Про майдан говорили і писали, але мало хто намагався зрозуміти релігійно-теологічний зміст нинішнього дійства. Потреби релігійної легітимації виявились не тільки у влади та опозиції, ці процеси показали справжній релігійний зріз українського суспільства, виявили релігійність як певну форму громадянського суспільства. Про політичне православ’я, про консенсус та толерантність, про єдність церков ідеться у першій частині інтерв’ю із православним богословом, професором та доктором філософських наук Юрієм Чорноморцем.

- Політики та політологи, філософи та соціологи, психологи та богослови думають про Майдан. Але чи є щось таке як Богослів’я Майдану або взагалі чи може воно виникнути?


- За останні декілька днів я прочитав та прослухав кілька матеріалів про майдан і богослів’я майдану, і є кілька моментів, які мені не сподобались.

Майдан представлений занадто ідеалістично. Постійно говориться, що це готова якась соціальність, певний дух суспільства, яке часто є більш кращим навіть за ту соціальність, яка є в церквах, зокрема в традиційних церквах. Насправді я такої нової соціальності не бачу, є звичайне громадянське суспільство асоціацій, яке відрізняється від суспільства корпорацій якраз більшою добровільністю, активністю, стихійністю.

Також зазначається, що виникає певний трикутник сторін «церква-держава-суспільство» та нібито відбувається переорієнтація церков із взаємодії по лінії «церкви- держава» на взаємодію по лінії «церкви-суспільство». Ця переорієнтація вже давно відбулася в Україні, церква давно орієнтується не стільки на державу, скільки на суспільство і сама себе усвідомлює в першу чергу як партнера громадянського суспільства, а вже звідси відбудовує свої стосунки із державою. Тобто це не сьогоднішня тенденція, і вона ніяк не пов’язана з Майданом, вона взагалі пов’язана із поступовим формуванням в Україні християнського громадянського суспільства. Можна сказати, що звичайне громадянське суспільство багато не допрацьовує у взаємодії з церквою. І, навпаки, церква багато недопрацьовує у тому, щоб дійсно відігравати провідну роль в українському громадянському суспільстві. Церква не робить останній крок укорінення у громадянському суспільстві, щоб говорити десь із центру цього суспільства, бути провідним спікером цього суспільства, бути громадським лідером номер один.

Крім того, в статтях є багато критики Церков, яка не враховує величезні зусилля всіх церков на досягнення суспільної злагоди, на формування нового клімату у самих церквах. Отець Кирило (Говорун) не бачить трансформацій церкви, не бачить, що церкви в Україні - це не лише поєднання ієрархії та громад, а і громадянські рухи, асоціації та корпорації. А ці соціологічні зміни релігійності є, причому почалися в УГКЦ, але перекидаються на УПЦ КП та УПЦ.

Тобто якщо оцінити статтю отця Кирила "Про Майдан", то оцінка майдану є занадто ідеалістичною, на мій погляд, не реалістичною. Тобто, не настільки хороший майдан і не настільки "погані" на сьогоднішній день церкви. Зокрема, церкви пройшли певну еволюцію, вони не стільки бюрократичні організації, скільки дійсно, я сказав би, живі общини, живі релігійні рухи. Отець Кирил цього не побачив, тому що він останні роки не був в Україні і цих «паростків» не помічав. Це не є наукове твердження про те, що майдан - це територія добра, абсолютного добра, яке протистоїть злу. Людям на майдані ще треба багато і дуже багато працювати, щоб з ними сталась ця трансформація, це преображення, якого вони бажають. Це преображення взагалі не може відбутись тут і зараз. Тут не є територія добра, точно таким же чином як ті сили, які протистоять цьому суспільству майдану, не є територією зла і не є територією спокуси. Тому стаття отця Кирила - це перша невдала православна спроба осмислити феномен майдану.

Скоріше треба думати про пост-майдан. Не у хронологічному сенсі – «що потім робити», а у онтологічному. Як знову давати таку ідеологію любові, яка все таки об’єднувала б усіх незалежно від політичних поглядів? Ось тут традиційна теологія любові, православної любові, яку проповідує митрополит Володимир, традиційно повторює отець Георгій Коваленко, захищає митрополит Антоній, ця теологія любові до всіх, вона є більш правильною. Чому? Тому що це намагання стати над ситуацією і з цієї точки зору «над» закликати нас до любові. Це намагання поєднати всіх людей незалежно від їхніх поглядів. І важливо, щоб люди поєдналися не на основі компромісу, а поєдналися в чомусь вищому, в чомусь християнському, якихось цінностях, які є вищими за цінності майдану.

Звичайно, коли у тебе є вища правда християнства, ти потім входиш у внутрішню точку людей, які стоять на майдані, ти їм співчуваєш із середини тієї ситуації, яка є. Ця теологія любові мені здається більш правильною, хоча вона не настільки часто артикулюється, як би це хотілося. Але є прекрасне послання Блаженнішого на день Святого Миколая, яке зачитане у церквах, є звернення ВРЦіРО за його підписом. Знову таки з цієї точки зору митрополит Антоній каже: «не можна виправдати насильство». І ця теологія любові - це той момент, коли ти як християнин стоїш над ситуацією і маєш право на таке категоричне судження, а якщо ти на стороні якоїсь із цих сил і не можеш стати над ситуацією, ти не маєш право на ці категоричні судження.

Також я слухав лекцію Віктора Жуковського на «університеті майдану» про Бога-миротворця і Бога-революціонера. Мені здається, що традиційне католицьке навчання не може бути до кінця застосованим, тому що взагалі мало відповідає ситуації. Весь цей неотомізм з розмірковуваннями про загальне благо, про злочини проти загального блага, про мир, не має тієї радикальності вимог, не має християнського ідеалу, він занадто приземлений і відповідно в такій ситуації просто не працює. Я радив би католицьким мислителям від католицького неотомізму прийти до католицького євангелізму і з цієї висоти оцінювати події, тоді ми побачимо хороше греко-католицьке соціальне вчення про майдан, громадянське суспільство, роль церкви у громадянському суспільстві.

- Чи не існує конфлікту соціальної ідеї внутрішнього преображення, ласки Божої, теології любові і західних цінностей змін соціуму (загального блага) на користь народу Божого (соціально доктрини – саме вона мотивує до дій греко-католиків)? Чи немає конфлікту внутрішнього православного прагнення змін, преображення, як ви влучно сказали, і католицьо-західного тлумачення природи людини та її змін?


- Ні. Я сказав би, що при всіх підходах немає цього конфлікту, тому що всі богословські судження, які я слухав за останні дні від католиків, православних, греко-католиків, протестантів з приводу майдану, всі вони говорили про те, що не можна залишатися винятково на рівні внутрішнього преображення. Наприклад, блаженніший митрополит Володимир говорив, що молодь бажає добра країні, митрополит Антоній говорить, можна і потрібно мати громадянську позицію, тобто в цей момент відбувається легітимізація обох вимірів – і внутрішнього, і зовнішнього преображення. І так само греко-католики, вони постійно підкреслювали і у зв’язку з рухом 1 грудня, і у зв’язку з тими подіями, що тут відбувалися, просту істину: позитивні зміни відбудуться в країні, якщо відбудуться позитивні зміни всередині самих вірних, всередині їх духовного життя. Я б сказав, що є загальна християнська точка зору, а це дуже добре.

Навіть коли очільники протестантів говорили про нейтралітет, то вони ж підписували звернення ВРЦіРО і власні спільні документи із вимогами до відповідальної політики, до ненасильства, багато говорили про відповідальність політиків перед історією, народом, Богом. Треба розуміти, що це був не нейтралітет байдужості, коли Церкви стоять між двома силами і їм немає чого сказати. Навпаки, це активний нейтралітет, коли ми, християни, стоїмо над ситуацією і нам є що сказати обом силам.

Ось цей активний нейтралітет, коли християни та віруючі заангажовані у те, щоб ситуація повернула на благо, і приводить до того, що Церкви пропонують стати посередниками в діалозі.

- Уточніть, що це може бути за діалог.


- Перш за все, церкви закликають до національної єдності, до обов’язкового збереження України. Особливо Київській Патріархат і УПЦ Московського Патріархату дуже сильно закликають до збереження національної єдності, до державної єдності нашої країни. Знову таки наголошується, що влада і опозиція обов’язково повинні йти на цей діалог, а не замикатися у собі, інакше не дійти до національного консенсусу. Мають бути компроміси, має бути уряд національної єдності, технічний уряд чи інше рішення, але ми не можемо рухатись далі без переформатування українського політикуму і досягнення політичного консенсусу.

Церкви закликають не тільки тому, що це їх обов’язок згідно із соціальним вченням, але і тому, що є потреба політикуму та суспільства у посередництві церков. Піднімається майдан, проходить кілька днів, їх побили і вони одразу звертаються за допомогою по молитву за релігійну легітимізацію, хоча перші дні були доволі постмодерністичні і до мікрофона не допускали священників. Потім, як тільки ситуація стала серйозною, відразу з’явилася потреба у релігійній легітимізації і у влади. Коли Янукович 25 листопада звертається до нації, щоб пояснити, що він відкладає угоду з Євросоюзом, раптом говорить, що нехай буде Божа воля, «я турбуюсь як батько про дітей» і т.д. Політикам обох сторін не вистачає офіційної легітимізації, скільки б вони не говорили, що були вибори і були результати цих виборів. На сьогодні у Партії Регіонів є свій Президент, якась більшість в парламенті і т.д. Однак популярність на нулі, і коли ця популярність знижується, вони починають шукати релігійну легітимізацію. Згадайте, як Леонід Данилович Кучма запрошував Папу Римського, почав їздити в усі церкви. Віктор Янукович спробував предстати у зверненні від 25 листопада так, ніби він сам релігійний діяч. Ніби він богообраний монарх, що реалізує Божу волю, він її шукає і народ повинен разом з ним її шукати.

Тому збігається бажання пошуку релігійної легітимізації у самих політиків із бажанням церков політиків між собою звести, щоб не було два ворожих табори, а щоб був єдиний національний простір, у якому можливі якісь домовленості. Сьогодні головна проблема в тому, що опозиціонери не вірять обіцянкам Віктора Януковича, адже він їх роками обманював щодо Юлії Тимошенко. І, навпаки, Віктор Янукович не вірить опозиціонерам. В цій ситуації фактично Церква, або ширше - Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій може стати тим моральним авторитетом, який би міг скріпити цей національний консенсус і потім слідкувати за його дотриманням. Наприклад, досягли консенсусу, є уряд національної єдності, Віктор Янукович залишається президентом, але уряд вже інший. Прописані правила на майбутнє, майдан розійшовся і т.д. Хто слідкує за дотриманням? Нехай це буде Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, там 90% вірних представлені, там представлені найрізноманітніші точки зору, там фактично і авторитетність є така загальна і відповідно тому треба було б використати цей шанс. У нас немає однієї церкви, але у нас є кілька церков, які б могли об’єднаними зусиллями вирішити, кожен відіграв би свою роль, у УПЦ є велика підтримка, у Київського патріархату є політичний досвід, у греко-католиків є розвинуте соціальне вчення і досвід застосування цього соціально вчення і кожен міг би укріпити цей загально-національний консенсус без звернення до зовнішніх авторитетів. Бачите, у нас не слухають ні Москву, ні Брюсель, ні Вашингтон, тобто потрібен якийсь надприродній авторитет.

- Релігійність на майдані. Чому? Церква зрозуміла свою відповідальність за народ, а народ хоче почути Церкву? Чи це звичайна людська натура: «Як тривога, то до Бога», така собі постмодерністична ідентичність українців, накладена на традиційне уявлення про забобони і т.д.?


- Подивіться на Болотну площу у Москві, коли вона протестувала, і подивіться на Майдан. Болотна площа дійсно була постмодерністичною, позбавленою релігійності, і там змагаються між собою лібералізм і націоналізм. Подивимось на Майдан, тут переважно традиційний націоналізм, який відкритий до християнства. Взагалі, український націоналізм і лібералізм звертаються до релігії систематично. Наприклад, Рух Першого грудня – це дуже ліберальний рух, але він все більше звертається до релігійної мотивації. Захищає гідність людини, яка в релігії називається богообразністю. Тим більше націоналізм звертається до релігійних коренів, він відчуває, що він сам по собі безсилий без релігійного фактору, без підкріплення свого вчення християнським розуміння прав людини і прав націй. Християнизація націоналізму сприяє його пом’якшенню, зникненню радикалізму та екстремізму. На Майдані гостро відчувається потреба в релігійному факторі як об’єднуючому. Коли звучать націоналістичні гасла, це неприємно для одних, коли звучать гасла занадто ліберальні – неприємно для інших, а коли звучать релігійні молитви, коли йде звертання до трансцендентного захисту, це менше всього викликає внутрішній спротив людей. Про ніч, в яку була спроба штурму, цікаво розповідав один молодий політолог, який взагалі атеїст. І ось він свідчить: «Ви знаєте, коли звучала молитва, це було настільки класно – це настільки піднімало дух, якби я сам не пережив, я б ніколи не усвідомив важливість цього». Я не називав це наверненням, але це формує зовсім інший погляд на релігію, людина визнає значимість релігії як такої, значимість цього об`єднання, яке відбувається серед людей.


- Поясніть, що таке "політичне православ’я", що таке державне православ’я, а що таке народне православ’я.


- В Україні не існує якесь державне православ’я, бо в Україні існує православ’я, яке з народом, а весь народ розділяється на еліту і на народні маси. Є якесь православ’я, яке з елітою і відкрите до еліти (насправді не так вже і погано). Могло б бути погано, якби православ’я за останні десятиліття не відкрилось для широкого народу, але воно відкрилось. На цьому фоні відбувається взаємодія православ’я як цілого із українським народом. Я б сказав, що протягом двох десятиліть відбувається політика коренізації православ’я у різних формах і навіть там, де православ’я не було вкорінене, воно вкорінюється. Відповідно на цьому фоні є деякі явища, які є хворобливими, проте це маргінальні явища. В Україні "політичне православ’я" є маргінальним явищем, хворобливим явищем. Чому? Тому що з великими труднощами дається ця коренізація, тому що ідентичність дуже розмита, дуже синтетична, складається з різних елементів. І буває, що люди не хочуть прийняти сучасність, а намагаються відновити ідентичність, яка була до 1917 року, пропонуючи синтез всього, що було тоді - монархія, православ’я, народність, імперіалізм. І коли починається оцінюватися дійсність, яка є нині, то ці утопісти потрапляють у пастку. Адже, якщо подивитись з точки зору цього політично-православного ідеалу, то будь-яка дійсність не підійде під нього - ні Українська, ні Російська, ні Білоруська - жодна, всі програють. Проблема надзвичайно проста: а наскільки реальним є цей ідеал? Чому ми її повинні відроджувати, імперську традицію? Чому саме її? Наскільки вона взагалі відповідає сучасним реаліям? На жаль, вона не відповідає реаліям Росії, тим більше вона не відповідає реаліям України. І тому "політичне православ’я" переживає часи кризи, воно переживає занепад, лише десятки людей приходять на заходи цих політправославних, все менше людей їм вірять. Але люди у них ще є. Чому? Бо застосовуються методи залякування, от ти приймеш якийсь штрих-код і твоя душа загине, тому давай протестувати проти кодів, а заодно протестувати проти Євросоюзу, проти автокефалії, проти ще чогось. І тут виникає такий момент: добре, а за що ви? Ну, «за грядущую монархію». А де ця «грядущая монархія»? Вона неможлива. Відповідно, це все доволі дивно, тому що Україна і Росія приречені на зближення з Європейським союзом, і це очевидні речі. Путін в 2014 році буде домагатись введення безвізового режиму між Росією і Європейським союзом. Він буде говорити про те, чого навіть у дорожній карті російського суспільства немає, буде домагатись того, що суперечить політичному православ’ю. Відповідно політправославіє грає роль виключно деструктивного елементу, хворобливого елементу, і сам церковний організм поступово від цієї хвороби позбавляється, і ми бачимо, що фактично сьогодні ми живемо в часи краху політичного православ’я, а українське політичне православ’я взагалі неможливе.

Українське "політичне православ’я", поєднане з українським націоналізмом взагалі неможливе, тобто воно як цілісне явище зазнає занепаду. Зокрема в Українській Православній Церкві Київського Патріархату ми бачимо за останні 10 років перемогу церковної свідомості, християнської свідомості. Аналогічні процеси відбуваються в українській автокефальній Церкві. Взагалі будь-яке політичне православ’я русофільське або українофільське приречене на занепад і воно дійсно занепадає. Україна – це маленький всесвіт, а справжній українець - це людина, яка може прийняти різні ідентичності, це - «український космополіт». Вузькі ідентичності поступово зникають, маргіналізуються, і в цьому немає нічого страшного – це природній процес. Через 10 років "політичного православ’я" не буде взагалі, а буде лише ортодоксальне соціальне вчення Церков та його реалізація на практиці. І це і є найкраща політична теологія, якої і потребує суспільство: євангельське соціальне вчення, осмислене без схоластичних тонкощів, але із ортодоксальною правильністю. Якими б хотів бачити наші відносини із людьми Христос? Якими б Він бажав бачити наші родини? Наші громади? Наш народ? Наш політикум? Ось правильні питання. І відповіді на них очевидні, і вони не мають нічого спільного із політичним православ’ям.

Див. також ІІ частину інтерв’ю

Розмовляв Євгеній Білоножко.

Інтерв’ю було записано у рамках співпраці із порталом PoloNews (https://polonews.in.ua/)

Теги: