Як формуються релігійні ідентичності?

 

Релігійна ідентичність формується навколо трьох базових речей: релігійних знань, релігійних цінностей та релігійної поведінки. Отже, у релігійної спільноти мають бути власні знання, власна пам'ять про себе, власна версія свого того, чим саме є ця релігійна спільнота. Мають бути власні цінності, які свідомо чи несвідомо приймаються членами групи. І має бути власний стиль поведінки, по якому б можна було судити про належність людей саме до цієї групи.

Виникнення ідентичності – таємниця. Вона народжується від особливого переживання Бога, себе, світу. Акт самосвідомості, який відбувається інтуїтивно. Який відразу є актом інтуїтивного пізнання Бога та інтуїтивного пізнання світу. Релігійні генії, які формують ідентичності – це люди унікальні, яких в історії не так багато.

Люди, які мають владу в релігійних спільнотах, можуть не бути такими геніями, але мати прагнення змінювати ідентичності (формувати нові, відновлювати старі, оновлювати існуючі). Цих змін релігійні лідери, які не є геніальними, можуть досягати лише одним шляхом: маніпуляціями із наявними ідентичностями.

Головний метод таких маніпуляцій – штучне протиставлення релігійної групи «іншим». Адже релігійна спільнота зберігається не лише завдяки ретрансляції позитивних знань, цінностей та форм поведінки. Важливим є усвідомлення своєї відмінності від інших. Релігійна група не створюється завдяки протиставленню іншим. Але вона конституюється, утверджується у власній ідентичності завдяки протиставленню із іншими. Це природне протиставлення не слід плутати із ворожістю. Воно частіше передбачає повагу до іншого, до його ідентичності. Можлива навіть любов до іншого. Лише за наявності низького рівня загальнолюдської культури чи значного рівня насильства в суспільстві протиставлення іншому стає приводом для ворожості.

Маніпуляції з ідентичностями – це перш за все пропаганда образу «іншого» як ворожого. Саме на штучному протиставленні можуть виникати деформовані ідентичності, із своїми специфічними нібито знаннями, нібито цінностями та нібито нормами поведінки. Маніпуляції з ідентичностями вибухонебезпечні вже тому, що проводять наново в суспільстві кордони ідентифікації «свій-чужий». Маніпулятори часто думають, що образ спільного ворога чи хоча б спільного «іншого» дозволить сформувати нову ідентичність, подолавши наявні поділи в суспільстві. Успіх таких маніпуляцій – ілюзорний, наслідки – трагічні. Адже єдина релігійна ідентичність для кількох (багатьох) релігійних груп не може народитися на протистоянні. Вона має виникнути під впливом релігійного генія, в позитивному творенні. Яке маніпуляторам – недоступне.

Отже, «робота з ідентичностями» – справа дуже непроста. Особливо в нашу епоху, коли маніпуляторів – надлишок, а релігійних геніїв – явний дефіцит.

Московський патріархат: внутрішній конфлікт ідентичностей

 

В Московському патріархаті існують значні проблеми із ідентичністю. В XIX століття видатні вчені М. Костомаров та Г. Федотов здійснили спробу характеристики класичного типу московського православ’я. Характерними рисами ідентичності московського православ’я були визнані: обрядовіря (релігія – це обряди, які мають бути правильними), колективізм (правильною є віра общини), цезарепапізм (наша Батьківщина – особлива православна країна і тому церква має підкорятися цареві). Ці риси відображенні в знаменитій ідеологічній формулі часів Миколи Першого: «православ’я, самодержавіє, народість». Адже православ’я малося на увазі не вчення Отців, а московська традиція правильних обрядів. Народність – це є російська традиція колективізму. «Самодержавіє» мало цезарепапізм своєю складовою. Вся ця ідентичність виявилась неспроможною протистояти пропаганді більшовиків (тогочасних «жиріновських»). За часи радянської влади православ’я зберігалося як обряд (зусиллями кліру), як феномен народної культури (зусиллями інтелігенції), як знаряддя державної політики боротьби за мир (зусиллями відомих комітетів у справах релігії і не тільки).

Значною мірою московська ідентичність живилася за рахунок класичної української. Для останньої було характерне поєднання обрядовіря з пошуком шляхів морального євангельського ідеалу, колективізм – з індивідуалізмом, покора владі із розбудовою власних «хуторів» (острівців свого роду «громадянського суспільства»). Деякі дослідники намагалися довести, що українська ідентичність не мала парадоксального поєднання рис, характерних для московщини, а мала лише протилежні (євангелізм, індивідуалізм і т.д.). Але скоріше можна говорити саме про поєднання в українській християнській ідентичності віри в обряд із розумінням необхідності моральних якостей, віри в громаду як вияв майбутнього братства – із пам’ятанням про своє серце як вмістилище Царства Божого, покору владі – із «святим бунтом» (останній момент цікавий: бунтівники російські свідомо існували як відступники від Бога (М. Панченко, діалоги із М. Гумільовим), а українські «святили ножі»!).

Підживлення силами українства не змінило московської церковної ідентичності. Падіння радянської влади виявило, що стара традиція зберігалася. Те, що вона уможливила всі страхіття більшовизму, не дала суспільству основи для спротиву атеїзму – все це не викликало тривоги. Керівники РПЦ бачили церкву як мережу обрядових контор, як спільноту патріотів «єдиної Вітчизни», а церкву в цілому – як інститут, що обслуговує потреби російської держави.

Ситуація ускладнилася тим, що на момент падіння радянської влади, російське православ’я мало в собі церковні спільноти, які мали інші ідентичності. Перша з них – це ідентичність універсального православ’я, друга – ультраконсервативна.

Спроби сформувати сучасну універсальну ідентичність мали місце ще на соборі 1917-1918 років. Головною ідеєю було широке залучення до церковного управління священиків та мирян, оновлення життя релігійних громад, формування церкви як провідного інституту громадянського суспільства (а не частини державного апарату). Ідеї цього собору були втіленні в життя в православній церкві Англії (відомій як Сурожська єпархія). На чолі цієї церкви стояв митрополит Антоній (Блюм). Головні ідеї його богослов'я такі. В часи постмодерну людина не вірить в теоретичні сили та суспільні інститути, в обряди та догми. Людина може вірити лише Богу, якого особисто зустріла. Церква – це місце Зустрічі. Церква може бути цим місцем зустрічі із Богом настільки, наскільки вона є євхаристійна спільнота. Саме цього вимагає від християн Євангеліє – бути спільнотою Любові, Тілом Христовим.

Багато російських християн, які не мислили себе православними в межах традиційної московської ідентичності, шукали собі пастирів, які були схожими на митрополита Антонія. Сьогодні ці люди в основному стали послідовниками о. Георія Кочеткова. Значна кількість таких свідомих універсальних християн існує і поза кочетковським рухом. Світоглядна позиція дозволяє їм існувати в звичайних громадах («я знаю тільки Христа, який в Причасті, все інше для мене не існує»).

Протилежна до універсалізму тенденція ультраконсерватизму була популярна при падінні радянської влади не менше, а то і більше. Розповсюджувалася відповідна література, виникали як гриби після дощу громади «зарубіжної» церкви. Ці люди робили фетиш із «чистого вчення». Офіційне православ’я засуджувалося як заражене екуменізмом. Прагнення до повноцінного євхаристійного життя як правило переважало і ультраконсерватори відходили від розколів до церкви. Але деяка частина, доволі незначна, залишається і до цього часу серед так званих «істинних-православних».

Зіткнення різних ідентичностей у світовому православ’ї

 

Православні автори визнають, що тривалий час бідою для православ’я були національні розмежування. В цій біді звинувачували національну самосвідомість, яка народилося після Просвітництва. Подолання проблеми бачили в повернені до давніх православних традицій, до універсальної ідентичності церкви як євхаристійної громади.

Слід відразу відмітити, що до пробудження національної свідомості, проблемою православ’я були етнічні поділи. Тому не можна звинувачувати лише секулярну національну свідомість в національних поділах. Значною мірою етнічний фактор зумовив існування «нехалідонських» та інших давніх розкольницьких церков, які відкололися від православ’я.

Богословське відродження в православній Церкві акцентувало увагу на євхаристії як сутності церковності. Сама Церква – це Євхаристія. Церква є церквою (Тілом Христовим) саме на Євхаристії. «Немає ні еліна, ні іудея, ні чоловіка, ні жінки» – саме на Євхаристії, коли «Христос – все у всьому».

Перемога євхаристійної еклезіології означала утвердження ідентичності, практично такої ж як ідентичність, сформована Антонієм Сурожським та подібними до нього священиками в межах РПЦ. Така спорідненість означала шанс для самої РПЦ досягти згоди в ідентичності із світовим православ’ям на основі універсальної для православ’я ідентичності.

В часи, коли євхаристійна еклезіологія ще тільки утверджувалась, виникла важлива суперечка, яка ледве не спричинила до нових поділів. Засновник цієї еклезіології видатний богослов Микола Афанасьєв вважав, що повноцінною церквою є будь-яка община, в якій звершується євхаристія. А отже, адекватним виразом церкви є окрема громада. Митрополит Йоанн Зізіулас довів, що Церква може бути повністю присутньою лише в громаді, яку очолює єпископ, який може звершувати всі таїнства. Отже, повноцінним виразом церкви є єпископія (єпархія, очолювана єпископом). Таке тлумачення узгоджується із тим фактом, що священики здійснюють таїнства тому, що єпископ делегує їм відповідні повноваження.

Альтернативною щодо євхаристійної еклезіології стала ідентичність ультраконсерваторів. В ХХ столітті виникли громади, які притримуються «чистого православ’я» з тих чи інших міркувань. Вони вважають, що кінець світу вже близько, традиційна церква порушила чистоту православ’я. А саме, церкві закидається: перехід на новий стиль («старостильники»), участь в екуменічному русі, прийняття «ІНН». Ясно, що існує попит на психологію розколу, а приводи знаходяться ті чи інші.

Українське православ’я: зміни ідентичності

 

Проблеми українського православ’я пов’язані із загальною невизначеністю щодо власної ідентичності. Перш за все наявне напруження між протилежними характеристиками, які поєднувалися в традиційній українській ідентичності.

Традиційно поєднувалися обрядовіря та «євангелізм» (віра в пріоритет та необхідність дотримання заповідей євангельської моралі). Сьогодні велика кількість православних має туманні уявлення про «царство Боже в своєму серці», але впевнені в перевагах власного душевного відчуття Божественного над обрядами. І власне обрядовіря часто звершується на найпримітивнішому рівні, до сповіді та причастя людина так і не доходить. Цієї проблеми вдалося уникнути лише на Західній Україні. На іншій території України активна участь в таїнствах та «євангелізм» є скоріше наслідком прийняття євхаристійної еклезіології, ніж слідуванням за власне українською православною ідентичністю.

В українській традиційній ідентичності поєднувалися колективізм та індивідуалізм. Сьогодні наївна віра в колектив чи громаду неможлива. Люди не бажають приймати участь в долі інших, турбуватися про них. Не бажають втручання інших у власне життя. При цьому бажають спілкування та уваги до себе. Змінюється і індивідуалізм. Якщо раніше людина шукала досконалості та прийняття волі Божої, то тепер шукає духовного досвіду та самоствердження. Відносини в трикутнику «Бог-громада-індивід» усвідомлюються як сфера переживань, а не вчинків. Моральний спосіб вирішення проблем в цьому трикутнику змінюється пошуком психологічного комфорту.

Парадоксальне поєднання цезарепапізму та бунтівних настроїв пройшло через цікаві перетворення. Спершу (в 1990-ті) українські православні стали на шлях сакралізації Української Держави. Однак, загальний характер української влади привів їх до протилежного – сакралізації народу (в 2000-і). Звідси – підтримка народних революцій – минулих і майбутніх (про що, зокрема, заявляв патріарх УПЦ КП Філарет).

Отже, традиційна українська ідентичність знаходиться в періоді кризи сама по собі. Але становище ускладнюється ще й неможливістю відповісти на історичні виклики, які постали перед українським православ’ям. Україна не пройшла через «церковний націоналізм», який привів більшість національних церков до утвердження власних автокефалій в XIX столітті. Завдяки євхаристійній еклезіології вселенське православ’я вже знайшло ту модель церковної ідентичності, яка розв’язала проблему співвідношення універсального та національного. Однак українське православ’я ще не вибороло власних прав, а тому йому потрібна ще енергія боротьби за національний характер православ’я. Але така боротьба в епоху утвердження пріоритету універсальної євхаристійної ідентичності видається застарілою. Так само нереалістичним видається нехтування універсальним в добу, коли епоха національних відроджень закінчилася, а продовжується епоха глобалізації.

Найважливішою тенденцією 2000-х стало поступове прийняття тієї ідентичності, що сформована на основі євхаристійної еклезіології.

УПЦ намагалася бути рідною церквою для всіх православних України. В одній із своїх доповідей митрополит Володимир так пояснив суть проблеми. «Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського вченого Семюеля Гантінгтона, «Україна — це розколота країна з двома різними культурами». Можливо, це твердження є надто категоричним, проте воно значною мірою відображає сучасні реалії. Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти — «східну» та «західну». Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська соціокультурна спільнота, розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти — український Схід і Захід — є різними, але нероздільними. Їх багато що об’єднує. Це і мова, і історія, і культура, але, мабуть, найголовніше — християнство, що має єдине джерело — Хрещення святого князя Володимира» (див. «Українське Православ’я на рубежі епох. Виклики сучасності, тенденції розвитку»).

Отже, на думку митрополита, поєднанню підлягають дві українські ідентичності. Єдність цих двох ідентичностей можлива завдяки прийняттю євхаристійної еклезіології. Яка передбачає пріоритет універсального, але також і важливе місце для національного. Якщо українська церква не буде власне українською – то вона зрадить власному християнському покликанню. Адже спокусою є не лише український, але і російський націоналізм.

УПЦ КП наблизилась до прийняття євхаристійної еклезіології з інших причин. Як відомо, прихильникам Київського патріархату закидають «неканонічність». Проти цього в семінаріях та громадах УПЦ КП вчать такому: християнська церква є скрізь, де здійснюється євхаристія. Церква повністю виражена в кожній громаді, яка призиває Бога на євхаристії. Фактично, євхаристійна еклезіологія стала панівною в УПЦ КП у варіанті пропонованому Миколаєм Афанасьєвим. Але і перед УПЦ КП стоїть завдання відрізняти себе як помісну церкву українського народу від всяких розколів та сект, що паразитують на православній ниві. З цієї причини відбувається поступове усвідомлення важливості та унікальної ролі єпископату. Цьому сприяє омолодження єпископату та підвищення його авторитету в житті церкви. Тепер вже не лише патріарх, але і його оточення є справжніми єпископами за власним етосом.

Українська Автокефальна Православна Церква євхаристійну еклезіологію прийняла як офіційне вчення. В останні роки УАПЦ намагається сформувати власну ідентичність таким чином, щоб її легко було прийняти до складу Константинопольського патріархату. УАПЦ засудила етнофілетизм (націоналізм в церкві), вплив політики на духовне життя церкви.

Спроби сформувати на основі євхаристійної еклезіології повноцінну «київську ідентичність» поки що залишилися лише спробами. Церквам не вистачає геніальності для завершення формування нової ідентичності, в якій універсальне християнство було б суттю, а національна київська ідея – формою. Скоріше такого роду ідентичність може народитися зусиллями УГКЦ, де існує як індивідуальна (див. «Кілька слів про Патріарха»), так і колективна (УКУ) передумови для геніальних здобутків. Але в цілому, при відповідній богословській та просвітницькій роботі, українське православ’я ще має шанс сформувати себе як силу, здатну до існування та розвитку в XXI столітті.

Діяльність патріарха Кирила щодо реформи ідентичностей та її наслідки

 

Ще будучи митрополитом Смоленським Кирил (Гундяєв) приділяв значну увагу напрацюванню церковної ідеології, яка могла б придатися для формування потрібної йому ідентичності. Спочатку він очолив групу, яка написала «Основи соціального вчення» РПЦ. Документ виник в результаті дискусій, в яких тодішній митрополит Кирил зводив традиціоналістів та прибічників євхаристійної еклезіології. Прийняті в 2000 році Основи соціальної концепції могли тлумачитися як ліберально (все-таки писалися за президентства Б.Єльцина), так і консервативно (усе-таки прийняті за нового президента В. Путіна). Подальша політика митрополита Кирила полягала в завоюванні симпатій ультраконсеваторів. «Всемірний Русскій Народний собор», зближення із РПЦЗ, «Асамблея Русского міра». Ультраконсеватори так і залишилися незадоволеними. Але виявилося, що нічого ліберального в світогляді митрополита насправді не було. З 2007 року митрополит широко проповідує необхідність пріоритету Традиції над правами особи, поступово приходячи до мрії про православну теократію на зразок Ірану.

Після того як митрополит Кирил став патріархом, він розгорнув роботу з формування нової ідентичності майбутніх громадян власної теократії. Як і всі маніпулятори, він теж розпочав із спроби сформувати нову цивілізаційну єдність на протистоянні спільному ворогу. Таким ворогом було оголошено Захід як цивілізацію «засновану на ненависті». Всі незадоволені Заходом мали об’єднатися в тій східнохристиянській цивілізації, яка вийшла із Володимирового хрещення. В листопаді 2009 року ця цивілізація отримала назву «Русскій мір». Заодно їй були приписані традиційні риси російської православної ідентичності. Поступово виявилося, що російські православ’я-народність-самодержавіє мають певну специфіку. Вони не лише перетворені в тріаду «російське православ’я-російська мова та культура-російські державні традиції». Російська традиція православ’я, в якій церква виконує обряди і вже мало не тому є істинною, була суттєво змінена. Церква має стати вертикально-інтегрованою організацією, на чолі із патріархом. Ця організація має розгорнути діяльність не меншу, ніж церква католицька. «Народність» сьогодні є дивним сплавом націоналізму та імперіалізму. РПЦ та РФ намагаються одночасно і бути російськими націоналістами, і залишати за собою право на імперський універсалізм. При цьому реального російського націоналізму, вся специфіка якого стала зрозумілою при недавніх подіях на Манежній площі у Москві, РПЦ боїться. Як стихії. Але без цього націоналізму вже не бачить власного майбутнього. Російська державна традиція (самодержавіє, «керована демократія») потрібна перш за все для того, щоб віддалити Україну та інші країни від Євросоюзу. Таким чином, остання ланка в тріаді – технічна. Вона скоріше позначає, що в країнах Русского міра мають бути недемократичні традиції державності. А чи має бути це путінізм чи теократія – це питання майбутнього.

Самі по собі ідеї, тим більше такі суперечливі та ніяк не пов’язані із реальними потребами вірних, не можуть завоювати маси. Прихильники традиційної ідентичності і так задоволені – адже вони мають завжди церкву як інститут здійснення обрядів. Ніякі зміни їм не потрібні. За що прихильники реформ патріарха Кирила називають їх «місіофобами». Називання пропаганди ідей патріарха Кирила християнською місією є значним перебільшенням, але воно характерне для офіційних ЗМІ РПЦ. Ультраконсерватори не прийняли ідеології патріарха Кирила через відсутність у нього прагнення зберегти «чисту віру». Вони підозрюють, що для патріарха Кирила головне – організація, а не віровчення. Розхитування стабільності традиційної ідентичності та загравання із ультра консерваторами викликало зростання лише появу «діомідовщини». Остання – тобто протести в середині РПЦ – лише буде зростати, живлячись за рахунок численних шукачів «чистоти».

Прихильники ж євхаристійної еклезіології вважають проповідь ідеологічних вчень (будь-яких) зрадою християнства. Позиція по відношенню до патріарха проста – терпіти скільки можливо, але критикувати його помічників. Останні прославилися власними ідеями впровадження православних дресскодів, списків православних цінностей, православних народних дружин та іншими спробами перетворити звичайне нецерковне населення на активно-православне. Ясно, що із таких спроб нічого не виходить через причини технічного характеру. А саме, звичайний народ (тим більше, якщо він освічений) не любить лицемірства. Наприклад, засудження ідеології «цивілізаціі споживання» активними споживачами найкращих західних брендів; намагання пропаганди православного стилю життя людьми, які самі перетворюються мало не в шоу-менів; засудження всіх своїх критиків як лібералів людьми, для яких межа між добром і злом стає невизначеною. Всі ці явища явно впливають на популярність патріарха Кирила – так само, як на популярність Горбачова вплинула антиалкогольна кампанія. Ще слухають, ще посміхаються, але вже не зовсім вірять. Росія – на порозі вибухового наростання антиклерикальних настроїв.

Для політики патріарха Кирила характерне намагання нав’язати масам замість релігійних знань якісь «паралельні» знання, не пов’язані безпосередньо з релігією. Приймаються численні церковні документи анти-західної та ура-патріотичної (російської) спрямованості. Йде злива відповідних промов та проповідей самого патріарха. Шукають «інформприводи» для новин та коментарів. Не менш характерними є пошуки фактично заміни євангельських цінностей на штучно сформовані цінності російської традиції. І вже зовсім дивними є спроби нав’язати сучасному суспільству особливі правила поведінки – аж до дресс-коду для жінок та нічних клубів для православних.

Маніпуляції із релігійними ідентичностями вимагають надзвичайної обережності. І саме її не мають ні патріарх Кирил, ні його оточення. І саме тому всі ці маніпуляції можуть призвести до інституційної кризи православ’я в Росії. Одного о. Всеволода Чапліна з його ідеями достатньо, щоб Росія прийшла до порожніх храмів при цьому чи наступному поколінні. Щеплення проти релігійної нісенітниці може виявитися щепленням проти православ’я як такого. І тоді ситуація з релігійністю в Європі здаватиметься ідеальною – в порівнянні з російською.

Так само трагічними можуть бути наслідки для Московського патріархату в світі та Україні. Нову ідеологію патріарха Кирила, з її войовничою анти-європейською риторикою, не можуть прийняти інші православні церкви. Засуджувати свободу та пропагувати рабство можна було в XIX столітті. Але це виглядає дуже дивним сьогодні. Щоб якось виправдати протиставлення Європі, прихильники патріарха змальовують її як територію торжества геїв та лесбіянок, на якій традиційне християнство знищене. Такого роду уявлення про загнивання Заходу так само далекі від дійсності, як і радянська пропаганда. Самі керівники РПЦ мають будиночки в Швейцарії. Воно й не дивно. Адже навіть на дачі у заповіднику не відчуваєш себе в комфортній ситуації. Найбільше задоволення для них – побути простою людиною в нормальній країні.

Московський патріархат із своєю антизахідною ідеологією може залишитися сам на сам. В той час як все інше православ’я розвиватиметься шляхом природним, досягаючи все більшої солідарності та єдності.

Українське православ’я часів патріарха Кирила зупиняється у своєму розвиткові в УПЦ, стимулюється до розвитку в УПЦ КП та УАПЦ. Наростають два визначальні настрої: будувати український світ в тісній взаємодії з усім громадянським суспільством і знаходити шляхи до єдності із світовим православ’ям. Саме жонглювання ідентичностями, до якого вдається патріарх, формує умови для занепаду УПЦ МП та розквіту альтернативних церков в найближчій перспективі. Завадити такому стану може лише силовий варіант утвердження новітньої російської релігійної ідентичності. Однак чому українська влада має підтримати цю нову побудову Третього Риму як православного халіфату, якщо вона провалюється навіть в самій Москві?

Теги: