрополит Володимир не мав морального права звинувачувати УГКЦ, доки сам не приведе свою Церкву на екуменічний курс. Фактично УПЦ (МП), яка офіційно повинна додержуватися всіх документів православно-католицького діалогу, сама не виявляє жодної серйозної екуменічної активності, а інколи навіть толерує відверто антиекуменічні дії в своєму середовищі – чого варта лише ворожа позиція Одеської єпархії щодо побудови греко-католицького храму в приморському місті. Крім того, й досі немає помісного екуменічного діалогу з католиками, який ведуть багато інших Православних Церков. Продовжують розповідати страшилки про «розгром трьох єпархій РПЦ в Галичині», які не мають нічого спільного з реальними подіями в цій частині України після настання релігійної свободи. УПЦ й досі не вибачилася за роль РПЦ у ліквідації УГКЦ в 1946 році. Греко-католики ще не забули образливої пропозиції Священного Синоду Української Православної Церкви МП, «щоб ті вірні УГКЦ, хто ототожнює себе зі східним християнством, повернулись до Православ’я, а ті, для яких є дорогим зв’язок з Римською Церквою, перейшли до неї, зберігаючи свій східний обряд» – тобто самоліквідуватися. Незважаючи на це, УГКЦ не повинна діяти за принципом «сам дурак» і давати непотрібні приводи для звинувачень у свій бік. Ми живемо в одній країні і майбутнє УПЦ МП і УГКЦ є спільним, а тому треба дивитися в нього, а не роз’ятрювати рани минулого.

Наостанок до УПЦ КП. Головною причиною зростаючої ізоляції УПЦ КП є не інтриги Москви чи Ватикану, а, гадаю, хибна політика керівництва цієї Церкви щодо екуменізму. На вселенському екуменічному рівні Київський Патріархат є жирним нулем, незважаючи на значну кількість своїх громад. Цій Церкві потрібна власна екуменічна концепція, в якій відбивалося б ставлення УПЦ КП також до Католицької Церкви і до УГКЦ. Політично мотивована зв’язка з УГКЦ перестає діяти тоді, коли розвінчується міф про антиукраїнськість УПЦ (МП).

Як би хто не ставився до цієї релігійної спільноти, незаперечним є те, що вона представляє значну частину нашого спільного українського суспільства, і це незалежно від того, чи вона має більше вірян, ніж УПЦ (МП). А тому порівнювати цю Церкву з догналітами (так звана УПКГЦ) чи лефевристами – це порівнювати неспівмірні якісно і кількісно речі. Шантажувати УГКЦ відносинами з догналітами, які відлучили від Церкви не тільки папу, а й патріарха Московського, чи з лефевристами, для яких православні є просто «схизматиками» – це просто несерйозно. Як каже індіанське прислів’я, хто лягає спати з собаками, той встає з блохами.

Хочемо ми того чи не хочемо, але всі ми живемо у вік екуменізму, а тому ставлення до нього визначає те, з ким чи з чим ми врешті-решт маємо справу – з Церквою чи з сектою. УГКЦ без сумніву має особливе екуменічне покликання, бо це найбільша Східна Католицька Церква. Вона здатна принести нові імпульси в католицько-православний екуменізм, а може його й суттєво ускладнити. Але УГКЦ – це точно не маріонетка Київського Патріархату, щоб платити за стратегічні помилки цієї Церкви власною екуменічною репутацією. Успішне продовження католицько-православного екуменічного діалогу – в інтересах УСІХ православних і католицьких Церков України, також УГКЦ і УПЦ КП. Побудувати без нього помісну Церкву - це ілюзія, бо це паралельні й взаємопов'язані еклезіологічні процеси. 

Всі три зацікавлені сторони повинні чогось навчитися з цієї історії – УПЦ (МП) повинна перестати шантажувати УГКЦ, остання повинна надалі зберігати строгий нейтралітет у внутрішньоправославному конфлікті, а УПЦ КП надалі повинна думати про можливі наслідки своїх дій для інших Церков і розвивати власну екуменічну ідентичність.

Чи принесло Київському Патріархатові визнання хрещення «уніатами» щось позитивне, я не знаю. Але воно точно не посприяло конструктивному розвиткові відносин між УПЦ (МП) і УГКЦ.

Теги: