Попередню Частину ІІІ див. тут

6. Песимізм є виправданим

Свого часу папа Іван Павло ІІ після своєї подорожі в Україну, яка відбулася в 2001 році, справедливо назвав нашу батьківщину «лабораторією» екуменізму, маючи на увазі «особливе екуменічне покликання України»1. І дійсно, після виходу УГКЦ з підпілля та бурхливого відродження цієї Церкви тут склався неповторний конфесійний ландшафт, позначений сусідством найбільшої Східної Католицької Церкви з однією із найбільших православних Церков. Це давало надію на те, що обидві вони зможуть суттєво причинитися до подолання розколу між Сходом і Заходом. Але як показали міжцерковні відносини кількох останніх десятиліть, візія папи ще не здійснилася. Українські Церкви залишаються заручниками їхнього непростого минулого. Чудове екуменічне гасло «Залишити минуле Богові»2 так і не змогло належно прижитися в міжконфесійних відносинах. Якщо подивитися на заголовки новин, то фактично Україна стала не «лабораторією», а радше, як висловився перед своїм візитом до Києва в 2008 р. Константинопольський патріарх Варфоломій, маючи на увазі міжправославні відносини в Україні, «мінним полем»3 православно-католицького екуменізму – замість вагомого позитивного внеску у вселенський екуменічний процес, відносини між католицькими і православними Церквами України так і не змогли вийти на якісно новий рівень. Вони й надалі визначаються радше духом суперництва, ніж духом братерства, який повинен панувати між Христовими учнями. З одного боку, поступово затихла пряма конфронтація за володіння храмами, так і не будучи вирішеною в дусі християнського братерства, але з іншого боку – наші Церкви залишаються далеко позаду того рівня католицько-православних відносин, який панує на вселенському рівні, зокрема у відносинах між братніми (апостоли Петро й Андрій дійсно були братами) Римським і Константинопольським престолами. Проте такий здавалося б милий образ «лабораторії екуменізму» мав одну негативну імплікацію – в реальності українські Церкви стали піддослідними кроликами в руках чужоземних юрисдикційних центрів.

Поширення УГКЦ поза Галичиною, зокрема на Правобережній Україні, виправдовується історією унійної Церкви на цих теренах. Вирішальним моментом у цьому процесі було перенесення осідку глави УГКЦ до Києва, яке символізує претензію на її «відродження» поза Галичиною. Така стратегія розвитку диктується не майбутнім, а минулим. Всі ці факти підтверджують те, що продовжує плекатися ідентичність наших Церков, яка постала в минулі часи, позначені міжконфесійною боротьбою католиків і православних. Поки що ми не здатні розпочати все з нуля, дивитися вперед у майбутнє, а не назад у минуле. У нас відсутнє об’єктивне історичне мислення, твереза оцінка фактів минулого, натомість ми чіпляємося за улюблені міфи і не можемо визнати помилок наших попередників. Прикладом цього нерадісного стану справ в УГКЦ може служити культ св. Йосафата – єпископа унійної Церкви, вбитого православними за утиски проти їхньої віри. Попри наші гарні заяви про прагнення «переосмислити історію з метою зцілення ран минулого та очищення історичної пам’яті»4, ми зробили Йосафата ідолом церковної єдності, але не хочемо сприймати позицію православних, для яких він є передусім символом насильного запровадження унії – для них це «прославлення людини, що гнала православних»5. Або ж візьмемо поширену в нашій Церкві останнім часом тезу, що нібито лише ієрархія УГКЦ стоїть у тяглості з ієрархією доунійної Церкви.6 Ми намагаємося знайти в історії виправдання для нашої окремішності, неповторності, ідентичності – а радше для продовження сучасного розколу між Церквами Сходу і Заходу, який ми сприймаємо як щось нормальне, як природне середовище нашого існування. У нас є зручна ніша в цьому розколі, в якій є багато переваг, бо для католиків ми служимо як підтвердженням універсальності їхньої моделі єдності Церкви, так і легкодоступним мнимим джерелом східної духовності, котру самі ми давно потоптали і сприймаємо хіба що як цікавий музейний експонат, а не джерело нашого духовного існування. Прикладом цього є напр. невідповідність церковного календаря УГКЦ і фактичних правил Великого Посту – «М’ясопусна» неділя залишилася такою лише теоретично, бо м'ясо греко-католикам дозволено їсти фактично на протязі майже цілого Великого Посту. Ми подобаємося самі собі, бачимо в інших тільки негатив і цим лише повторюємо помилки попередніх поколінь. Але для християнської екумени ми є радше негативним прикладом відсутності рецепції екуменізму, котрого вже давно перестали сприймати серйозно як екуменічного суб’єкта. Звідси й наша об’єктність в екуменічному процесі. Нами граються і над нами ставлять експерименти не тому, що це чиїсь злий умисел, а тому, що ми на тлі значних інтелектуальних досягнень екуменізму є жахливо смішні, безликі, безпринципні, непродуктивні – за великим рахунком екуменічно безплідні. Ми не робимо помітного, неповторного внеску в екуменічний процес, а через свою богословську й духовну відсталість від нього лише спричиняємо в ньому непорозуміння, роз’ятрюємо старі рани та використовуємо тимчасові невдачі в ньому для виправдання нашої недолугості. Всім своїм існуванням і навіть зовнішнім виглядом ми неначе засвідчуємо, що екуменізм – це не для нас. Ми й досі неначе нерозумні папуги повторюємо в нашому символі віри незаконний латинський додаток «і Сина», часто практикуємо богословську й навіть літургійну латинізацію як щось нормальне. Не задумуючись про значення, ми називаємо папу Вселенським Архієреєм, забуваючи при цьому що для Вселенським Патріархом у Східній Церкві називається глава нашої Церкви-Матері – Константинопольського Патріархату. Ми виканючуємо сумнівні «повні відпусти» в Римі для наших святинь, показуючи нашу меншовартість і принижуючи наш власний духовний спадок та залюбки подорожуємо до місць сумнівних об’явлень Богородиці, в які не вірять навіть самі тамтешні римо-католики. Навіть наші «ксьондзи» як правило виглядають так, як і називаються – неначе обскубані кури, але аж ніяк не як східні священики.

Наразі немає вагомих підстав, очікувати на швидке об'єднання УГКЦ із ПЦУ. Причиною цього є передусім внутрішня богословська незрілість УГКЦ — систематична підміна реально можливого вже об’єднання з ПЦУ утопічним подвійним євхаристійним сопричастям і невизначеною в часі екуменічною перспективою. Панівна дотеперішня екуменічна візія УГКЦ – це «Київська Церква» з подвійним сопричастям: «Київська Церква в тому вигляді, як це декларується УГКЦ, – це, властиво, мала б бути єдина Церква східного обряду в Україні, яка була б у єдності з Римом і Константинополем.»7 Тобто в УГКЦ вважають, що Київської Церкви як структури поки що не існує, натомість вона може постати лише в результаті успішного завершення католицько-православного діалогу, і то в формі «подвійного сопричастя» з носіями вселенського примату на Заході і Сході. Звідси й недавній протест глави УГКЦ проти посідання Софійського собору в Києві православними: «Доки цієї єдності ще немає, жодна із Церков-спадкоємниць цієї Церкви не може одноосібно посідати стародавній собор Премудрості Божої, Софії Київської. Він має радше бути місцем зустрічі всіх нащадків софійної Київської Церкви, бути нагадуванням, закликом, будителем і надією на наше поєднання в Христі.»8 Незважаючи на це, Блаженніший Святослав все-таки був присутнім на інтронізації першого глави ПЦУ в Софійському соборі, чим фактично визнав його належність ПЦУ як кафедрального собору православного митрополита Київського і всієї України. Тому ініціативу глави УГКЦ, провести 7 квітня греко-католицьку прощу до Софії, можна розуміти лише як запізнілу спробу зберегти власне лице у великій грі, яку він особисто програв уже тоді, коли інтронізувався не там, а в своєму «патріаршому» соборі. Глава УГКЦ і раніше не відзначався екуменічною тактовністю9, але теперішній конфлікт на рівному місці з його легкої руки свідчить, можливо, про панічні настрої верхівки УГКЦ, яка бачить, що постання реальної Київської Церкви змушує виглядати смішними всі її непомірні претензії на спадкоємність із Церквою Володимирового Хрещення.

Очевидно, що інтронізацією глави ПЦУ в Софійському соборі було створено цілковито доконаний факт – відтоді цей собор є головним храмом ПЦУ, а тому відправа там літургії греко-католиками означала б для багатьох православних провокацію – повернення до післяунійних часів, коли Св. Софія кілька десятків років, а саме від 1596 до 1633 року, дійсно перебувала в складі унійної Церкви10, тобто до епохи конфронтації і взаємопоборювання, до часів «війни Русі з Руссю». Саме так потрібно інтерпретувати звернення патріарха Філарета до глави УГКЦ, «відмовитись від проведення прощі та звершення Божественної Літургії у соборі Святої Софії у Києві».11 Здається, керівництво УГКЦ не розуміє того, що саме ці часи були часами найбільшого переслідування православної віри, безпосереднім винуватцем якого була унійна Церква – саме через неї православним було заборонено висвячувати власних ієрархів, що привело до тимчасової відсутності православної ієрархії (однак не Церкви) в Україні. Перебування Софійського собору в унійній Церкві було дуже коротким у порівнянні з його майже тисячолітньою приналежністю православним, тому претензії керівництва УГКЦ на рівність у його використанні не є обґрунтованими.

Треба подивитися правді у вічі – УГКЦ у певному сенсі є частиною Римо-Католицької Церкви з теоретично східним обрядом. «Уніатська» Церква виникла внаслідок поневолення України західними католицькими державами і керівництво цієї Церкви й зараз не мислить себе поза структурами Католицької Церкви. УГКЦ як структура не є вповні самостійним суб’єктом міжцерковних відносин, вона є їх об’єктом і діятиме в них тільки у рамках, встановлених її юрисдикційним центром у Римі. Тому УГКЦ як церковна й духовна (процвітаюча латинізація) колонія католицького світу і не може мати власної церковної політики щодо ПЦУ.

Найкращим доказом цього є те, що попри всі попередні позитивні заяви відносно створення єдиної помісної Церкви, глава УГКЦ так і не попросив Вселенського патріарха дозволити йому прислати бодай спостерігачів на її об’єднавчий собор. Цей факт вказує на те, що ієрархія УГКЦ від самого початку зовсім не думала про те, щоб у перспективі стати учасником об’єднавчого процесу в українському православ’ї. Вона не представляє собі єднання Церкви як власний рух до єдності, бо абсолютизує власну успадковану недосконалу й застарілу форму єдності, знайдену в унії. Керівництво УГКЦ радше марно очікує об’єднання навколо власної структури, замість того, щоб проявляти власну ініціативу, що звичайно ж сигналізує абсолютну далекість від церковних реалій України.

Отже, твердження представників УГКЦ про те, що їхня Церква «є православною Церквою в повному й видимому сопричасті з Римським Апостольським Престолом»12 є еклезіологічним софізмом, що розбивається об сумні уніатистські реалії цієї Церкви. У деяких єпархіях УГКЦ (зокрема в Бучацькій) парафіяльні священики так бояться Православ’я, що й досі незаконно «опускають» навіть саме слово «православний» у Літургії, майже повсюди зберігається філіокве. Так і не були засуджені латинізаційні постанови Замойського Синоду 1720 р., які не тільки спотворили східний обряд, а й м. і. заборонили почитання православного святого Григорія Палами13. Чи може вважатися православною Церква, що постійно хизується переслідуваннями православних після унії – тим, що вона нібито є єдиною прямою спадкоємницею Церкви Володимирового Хрещення, бо внаслідок підтримуваної уніатами заборони висвячувати єпископів, православні були змушені відновлювати власну ієрархію в 1620 році? Чи може вважатися православною Церква, яка в наші часи офіційно означує православних як «нез’єднаних»14, тобто повторює презирливий латинський ярлик disuniti, даний православним їхніми католицькими противниками в 17-му столітті? Питання риторичне.

Відмова керівництва УГКЦ від об’єднання в єдину структуру з ПЦУ – це не намагання зберегти власну церковну самостійність, як це може видатися на перший погляд, а радше навпаки – спроба зберегти звичну й вигідну церковну залежність від Західного Патріархату. Це неправда, що цього патріархату вже немає, бо його в 2006 році нібито скасував папа Бенедикт XVI. По-перше, Західний Патріархат – це не структура римської курії, заснована колись папою, котрий міг би її тому й скасувати. Це основоположна екуменічна величина вселенської Церкви, закріплена в еклезіології нерозділеної Церкви, скасувати яку жоден папа не може в принципі – адже про неї говориться на Вселенських Соборах. А по-друге, дійсною метою цього кроку папи-богослова було якраз відкрити шлях для постання нових регіональних патріархатів на інших континентах (напр. у Латинській Америці й Африці), де зараз живе більшість католиків – чого поки що не сталося. Отже, скасування Західного Патріархату, який останніми часами фактично дорівнював всесвітній Римо-Католицькій Церкві, не означає зникнення древнього Римського Патріархату в Західній Європі, частиною якого й залишається УГКЦ, цілком інтегрована в куріальні структури Католицької Церкви. Це дуже добре бачать і в самій УГКЦ: «Особливо неекуменічними є факти безпосереднього канонічного підлягання Східних Церков Латинській Церкві, включно з іменуванням східних єпископів патріархом Заходу чи навіть затвердження ним Верховного Архиєпископа. При такій латинській системі управління східними залишаються тільки «шати», зовнішня екзотика.»15

Канонічна православна автокефальна митрополія — це дійсна помісність, тоді як католицький патріархат — це лише пародія на автокефалію. Тому Східні Католицькі Церкви повинні працювати над скасуванням чи реформою чинного тепер ККСЦ, який не відповідає теперішнім екуменічним реаліям, адже ті відносини між Римом і ними, які він прописує, не можуть служити придатною моделлю для відновлення сопричастя з православними Церквами.

Можна припустити, що за фактичною відмовою ієрархії УГКЦ від негайного й реально вже можливого відновлення єдності Київської Церкви стоїть страх перед невідомим майбутнім, а то й банальне (можливо, несвідоме) небажання ієрархії УГКЦ втратити владу, титули, гроші і т. д.. У такий спосіб стає явною вся внутрішня суперечливість екуменічної політики УГКЦ. Адже на словах греко-католики нібито виступають за єдність Київської Церкви, і за цим стоїть дійсно глибоке прагнення розділеного унією цілого християнського люду України, відновити свою втрачену після унії церковну єдність. ПЦУ повинна серйозно сприймати це бажання, яке відповідає Христовій волі до єдності його Церкви. Тепер, коли вона є частиною світового Православ’я, ця Церква терміново повинна зробити «екуменічний апдейт» – позбутися традиційно упередженого ставлення до католиків, котре як правило опирається на незнання католицького віровчення, а інколи й межує із фундаменталізмом чи навіть фанатизмом. Православна Церква веде екуменічний діалог не з метою гнилого догматичного компромісу з Католицькою Церквою16, натомість заради свідчення про істину: «Коли ми служимо істині, служимо і єдності».17 ПЦУ неодмінно потрібна власна офіційна екуменічна концепція, чільне місце в якій належало б відносинам із УГКЦ. Якщо ПЦУ розуміє себе як Церква-спадкоємниця древньої Київської митрополії, то вона повинна перестати бачити в УГКЦ втрачену назавжди частину Римо-Католицької Церкви, натомість намагатися вбачати у ній тимчасово відокремлену блудну дочку православної Київської митрополії, що за певних умов може повернутися до Церкви-матері – Київської Церкви (ПЦУ).

В майбутньому гідно конкурувати з УГКЦ православні Церкви зможуть лише тоді, коли вони значно піднімуть освітній рівень свого духовенства, а це потребує часу й передусім богословських кадрів, здобути які вони в недалекій перспективі зможуть знову-таки лише на Заході. Постання канонічної ПЦУ робить цей необхідний для українського православ’я розвиток нарешті можливим, бо тепер для її майбутніх кліриків відкриваються можливості, черпати освіту в найкращих богословських навчальних закладах світового Православ’я, а також інших Церков.

Історія українського православ’я могилянської епохи показує – воно вистояло в боротьбі з католицизмом у 17-му ст. лише тому, що не боялося переймати інтелектуальні напрацювання Заходу. Тому ПЦУ зможе ствердитися в творчій конкуренції з УГКЦ за душі українців саме позбавившись антиекуменічних настроїв всередині себе й використовуючи ті освітні можливості, які стають доступними для православних України внаслідок здобуття ними канонічного статусу. В цьому зв’язку можна лише привітати пропозицію глави УГКЦ митрополитові Київському і всієї України Епіфанію, налагодити зв’язки між обома Церквами в «сфері духовної освіти»18.

В сучасній УГКЦ спостерігається певна «ідолізація» власної церковної структури, існування котрої ставиться понад реальне єднання Київської Церкви. Таким чином, на практиці Берестейській розкол останньої цементується й іпостасизується в УГКЦ, він уже не бачиться як щось протилежне заповіді Христовій «Щоб усі були одно», чим він властиво був. Закоханість у власну церковну структуру, якщо остання не бачиться в загальнохристиянському чи екуменічному контексті, може бути другою стороною егоїстичної любові до влади, грошей і т. д., тобто браку любові до Христа. Адже саме така своєрідна любов єрусалимських первосвящеників до їхньої «структури» (споруди-Храму: лат. structura – «будова») привела Його колись на хрест. Класичну любов до власної церковної структури можна знайти у Великого Інквізитора (Достоєвський). Така абсолютизація земного й минущого є виразом нерозуміння суті Церкви, котра існує не сама заради себе, а для того, аби бути інструментом спасіння людей. Вона лише вказує на те справжнє Світло Народів („Lumen gentium“), котрим є не сама Церква, а Христос. Водночас самообожнення такої церковної структури як УГКЦ зраджує незасвоєння і несприйняття екуменічних напрацювань католицько-православного діалогу, в спільних документах якого унії отримали однозначно негативну оцінку, напр. у Баламандському документі (9-10): «Що не було б наміром і достеменністю прагнення, бути вірними заповіді Христовій: «щоби всі були одно», вираженій у цих часткових уніях із Римським Престолом, муситься визнати, що відновлення єдності між Церквою Сходу і Церквою Заходу не було досягнуте, і що залишається поділ, затруєний цими спробами. Насправді ситуація, створена таким чином, мала результатом напруження і протистояння.» Не завадить пригадати собі й те, що питання «уніатських» Церков у католицько-православному діалозі поки що не було детально розглянуте, воно лише є відкладеним на певний час, а тому й не є остаточно вирішеним. Очевидним уже є те, що «вони, як частина Католицького Сопричастя, мають право існувати і діяти у відповідь на духовні потреби своїх вірян.»19 Ніхто не збирається знову «ліквідовувати» греко-католиків. Але це не означає того, що вони змушені залишатися в традиційних еклезіологічних рамках «Східних Католицьких Церков», прописаних у ККСЦ. Результат розгляду питання уніатських Церков на вселенському рівні не можна передбачити наперед, але він буде залежати передусім від їхнього конкретного внеску в справу єднання православних і католиків. Принаймні щодо УГКЦ можна стверджувати, що на середньострокову перспективу подальше існування цієї Церкви як окремої структури не є ні обов’язковим – з огляду на постання канонічної ПЦУ, ані екуменічно доцільним для прогресу католицько-православних відносин – УГКЦ не може похвалитися помітними інтелектуальними напрацюваннями, які позитивно збагатили б католицько-православний діалог на вселенському рівні. Можна уявити собі хіба що на перехідний період колишню УГКЦ як автономну Церкву – Галицьку митрополію в складі ПЦУ.

Зручне колоніальне становище УГКЦ як найбільшої Східної Католицької Церкви — ця Церква відродилася й поширила свій вплив в Україні не в останню чергу завдяки щедрому субсидуванню збоку римо-католиків, не дозволяє їй, бути вповні самостійним гравцем у конфесійному ландшафті України, адже без фінансової підтримки з Заходу неможливими були б ні розбудова УКУ, ні побудова Патріаршого собору в Києві, ані стрімке поширення УГКЦ на Сході України, не говорячи вже про функціонування УГКЦ в діаспорі, активну доброчинну діяльність і т. д.. Наразі УГКЦ завдяки західній освіті частини своєї ієрархії, духовенства і богословів має значну інтелектуальну перевагу в порівнянні з іншими традиційними східними Церквами України, на фоні яких вона виглядає взірцевою європейською церковною структурою, що неабияк причиняється до розбудови громадянського суспільства. Але це радше фата моргана, бо відверто кажучи, в Галичині, де переважає УГКЦ, панують ті ж самі суспільні лиха (корупція й пияцтво), що й по всій Україні, хіба що безробіття ще більше.

Закінчення див. тут

Микола Крокош

1 А саме на загальній аудієнції 4.07.2001 р.: https://w2.vatican.va/content/john-paul-ii/it/audiences/2001/documents/hf_jp-ii_aud_20010704.html

2 Назва книги Вацлава Гриневича про унію та уніатизм.

3 https://www.nzz.ch/ausgleich_zwischen_alexi_und_bartholomaios-1.794443

4 Екуменічна концепція УГКЦ, п. 56-б, http://ugcc.ua/documents/kontsepts%D1%96ya_ekumen%D1%96chnoi_pozits%D1%96i_ukrainskoi_grekokatolitskoi_tserkvi_75625.html

5 http://news.church.ua/2017/09/06/keruyuchij-spravami-upc-dav-vidpovidi-na-najaktualnishi-zapiti-suspilstva-shhodo-religijnoji-situaciji-v-ukrajini/

6 Пор. слова владики Венедикта (Алексійчука), http://catholicnews.org.ua/uniya-isnuie-vzhe-400-rokiv-i-za-cey-chas-nihto-tak-i-ne-zaproponuvav-inshu-model-iednosti-vladika - «Мушу зазначити, що наші православні брати дуже люблять говорити про тяглість, про апостольське передання. Але від Володимирового хрещення цю нерозривну тяглість має тільки українська греко-католицька єрархія. Православна єрархія, яку тепер маємо  в Україні, походить щойно з 1620 року, коли Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ на прохання гетьмана Петра Сагайдачного висвятив для православних нових єпископів. А це вже зовсім інакша гілка передання, це вже не передання з часів Володимирового хрещення, яке в дійсності є тільки у греко-католиків. Звичайно, це не є для нас повід для гордості, лише факт історичний.»

7 https://zbruc.eu/node/86008?fbclid=IwAR1C2f12qDjQ7d7hoqDtwFRFYzkDvcvQRW7-20Dk092yjk2Um0VqNfgUnMs

8 http://news.ugcc.ua/documents/nasha_svyata_sof%D0%86ya_poslannya_blazhenn%D1%96shogo_svyatoslava_z_nagodi_stol%D1%96ttya_v%D1%96dnovlennya_sobornost%D1%96_ukrainskogo_narodu_ta_yogo_derzhavi_85063.html

9 Пор. мою статтю тут: https://www.religion.in.ua/main/daycomment/23302-vse-stabilno.html

10 Див. Скочиляс, Ігор, Свята Софія Київська – катедральний собор Унійної Церкви у 1596-1633 роках –http://news.ugcc.ua/articles/svyata_sof%D1%96ya_kiivska__katedralniy_sobor_un%D1%96ynoi_tserkvi_u_15961633_rokah_85463.html

11 https://glavcom.ua/columns/filaret/zvernennya-svyatiyshogo-patriarha-filareta-do-glavi-ugkc-blazhennishogo-svyatoslava-572115.html

12 Екуменічна концепція УГКЦ, п. 52.

13 Титул 17. Пор. Козовик, Іван (Перекладач), Провінційний синод у Замості 1720 року Божого, Івано-Франківськ 2006, 265.

14 Екуменічна концепція УГКЦ, п. 42; Пор. також http://catholicnews.org.ua/glava-ugkc-iz-nagodi-150-richchya-kanonizaciyi-svyatogo-yosafata-kuncevicha-svyatiy-yosafat-muchenik

15 Бендик, Мирон, Еклезіологія патріарха Мирослава Івана (Любачівського) - http://dds.edu.ua/ua/articles/2/rizne/949-lubachivsky-theology.html

16 Пор. Митрополит Халкидонський Мелітон: «Жодних поступок з принципових питань не буде, буде лише пошук спільної основи», Томос Агапіс, 397.

17 Так Вселенський Патріарх Димитрій І – Томос Агапіс, 309.

18 https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2611050-mitropolit-epifanij-i-glava-ugkc-napracuut-doroznu-kartu-spivpraci.html

19 Баламандський документ, п. 3.

Фото unian.ua

Теги: