Дискусія про прозелітизм УГКЦ на теренах, де вона не є традиційною конфесією, набирає все нових обертів, а тому я вирішив висловити також власні міркування щодо цієї проблеми, тим більше що моє ім’я згадувалося з цього приводу.

Отож, чи існує прозелітизм православних вірян з боку УГКЦ? Хоча диму без вогню й не буває, треба констатувати, що УГКЦ не має якогось офіційно затвердженого плану „Drang nach Osten“. А тому православним критикам УГКЦ потрібно повернутися до тверезої дискусії, замість того щоб перебільшувати цю проблему, навіть якщо вона й дійсно існує. Розвиток УГКЦ в традиційно православних частинах України не загрожує ані тамтешньому домінуванню, ані тим більше існуванню Православ’я. Проблема не в тому, що УГКЦ розширюється. З огляду на те, що Західна Україна є найбільш заселеною і водночас економічно найбільш відсталою частиною нашої держави, що спричиняє постійний міграційний потік звідтіля на Схід, цей розвиток є природним і чимось самозрозумілим. УГКЦ має повне право надавати душпастирську опіку своїм вірянам, де б вони не були, так само як і православні Церкви, а тому вона й надалі розширюватиметься. Якби у нас була протилежна економічна й демографічна ситуація, то все було б навпаки – православних на Західній Україні ставало б все більше, а тому й священиків, храмів тощо. І це також було б нормальною ситуацією. Для цього існують реальні приклади. У західноєвропейських країнах існують великі православні діаспори, котрі тамтешніми католицькими чи протестантськими Церквами ніколи не сприймалися як загроза. Навпаки, православні іммігранти з їхньою народною, живою, несекуляризованою вірою вітаються там як явище, що посилює, так би мовити вливає свіжу кров у захиріле місцеве християнство.

Отже, проблема не в тому, що греко-католиків на Сході стає все більше. На мою думку, основна проблема полягає в тому, що керівництво УГКЦ недостатньою мірою керує цим процесом. Але тим нагальнішою для УГКЦ є потреба в переосмисленні дотеперішнього процесу поширення на нетрадиційних для неї теренах, бо добрі відносини з Православ’ям є conditio sine qua non подальшого існування УГКЦ. Церква, яка постійно приводить до подібних негативних заголовків, не має морального права на існування у наш вік екуменізму, а тому нормалізація відносин із Православною Церквою повинна стати пріоритетом УГКЦ номер один.

1. По-перше, потрібно звільнити діяльність УГКЦ на Сході від ідеологічного відтінку. Традиційні паролі на кшталт «ми не прийшли, ми тільки повернулися» не лише часто не відповідають правдивій історії, а й сприймаються православною стороною як спроба виправдати уніатизм, засуджений у католицько-православному діалозі. А тому УГКЦ потрібно замінити подібні словесні провокації екуменічною риторикою, наголошувати свої православні корені. Але це не означає, що ця риторика має залишитися тільки риторикою. Вона повинна бути виразом нової, екуменічної ідентичності УГКЦ. Прийшов час, нарешті засвоювати документи богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами. Вони містять як екуменічну еклезіологію, в рамках якої Православна Церква розглядається Церквою-сестрою, а не конкурентом, так і конкретні практичні вказівки, як саме можна нормалізувати відносини між обома Церквами – особливо Баламандський документ повинен стати настільною книгою кожного священика УГКЦ, який працює чи хоче працювати на Східній Україні. Взагалі, нагально потрібними є обов’язкові екуменічні курси для тих священиків УГКЦ, які працюють у діаспорах.

2. По-друге, треба визнати, що УГКЦ допустилася важких помилок у дотеперішньому процесі свого поширення на Схід. Найбільшою стратегічною помилкою було перенесення осідку глави УГКЦ в столицю, як воно відбулося. Проблема не в тому, що «батько» Церкви переїхав до традиційно православного міста. Адже греко-католикам потрібно поступово звикати, що центр їхньої Церкви буде не в Римі чи деінде, а саме в Києві. Тому що екуменічний процес обов’язково колись завершиться, а завершитися може він тільки позитивно, тобто возз’єднанням Церков Сходу і Заходу. Отож, символічне перенесення осідку глави УГКЦ до Києва як таке не тільки не шкодить православно-католицьким відносинам, а навпаки – підкреслює той факт, що Православна Церква є матірною Церквою для УГКЦ. Але одна справа – це Київ як офіційний осідок глави УГКЦ, а зовсім інша, коли там знаходяться всі головні структури цієї Церкви. Передусім із практичної точки зору є безглуздим положення, при якому 90% греко-католиків живуть на Західній Україні, а керівні структури Церкви знаходяться десь у східній діаспорі, якою є для УГКЦ Велика Україна. Внаслідок утворення адміністративного центру УГКЦ в Києві там відбулася небувала в історії цього міста концентрація духовенства цієї Церкви, а це, в свою чергу, потягнуло за собою утворення цілої низки парафій. Черговим значним кроком у неправильному напрямку стало недавнє утворення нової семінарії УГКЦ в Києві. Воно є тим більше незрозумілим, як загальновідомим є той факт, що в цій Церкві вже давно не вистачає парафій для випускників семінарій, багато з яких через це не можуть стати священиками. Завдяки наявній у цій сфері корупції, священиками в УГКЦ часто стають ті, хто має гроші, і вони ж отримують потім парафії, а не ті, хто, скажімо, має гарну освіту. Якщо такі люди опиняються на Сході, то вони зацікавлені винятково в тому, щоб «відбити бабки», для чого вони не гребують жодною метою, в тому числі й прозелітизмом. Звичайно, випускники нової семінарії УГКЦ, які є передусім вихідцями зі Східної України, намагатимуться «створити» собі парафії саме там, бо в Галичині вже давно все зайнято, а тому нові конфлікти з Православною Церквою є невідворотними.

3. Третім вагомим кроком до нормалізації стосунків УГКЦ із українським Православ’ям могла б стати остаточна відмова ієрархії УГКЦ від мрії цієї Церкви стати патріархатом. Це не означає, що УГКЦ повинна відмовитися від утвердження своєї помісності, а радше навпаки – відповідні намагання повинні йти в напрямку реальної автокефалії, а не віртуального патріархату. Еклезіологічна проблема Східних Католицьких Церков полягає не в тому, що деякі з них не є патріархатами, а в тому, що всі вони згідно з діючим церковним правом фактично є частинами Римського патріархату, як би вони не називалися. Визнання патріархату УГКЦ є нездійсненною утопією, бо Римський Престол ніколи не піде на те, щоб зіпсувати собі відносини з усім православним світом заради зміни вивіски на дверях бюро Блаженнішого. У цьому зв’язку стратегія розвитку УГКЦ на Східній Україні має вирішальне значення. Треба зробити все можливе й неможливе, щоб ці терени не стали ареною патріархальних ігор, черговим виразом яких стало недавнє утворення трьох митрополій в Галичині. Ці «митрополії», дві третини з яких налічують аж по дві єпархії (разом із самим осідком митрополита) інакше, ніж сміхотворним фарсом, назвати не можна. Якщо так піде і далі, то скоро в нас і на Східній Україні можуть появитися ще кілька псевдомитрополій УГКЦ, поява яких буде обґрунтовуватися намаганнями утвердити патріархат, а це було б надзвичайно контрпродуктивним для православно-католицьких відносин як в українському контексті, так і на вселенському рівні.

Чи УГКЦ була змушена поширювати свої канонічні структури на Східну Україну ? Безперечно, що ні. Для душпастирської опіки кількома сотнями тисяч греко-католиків вистачив би і один екзархат. Також утворення нових екзархатів УГКЦ на Сході мало своїм негативним наслідком утворення все нових парафій, бо ці квазієпархії мають тенденцію поступово перетворюватися на справжні єпархії, до чого веде постійне зростання духовенства тощо. Однак після заснування двох нових єпархій Римо-Католицької Церкви на Східній Україні в 2002 р. виникла інша ситуація. Після падіння комунізму РКЦ на Україні не тільки відновила свої колоніальні канонічні структури часів Речі Посполитої, а й поширила їх на Схід, що вона не в останню чергу завдячує польському Іванові Павлові ІІ. Цей папа був нездатним звільнитися від комплексів польсько-католицького шовінізму, що вбачає у східних сусідах лише поле для подальшої експансії псевдомесіанської «польскості». Це виявилося зокрема в тому, що Кароль Войтила у 2002 р. проголосив покровителем Польщі єзуїта Анджея Боболю, який «прославився» передусім прозелітичною діяльністю серед православного населення України і Білорусії, за що й був покараний на смерть козаками в 1657 р.

УГКЦ не може віддати своїх вірян, котрих на Сході України є значно більше, ніж римо-католиків, під юрисдикцію латинської ієрархії, а тому зменшення її канонічних структур поки що до диспозиції не стоїть. Але УГКЦ може дієво причинитися до зменшення римо-католицького прозелітизму, котрий також є дійсністю. Щоб уникнути подальшої прозелітичної діяльності з боку РКЦ в Україні, ця Церква юрисдикційно повинна стати екзархією УГКЦ для вірних латинського обряду. Логічно було б оптимізувати всі її невиправдано роздуті структури до єдиної патріаршої екзархії в складі УГКЦ на чолі з одним правлячим єпископом як вікарієм глави УГКЦ у справах вірних латинського обряду. Цей єпископ РКЦ має резидувати там, де проживають більшість римо-католиків – наприклад, у Бердичеві. Його завдання не було б важчим, ніж, наприклад, в апостольського екзарха для українських греко-католиків у Німеччині й Скандинавії. А щоб від зменшення кількості єпископів не постраждало сакраментальне життя РКЦ, глава УГКЦ із часом при потребі може надати її священикам привілей уділяти Тайну Миропомазання, котру в латинському обряді традиційно може уділяти тільки єпископ. Крім того, перебування двох єпископів-ординаріїв на одній і тій самій канонічній території і так суперечить принципам євхаристійної еклезіології. Всі римо-католики, що є українцями за національністю – єпископи, священики й вірні (а між останніми таких є велика більшість), повинні повернутися до візантійського обряду й увійти до відповідних єпархій чи екзархатів УГКЦ – ось де реальний потенціал для розширення УГКЦ, котрий не приведе до конфліктів із православними.

Не ідеологія «навернення всього Сходу», а реальне душпастирювання і конкретні спільні соціальні проекти з православними повинні стати квінтесенцією діяльності УГКЦ на Сході України.

Отож, із метою уникнути подальших закидів збоку Православної Церкви в прозелітизмі, УГКЦ пропонується прийняти наступні першочергові заходи:

1. Відмовитися від створення подальших канонічних структур в Україні, бо коренем усіх проблем у відносинах із православними є непотрібне розширення канонічних структур, яке з часом спричиняє конфлікти навколо прозелітизму.

2. Організувати офіційне клопотання до Риму цілої ієрархії УГКЦ з метою приведення канонічних структур РКЦ у відповідність до вимог часу й екуменізму.

3. Запровадити чіткі вимоги для утворення нових парафій УГКЦ – кожна нова парафія має бути достатньо великою, щоб прогодувати свого священика – так у нього не буде спокуси до прозелітизму.

4. Екуменічне ставлення до бажаючих вступити в УГКЦ. При бажанні «навернення» православних до Католицької Церкви у представників останньої в подібних випадках має панувати принципово негативне, скептичне ставлення. Треба обов’язково перевіряти, чи не були вони охрещені в Православній Церкві. Якщо це є так, то потрібно посилати охочих окатоличитися до найближчого православного священика із пропозицією потурбуватися про їхнє воцерковлення у Православну Церкву. В першу чергу треба пояснювати таким людям, що перехід із Православної до Католицької Церкви не є необхідним для спасіння. Якщо ж вони є неохрещеними, то потрібно робити все можливе, щоб вони стали членами Православної Церкви – традиційної Церкви їхніх предків, вказуючи їм на таку можливість як природний шлях до християнства. Приймати в УГКЦ можна тільки тоді, коли охоча стати греко-католиком людина добре усвідомлює собі всі природні альтернативи і всю проблематичність її кроку для самої УГКЦ. Католицький душпастир в епоху екуменізму має бути не «душохватом», а ретельно зважувати всі за і проти – отже, треба переходити від кількості до якості. Слово «місія» у зв’язку з Східною Україною потрібно забути раз і назавжди, адже історично склалося так, що християнство на Україні поширювалося з Сходу на Захід, в не навпаки – Галичина була християнізована після завоювання білих хорватів київським князем Володимиром.

Теги: