Закінчення. Попередні частини див. тут:

УГКЦ і томос про українську автокефалію

УГКЦ і томос про українську автокефалію. Частина ІІ
УГКЦ і томос про українську автокефалію. Частина ІІІ
УГКЦ і томос про українську автокефалію. Частина ІV
 

7. Реунія як коротший шлях до єдності

Українські Церкви не лише не реципували (засвоїли) результатів дотеперішнього католицько-православного діалогу, вони з ними навіть не ознайомлені, а на «низах» навіть все ще панує доекуменічне ставлення до Церкви-сестри як до «єретиків» чи «схизматиків». Тому шлях помісного екуменічного діалогу з метою їхнього об’єднання, який ішов би паралельно до діалогу на вселенському рівні, є довгим і навряд чи він є дуже реалістичним з огляду на теперішню кризу екуменізму в УГКЦ (неоуніатизм) і тривалу відірваність від вселенського діалогу тих колись «неканонічних» православних Церков, що склали кістяк ПЦУ. Як виглядає, українські Церкви поки що не мають достатнього інтелектуального потенціалу для ведення такого діалогу, бо екуменізм, на жаль, ніколи не був їхнім пріоритетом.

Наразі ми спостерігаємо, як саме тоді, коли Київська Церква в іпостасі ПЦУ вже реально постала – нехай вона і є ще недосконалою, офіційні представники УГКЦ, як здається, починають вигадувати штучні приводи для того, щоб якомога довше не відновлювати єдність Київської Церкви. Ідеальних Церков не буває, бо ж Церква складається не тільки з святих, але й з грішників. Звичайно, що теперішня ПЦУ в баченні греко-католиків – це Церква з великим дефіцитом академічного богослов’я, де поширені католикофобія і антиекуменізм, до того ж хронічно хвора на етнофілетизм. Поки що ПЦУ з її внутрішнім двовладдям і так і не вилікуваним до кінця юрисдикційним розколом (існування кількох паралельних юрисдикцій колишніх Церков на одній і тій же території) – це втілення махновщини у Церкві. Але це майже нормально, з огляду на кількадесятилітню історію ізоляції від світового православ’я. Водночас ПЦУ – це безперечно єдина істинно Київська Церква в Україні. То чи не було б для греко-католиків конструктивнішим, цілою структурою влитися у цю Церкву та використати наявний інтелектуально-екуменічний потенціал УГКЦ для її розбудови і розвитку?

Католицько-православний екуменізм уже досягнув тієї стадії, коли вимальовується інший можливий шлях об’єднання – добровільне возз’єднання УГКЦ з Православною Церквою – її Церквою-матір’ю, через входження УГКЦ до складу ПЦУ. Чому не навпаки? Чому це УГКЦ має приєднуватися до ПЦУ, а не ПЦУ до УГКЦ? Для цього є, по-перше, вагома кількісна причина – православних в Україні прибл. вдесятеро більше, ніж греко-католиків, а піджак як відомо до ґудзика не пришивають. Найновіша соціологічна статистика показує, що кількісне співвідношення між православними і греко-католиками України становить пр. 10 до 1.1 Незважаючи на постійне збільшення кількості парафій поза Галичиною, частка греко-католиків у населенні України вже багато років поспіль практично не збільшується – до УГКЦ належить пр. 7-8 % населення України, тоді як православними вважають себе пр. 70 %. Вже тому керівництву УГКЦ потрібно забути всі свої фантазії про неоунію та серйозно задуматися над тим, що в досяжній часовій перспективі зробити свій власний вагомий внесок у відновлення єдності Церков Володимирового Хрещення греко-католики можуть лише через реунію, тобто приєднавшись до ПЦУ.

По-друге, для цього є богословські підстави – розвінчання унійного шляху відновлення єдності між католиками і православними в екуменічному діалозі (особливо Баламандський документ) позбавило «уніатські» Церкви їхньої традиційної харизми чи богословської рації існування – Рим уже не потребує їх для навернення Сходу, бо православний Схід, виявляється, ніколи й не переставав бути католицьким. З католицького боку вже не можна стверджувати, що православні не є в повній єдності з Петровим Престолом. Вони є в іншій формі єдності з першим престолом Христової Церкви, ніж це є Східні Католицькі Церкви зараз, але це не означає того, що православна форма єдності є дефіцитною – навпаки, вона більше відповідає тій первісній єдності між Сходом і Заходом, що панувала в 1-му тисячолітті у нерозділеній Церкві.

Тому може і напевно буде змінюватися ставлення самих греко-католиків до їхньої власної Церкви. Якщо УГКЦ не вдасться подолати тенденцію до богословської реабілітації уніатизму2 і територіального реваншизму3, помітну на протязі останніх років, і вона не стане дійсно екуменічною Церквою – а реальних підстав для цього поки що не видно, то з часом вона неодмінно «посиплеться» зсередини. Наскільки швидко, це залежатиме вже від ПЦУ – наскільки ця нова Церква в свою чергу буде чи радше ставатиме екуменічною Церквою.

Єдиним серйозним аргументом збоку УГКЦ для пробування у Берестейській схизмі є наступний: «існує поки що різне розуміння ролі Єпископа Риму, без єдності з яким будь-яка помісна Церква не може називатися вселенською. Таке розуміння є ключовим елементом для УГКЦ»4. Але таке розуміння виявляє також головний дефіцит сучасного розуміння церковної єдності в УГКЦ – сліпий римо-центризм, який не хоче бачити того, що єдність Церкви звершується поліцентрично-соборово, тобто не винятково в сопричасті з римським єпископом на вселенському рівні, а й у сопричасті з іншими церковними центрами, зокрема на Сході з Вселенським Патріархатом, без повної єдності з яким неможливо вибудовувати й здорові сопричасні стосунки з римським вселенським протосом. Символічним є те, що ні нерозділена Церква 1-го тисячоліття, ані доунійна Київська Церква не поминали папу римського як «Вселенського Архієрея», зате на Сході традиційно визнавали Константинопольського Патріарха «вселенським» – гр. «екуменічним». Тому не може бути правдивого екуменізму в УГКЦ без повернення до екуменічної Церкви-матері. Треба припиняти, по-фарисейськи «сумувати»5 через Берестейській розкол, натомість просто покаятися – йдеться не про самоприниження, а про кеносис як наслідування Христа, і повертатися додому – в Східну Церкву. До речі, це ж стосується і скандального незалежного існування Мукачівської єпархії ГКЦ, яка фактично перебуває в церковному розколі на помісному рівні, бо не належить до УГКЦ, а є напряму підпорядкована Римові. Ключовим елементом ідентичності сучасної УГКЦ є не так сопричастя з Петровим Престолом, як нарцистична зацикленість на унійній ностальзіці, яка включає ідеалізацію римо-центризму, ігноруючи водночас реальне вже тепер сопричастя з Східною Церквою. Це означає, що УГКЦ так і не змогла подолати наслідків латинізаційного Замойського Синоду 1720 р., який відірвав її духовно від Східної Церкви та зробив властиво «уніатською» і антиправославною за суттю. Недарма своєю «золотою добою» УГКЦ й досі вважає саме період після цього сумнозвісного синоду6, тобто 18-те століття – період найбільшого поширення унійної Церкви на Правобережній Україні, що перебувала під владою захирілої Речі Посполитої.

Приєднання УГКЦ до ПЦУ не означало б розриву всякого сопричастя з Римом, а властиво радше повернення частини Київської Церкви до первісного стану істинного сопричастя східних Церков із Західною Церквою, що існувало в нерозділеній Церкві й котрого Східна Церква ніколи офіційно не розривала. В такому випадку главі УГКЦ доречно було б просто проінформувати Римський Апостольський Престол про те, що через недавнє постання православної автокефальної Церкви в Україні для УГКЦ виникли нові й непередбачувані обставини, які властиво задля гідного сповнення її екуменічного покликання вимагають повернутися під київську юрисдикцію – ПЦУ, тобто до Православ’я – що заради єдності Христової Церкви в Україні та швидшого відновлення повної єдності між Східною і Західною Церквою УГКЦ вирішила піти кенотичним шляхом і відмовитися від власного структурного буття. Тобто йдеться про реунію, яка й так є неминучою в екуменічній перспективі. Питання лише в тому, як ця реунія відбудеться – «зверху», тобто керовано й поступово під проводом самої ієрархії УГКЦ, чи спонтанно «знизу» – з ініціативи духовенства і мирян, що може спричинити певні конфлікти на рівні громад.

Юридичним виразом повернення до Православної Церкви було б уневажнення чинності ККСЦ ієрархією УГКЦ та відновлення багатого канонічного спадку Православ’я, бо «згідно з цілим духом Кодексу, єдність Східних Католицьких Церков з Апостольським Престолом полягає в типово уніатському підпорядкуванні»7. Літургійним вираженням переходу з римського сопричастя у київське була б заміна поминання папи Римського як «Вселенського Архієрея» на поминання «Митрополита Київського і всієї України». Календарним виразом залишення Західного Патріархату було б позбавлення від латинських свят – напр. Непорочного Зачаття, Пресв. Євхаристії, а також від культу св. Йосафата – символу антиправославності. Коли буде відновлена єдність між православними і католиками на вселенському рівні, то Київська Церква разом із іншими православними Церквами-сестрами, звичайно ж, повернеться до первісної практики поминання на першому місці римського папи як одного з патріархів і вселенського протоса Церкви, а папа зі свого боку також поминатиме своїх співпатріархів та інших глав автокефальних Церков, між ними і главу Української Церкви. Адже єдність на вселенському рівні без єпископа Риму є таким же нонсенсом, як і єдність помісної Київської Церкви без належності до ПЦУ.

Історія показала, що відновлення повного сопричастя (а не юрисдикційного підпорядкування) Київської Церкви з Римом можливе тільки при її повній приналежності до родини православних Церков. Не потрібно було б також оголошувати недійсними Брестську й Ужгородську унії (від Мукачівської єпархії ГКЦ також очікується приєднання до ПЦУ), а лише соборово констатувати те, що вони втратили свою силу через прийняття Католицькою і Православною Церквами спільного Баламандського документу в 1993 році, котрий дав об’єктивну негативну оцінку частковим уніям як хибному й тупиковому шляхові до відновлення єдності між Сходом і Заходом.

Якщо УГКЦ в Берестейській унії (як вона каже) справді лише «підтвердила своє сопричастя з Римською Церквою»8, тоді реунія означає не розрив сопричастя з Петровим наслідником, а повернення до первісного й автентичного сопричастя Сходу з Західною Церквою через входження у київське сопричастя і підтвердження сопричастя з Константинопольською Церквою-Матір’ю.

Літургійним вираженням римо-центризму є поминання папи римського в усіх громадах УГКЦ. Це обов’язкове поминання «святішого вселенського архиєрея» було приписане Замойським Синодом9, і воно чітко символізує єдність шляхом підпорядкування римському понтифікові – всі члени Католицької Церкви перебувають в сопричасті один із одним через своє перебування під наслідником Петровим (sub Petro), єдиним носієм вселенської юрисдикції. Цікаво, що проти формули «під Петром» виступав уже Блаженніший Любомир Гузар, протиставляючи їй іншу – cum Petro, тобто «разом із Петром».10

Натомість східна еклезіологія вибудовує єдність не згори донизу, а навпаки – від євхаристійних громад, очолюваних єпископами як главами повноцінних місцевих Церков. Тому первісно в цих громадах у літургії поминався лише власний єпископ. Цей у свою чергу поминав носія примату на регіональному рівні – митрополита, останній – носія примату на помісному рівні – патріарха, а вже патріархи поминали один одного відповідно до диптиху, перше місце в якому також для Сходу аж до початку 11-го століття займав римський «Престол, перший за честю та гідністю серед християнських Церков у світі»11 (Вселенський Патріарх Атенаґор). Також Екуменічна Концепція УГКЦ представляє позицію, що «Вселенська Церква постає сопричастям рівних за своєю гідністю помісних Церков»12. Сам по-собі титул папи «Вселенський Архієрей» є дуже цікавим. По-перше, його введення у контексті Східної Церкви це явна спроба витіснити в забуття минулу єдність «уніатів» із Вселенським Патріархатом. А по-друге, як це не дивно, він є настільки римо-центричним, що його не вживає у своїй літургії навіть сама латинська Церква, яка у месі молиться за «слугу Твого нашого Папу N», цим самим поминаючи папу радше як патріарха Заходу – це вказівка на древнішу еклезіологію Пентархії. Адже сам титул «папи» не відноситься винятково до Римської Церкви, його й зараз носить напр. також Александрійський Патріарх. Отже, поминаючи «Вселенського Архієрея», УГКЦ показує, що вона є католицькішою навіть від Латинської Церкви.

Дотеперішнє післяпідпільне існування УГКЦ показало, що ця Церква так і не змогла подолати кризу ідентичності. Її відносний успіх у церковному ландшафті України мав не лише внутрішні, а й зовнішні причини. Найважливішою з них була відсутність сильного екуменічного конкурента з православного боку, тобто канонічної автокефальної Церкви в Україні. Інакше процес відродження УГКЦ пройшов би за іншим сценарієм і був би набагато менш успішним – це показує сумний досвід відродження Румунської ГКЦ.

Автокефалія ПЦУ є не лише реальним шансом на подолання розколу Православ’я в Україні, а й на відновлення єдності цілої Київської Церкви. Адже автокефалія – це «спосіб забезпечити єдність Церкви як всередині кожної нової помісної Церкви, так і єдність між всіма Помісними Церквами»13. Тому приєднання УГКЦ до цієї канонічної автокефалії було б не порушенням єдності Церкви на вселенському рівні, а навпаки – її відновленням на помісному рівні. При цьому воно не було б звернене проти вселенського протоса Древнього Риму, першості якого Православна Церква принципово не відкидає, а лише проти дефіцитної й віджилої унійної форми єдності деяких частин Східних Церков у формі підпорядкування Західному Патріархатові. Подолання одного з найбільших розколів на помісному рівні – Берестейського, є важливим також тому, що воно було б великим кроком до відновлення єдності між Сходом і Заходом на вселенському рівні. Таким чином зникла б важлива причина для постійних напружень у відносинах між Православною і Католицькою Церквами – напр. це зробило б неможливим прозелітизм, у якому неодноразово й небезпідставно звинувачувалася УГКЦ14. Водночас возз’єднання УГКЦ із ПЦУ стало б важливим чинником національної консолідації українців. Адже унія напр. 16-го ст. розбила не тільки єдність Східної Церкви в Україні, а й сам єдиний православний дотоді український народ на дві конфесії, що взаємопоборювалися і цим робили наш народ легкою здобиччю хижих сусідів.

Чи означає все це, що греко-католики втрачають своє покликання працювати для відновлення єдності між Сходом і Заходом? Ні, бо це покликання не є чимось людським, воно є сповненням Христової заповіді «Щоб усі були одно» і стосується всіх християн.

Київська Церква нарешті отримала реальний шанс на возз’єднання, і цей шанс називається екуменізм. Ця Церква була століттями розколена на православну й унійну гілки, які століттями взаємопоборювалися. Оскільки унія виявилася зовсім не єднанням – а саме таким є значення слова unio, то прийшов час для реунії, тобто для дійсного возз’єднання всіх християн східного обряду в Україні. Як показала історія, насильницькі спроби «возз’єднання» греко-католиків з Православною Церквою – так само як і унії – не принесли завершення розколу, вони причинялися лише до укріплення греко-католицької ідентичності як Церкви-мучениці, що страждає задля святої справи єднання християн. Тому добровільна реунія – це не лише шанс на подолання розколу Київської Церкви, а й виклик для обох Церков.

В самому православному світі все чіткіше окреслюється розподіл на дві еклезіологічні тенденції. Тоді як Константинопольська Церква намагається згуртувати помісні Православні Церкви навколо свого примату і таким чином відновити в них приспану свідомість єдиної Церкви, найбільша православна Церква – Московський Патріархат, побоюється «зменшення чи навіть скасування автокефалій Помісних Церков»15. Як це не дивно звучить, РПЦ фактично є найбільш автокефалістською Церквою з усіх православних Церков. В еклезіологічній системі Пентархії нерозділеної Церкви, де змагалися за першість «Слуга Слуг Божих» і «Вселенський Патріарх», одночасно збалансовуючи примат і соборовість у Церкві, було місце лише для Старого і Нового Римів, третій тут зайвий. Для еклезіології, що оперує не кількістю вірян чи парафій, а Святим Письмом, канонами вселенських соборів і цитатами отців Церкви, не відіграє ролі ні статус світової потуги, ні фінансовий вплив на інші помісні Церкви. Між іншим, це стосується не тільки церковних Москви чи Києва, а й церковного Вашингтону, церковної Бразилії, Мексики чи Німеччини – тобто не тільки православних, а й католиків. Еклезіологічний дисонанс між Константинополем і Москвою окреслився від спільного католицько-православного Равеннського документу 2007 р., який так і не був підписаний РПЦ. Відтоді стало ясним, що «немає єдності між Помісними Православними Церквами відносно того, якими прерогативами повинен володіти перший єпископ і чи він взагалі є першим серед рівних»16. Тоді як Католицька Церква і майже всі православні Церкви знайшли спільний ґрунт для подальшого з’ясування примату в Церкві у першому тисячолітті, РПЦ має особливу позицію всередині Православ’я – вона підозрює Константинополь у запозиченні римської моделі єдності на початку 20-го ст. і як наслідок у викривленні первісного православного розуміння єдності. В кожному разі для греко-католиків константинопольське розуміння стану єдності в Церкві є близьким і навіть цілком прийнятним, бо воно, як і добре знайоме їм римське, є сакраментальним за своєю суттю і базується на спільному богословському й канонічному спадку нерозділеної Церкви. Два Рими є не протилежностями, а взаємодоповненнями, двома необхідними полюсами єдності Вселенської Церкви. Йдеться не про консенсусну єдність конфедерації, а про глибинну сакраментальну єдність, що випливає з самої мартирологічної природи Церкви. Єдність Церкви, яка може бути заблокована вето однієї з помісних Церков, є примарною, бо робить Церкву недієздатною як цілу.

Для ПЦУ виклик екуменізму означає, що не ставши ще навіть загальновизнаною сестрою в родині православних Церков, ця Церква вже має розпочинати мислити екуменічно, тобто по-вселенськи. Православ’я – це не антикатолицизм, а католики – це не єретики, натомість Західна Церква-сестра з одними й тими ж таїнствами – саме так, не з однаковими, а з одними й тими ж, бо ж єдність і дійсність таїнств випливає з єдності Христового Тіла. Більше того, католицькі єпископи включно з папою – а папа в католицизмі не мислиться без єдності з своїми співбратами в єпископському сані, тобто також із усіма православними єпископами включно з УПЦ – це не якісь там польські «біскупи», а справжні брати-співєпископи єдиної Кафоличної (чи в західній вимові – Католицької) Церкви, що мають одне й те ж апостольське наслідництво чи приємство. Католицька Церква опирається в своєму віровченні на одні й ті ж самі сім Вселенських Соборів 1-го тисячоліття, а всі її пізніші собори мають для неї лише підпорядковане цим значення і правильно мусять інтерпретуватися як пояснення вчення нерозділеної Церкви. У католиків і православних практично одні й ті ж самі спільні святі, отці й духовні авторитети. Навіть на Афоні колись були латинські монастирі, які продовжували існувати й після «Великої Схизми»17. Папа Римський – це не псевдонепомильний церковний квазімонарх із ненаситним владолюбством, а першоієрарх усіх християн, певні прерогативи якого є настільки необхідними для Церкви, що ними тимчасово користується навіть Вселенський Патріарх. Все це може здатися новим і незвичайним для декого з православних українців, але все це богословські аксіоми, давно визнані в православному богослов’ї на світовому рівні, зокрема в спільних із католиками екуменічних документах.

Власне кажучи, католики і православні навіть не є двома різними конфесіями, бо це поняття виникло в 16-му ст. як наслідок того, що різні нові протестантські спільноти для уточнення власного віровчення і відмежування від «старої Церкви» (так вони називали католиків) та інших протестантських напрямків приймали на своїх зібраннях і оприлюднювали нові власні «конфесії» чи віросповідання (лат. confessio fidei – ісповідь віри). Натомість католики і православні мають один і той самий основний символ віри – «Нікео-Константинопольський». Якщо навіть майже всі католики і вживають його з додатком «і Сина» (лат. filioque)18, то на богословському рівні католики вже визнали слушність православної аргументації проти вживання цього додатку, котрого тому й бракує в деяких офіційних документах Католицької Церкви (напр. декларація „Dominus Iesus“).19 Цікаво, що єдиний доступний в інтернеті переклад цього документу українською мовою20 нахабно фальшує вміщений у ньому оригінальний текст символу віри – тоді як у латинському тексті стоїть „qui ex Patre procedit“ – «котрий від Отця ісходить», український текст на українському сайті «Католицький Оглядач» містить вираз «що від Отця і Сина ісходить» (!!!).

Отож, католики вже розпочали очищення єдиного у них з православними символу віри від «філіокве». На цю тему вже було оприлюднено два важливих богословських документи, один католицький у 1995 році – Папською Радою для сприяння єдності християн під назвою «Ісходження Святого Духа в грецькій і латинській традиціях»21, а другий спільний православно-католицький Північноамериканським Богословським Консиліумом у 2003 році під назвою «ФІЛІОКВЕ: питання, що розділяє Церкви?»22. Ці документи свідчать про «нове усвідомлення католиками унікальності оригінального грецького тексту Символу Віри як найбільш автентичного формулювання віри, що об’єднає Східне і Західне християнство»23. Отже, православні й католики мають один і той самий символ віри, правильно цитують який поки що однак лише всі православні, тоді як католики щойно розпочинають його виправлення.

Постання канонічної ПЦУ має принаймні один позитивний наслідок для церковного життя – конкуренція між українськими Церквами значно посилиться. Для УПЦ МП воно означає кінець монополії на канонічність, для УГКЦ – кінець монополії на буття єдиною канонічною «національною» Церквою, а для самої ПЦУ – омріяний вихід із зручного національного гетто через входження у світове православ’я, що однак означає не лише нові права, а й нові обов’язки. Автокефалія – це не самоуправство, а навпаки – радше початок відповідального вселенського існування колишніх розкольників, які шляхом отримання канонічної автокефалії щойно вповні стали єдиною, святою, соборною («кафоличною» чи «католицькою») й апостольською Церквою, котра сповідується православними у символі віри. Переможе в конкурентній боротьбі за душі українців та Церква, яка очолить екуменічний рух в Україні. Не на словах, а в дійсності. Та Церква, яка буде менше хизуватися минулим і більше займатися конкретними справами для відновлення єдності «Церков Володимирового Хрещення». Яка буде не клястися у вірності екуменізмові, а дійсно вірити в його перспективу, правильність і незворотність. Для відновлення єдності Київської Церкви екуменізм має ключове значення. Тому дійсно Київська Церква – це та Церква, яка зробить екуменізм головним змістом своєї ідентичності й покликання у християнському світі.

Для УГКЦ автокефалія ПЦУ означає те, що прийшов нарешті час, стати повноцінним суб’єктом екуменізму, йдучи новим шляхом – повної емансипації Східних Католицьких Церков від Риму через возз’єднання з Православною Церквою, нашою Церквою-Матір’ю. Своєрідна греко-католицька «революція гідності» означає, що своє екуменічне покликання українські греко-католики надалі гідно здійснювати зможуть передусім у складі ПЦУ – єдиної правдиво Київської Церкви, до якої УГКЦ так довго стреміла. Чи були ці устремління щирими, тобто чи дійсно УГКЦ «тужить за євхаристійним сопричастям із Православними Церквами»24, покаже його величність час. 

Микола Крокош

1 Див. табл. 7 тут: http://socis.kiev.ua/ua/2019-01/?fbclid=IwAR1cc7_Kkhc0oIuWunNctxlcE3LA5IQXHizzhh9PHWlosHyhav-vjWO8c1Q

2 Див. напр.. мій аналіз відповідних заяв владики Венедикта (Алексійчука) тут (п. 4): https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/35584-vidnosini-mizh-ugkc-i-rpc-u-suchasnij-fazi-katolicko-pravoslavnogo-ekumenizmu.html#sdfootnote21sym

3 Пор. https://www.religion.in.ua/main/daycomment/23302-vse-stabilno.html

4 https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/74637/?fbclid=IwAR2p_HJvbxTLjm155xOeD99DFSitf_hCnnA2G9yqr3J8Fopv4JyYB6pg35I

5 Пор. т. с.., також Екуменічна Концепція УГКЦ, пп.. 56-57.

6 Пор. Мудрий, Софрон, Замойський Синод і його значення для Української Католицької Церкви, в: Козовик, 14.

7 Бендик, Т. с.

8 Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», Львів 2011, 307: http://catechismugcc.org/vira-tserkvy/iii-viruyemo-v-boha-ottsya-tvortsya-neba-i-zemli-i-v-spasytelya-nashoho-isusa-khrysta-i-v-dukha-svyatoho-hospoda-zhyvotvoryashchoho/v-tserkva-ikona-presviatoi-troitsi/3-pomisnist-ukrainskoi-hreko-katolytskoi-tserkvy-ta-ii-soprychastia-z-inshymy-pomisnymy-tserkvamy/v-rozvytok-soprychastia-v-kyivskii-mytropolii

9 Титул 1: „universalis Episcopus“, див. Козовик, Іван (Перекладач), 137.

10 Пор. Аржаковський, Антуан, Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром: До постконфесійного християнства, Львів 2007, 73.

11 Томос агапіс, 181.

12 П. 31.

13 https://cerkvarium.org/novyny/pomistni-tserkvy/arkhiepiskop-telmiskij-iov-gecha-avtokefaliya-tse-zasib-zabezpechiti-ednist-i-tserkvi-vseredini-derzhavi-i-mizh-pomisnimi-tserkvami.html

14 Пор. http://kyiv-pravosl.info/2012/07/12/suchasnyj-prozelityzm-uhkts-u-shidnij-ukrajini-istoriya-prychyny-metody/

15 Документ «Позиция Московского Патриархата по вопросу о первенстве во Вселенской Церкви», http://www.patriarchia.ru/db/text/3481089.html

16 http://www.hilarion.ru/study/pervenstvo-vo-vselenskoy-tserkvi-pozitsiya-moskovskogo-patriarkhata.html

17 Пор. https://eirenikon.wordpress.com/2009/08/20/benedictine-hagiorites/

18 Щодо філіокве можна прочитати мої рефлексії тут: https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/14664-dogmatichni-riznici-mizh-pravoslavyam-i-katolicizmom-stattya-persha-filiokve-i-yedinonachaliye-otcya.html

19 Оригінальний лат. Текст див. тут: http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_20000806_dominus-iesus_lt.html

20 http://catholicnews.org.ua/dominus-iesus-gospod-isus-deklaraciya-pro-iedinu-spasitelnu-misiyu-isusa-hrista-i-cerkvi

21 Укр. переклад тут: http://bogoslov-club.org.ua/?p=2532

22 Укр. переклад тут: https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/10476-filioque-pitannya-shho-rozdilyaye-cerkvi.html

23 ФІЛІОКВЕ… http://bogoslov-club.org.ua/?p=2532

24 Екуменічна Концепція УГКЦ, п. 56.

Фото Baznica.info


Теги: