Останнім часом особливої актуальності набуло питання про «єпископську преємственність» Вікентія Чекаліна та правочинності його участі у перших хіротоніях Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в березні 1990 року. У засобах масової інформації стали з’являтися твердження, ніби Чекалін був «таємно рукоположений» на єпископа в 1986 р. двома ієрархами РПЦ разом з неканонічним ієрархом «секачівської» напівкатакомбної течії Володимиром Абрамовим. Зокрема, така інформація розміщена на інформаційному інтернет-ресурсі «Відкрита православна енциклопедія “Древо”»1. З посиланням на цей приватний інтернет-ресурс її поширив сайт Cerkvarium.org, редактор якого Дмитро Горєвой в статті від 25 серпня 2019 р. стверджує, що В. Чекалін «рукоположений у єпископа в серпні 1986 р. митрополитом Калінінським і Кашинським РПЦ Олексієм (Конопльовим), єпископом Іоанном (Боднарчуком) і єпископом Катакомбної церкви Володимиром (Абрамовим)». На думку Д. Горєвого, «навіть якщо не вважати Абрамова законним єпископом, то в хіротонії Чекаліна брали участь двоє архієреїв РПЦ, які мали апостольське преємство. Цього достатньо, щоб сам Чекалін теж успадкував це апостольське преємство. Про те, ким став Чекалін пізніше, існує чимало чуток (від протестанта до буддиста), але нас це мало цікавить. Адже в 1990 р., при хіротонії він був саме православним єпископом з апостольським преємством»2 . Ця стаття в перекладі грецькою мовою була опублікована 26 серпня 2019 р. на інформаційному сайті «Світло Фанару» (Φως Φαναριού), який регулярно висвітлює діяльність Вселенської Константинопольської Патріархії3.

Як бачимо, наявність «єпископського сану» у В. Чекаліна в даних публікаціях не тільки не піддається сумніву, але і подається як «доведений факт», у тому числі і на ресурсі, асоційованому з Вселенським Константинопольським Патріархатом. Більше того, у відповідь на критику цих тверджень редакція сайту Cerkvarium і грецьке православне інформагентство «Romfea.gr» у вересні 2019 р. опублікували ще одну статтю, в якій зазначалося наступне: «Подальша доля Чекаліна (і тут ми не збираємося його вибілювати) не має до справи ніякого відношення, оскільки важливий той статус, в якому він здійснював хіротонію і передавав апостольське преємство Василю (Боднарчуку). Те, ким став Чекалін, не впливає на цю хіротонію і не відкликає «заднім числом» благодать Святого Духа» 4. У цій же статті подається посилання і на давні дослідження С. Шумила (тобто автора представленої тут доповіді), що і спонукало дати нижченаведені пояснення.

Якими б благими не здавалися авторам цих і подібних тверджень мотиви виправдання «єпископства» В. Чекаліна, пошук правди в таких питаннях завжди повинен стояти вище будь-яких особистих, корпоративних або політичних інтересів. Апостольська преємственність – одна з фундаментальних основ, на якій ось вже 2000 років грунтується Вселенська Церква Христова. Будь-які маніпуляції з цим неприйнятні і загрожують тяжкими наслідками. Неспроста жорстка регламентація дотримання апостольської преємственності при рукоположенні нових єпископів прописана в першому Апостольському правилі («Єпископа да поставляють два або три єпископа»)5. У всі часи питання збереження апостольської преємственності та законності походження тієї чи іншої церковної ієрархії мало ключове значення.

У додатку до публікації на сайтах Cerkvarium і Φως Φαναρίου були представлені копія ставленецької грамоти про хіротонію першого єпископа УАПЦ Василя Боднарчука від 31 березня 1990 р. та копія свідчення очевидців цієї події, письмово завіреного 2 листопада 1994 р. Як повідомляють автори публікації, саме ці копії документів були представлені Вселенському Константинопольському Патріархату в якості підтвердження законності ієрархії УАПЦ6. Ймовірно, вони і послужили підставою для прийняття Синодом Патріархату в жовтні 2018 р. рішення про визнання і прийняття під свій омофор в «сущому сані» ієрархії УАПЦ7.

Оскільки є всі підстави вважати, що документи, представлені Вселенському Константинопольському Патріархату, насправді не є справжніми, розглянемо тут більш докладно події, пов’язані з відродженням УАПЦ і першими хіротоніями її ієрархів в 1990 році. До недавнього часу не здійснювалися спроби серйозно і детально вивчити біографію і діяльність Вікентія Чекаліна на основі архівних джерел та свідчень очевидців, тому ми спробуємо систематизувати наявні відомості і розібратися, ким же насправді був цей діяч і в якому статусі він здійснював перші хіротонії УАПЦ. У статті вперше використані документи з Архіву Архієрейського Синоду РПЦЗ в Нью-Йорку і Архіву Московської Патріархії, а також свідчення очевидців і публікації в самвидаві та з періодичного друку початку 1990-х років.

Передуючи розгляду біографії Вікентія Чекаліна, необхідно відзначити, що в період правління радянського комуністичного режиму в СРСР після Декларації митрополита Нижньогородського Сергія (Страгородського) про лояльність до радянської влади 1927 р. в Руській Церкві мав місце поділ на легальну церковну структуру Руської Православної Церкви (Московський Патріархат), «зарубіжну» (Руська Православна Церква Закордоном) і ряд нелегальних («катакомбних») течій і гілок. Останні нерідко іменувалися «тихонівцями», «опозицією непоминаючих», «істинно-православною» або «катакомбною церквою». В часи репресій радянського режиму ця внутрішньоцерковна опозиційна течія до початку 1960-х рр. втратила канонічний єпископат дореволюційної приємственності, що створило сприятливий ґрунт для появи в катакомбному середовищі різного роду самозванців і самосвятів, які видавали себе за «катакомбних архієреїв»8. За багатьма подібними випадками стояли органи КДБ, які намагалися таким чином прибрати під свій контроль нелегальне церковне життя в країні. Так в СРСР з’явилися самосвятські напівпідпільні ієрархії «секачівців», «алфеївців» та ін., контрольовані радянськими спецслужбами9. З найбільш відомих таких самозваних «катакомбних єпископів» можна назвати Серафима Поздєєва, Геннадія Секача, Херувима Дегтяря, Алфея Барнаульського, Євгенія Жиганова та інших10. Також сумніви викликає канонічність єпископської приємственності у окремих катакомбних ієрархів, таких як Антоній Голинський-Михайловський, Михаїл Єршов, Феодосій Бахметьєв, Михаїл Костюк і Саватій Грузинов11. З приводу цих та інших катакомбних ієрархів Архієрейський Синод Руської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ) ухвалою від 2/15 травня 1990 р. зазначав, що «з сумом укладає, що не знаходить можливим, зважаючи на відсутність (або не надання ними) належних доказів, визнати дійсність апостольської приємственності і канонічність рукоположень цих підпільних ієрархій»12.

Поява наприкінці 1980-х – початку 1990-х років чергового самозваного «катакомбного єпископа» Вікентія Чекаліна і його діяльність правильніше розглядати саме в контексті поширення самозваних ієрархій в катакомбному середовищі в радянський період, без чого дуже важко зрозуміти мотиви і характер дій як В. Чекаліна, так і подібних йому авантюристів13.

Віктор-Вікентій Чекалін – від радянського соціолога до диякона і самозваного «єпископа»

Згідно автобіографії Вікентія (Чекаліна Віктора Володимировича), направленої ним у липні 1989 р. в Архієрейський Синод РПЦЗ в Нью-Йорку, народився він 19 лютого 1952 р. в місті Тула. У 1969 р. закінчив середню школу, в 1974 р. — Тульський політехнічний інститут. У 1978 р. отримав диплом соціолога, працював у державних установах», з 1980 р. — член «Радянської соціологічної асоціації» (РСА), що об’єднувала радянських соціологів, а також інструкторів з ідеологічної роботи КПРС і ВЛКСМ. Водночас, у автобіографії, поданій ним у 1982 р. до патріаршого Данилівського ставропігійного монастиря у Москві, він повідомляв дещо інші відомості про себе, зокрема, що по закінченні інституту отримав диплом не соціолога, а інженера, і до переходу на церковну службу працював «провідним інженером Головного спеціалізованого конструкторсько-технологічного бюро автоматизованих систем управління» (ГСКТБ АСУ)14.

Був одружений, але незабаром розлучився. З лютого 1981 р. «залишив державну службу і ніс послух читця і співця лівого кліросу Спаського храму м. Тули, потім комірника, економа і діловода Тульського єпархіального управління. У квітні 1982 р. єпископом Тульським і Белівським Германом (Тимофєєвим) був рукоположений у диякона. Служив на парафіях Тульської єпархії» 15.

Спершу диякон В. Чекалін був призначений кліриком Успенського храму м. Алєксін, однак тут він, посилаючись на хворобу горла, постійно пропускав богослужіння без благословення і поважних причин, про що в особовій справі Чекаліна збереглися рапорти настоятеля храму і пояснювальні записки самого Чекаліна. 20 грудня 1982 р. він написав на ім’я правлячого архієрея прошеніє звільнити його від послуху при храмі у м. Алєксін, після чого наказом № 36 від 17 лютого 1983 р. єпископ Тульський Герман звільнив його від згаданого послуху і призначив сторожем Тульського єпархіального управління16. Проте після переведення на посаду сторожа, вже 2 травня 1983 р., він пише, що цілком одужав і просить знову направити його до служіння дияконом в одному з храмів Тульської єпархії. На основі цього прошенія наказом № 150 від 15 червня 1983 р. його було призначено штатним дияконом Богородице-Різдвяного храму м. Бельова17. Проте вже 17 червня 1983 р. єпископ Тульський Герман видає Чекаліну документ наступного змісту:

«Ввиду Вашего несогласия принять назначение служить диаконом в Богородице-Рождественском храме города Белева, поскольку Вы вернули мне мой указ, я не возражаю, если Вы сами найдете себе посильную работу по Вашему усмотрению и Вашим возможностям»18.

І вже наказом єпископа Германа № 254 від 29 серпня 1983 р. Чекалін був «звільнений за штат згідно прошенія»19. Проте вже 31 серпня єпископ Герман отримав листа від Патріарха Московського Пімена № 1274, відповідно до якого він мав видати Чекаліну відпускну грамоту і передати його особову справу «для призначення його в Московській єпархії»20.

Тоді ж з благословення Московського патріарха Пімена В. Чекалін був переведений і зарахований до патріаршого Данилівського ставропігійного монастиря у Москві, переданого в тому році урядом СРСР «для створення в ньому і на прилеглій ділянці Адміністративного центру Московського Патріархату» і резиденції московських патріархів21.

Згідно власних свідчень Чекаліна, при монастирі, що відновлювався, він, будучи целібатним дияконом, ніс послух келаря22. За цей період зберігся лист В. Чекаліна до намісника монастиря архім. Євлогія (Смирнова), в якому він, посилаючись на хворобу горла, пише, що не може служити восени, взимку та весною, і що може служити тільки літом. Тому повідомляє, що «собираюсь подать прошение на Афон: верю, что благодать Святой Горы и ее полезный для меня климат принесут мне духовное и физическое исцеление»23.

Вже в травні 1984 р. Чекалін був відрахований з монастиря і відправлений назад до Тульської єпархії. Як згадував про це намісник Данилового монастиря архієпископ Євлогій (Смирнов): «Мабуть, він все-таки шукав не чернецтва, а хорошої посади і можливості жити в монастирі на широку ногу. Пізніше мені розповідали, що диякон, повернувшись в Тулу, довгий час видавав себе за «данилівця», переслідуючи особисті цілі. Священик, який рекомендував його, згодом вибачався переді мною» 24.

У Даниловому монастирі диякону Віктору Чекаліну було відмовлено в чернечому постризі. З цього моменту і починається історія його самозванства. Як він пізніше стверджував у листі на ім’я Синоду РПЦЗ, у травні-червні 1982 р. у Троїце-Сергієвій Лаврі він був «пострижений у чернецтво з ім’ям Вікентій і рукоположений во ієромонаха архієпископом Сергієм (Голубцовим), який проживав на спокої в Лаврі»25. При цьому, як зафіксовано в протоколі Синоду РПЦЗ від 31 січня 1990 р., «дату і день Віктор Миколайович не пам’ятає»26. Однак, як відомо, 76-річний владика Сергій, колишній архієпископ Казанський і Марійський, який проживав на спокої у Троїце-Сергієвій Лаврі, з весни 1982 р. був тяжко хворий і, будучи прикутий до ліжка, не міг звершувати богослужіння. Духовний син архієпископа Сергія, що близько спілкувався з архієреєм і був у ті роки насельником Тройце-Сергієвої Лаври ігумен Андронік (Трубачов) свідчив, що з кінця 1970х і в 1980-ті рр. архієпископ Сергій зовсім не звершував рукоположення і чернечі постриги27. Помер він 16 червня 1982 р. від важкої хвороби і за кілька днів до смерті ніяк не міг здійснити постриг і рукоположення В. Чекаліна. Більш того, для здійснення постригу в Троїце-Сергієвій Лаврі необхідно було відповідне рішення священноначалія обителі про прийняття його в число братії монастиря, а для рукоположення – ще й письмове благословення Патріарха Пімена, що був священноархімандритом і настоятелем Лаври. Як зафіксовано в протоколі Архієрейського Синоду РПЦЗ, ніяких подібних документів В. Чекалін пред’явити не зміг. Як показав пошук документів, в архіві Троїце-Сергієвої Лаври ніколи не було особистої справи ченця з ім’ям Вікентій (Чекалін), відсутні згадки про нього в документах Духовного Собору Лаври, а також у листуванні Лаври з настоятелем обителі Патріархом Пименом і з канцелярією Московської Патріархії28.

Таким чином, є всі підстави вважати, що колишній диякон Віктор Чекалін ніколи не мав не тільки пресвітерського сану, але навіть чернецтва, а використовуване ним ім’я «Вікентій» скоріше можна вважати якимсь творчим або агентурним псевдонімом, ніж справжнім його чернечим ім’м.

Вельми дивною виглядає і обмовка Чекаліна, що архієпископ Сергій (Голубцов) звершив постриг і рукоположення над ним нібито «таємно», на прохання «катакомбного митрополита» Геннадія Секача (1904-1987)29. Подібне твердження Чекаліна викликало справедливі сумніви в Синоді РПЦЗ, оскільки Геннадій Секач, видаючи себе за «митрополита ІПЦ», безвідмовно здійснював чернечі постриги, ієрейські і архієрейські «рукоположення» над усіма бажаючими, навіть над штатними кліриками Московського Патріархату (Антоній Пілецький, Адріан Лапін, Херувим Дегтяр та ін.). Проживав він на Північному Кавказі в селі разом з рукоположеними ним «митрополитами-келійниками» Феодосієм Гуменніковим і Григорієм, з якими спільно і здійснював таємні «єпископські хіротонії». Маючи власну «ієрархію», лідеру цієї течії не було сенсу звертатися за допомогою в постригах і рукоположенні до архієрея РПЦ, і ніяких інших подібних прецедентів ніколи не було. Тому Секач (насправді заборонений у служінні колишній рядовий священик РПЦ, який самозвано видавав себе за «катакомбного митрополита»), ніяк не міг скласти протекції диякону Чекаліну перед видатним ієрархом РПЦ, який виконував тоді в Троїце-Сергієвій Лаврі загальне керівництво братськими духівниками Лаври.

У цій історії варто звернути увагу на той факт, що датою свого уявного постригу і рукоположення Чекалін назвав червень 1982 р., тобто за кілька днів до смерті ніби-то «рукополагавшого» його архієпископа Сергія (Голубцова), який помер 16 червня 1982 р. Як ми побачимо далі, до такої маніпуляції він неодноразово вдавався і згодом, фальсифікуючи відомості як про свою «архієрейську хіротонію», так і про перші хіротонії УАПЦ, здійснені ним у 1990 р.

Тепер перейдемо до розгляду версії Чекаліна про його вигадану «таємну архієрейську хіротонію» в РПЦ для опіки над «громадами Катакомбної Церкви». У різний час він називав різні імена, дати і версії своєї «хіротонії», які не збігалися одне з одним. Так у проханні на ім’я Синоду РПЦЗ від липня 1989 р. він стверджував, що в його хіротонії брали участь лише два архієреї: «У 1986 році митрополитом Калінінським і Кашинським Олексієм (Конопльовим) і єпископом Катакомбної Церкви Володимиром був хіротонізований во єпископа. Хіротонія була здійснена таємно... Всі рукоположення отримав від ієрархів Московської Патріархії. Про дияконську хіротонію я маю посвідчення, а священицьку і архієрейську нічим підтвердити не можу, крім присяги перед хрестом і Євангелієм»30.

На засіданні Синоду РПЦЗ в Нью-Йорку в січні 1990 р. В. Чекалін підтвердив свої показання, про що є запис у протоколі Синоду № 685: «У червні - дату і день Віктор М. Чекалін не пам’ятає, 1986 року, в м. Твері, в покоях — на квартирі митрополита Олексія (Конопльова), вночі, таємно, без сторонніх свідків, нібито ієромонах Вікентій був возведений в сан архімандрита і тоді ж рукоположений во єпископа єпископом Володимиром (Абрамовим) з Катакомбної Церкви та митрополитом Олексієм (Конопльовим) Московської Патріархії» 31.

Так звучить легенда, яку вперше озвучив В. Чекалін в Нью-Йорку в липні 1989 - січні 1990 рр. Ніякого третього архієрея Чекалін тоді не називав, стверджуючи, що його «єпископську хіротонію» звершили два архієрея. При цьому, як і у випадку з постригом і рукоположенням у священика, обидва названих ієрарха, що ніби «рукополагали» його в 1986 році, на той момент були вже мертві.

Як відомо, митрополит Калінінський і Кашинський Олексій (Конопльов), який ніколи не вирізнявся якимись опозиційними настроями ані по відношенню до керівництва Московської Патріархії, ані до радянської влади, брав участь у Помісному Соборі РПЦ та офіційних закордонних відрядженнях, помер 7 жовтня 1988 р. З цієї причини спростувати заяви В. Чекаліна в 1989-1990 рр. він вже не міг. Але за нього це зробив колишній багаторічний іподиякон і секретар митрополита Олексія – єпископ Тверський і Кашинський Віктор (Олійник). У своєму рапорті 1990 р. він спростував твердження Чекаліна про його хіротонії митрополитом Олексієм: «Як близька людина, що завжди супроводжувала у поїздках митрополита Олексія, вважаю своїм обов’язком засвідчити, що владика митрополит, будучи вірним сином Руської Православної Церкви і суворо дотримувався її канонів, без визначення Святійшого Патріарха і Священного Синоду не звершував єпископську хіротонію. Висунута брехня, що ганьбить митрополита Олексія, мене обурює і ображає»32.

Що ж стосується участі в хіротонії В. Чекаліна «секачівського» неканонічного ієрарха Володимира Абрамова, то і це твердження сумнівне. Володимир (в миру Вадим Абрамов) народився в Москві в 1955 р. В 1983 р. познайомився з «митрополитом» Геннадієм Секачем, який постриг його у віці 28 років у ченці з ім’ям Володимир, рукоположив во «священика» і «єпископа». Близько 1985 р. він змушений був покинути Москву і переїхав на постійне проживання на Північний Кавказ, оселившись неподалік від села, де жив Геннадій Секач і двоє його «келійників-митрополитів» Феодосій Гуменніков і Григорій. Помер 15 січня 1987 р. у віці 32 роки від розриву серця (ходили чутки, що був отруєний) в м. Георгієвськ Ставропольського краю33. Представники «секачівської» напівкатакомбної течії заперечували причетність Володимира Абрамова до хіротонії В. Чекаліна і ніколи не визнавали останнього ієрархом своєї групи34. Згідно з їх свідченнями, Абрамов ніколи не був знайомий з митрополитом Олексієм (Конопльовим) та іншими ієрархами РПЦ. Більш того, Чекалін ніколи не мав під своєю опікою жодної катакомбної громади і, судячи з усього, не служив не тільки як «катакомбний єпископ», але і як «катакомбний священик».

Як видно, до моменту об’явлення В. Чекаліним свого «єпископства» в 1989-1990 рр. жодного з названих ним ієрархів, які нібито брали участь в його «таємній хіротонії», вже не було в живих. Очевидно, це не випадково. Розробляючи операцію по проникненню в РПЦЗ, Чекалін, швидше за все, перед поїздкою в США в 1989 р. спеціально підбирав для своєї легенди (ймовірно, не без участі КДБ) імена недавно померлих архієреїв, які не змогли б підтвердити або спростувати сказане ним. Легенда про участь у хіротонії Чекаліна ще й третього єпископа – Іоанна (Боднарчука) виникне набагато пізніше, вже в другій половині 1990 р., і вона ніяк не в’яжеться з першопочатковою легендою, озвученою ним в Синоді РПЦЗ. Це тим більш дивно, що на момент поїздки Чекаліна в США, в жовтні 1989 р., єпископ Іоанн (Боднарчук) офіційно покинув РПЦ і приєднався до УАПЦ, тому приховувати його участь у «хіротонії» не було ніякого сенсу. Більш того, якби вони на той момент були знайомі, то В. Чекалін перед поїздкою в США спершу заручився б незаперечним письмовим свідченням своєї «хіротонії» від єп. Іоанна. Однак нічого цього зроблено не було, що лише підтверджує факт їх знайомства значно пізніше, в лютому-березні 1990 р.

З березня 1986 року Чекалін працював учителем праці та математики у восьмирічній школі в селі Ягідне Калузької області35. Однак тут, за заявою батьків школярів, у вересні 1986 р. був заарештований за звинуваченням у розбещенні неповнолітніх36. Півроку відсидів у Калузькій в’язниці. В ході слідства був підданий психіатричній експертизі, після чого 26 лютого 1987 р. за вироком Ульянівського народного суду Калузької області визнаний винним і засуджений за ст. 120 КК РРФСР («розпусні дії щодо неповнолітніх») до 3,5 років примусово-виправних робіт в Калузькій області37. У грудні 1987 р. був достроково звільнений і повернувся в Тулу. Факт дострокового звільнення послужив приводом до чуток, що у в’язниці був завербований КДБ. Вийшовши на свободу, Чекалін усиновив свого колишнього учня, для чого одружився на матері хлопчика, яка незабаром після укладення шлюбу померла38.

15 травня 1988 р. Віктор Чекалін був позбавлений дияконського сану за двоєженство. У листі керуючого справами Московської Патріархії митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) на ім’я архієпископа Тульського і Белівского Максима № 903 від 26 травня 1988 р. повідомлялася резолюція Патріарха Московського Пимена з цього приводу:

«Канцелярія Московської Патріархії повідомляє Вашому Високопреосвященству резолюцію Його Святості, накладену на Вашому рапорті № 120 у справі позбавлення дияконського сану Чекаліна Віктора, б. клірика Тульської єпархії:

15. V. 88. Диякон В. Чекалін позбавляється дияконського сану за порушення 26 апостольського правила»39.

Варто звернути увагу, що і кримінальне покарання Чекаліна, і позбавлення його дияконського сану не мали характеру репресій за будь-які «опозиційні переконання» або «інакомислення», яких за ним не спостерігалося. Вони носили суто моральний і кримінальний характер, а про уявне його «таємне єпископство» або його причетність до «катакомбної церкви» тоді мови не велося. Про це він став заявляти вже набагато пізніше, лише після виходу на свободу і позбавлення сану в РПЦ.

У листі на ім’я Першоієрарха і Синоду РПЦЗ за липень 1989 р. Чекалін писав:

«У 1989 році, у січні, у відкритому листі на ім’я Патріарха Пимена заявив про вихід з Московської Патріархії через відсутність общинного устрою, процвітання корупції, хабарництва, лестощів, підлабузництва, відсутності в храмах живого Слова Божого, сумнівів у канонічності РПЦ.

На даний час бачу відродження православ’я на Русі у створенні легальних парафій Руської зарубіжної Церкви, служіння на яких здійснювалося б відкрито, не зважаючи на реакцію і можливу протидію влади. Церква повинна використовувати всі можливості для проповіді Євангелія... Всього цього немає в Московській Патріархії. Катакомбна Церква через знаходження в підпіллі не може ефективно здійснювати проповідь Слова Божого. Необхідне повернення істинного православ’я в Росію з-за кордону. Воно можливе через створення легальних парафій очолюваної Вашим Високопреосвященством Церкви в Росії.

Через відсутність повноцінного служіння Господу і через переслідування влади я вже прийняв рішення про еміграцію, але думка про мільйони дорогих мені православних братів і сестер, які не мають справжньої Церкви, не дає мені спокою. Мабуть, Господь не благословляє мені виїзд за кордон. Я був би щасливий взяти посильну участь у створенні парафій дійсно православної Церкви в Росії. Шанобливо прошу благословення Вашого Високопреосвященства на це.

У канонічності Московської Патріархії я сумніваюся, тому що, можливо, в 1939 році в ній була порушена спадкоємність апостольського рукоположення. І тоді всі хіротонії, звершені ними, неканонічні. Я ж усі хіротонії отримав від Московської Патріархії.

В умовах катакомб канонічність теж викликає сумнів, тому що преємственність апостольського рукоположення в умовах підпілля важко простежується. Все сприймається на духовному рівні, але виникаючі сумніви перешкоджають розвитку Церкви.

Тому я смиренно прошу Ваше Високопреосвященство прийняти мене під Ваш омофор»40.

Звертає на себе увагу той факт, що звернення на ім’я Першоієрарха і Синоду РПЦЗ Чекалін підписав не як «єпископ», «ієромонах» або «диякон», а як «чернець Вікентій» 41 . При цьому в листі він протиставляє себе не тільки Московському патріархату, а й Катакомбній Церкві. Більш того, щодо останньої у нього не менш негативне упередження, ніж щодо РПЦ. Це лише підтверджує той факт, що насправді катакомбниками він прийнятий не був.

Як видно з листа В. Чекаліна, з Московським Патріархатом він порвав лише в січні 1989 р., тобто після позбавлення його дияконського сану. Пізніше, з жовтня 1990 р., він став висувати вже іншу версію, згідно з якою порвав з РПЦ у травні 1984 р. 42 Проте таке його твердження суперечить його ж свідченнями від 1989 року.

У грудні 1989 - січні 1990 р. В. Чекалін зумів якимось чином виїхати з СРСР в США, де з’явився на засідання Архієрейського Синоду РПЦЗ в Нью-Йорку. Тут він виступив перед членами Синоду і відповів на їхні запитання. З цього приводу в протоколі Синоду РПЦЗ від 31 січня 1990 р. зафіксовано:

«Слухали: 1. Лист-прохання, що надійшло на ім’я Голови Архієрейського Синоду, Його Високопреосвященства, Високопреосвященнішого Митрополита Віталія, за підписом «недостойний послушник Вікентій», від 17 липня 1989 року, надіслане поштою з м. Тули, СРСР. У цьому листі прохач – монах Вікентій дає короткі відомості про себе і далі вказує, що він є єпископом Катакомбної Церкви в Росії.

2. Потім заслухали і автобіографію прохача, оскільки він сам особисто прибув до США, в м. Нью-Йорк, і представив письмово повні дані про себе і про свою справу.

3. Деякі з членів Архієрейського Синоду мали бесіду з прохачем – Віктором Миколайовичем Чекаліним, який іменує себе ченцем Вікентієм і єпископом Вікентієм, і в приватному порядку познайомилися з ним і його справою».

«Тому, обговоривши обставини цієї справи, Архієрейський Синод визначає:

1. На підставі наявних даних, представлених прохачем Віктором Миколайовичем Чекаліним, який іменує себе Вікентієм, Архієрейський Синод не вважає можливим визнати за прохачем архієрейський сан або пресвітерський.

2. У зв’язку з вищевикладеним залишити прохання Віктора Миколайовича Чекаліна без наслідків.

Про що і повідомити прохачеві»43.

Під протоколом стоять підписи голови Архієрейського Синоду РПЦЗ митрополита Віталія (Устинова), секретаря Синоду архієпископа Лавра (Шкурли), членів Синоду: архієпископа Антонія (Медведєва), єпископа Лазаря (Журбенко), єпископа Даниїла (Александрова), єпископа Іларіона (Капрала) 44.

Членом Синоду, який проводив індивідуальне дізнання Чекаліна, був єпископ Лазар (Журбенко), таємно рукоположений в РПЦЗ для Катакомбної Церкви в СРСР ще в 1982 р. Він поставив Чекаліну ряд навідних запитань, на які той не зміг достовірно відповісти і почав плутатися, завдяки чому і були розкриті самозванство і авантюра тульського візитера45. Тоді ж на Синоді РПЦЗ було висловлено підозру, що Чекалін є агентом КДБ, підісланим в Синод під виглядом «катакомбного єпископа» з метою проникнути в РПЦЗ і очолити створення в СРСР її легальних церковних структур під контролем радянських органів держбезпеки. Викликав підозру і факт дострокового звільнення Чекаліна з в’язниці в 1987 р. Відмовивши у визнанні, йому було запропоновано на випробувальному терміні пожити при Троїцькому монастирі в Джорданвіллі в якості рядового послушника під наглядом священноначалія обителі, після чого, в разі позитивного проходження випробувального терміну, могло бути розглянуте питання про його прийняття в якості простого ченця або рукоположення в майбутньому у священика. Однак Чекалін відмовився. Зрозумівши, що його план провалився, він спробував вкрасти у вівтарі синодального собору в Нью-Йорку антимінс, архієрейську панагію та літургійні сосуди, після чого був зі скандалом вигнаний46.

Відродження УАПЦ в 1989-1990 р. і єпископ Іоанн (Боднарчук)

Зі скандалом втікши на початку лютого 1990 р. з Синоду РПЦЗ, не визнаний не тільки в достоїнстві «єпископа», але навіть «ієромонаха», В. Чекалін з США повертається назад в СРСР. І за дивним збігом обставин, одразу після повернення, їде не додому в рідну Тулу, але з’являється на Західній Україні, у Львові, де називається «єпископом РПЦЗ» і знайомиться з колишнім єпископом Житомирським і Овруцьким Іоанном (Боднарчуком), який перейшов незадовго до цього з РПЦ до УАПЦ.

Несподіваний перехід єпископа Іоанна (Боднарчука) з РПЦ до УАПЦ і залучення ним для перших хіротоній самозванця В. Чекаліна в самій УАПЦ викликали чимало підозр і питань, аж до версій про причетність до цього КДБ, яке прагнуло взяти під контроль стихійний і неконтрольований процес відродження УАПЦ47.

Щоб краще зрозуміти процеси, що відбувалися тоді в Україні, розглянемо тут коротко перші етапи становлення УАПЦ у 1989-1990 рр. З лютого 1989 р. у різних регіонах України на хвилі зростаючих антикомуністичних і національно-патріотичних настроїв почалося стихійне формування перших громад УАПЦ, що викликало серйозну стурбованість у республіканських органів КДБ. Перший «ініціативний комітет» виник у Києві на чолі зі священиком Богданом Михайлечко з Латвії. Вже 15 лютого від імені Комітету він розіслав звернення до Верховної Ради УРСР і СРСР, до Константинопольського Патріарха Димитрія, УАПЦ в США, а також єпископату і духовенства Українського екзархату РПЦ. Тоді ж у Києві була сформована перша громада УАПЦ48. Одним з перших на заклик Комітету відгукнувся львівський священик-дисидент, настоятель львівського Петропавлівського собору прот. Володимир Ярема. Вже 18 серпня 1989 р. він і другий священик собору Іван Пашуля на зборах парафіяльної ради зачитали заклик Комітету і оголосили про розрив з РПЦ49. До цього випадку у Львові і по всій Західній Україні вже було чимало випадків розриву місцевого духовенства з Московським Патріархатом, проте всі вони переходили в Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), яка вийшла з підпілля. Протоієрей Володимир Ярема, не бажаючи переходити в унію, запропонував для незадоволених Московським Патріархатом православну альтернативу у вигляді національної автокефальної церкви. Незабаром його приклад наслідували ще три священики Львівської єпархії: Ігор Еліяшевський, Мирослав Максимович і Стефан Жигаль50. Пізніше до них приєдналися ще дев’ять священиків.

З серпня 1989 р. Львів став вважатися центром відродження УАПЦ. Було оголошено про тимчасовий перехід під омофор Вселенського Константинопольського Патріархату, а на богослужіннях стали поминати Константинопольського патріарха Димитрія51. Одночасно прот. В. Ярема отримав повідомлення від глави УАПЦ в США митрополита Мстислава (Скрипника) про те, що той приймає львівські та інші парафії в Україні під свою опіку52.

У своїй заяві від вересня 1989 р. Комітет відродження УАПЦ писав: «Головне завдання для нашого Комітету сьогодні – відновлення ієрархії УАПЦ в межах України... Сподіваємося, що скоро у нас буде єпископ і тоді ми зможемо задовольнити священиками всі наші громади»53.

У пошуках канонічного архієрея комітет звертався до Константинопольського і Грузинського патріархів, проте не отримав відповіді. Готовність була висловлена лише з боку УАПЦ в США, проте її ієрархи на чолі з митр. Мстиславом (Скрипником) не мали права в’їзду в СРСР, а виїхати за кордон кандидату для рукоположення в ті роки було вкрай складно. У цій ситуації було вирішено звернутися до архієреїв РПЦ, щоб хтось з них погодився або приєднатися до УАПЦ, або допомогти рукоположити єпископа для УАПЦ. Велися переговори про єпископську хіротонію для УАПЦ навіть з главою УГКЦ, що вийшла з підпілля, митрополитом Володимиром Стернюком54.

Саме в цей період стало відомо, що 13 вересня 1989 р. Синод РПЦ почислив за штат єпископа Житомирського і Овруцького Іоанна (Боднарчука)55. Уродженець Тернопільської області і виходець з греко-католицької сім’ї, яка возз’єдналася з православ’ям, він в юності був пов’язаний з антирадянським підпіллям ОУН - УПА, за що у 1949 р. був засуджений і відбував термін в сталінських таборах і засланні. У 1956 році вступив до Ленінградської духовної семінарії та академії, з 1977 р. – єпископ Житомирський і Овруцький56. Як колишній учасник підпілля ОУН-УПА і в’язень сталінських концтаборів він ідеально підходив на роль лідера УАПЦ.

Менш ніж через місяць після почислення на спокій, 9 жовтня 1989 р. відбулася перша зустріч представників львівської групи з єпископом УАПЦ Іоанном (Боднарчуком), під час якої він дав попередню згоду на перехід в УАПЦ57. Однак у той же день він пише в Синод РПЦ чергове прохання «призначити його на архієрейське служіння», додаючи при цьому медичний висновок про те, що він «цілком працездатний»58. Не дочекавшись позитивної відповіді, після деяких роздумів і нарад, 20 жовтня 1989 р. він дав остаточну згоду «прийняти під свою духовну опіку УАПЦ і очолити її»59. А 22 жовтня вже як ієрарх УАПЦ за літургією у львівському Петропавлівському соборі Іоанн (Боднарчук) здійснив першу дияконську хіротонію для УАПЦ60. Того ж дня він оприлюднив звернення, під яким підписався як «єпископ Іоанн, першоієрарх Української Автокефальної Православної Церкви» 61.

Факт одноосібного проголошення себе «першоієрархом УАПЦ», схоже, одразу ж викликав розбіжності між єп. Іоанном і львівським духовенством УАПЦ, оскільки вже 31 жовтня Церковна Рада УАПЦ на чолі з прот. В. Яремою заявила, що дозволяє приймати в УАПЦ з РПЦ лише священиків, які «беззастережно визнають своїм предстоятелем митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Мстислава»62. У цій же постанові Ради УАПЦ вказувалося, що стало відомо про плани керівництва Комуністичної партії України (КПУ) створити на противагу УГКЦ фіктивну УАПЦ — «покірну владі», «облудно назвавши її автокефальною і навіть передати їй Свято-Юрський собор у Львові». Члени Ради УАПЦ такі плани оголосили «спробами партбюрократії перешкодити справі легалізації Української греко-католицької церкви за допомогою масового переведення церков Галичини у фіктивну, а не справжню православну автокефалію» 63 .

Пізніше, в 1991 р., звинувачення на адресу єп. Іоанна (Боднарчука) у співпраці з радянськими органами держбезпеки в якості ієрарха УАПЦ прозвучать вже публічно з вуст як прот. В. Яреми, так і глави УАПЦ митр. Мстислава (Скрипника), а сам Іоанн (Боднарчук) буде відсторонений від керівництва УАПЦ і пізніше, в квітні 1992 р., повністю виключений зі складу єпископату УАПЦ64. Більш того, після провалу «серпневого путчу» ГКЧП в 1991 р. в архіві Львівського обкому КПУ будуть виявлені документи, згідно з якими Іван (Боднарчук) чимало своїх дій як глава УАПЦ погоджував з керівництвом обкому КПУ і облуправління КДБ. Голова Львівського братства Андрія Первозванного УАПЦ Богдан Рожак та прот. В. Ярема намагалися тоді передати ці документи широкому розголосу, проте обидва були «відлучені» Іоанном (Боднарчуком) від УАПЦ65.

Всі ці факти розкрилися значно пізніше. А на той момент львівське духовенство УАПЦ раділо появі у них власного єпископа. Незважаючи на початкові спроби Іоанна (Боднарчука) одноосібно оголосити себе «першоієрархом УАПЦ», прот. В. Яремі вдалося зірвати ці плани і домогтися від ново приєднаного єпископа визнання верховенства над собою глави УАПЦ в США митрополита Мстислава (Скрипника). Натомість останній наприкінці жовтня 1989 р. своїм указом заочно підвищив Іоанна (Боднарчука) в сан «архієпископа Львівського і Галицького»66.

1 листопада 1989 р. Іоанн (Боднарчук) телеграмою на ім’я Патріарха Пимена і Синоду РПЦ оголосив про свій вихід зі складу РПЦ. Після цього його кілька разів запрошували на Синод для розгляду його справи, але він так і не з’явився. Визначенням Священного Синоду РПЦ від 13 листопада 1989 р. Іоанн (Боднарчук) був позбавлений архієрейського сану і чернецтва67.

Перші хіротонії УАПЦ та участь у них В. Чекаліна

До початку 1990 р. УАПЦ вже налічувала близько 200 парафій і громад, переважно в Західній Україні68. Гостро стояло питання про рукоположення нових єпископів для стрімко зростаючої церковної організації. Однак для таких рукоположень не вистачало другого архієрея, а приїхати в СРСР з-за кордону ієрархи УАПЦ діаспори на той момент ще не могли. Тут то, при дивному збігу обставин, і запропонував свої послуги В. Чекалін, який щойно повернувся з США і представився «єпископом РПЦЗ».

Ось як про ті події свідчив один з основоположників УАПЦ прот. Володимир Ярема (згодом патріарх УАПЦ Димитрій, †2000), настоятель Петропавлівської церкви м. Львова:

«Тепер одного єпископа (тобто Іоанна Боднарчука, – С. Ш.) було вже мало і довелося думати про встановлення ієрархії для інших єпархій. З допомогою єпископа Руської Зарубіжної Церкви Вікентія відбулися хіротонії єпископів, тепер вже архієпископів, Василя (рідного брата Боднарчука, – С. Ш.) Тернопільського та Бучацького та Андрія (Абрамчука, – С. Ш.) Івано-Франківського та Коломийського. Незабаром вже своїми архієреями були хіротонізовані Данило (Ковальчук, – С. Ш.) Чернівецький і Хотинський, Володимир (Романюк, надалі патріарх УПЦ-КП, †1995. — С. Ш.) Ужгородський та Хустський, Роман (Блащук, – С. Ш.) Чернігівський і Сумський і Антоній (Масендич, – С. Ш.) Рівненський і Житомирський» 69.

Перша «єпископська хіротонія» УАПЦ була здійснена 31 березня 1990 р. в селі Михайлевичі Дрогобицького району Львівської області. Тут на «єпископа Тернопільського і Бучацького» був поставлений рідний брат Іоанна (Боднарчука) – настоятель церкви с. Михайлевичі священик Іоанн Боднарчук, який прийняв за день до того чернечий постриг з ім’ям Василь. Причому відбувалася ця хіротонія без соборного обговорення і обрання кандидата, спішно, потайки і в обхід Церковної Ради УАПЦ. Не був повідомлений навіть глава УАПЦ в США митр. Мстислав (Скрипник). Так само спішно і потайки 7 квітня 1990 року в с. Підгайчики Коломийського району Івано-Франківської області був рукоположений во «єпископа Івано-Франківського і Коломийського» ще один ієрарх УАПЦ – Андрій Абрамчук. У його хіротонії брали участь Іоанн (Боднарчук), самозванець В. Чекалін і раніше рукоположений ними «єпископ Тернопільський» Василь (Боднарчук). Подальші хіротонії ієрархії УАПЦ вже відбувалися цими трьома «єпископами» самостійно, без участі В. Чекаліна.

На Першому Всеукраїнському соборі УАПЦ, проведеному 5-6 червня 1990 р. з дозволу органів республіканської влади в Центральному будинку кіно в Києві, Іоанн Боднарчук вперше публічно розголосив факт участі в перших хіротоніях УАПЦ Вікентія Чекаліна, якого називав не інакше як «єпископом Руської Зарубіжної Церкви»70. При цьому про участь у цих хіротоніях будь-якого третього єпископа мови не було. Боднарчук був настільки впевнений у канонічній бездоганності «єпископа РПЦЗ», що на той момент не піддавав сумніву дійсність звершених спільно з ним хіротоній.

Згодом, в покаянному листі на ім’я Патріарха Московського Олексія II і Синоду РПЦ від 15 січня 1993 р., колишній єп. Іоанн (Боднарчук) свідчив про цю хіротонію: «у першій хіротонії Василя Тернопільського брали участь: я, колишній єпископ Житомирський Іоанн, і, як він представився, єпископ Яснополянський Вікентій. Хіротонія відбувалася в храмі свв. безсріб. Косьми і Даміана в селі Михайлевичі, Дрогобицького благочиння, Львівської єпархії»71.

Спочатку В. Чекаліна в УАПЦ всерйоз сприймали як «єпископа РПЦЗ». Офіційний орган УПЦ в Канаді на своїх сторінках називав його «святителем єпископів УАПЦ» 72. Іоанн Боднарчук навіть пропонував В. Чекаліну очолити російськомовну єпархію УАПЦ в Одесі. Однак незабаром після червневого Собору УАПЦ, коли інформація про участь Чекаліна в хіротоніях під виглядом «єпископа РПЦЗ» стала надбанням громадськості, від представників РПЦЗ стали надходити свідчення, що ця людина є самозванцем73. Як підтвердив пізніше Боднарчук, причиною скандалу, серед іншого, стали звернення «парафії Катакомбної Церкви» в Чернігові, яка перебувала під омофором Синоду РПЦЗ, де знали Чекаліна як самозванця74.

В кінці літа 1990 р. Архієрейський Синод РПЦЗ оприлюднив офіційну заяву, в якій говорилося: «Архієрейський Синод РПЦЗ сповіщає кліриків і мирян усіх православних парафій, що Вікентій Чекалін, який видає себе за єпископа Катакомбної Церкви, визнаного Руською Зарубіжною Церквою, в дійсності таким не є, і всі таїнства, які він звершує, не можуть бути визнаними благодатними... Архієрейський Синод РПЦЗ застерігає від ще більших канонічних помилок через те, що в звершенні архієрейських хіротоній могла брати участь людина, що не має благодаті апостольської преємственності» 75.

Заява Синоду РПЦЗ мала ефект «бомби, що розірвалася». Свідчення про самозванство «святителя єпископів УАПЦ» викликали серйозні збентеження всередині самої УАПЦ. Багато священиків РПЦ, які подумували про перехід до УАПЦ, утрималися від такого кроку. А ті, що вже перейшли, стали задавати питання і ставити під сумнів канонічність власного єпископату. Від Константинопольського Патріархату та інших Помісних Церков відтепер неможливо було очікувати визнання новоствореної церковної структури. Жорстко став вимагати звіту і пояснень і глава УАПЦ митр. Мстислав (Скрипник), проголошений на червневому Соборі УАПЦ «Патріархом Київським і всієї України».

Опинившись в незручному положенні, Іоанн Боднарчук на одній з прес-конференцій у Києві, замість покаяння і канонічного виправлення ситуації, вдався до явної фальсифікації, заявивши, ніби саме він спільно з вже покійними митрополитом Калінінським і Кашинським Олексієм (Конопльовим) і покійним секачівським «єпископом» Володимиром Абрамовим у 1986 р. «таємно висвятив» В. Чекаліна на «єпископа Тульського і Яснополянського» 76. Ця заява суперечила більш раннім свідченням самого В. Чекаліна Синоду РПЦЗ в липні 1989 – січні 1990 р., де він заявляв, що його висвятили на «єпископа» тільки два ієрархи – митрополит Олексій (Конопльов) і Володимир Абрамов77. Більш того, якщо на Синоді РПЦЗ Чекалін заявляв, що в сан «архімандрита» його звів у себе вдома митрополит Олексій (Конопльов), то тепер він став заявляти, ніби це зробив єпископ Житомирський Іоанн (Боднарчук), і навіть з’явилася точна дата – «28 червня 1986 року»78. Хоча на Синоді РПЦЗ він відмовлявся назвати будь-яку дату.

Згодом, у своїх свідченнях членам Синоду РПЦ у вересні 1992 – січні 1993 рр. Іоанн Боднарчук, подавши покаянне прохання про повернення до РПЦ, надав вичерпні свідчення, як відбувалася перша хіротонія УАПЦ 31 березня 1990 р. над його рідним братом Василем Боднарчуком79. При цьому Іоанн Боднарчук підтвердив, що в цій хіротонії брали участь лише дві людини: він і В. Чекалін, і ніякого третього єпископа з ними не було. Тоді ж він підтвердив, що до кінця лютого – початку березня 1990 р. не був знайомий з В. Чекаліним і ніколи раніше не здійснював разом з покійним митрополитом Олексієм (Конопльовим) «єпископської хіротонії» над ним.

В одному з перших покаянних листів на ім’я Патріарха Московського Олексія II від квітня 1992 р. Іоанн Боднарчук, підписавшись «колишнім єпископом», плутано просив:

«Я прошу Вас, Ваше Святійшество, вирішити на першому Св. Синоді моє прохання про зняття з мене заборони і відновити мене в колишньому достоїнстві. Мені зараз дуже важко. Щодо неканонічності ієрархії УАПЦеркви я підготую і все скажу в інтерв’ю кореспонденту будь-якої газети в будь-який час, коли Ви мене запросите з цього приводу до Москви. Але я просив би, щоб це не було раніше як місяць-півтора після того, як моє прохання буде Вами, Ваше Святійшество, розглянуто на Св. Синоді, а моя справа передана буде Вами главі Української Православної Церкви»80.

Збереглася чорнова копія розшифровки згаданого вище опитування-інтерв’ю Іоанна Боднарчука для членів Синоду РПЦ від вересня 1992 р., де він свідчив, що Мстислав Скрипник вимагав від нього пояснень щодо участі В. Чекаліна в хіротоніях УАПЦ, так як від представників РПЦЗ отримав інформацію про його самозванство. Оскільки Чекалін наполягав на законності свого «єпископського достоїнства», то Іоанн Боднарчук ніби вчинив над ним додаткову хіротесію і на підставі цього пізніше став заявляти, що брав участь в його «хіротонії»81. Наскільки таке пояснення відповідає дійсності, перевірити не є можливим. Не виключено, що це теж фальсифікація і вигадка.

Досі залишається загадкою, хто саме звів Боднарчука та Віктора-Вікентія Чекаліна. І чому останній відразу після повернення з США не поїхав до себе додому в Тулу, але опинився у Львові, де став самозванно представлятися «єпископом РПЦЗ»? Пізніше Боднарчук свідчив перед членами Синоду РПЦ, що вперше познайомився з Чекаліним в кінці лютого – початку березня 1990 р. у Львові, повіривши, що той є законним «єпископом РПЦЗ». При цьому він повідомляв, що Чекаліна як «єпископа РПЦЗ» представив йому один із знайомих працівників обкому Компартії82.

Імені цього таємничого «знайомого працівника обкому» Боднарчук не назвав. Однак якщо це свідчення достовірне, воно частково підтверджує підозри, які існували до цього, що залучення Чекаліна до перших хіротоній і створення ієрархії УАПЦ було спланованою акцією КДБ, яке прагнуло прибрати під свій контроль стихійний і неконтрольований процес відродження УАПЦ.

Як зазначає один з ієрархів УАПЦ Ігор (Ісіченко): «Жодна єпископська хіротонія в СРСР не проводилася без санкції КДБ... І було б наївним припустити, що відродження УАПЦ залишиться без уваги цих структур. Невідомо, чи дізнаємося ми коли-небудь, як так сталося, що саме на час відродження УАПЦ був позбавлений єпархії в РПЦ архієрей-галичанин? Як вийшли на контакт з ним члени Ініціативної групи зі Львова? Як раптом не знайомий особисто з митрополитом Мстиславом єпископ присвоїв собі титул «першоієрарха УАПЦ в Україні» та незалежно від предстоятеля УАПЦ сформував єпископат УАПЦ на власний розсуд, організовуючи хіротонії таким підступним способом, щоб залишити за собою можливості для шантажу рукоположених ним архієреїв?... Діяла служба, яка не любить залишати слідів»83.

Легенда про участь у хіротоніях УАПЦ єпископа Варлаама (Ільющенка)

Початково у всіх свідченнях про першу хіротонію для УАПЦ Василя Боднарчука во «єпископа Тернопільського» Іоанн Боднарчук, протоієрей В. Ярема та інші заявляли, що в ній брали участь лише два архієреї: Іоанн і «єпископ РПЦЗ» Вікентій Чекалін84. Така позиція була публічно засвідчена Іоанном Боднарчуком на Першому Всеукраїнському Соборі УАПЦ (Київ, 5-6 червня 1990 р.), а пізніше і в листі на ім’я Патріарха Московського Олексія II і Синоду РПЦ від 15 січня 1993 р. 85 Аналогічно і В. Чекалін до літа 1990 р. свідчив, що першу хіротонію УАПЦ в березні 1990 р. він звершив разом з Іоанном Боднарчуком, ні слова не згадуючи про будь-якого третього «єпископа» 86.

Після того як влітку 1990 р. вибухнув скандал навколо самозванства В. Чекаліна, на одній з прес-конференцій у Києві Іоанн Боднарчук несподівано заявив, ніби в «хіротонії» Василя Боднарчука 31 березня 1990 р., крім його самого і Чекаліна, таємно брав участь ще й якийсь «патріархійний єпископ N», який побажав залишитися невідомим. Було заявлено, що присутні на хіротонії учасники і свідки дали присягу до смерті не розкривати цю таємницю»87. Ця легенда в такому вигляді подавалася і в жовтні наступного 1991 р., коли в УАПЦ продовжували посилатися на «клятву до смерті» про заборону розголошувати ім’я третього «єпископа N» 88.

Не довіряючи більше в суперечливі заяви Іоанна Боднарчука, патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник) в листопаді 1990 р. фактично відсторонив його від справ. Тоді ж вперше з боку протоієрея В. Яреми, ряду інших львівських священиків і Львівського братства УАПЦ прозвучали звинувачення на адресу Іоанна Боднарчука у співпраці з КДБ і в підривних діях з розкладання УАПЦ зсередини. На початку 1991 р. Мстислав заборонив ієрархам УАПЦ звершувати нові єпископські хіротонії та направив до України з США архієпископа Антонія (Щербу) для рукоположення нових єпископів УАПЦ, в яких Мстислав не хотів, щоб брали участь ієрархи «чекалінської преємственності». Як пише канадський священик Тимофій Міненко: «Патр. Мстислав вважав, що перші єпископи УАПЦ не були канонічно рукоположені, бо ще тоді не знав, що таємничим третім єпископом, який брав участь у хіротоніях перших єпископів УАПЦ, був єпископ Київського Екзархату, близький до митр. Філарета» 89.

Ім’я цього таємничого «єпископа N» Іоанн Боднарчук відмовлявся публічно називати аж до свого відсторонення від керівництва УАПЦ. Лише після цього він у приватних розмовах став стверджувати, ніби третім архієреєм, який брав участь 31 березня 1990 р. у хіротонії його брата Василя Боднарчука, був колишній керуючий справами Українського Екзархату РПЦ та член Священного Синоду РПЦ, а на той момент архієпископ Сімферопольський і Кримський Варлаам (Ільющенко), який помер 17 вересня 1990 р. Пізніше Іоанн Боднарчук представив «ставленнецьку грамоту» Василя Боднарчука, на якій першим стояв підпис «Вікентія, єпископа Яснополянського Російської Свободної Православної Церкви», другий – якогось «смиренного Варлаама» і третій «Іоанна, архієпископа Львівського і Галицько-Волинського»90. При цьому, якщо імена і титули Чекаліна і Боднарчука були від початку повністю вдруковані в документі, то замість імені «Варлаам» стояло три крапки, куди і було вписано від руки одне лише це ім’я, без титулу і кафедри. Цей факт підтверджує, що при складанні документа на момент хіротонії Василя Боднарчука ім’я третього учасника ще не було відомо, чому для нього і був залишений пропуск з трикрапкою, а саме ім’я було вписане вже набагато пізніше, заднім числом, швидше за все після того, як архієпископ Варлаам (Ільющенко) помер у вересні 1990 р.

Як бачимо, в чекалінських авантюрах це вже четвертий ієрарх, ім’я якого після його смерті використовували для виправдання неканонічних хіротоній або самозванства (першими, як було показано вище, були покійні архієпископ Сергій (Голубцов), митрополит Олексій (Конопльов) і секачівський «єпископ» Володимир Абрамов). У всіх чотирьох випадках простежується один і той же почерк. А імена єпископів, схоже, навмисне підбиралися за фактом їх смерті, щоб потім вони нічого не могли спростувати.

Пізніше, у вересні 1992 р., перед членами Синоду РПЦ Іоанн Боднарчук зізнався в тому, що ім’я архієпископа Варлаама (Ільющенко) було дописано в ставленецькій грамоті заднім числом і підтвердив, що в хіротонії Василя Боднарчука брали участь лише дві людини: він і Чекалін91. Наявність у грамоті пропуску з трикрапкою для імені третього «єпископа» він пояснив тим, що до хіротонії він вів переговори з декількома архієреями РПЦ на предмет можливості їх участі в рукоположенні свого брата Василя. Не знаючи, хто з них зможе приїхати, він залишив у грамоті порожнє місце, де повинен був підписатися третій архієрей. Але оскільки в село Михайлевичі ніхто так і не приїхав, то хіротонію довелося здійснювати удвох з Чекаліним. Більш того, за словами Іоанна, ім’я архієпископа Варлаама (Іллющенко) було внесено в грамоту в порожній рядок вже після того, як стало відомо про його смерть восени 1990 р., будучи скопійованим з наявних у Іоанна святкових вітальних послань Варлаама попередніх років92. Почеркознавча експертиза підписів «Варлаама» і «Іоанна» на цьому документі показала, що обидві підписи зроблені однією рукою.

Варто звернути увагу на те, що в ставленецькій грамоті Василя Боднарчука від 31 березня 1990 р. ім’я Чекаліна вписано першим, і лише потім йде ім’я Іоанна Боднарчука. Цей факт свідчить про те, що «хіротонію», швидше за все, очолював і здійснював саме Чекалін, а Боднарчук лише йому співслужив. Вірогідно, Боднарчук, вже позбавлений на той момент сану в РПЦ, хотів перестрахуватися і зняти можливі звинувачення у хіротонії після позбавлення сану, чому і запропонував очолити хіротонію «єпископу РПЦЗ», в канонічність якого тоді ще вірили.

Свої свідчення Боднарчук неодноразово міняв, тому визначити з точністю, коли він був щирий і правдивий, дуже складно. 11 червня 1993 р. Синод РПЦ постановив, що відновлення Іоанна Боднарчука в архієрейському сані можливе лише за рішенням церковного суду вищої інстанції, яким для єпископату є Помісний Собор. По суті, отримавши відмову в прийнятті в сущому сані і не бажаючи чекати Помісного Собору, Боднарчук у червні 1993 р. перейшов до УПЦ-КП, де різко змінив свої попередні свідчення. За тиждень до смерті, 2 листопада 1994 р., він вперше підписав письмове свідчення про те, що в «єпископській хіротонії» Василя Боднарчука нібито брав участь «владика Волинський і Рівненський Варлаам» 93. При цьому в свідченні не були вказані ні місце, ні дата названої хіротонії, а також помилково було вказано титул архієпископа Варлаама як «Волинський і Рівненський», тоді як Варлаам (Ільющенко) насправді з лютого 1990 р. носив титул архієпископа Сімферопольського і Кримського.

У документі, підписаному «митрополитом» Іваном Боднарчуком, «архієпископом» Василем Боднарчуком і священиками Ігорем Сас-Жураковским і Мироном Сас-Жураковским, відзначається, що вони дали клятву тримати ім’я «архієпископа Варлаама» в таємниці до його смерті і що хіротонія Василя була знята на відео водієм архієпископа Варлаама, який забрав її з собою, не залишивши копії. Згодом в якості доказу в УАПЦ намагалися пред’являти уривки з якогось неякісного відео, де крім Іоанна Боднарчука неможливо було нікого впізнати, проте, як виявилося, навіть це відео було з іншої хіротонії, звершеної набагато пізніше і не над Василем.

Продовження див. тут

Фото stkachuk.livejournal.com

Теги: