Віднедавна в недільному богослужінні, що передається по радіо з Апостольської Столиці – Риму, почали вживати слово «православний». З чим це пов’язане – православний теолог Юрій Чорноморець намагався з’ясувати з доктором богослов’я, греко-католиком Миколою Крокошем. 

– По-перше, слово «православний» не є жодним нововведенням, – зауважив на початку бесіди Микола Крокош. – Усі офіційні служебники, які видаються в нашій Українській Греко-Католицькій Церкві, містять цей древній богослужбовий термін. Отже, йдеться зовсім не про якусь зміну, а лише про відновлення чи радше озвучення правильного тексту Божественної літургії. Це ще одне свідчення того, що в нашій Церкві відбувається природній процес відновлення рідної, візантійської літургійної ідентичності. В більшості єпархій УГКЦ і практично в усій діаспорі ніколи й не припиняли вживати слово «православний». В усіх сучасних офіційних служебниках слов’янських Церков, незалежно від того чи вони є православними чи ні, також стоїть слово «православний». Це стосується і богослужбових книг УГКЦ, в тому числі й виданих у Римі. Неможливо повернути колесо розвитку слов’янських мов назад.

– Чому ж тоді в греко-католицькому середовищі досі не вживали цього слова?

– Лише на території колишньої Станиславівської єпархії, тобто в теперішніх Івано-Франківській, Коломийсько-Чернівецькій і Бучацькій єпархіях, де латинізація була особливо інтенсивною, це слово було втрачене. Після виходу УГКЦ з підпілля наша Церква перебувала в конфлікті з православними громадами, тому було вирішено відкласти відродження нашої літургії на пізніший час. Як ми бачимо, тепер він настає – термін «православний» у літургії вже вживають у більшості громад Коломийсько-Чернівецької єпархії, його знову починають вживати в Івано-Франківській єпархії, а тепер дійшла черга і до нашої Бучацької єпархії, де цей термін уже вживають у Чортківській катедрі.

– Між іншим, існує думка, що правильніше було б перекладати грецьке „orthodoxos“ словом «правовірний», а не «православний».

– Дійсно, доволі часто можна зустріти думку, що термін «Православ’я» є неправильним перекладом гр. orthodoxia, що насправді дослівно нібито означає «праводумство» чи «правовір’я», бо ж гр. doxa начебто означає тут «думка» чи «віровчення». Помилковість цього твердження полягає в тому, що воно сприймає грецькі богословські поняття через призму грецької язичницької філософії, а не через призму грецьких отців Церкви і сучасних грецьких богословів. Якби «Православ’я» і справді було неправильним перекладом, тоді позиція грецьких православних богословів була б однозначно негативною. Проте, наприклад, відомий професор богослов’я грецького походження Анастасіос Калліс (Німеччина) підтверджує правильність цього перекладу наступною цитатою: «Православ’я» походить не від dokeo (вважати, думати), а від  doxazo (славити, хвалити, віддавати шану) – (див. Kallis, Anastasios, Brennender, nicht verbrennender Dornbusch, 15-16).

– У чому ж, на Вашу думку, полягає богословський зміст терміну «православний»?

– Згідно з древнім висловом „Lex orandi lex credendi” (правило молитви – це правило віри), літургія Церкви є виразом віри Церкви. Літургія Церкви є невіддільною від віри Церкви, тому правильно вірити означає правильно славити Бога і навпаки – правильно славити Бога є виразом правовір’я. Лише правовірний може бути православним – і навпаки. Отже, doxa – це не лише «думка», а в нашому контексті також передусім літургійний термін – «слава» і як такий він використовується у літургійній прославі Пресвятої Трійці.

Взагалі, християнський термін „orthodoxos“ – «православний», був відомим ще в епоху боротьби проти великих єресей. Він використовувався як прихильниками правдивої віри, так і різними єретиками, щоб висловити переконання в тому, що власна догматична позиція є істинною. Наприклад, знаменитий історик Церкви Евсевій Кесарійський, який хоч і підписав рішення Нікейського собору 325 р., але у подальшому перебізі подій фактично й надалі залишився аріанином, пише у своєму посланні до власної єпархії, що віра його самого та його прихильників є «цілком православною». Звертаю увагу, що оскільки догматичні визначення ставали частиною Літургії, то відмова від їхнього використання в Літургії одночасно означала і відмінність у віровченні. Тут доречно буде зауважити, що на відміну від римської меси, візантійська літургія є надзвичайно насичена догматичними текстами. Перше вживання слова «православний» у властивому йому сьогодні літургійно-догматичному значенні на вселенському рівні задокументоване на 2-му Вселенському Константинопольському соборі 381 р. у каноні 7, який говорить про прийняття єретиків до Церкви – «Тих, які приєднуються до Православ’я і частки тих, що спасаються (Tous prostithemenous te orthodoxia kai te meridi ton sozomenon)». Отже, цей вираз вживався вже раніше, тобто підчас боротьби проти аріанської єресі, котра тривала на протязі більшої частини 4-го століття. Вирішальною з точки зору догматики подією в цьому першому випробуванні Церкви після того, як християнство перестало переслідуватися Римською імперією, став Нікейський собор, скликаний імператором Константином 325 р. Після цього Першого Вселенського собору аріани поборювали вислів «єдиносущний» (гр. homoousios) Нікейського символу віри, бо вірували у те, що Христос не може бути рівним Богові. Вони не були православними, бо не хотіли прославляти Бога Нікейським визнанням віри та не були правовірними, бо не вірили, що Христос є істинним Богом.

– Чому ж тоді отці-василіяни проти вживання слова «православний»?

– Це не відповідає дійсності. Наприклад, у монастирі оо. Василіян у Києві цей термін спокійно вживається. Також ті єпископи, які походять із цього чину, на богослужіннях із іншими єпископами УГКЦ не вагаються вживати слово «православний». Більше того, василіянське видавництво «Місіонар» навіть уже видає молитовники, де чорним на білому стоїть слово «православний». Отже, василіяни не є принципово проти, бо добре розуміють незворотність процесу відновлення нашої літургійної спадщини. Вони є найстаршим і найбільшим чином нашої Церкви, а тому слушно вважають, що будь-яка реформа має бути добре підготована, щоб не привести до небажаних для нашої Церкви наслідків, особливо якщо це стосується літургійних питань. Не треба звалювати провину за латинізацію тільки на Василіянський чин, як це інколи робиться. Такою була раніше політика Латинської Церкви, хибність якої давно збагнув і Римський Апостольський Престол, який у своїх документах однозначно висловлюється за усунення наслідків латинізації. 

Василіяни не можуть бути проти слова «православний уже тому, що фактично до утвердження терміну «православний» особливо причинився св. Василій Великий. Сталося це наступним чином. Особливо зв’язок між літургією і вірою Церкви, між про-славою Божою і догматичними визначеннями проявився у зміні «доксології» – славослов’я. До спору про божественність Христа вона була динамічною і звучала «Слава Отцю через Сина у Святому Дусі». Однак підчас боротьби з аріанізмом виникла потреба в наголошенні рівності трьох Божих осіб, бо аріани покликалися на славослов’я як на доказ того, що тільки Отець є істинним Богом, адже слава нібито воздається лише йому. Тому «неонікейці» – прихильники визначення Нікейського собору про єдиносущність Сина з Отцем, а між ними особливо св. Василій Великий (Каппадокійський), пропагували змінене славослов’я, яким ми користуємося й досі: «Слава Отцю і Сину і Святому Духові»...

Після остаточної перемоги прихильників іконопочитання над іншою великою і довготривалою єрессю – іконоборством (перша половина 9-го ст.), термін «православний» остаточно набув притаманного йому сьогодні значення, а саме як terminus technicus для означення приналежності до істинної Церкви. Ті, хто прославляли Бога, додержуючись вчення Семи Вселенських соборів і поклоняючись святим іконам, і були «православними». Тому свято Торжества Православ’я, котре наша Українська Греко-Католицька Церква відзначає в першу неділю Великого Посту, наголошує велику богословську роль іконопочитання в Церкві, за котре на протязі півтора століття пролили кров численні святі мученики.

– Отже, Ви дотримуєтеся думки, що слово «православний» є спадком цілої вселенської Церкви на Сході й на Заході, а не лише однієї з конфесій?

– Саме так. Аж до Великого Розколу між Сходом і Заходом термін «православний» вживався в тому ж значенні що й «католицький» чи «кафоличний» перед тим, тобто як на означення правдивості віри, так і для членства в істинній Церкві. Наприклад, імператор франків Карл Великий іменувався „orthodoxus imperator“ – «православним цісарем». В період між перемогою над іконоборцями та «Великою Схизмою» 1054 р. – а саме в 988-му році, наш рівноапостольний князь Володимир і охрестив Україну в «православній вірі» – тій вірі, що знайшла своє вираження в догматичних рішеннях Семи Вселенських Соборів, котру, звичайно ж, сповідував і Римський Апостольський Престол, який навіть особливо прославився боротьбою проти іконоборства і був головною опорою візантійських «іконодулів» – прихильників почитання ікон. Термін „orthodoxus” закріпився і в Латинській Церкві, та навіть як запозичене слово ввійшов у анафору її літургії: „et omnibus orthodoxis”. Тому й досі Папа Римський, відправляючи латинську месу, вживає слово «православний». Певний час обидва терміни «католицький» та «православний», співіснували паралельно. Однак уже підчас Великої Схизми 1054 термін «православний» використовувався Візантійською Церквою для самовизначення, тобто ті римські леґати, які анафематизували патріарха Михайла Керулларія, його прихильниками за православних не вважалися.

До речі, й до сьогоднішнього дня деякі так звані «дохалкидонські» чи «древньосхідні» Церкви, котрі не сприйняли формулювань Халкидонського Вселенського собору 451 р. про дві природи (гр. en dyo fysesin – y двох природах) Христа й тому були названі «монофізитами»-«одноприродниками», мають слово «православний» у назвах своїх Церков – наприклад, «Сирійська Православна Церква». Ця Церква не перебуває в євхаристійному сопричасті з тими Церквами, котрих ми звичайно звемо «Православними». Тому обережно, не всі «православні» справді є такими в конфесійному значенні. 

– Яку б Ви провели різницю між греко-католиками і православними?

– Наша Українська Греко-Католицька Церква перебуває в повному сопричасті з Римським Апостольським Престолом – із наслідником святого Петра. На знак цього наші священики і єпископи, а головне – глава нашої Церкви, наш патріарх Святослав, поминають у літургії Папу Римського, яким зараз є Венедикт XVI. Натомість ті Церкви, які ми зазвичай називаємо «православними», поки що не мають євхаристійного сопричастя з Католицькою Церквою. На даний час триває екуменічний діалог, метою котрого є відновлення єдності між нашими Церквами. Думаю, що відносно недалеким уже є той час, коли всі догматичні непорозуміння між католиками і православними будуть розв’язані, а вирази «православний» і «католик» перестануть стати означеннями конфесійної приналежності, й знову стануть синонімами.

– Ви оптиміст! А хто такі «правовірні єпископи»?

– Мова, очевидно, йде про так звану «Правовірну УГКЦ» чи «підгорецькихі отців» – це фундаменталістська секта, заснована кількома колишніми монахами-василіянами, які відмовилися коритися своїм законним пастирям – ієрархії УГКЦ, і врешті-решт скотилися до того, що влаштували трагікомедію «відлучення від Церкви» самого Папи Римського. Вони якраз намагалися використати нерозуміння деякими вірянами УГКЦ слова «православний», щоб посіяти замішання в нашій Церкві. Однак їхня діяльність повністю провалилася, бо греко-католики добре розуміють, що справжнім католиком може бути лише той, хто перебуває в сопричасті з Папою Римським – через тих єпископів, що перебувають у сопричасті з ним, адже Христова Церква збудована на Петровій скелі – правдивій вірі-православ’ї, на сторожі якого стоїть Петровий наслідник, якому сам Христос заповідав «кріпити своїх братів».

Натомість псевдо-«правовірні» лжевладики були відлучені від Церкви, а тому вони не мають нічого спільного ні з нашою Українською Греко-Католицькою Церквою, ані з Католицькою Церквою взагалі. Треба стерегтися вовків у овечих шкурах.

– Що б Ви сказали тим греко-католикам, які все ж таки виступають проти відновлення слова «православний» у літургії?

– Відповім на Ваше запитання однією історією, котру я свого часу почув із уст одного маронітського священика:

Був колись у Сирії відомий аскет – Симон-стовпник, який прославився своїм подвижництвом на всю округу. Проте одного разу між тамтешніми християнами постала велика суперечка. Одні з них твердили, що Симон отримав силу звершувати свої подвиги від Бога, а інші – що він є одержимий злими духами. Тоді місцевий єпископ вирішив перевірити Симона. Прийшов він до його стовпа, на котрому Симон перебував уже багато-багато років і бажав пробувати до самої смерті, та й каже до аскета: «Симоне, твої подвиги викликали велике замішання у Церкві. А тому наказую тобі: негайно ж злізай із цього стовпа». Симон подумав, зітхнув і відповів єпископові: «Ну, якщо Церква наказує, то треба коритися». Тоді владика мовив до Симона: «Залишайся, Симоне, там, де ти є, бо в тобі – Божа благодать».

Мораль цієї історії є тією, що Церква є ієрархічною спільнотою, в якій вівці повинні довіряти своїм пастирям. Якщо слово «православний» вживає глава нашої Церкви і її владики, ба навіть сам Папа Римський то й вірянам немає чого його боятися. До речі, богослужіння в катедрі повинно бути зразком для всіх парохій єпархії. Отже, наші священики повинні брати приклад із свого законного пастиря – премудрого владики Дмитра Григорака, який перебуває в єдності з патріархом Святославом і Римським Апостольським Престолом, і поступово відновлювати слово «православний» у нашій літургії. А віряни в свою чергу повинні довіряти своїм парохам, котрі пасуть свої громади за дорученням їхнього єпископа.

Світоч нашої Церкви, Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький – який, до речі, був василіянином, у 1913 р. в своєму листі до кардинала Меррі дель Валя, пояснив термін «православний» наступним чином: «Слово «православний» – це передусім богослужбовий термін для означення вірних. Грецьке богослужіння приписує священикові називати християн «православними» щоразу, коли він їх поминає, а це відбувається неодноразово підчас Літургії та на інших церковних службах. … Навіть у нас в Галицькій Церкві, яка знаходиться в єдності з Апостольським Престолом, богослужбова практика залишилася тією ж, і Конгрегація Віри не дозволила її змінювати. … Це слово древніше від Розколу… Тому й не може бути сумніву в тому, що це слово має за собою католицьку традицію, котрої не можна заперечити».

– Дякую за цікаве висвітлення питання, яке стало темою нашої бесіди.

Довідка

Микола Крокош, доктор богослов’я. Захистив докторат з догматики в університеті Людвіґа Максиміліяна (Мюнхен), формацію отримав у семінарії «Герцогський Ґеорґіанум», де свого часу навчався Папа Венедикт XVI.

Живе і працює в Чортківському районі Тернопільської області.

Теги: