Ректор Ужгородської богословської академії прокоментував для громадськості низку рішень Архієрейського собору Російської Православної Церкви щодо їх чинності по відношенню до Української Православної Церкви.

 

З 2 по 4 лютого 2011 року в Москві проходив Архієрейський собор Російської Православної Церкви, участь в якому брав і єпископат Української Православної Церкви. На Соборі було ухвалено ряд рішень стосовно внутрішнього життя та зовнішньоцерковної діяльності Московського Патріархату.

Зважаючи на особливий канонічно-правовий статус Української Православної Церкви як незалежної і самостійної в своєму управлінні, з правами широкої автономії ми звернулися із запитаннями до ректора Ужгородської богословської академії архімандрита Віктора (Бедь) стосовно порядку поширення прийнятих рішень вище зазначеним Архієрейським собором Російської Православної Церкви на кліриків УПЦ.

Архімандрит Віктор (Бедь): Рішення Архієрейського Собору РПЦ носять для УПЦ декларативний та рекомендаційний характер

 

— Отче архімандрите, які найбільш важливі моменти в роботі лютневого 2011 року Архієрейського собору РПЦ для Української Православної Церкви Ви б відмітили? І які канонічно-правові наслідки для УПЦ несуть рішення, прийняті на Соборі?

 

Проведення 2–4 лютого чергового Архієрейського собору Російської Православної Церкви, зокрема і за участю Предстоятеля і єпископату Української Православної Церкви, як і попередніх Соборів РПЦ, є історичною і важливою подією в житті Православної Церкви. Цей Собор черговий раз засвідчив дотримання Московським патріархатом у своїй діяльності принципу соборності, на якому базується вся повнота Вселенського православ’я.

Безперечно, для українського православ’я найбільш вагомою подією під час роботи Архієрейського собору став виступ Блаженнішого Володимира, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української православної церкви, з доповіддю «Українська православна церква сьогодні».

У своїй короткій, але надзвичайно змістовній доповіді Блаженнійший митрополит Володимир охарактеризував внутрішньоцерковне життя Української православної церкви, окреслив головні проблеми, що потребують свого нагального вирішення і намітив завдання на майбутнє.

Особливо важливим є констатація канонічно-правового особливого статусу Української православної церкви в складі Московського патріархату як незалежної і самостійної в своєму управлінні, з широкими правами автономії, про що з посиланням на рішення Архієрейських соборів (1990 р., 2000 р.), Помісного собору (2009 р.), Томос Святішого Патріарха Олексія ІІ (1990 р.) та Статут РПЦ (2000 р., з подальшими змінами та доповненнями) зазначено у вступній частині доповіді Блаженнішого Митрополита Володимира. Бо саме дотримання цих положень щодо особливого канонічно-правового статусу УПЦ і забезпечує впродовж останніх 21 року стабільність та єдність Української православної церкви.

Поряд із іншими положеннями доповіді Блаженніший Митрополит Володимир особливо зупинився на питанні подолання роз’єднання православних в Україні, наголосивши при цьому, що «головним болем нашого серця і невиліковною раною на тілі всієї Христової Церкви продовжує залишатися розкол в українському православ’ї».

Тож важливим для Української православної церкви стало і те, що, зважаючи на пропозиції Предстоятеля УПЦ та українських архієреїв, Собор РПЦ не прийняв поспішно підготовлений відповідною комісією Міжсоборної присутності проект рішення «Про прийом в лоно Церкви тих, хто повертається із розколу», прийняття якого могло би суттєво ускладнити проведення дієвого діалогу в Україні щодо подолання розділення серед українського православ’я.

Також слід зазначити, що з огляду на канонічно-правовий особливий статус УПЦ як незалежної і самостійної в своєму управлінні, з широкими правами автономії, рішення Архієрейського собору Російської православної церкви для Української православної церкви носять декларативно-рекомендаційний характер і можуть застосовуватись тільки в тих межах, що не суперечать Статуту про управління УПЦ, або будуть відповідно взяті до виконання шляхом ухвалення відповідних рішень самою УПЦ. Таким чином, поширені останнім часом плітки про те, що Московським патріархатом на черговому Архієрейському соборі РПЦ буде урізано канонічні права Української православної церкви, не знайшли свого підтвердження і залишились наразі тільки плітками.

— Чи поширюється дія внесених Архієрейським собором змін до Статуту Російської православної церкви в частині канонічно-правових прав та обов’язків Автономних та Самокерованих Церков (відповідно до глав VІІ та VІІІ Статуту РПЦ)?

 

Внесення змін та доповнень до глав VІІ та VІІІ Статуту Російської православної церкви не мають жодного відношення до раніше закріплених канонічно-правових прав Української православної церкви. Ці зміни і доповнення стосуються канонічно-правових прав та обов’язків статутно визначених Автономних (Китайської православної церкви та Японської православної церкви) і Самокерованих церков (Латвійської православної церкви, православної церкви Молдови та Естонської православної церкви).

Питання діяльності Української православної церкви регламентуються окремим пунктом 18 глави VІІІ Статуту РПЦ, в якому зокрема зазначається:

«Українська православна церква є самокерованою з правами широкої автономії. У своєму житті і діяльності вона керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Уставом Української православної церкви, який затверджується її Предстоятелем та ухвалюється патріархом Московським і всієї Русі».

До даної частини положень Статуту РПЦ жодні доповнення чи зміни не вносились.

Що ж до Томосу Святійшого Олексія ІІ, патріарха Московського і всієї Русі від 27 жовтня 1990 року, то в ньому, зокрема, зазначається:

«… благословляємо через дану Грамоту нашу силою Всесвятого і Животворящого Духа бути від сьогодні Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні…”

Відповідно Українська православна церква в своєму житті та діяльності і надалі керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року і власним Статутом про управління УПЦ; Священний Синод УПЦ самостійно обирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, засновує і ліквідовує єпархії в межах України.

— Одне із найбільш бурхливих обговорень на Архієрейському соборі спричинило питання прийняття рішення та Положення про церковні нагороди. Чи чинні ці рішення та Положення для Української православної церкви?

 

Дійсно, обговорення питання про церковні нагороди на Архієрейському соборі Російської православної церкви проходило жваво і бурхливо. Та поряд із цим слід зазначити, що Українська православна церква в питаннях церковних нагород керується власними традиціями і ухваленими рішеннями, які суттєво (по формі) не відрізняються від нагородної практики Московської патріархії.

Зважаючи на особливий канонічно-правовий статус УПЦ як незалежної і самостійної в своєму управлінні, з широкими правами автономії Положення «Про богослужбово-ієрархічні нагороди Російської православної церкви» (схвалене на Архієрейському соборі РПЦ 4 лютого 2011 р.) не поширюється на Українську православну церкву. Проте окремі його положення можуть застосовуватися в нагородній практиці УПЦ шляхом ухвалення своїх рішень Помісним чи Архієрейським соборами УПЦ, Предстоятелем та Священним Синодом УПЦ.

Інтерв’ю провів ієрей Ігор Ковальчук, прес-служба УУБА-КаУ

Теги: