Портал «Релігія в Україні» закінчує публікацію дослідження протоієрея Олексія Добоша, присвяченого історії Української Греко-Католицької Церкви в роки другої світової війни. Третя частина статті говорить про події другої половини війни, створення дивізії СС «Галичина» та про спроби митрополита Андрія Шептицького знайти спільну мову з радянською владою.

Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944  рр. Частина третя

Див. попередні частини:

Частина перша
Частина друга

3. Середина 1942-1944 роки: між Гітлером та Сталіним

Життя, тим часом, йшло своєю чергою, підносячи ГКЦ все нові неприємні сюрпризи. Переможний “бліцкріг” до середини 1942 р. остаточно провалився, німцям стало не до уніатів: та й на самій Західній Україні ніякими проповідями про “велику місію німецького народу” втримати українців, доведених до відчаю жорстокими умовами окупації, у покорі німцям виявилось неможливим. Літом 1942 р. під проводом Тараса Бульби-Боровця утворилась Українська Повстанська Армія (УПА), яка заявила про свою боротьбу на всі сторони — проти гітлерівців, більшовиків і поляків за “самостійну Украіну”. ГКЦ, офіційно проповідуючи повну лояльність до німців, ніяк не відреагувала на появу цих формувань, тільки один Шептицький почав настоювати на проведенні польсько-українських переговорів, які виробили б статус змішаного проживання (відсутність якого пізніше закінчиться різнею поляків загонами УПА). Тоді ж митрополит вперше висловив ще дивну для всіх думку про можливість повернення СРСР1.

Відзначився 1942 р. і тим, що митрополит від лиця всього уніатського єпископату через рік після окупації, наважився, накінець, дати оцінку діяльності “визволителів” в листі до Пія ХІІ від 29 серпня 1942 р.: “Після 12-місячної радості з приводу визволення нас німецькою армією від більшовизму, вводиться незрозумілий режим терору і окупації, який стає все більш важким і невиносимим. Влада німецька є злою, воістину диявольською, і то, мабуть, ще в більшій мірі, ніж влада більшовицька...”2. Але далі становище ГКЦ характеризується Шептицьким досить-таки позитивно: “Наше духовенство одержує щомісячно від німецького уряду 50 марок. Дозволяється священикам вчити дітей катехизису в школах. Влада не мішається до проповіді і управління приходів. Дозволили відкрити семінарію і Теологічну Академію і зараз вони нормально функціонують: за цей час видано шість номерів “щоквартальника”, ми приступили до організації монастирів...”3. По відношенню до цього листа можна помітити, що його зміст став відомий широкому колу читачів лише з 1967 р., в той же час як відкрита профашистська діяльність проводилась уніатами на протязі всього періоду окупації, про що свідчило багато публікацій, які з’явилися у львівських газетах (іронія долі) через два дні після написання вищевказаного листа до Папи — Митрополит Андрій святкував п’ятидесятиріччя своєї архієрейської хіротонії, з приводу чого появилися публікації, в яких поряд з поздоровленнями вихвалялась його “незмінна доброзичливість і довіра до німецьких друзів”4.

Єдиним за цей час і то непрямим протестом голови ГКЦ проти навколишнього беззаконня було послання “Не убий” від 27 листопада 1942 р. Але, засуджуючи в ньому винищення гітлерівцями євреїв, владика не дав ніякої суспільної оцінки цьому явищу, лише абстрактно співвідносив гріх вбивства із заповідями Божими. І разом з тим жалкував по деструктивному впливові цього процесу на українську молодь, котру (передусім оунівців) застерігав від участі в подібних діях5.

Але навіть ця хоч якась слабенька тінь протесту проти окупантів повністю меркне перед наступним “опусом” митрополита Андрія. Гітлерівці, потребуючи дешевої робочої сили, масово вивозили місцеве населення в Німеччину. Переважна більшість “остарбайтерів” ставали об’єктом безжалісної експлуатації своїх хозяїв. Лише з однієї України було вивезено близько 2.2 мільйонів людей. Проти цього явища боролися всі: радянські партизани, УПА, само населення. Одна тільки ГКЦ добровільно сприяла вивозу молоді в Німеччину. Окрім особистої участі уніатських священиків у цій справі, владика Андрій побажав дати своє духовне благословення “остарбайтерам”. 22 грудня 1942 р. ним написано послання “До тих, що виїжджають на роботу в Рейх”: “Як ваш душпастир я був би радий кожного із вас благословити на цю дорогу... Перебування на чужині принесе вам в дечому користь і вигоду: навчитеся іноземної мови, пізнаєте людей і світ, наберетеся досвіду і знання, які можуть пригодитися вам в житті...Там ви будете зустрічатися з багатьма іншими вірами. Передусім тримайтеся своєї католицької віри і як вогню остерігайтеся всякої спокуси відступити від неї... Наша віра — це віра католицька, вона характерна тим, що визнає Римського Архієрея главою всієї Церкви і намісником Христа... Ця віра наших дідів і прадідів від самого Володимира... Віра наша правильніша православної, тому що вселенська. Вони держаться науки перших семи Вселенських соборів, ми держимось того ж самого, але додаємо ще вчення дальших Вселенських соборів. Їхня віра неповна, тому наша віра Богом покликана до того, щоб передати їм це доповнення.

Багато із вас не будуть мати можливості додержуватись своїх свят; будуть вимушені працювати навіть у великі свята. Така праця у святкові дні буде для вас тяжким хрестом, але пам’ятайте, що не має кращого способу сподобатися Богові, як тільки через терпеливе несення тягаря життя...

Пам’ятайте, що ви зобов’язані виконувати всі роботи і справедливі накази старшин ...”6. Вкінці владика застерігає від будь-якої непокори, а у випадку образи і несправедливості рекомендує звертатися із скаргою до апостольського візитатора в Берліні Петра Вергуна.

Початок послання — наче благословення на приємний круїз: і іноземна мова, і досвід, і знання; середина — головною небезпекою вивезених уніатів змальовує все тих же православних, котрих і там у Німеччині потрібно “приєднувати”; в кінці — вища християнська доброчесність смирення асоційована з безумовною покорою рабовласникам. Ну, а про кроваву суть цього геноциду — ні слова.

Початок 1943 р. приніс гітлерівцям нищівну поразку під Сталінградом, що зумовило необхідність зміни їх політики на окупованих територіях. Німці почали загравати з національно-політичними силами зайнятих регіонів. Це послужило добру службу уніатському місіонерству. Якщо у 1942 р. уніатські священики лише напівлегально могли пробиратися за Збруч, то тепер німці стали видавати постійні перепустки всім бажаючим, дякуючи цьому посланці митрополита Шептицького в значній кількості наводнили всю Україну. Вони шукали парафії, давно залишені православними священиками при відступі радянських військ (таких було мало), використовували пусті римо-католицькі костьоли, не була перешкодою для них і відсутність культових споруд. На Чернігівщині — о. Р. Раченко, в Києві — о. І. Кладочний і В. Процюк; в Житомирі, Вінниці, Кам’янці-Подільському засновував уніатські общини базиліанин Іриней Вігаринський. Митрополітальною курією підтримувались відносини із симпатизуючим уніатам автокефальним єпископом Полікарпом Сікорським. Налагоджувались і внутрішні справи: регулярно скликались збори і синоди, збільшувалось видавництво, майже повністю був відновлений навчальний процес в академії: на початок 1943 р. тут викладали 27 професорів, навчалось 95 студентів7. На хвилі такого благополуччя митрополит Андрій вирішив спробувати щастя у справі встановлення уніатського патріархату зверху — Ватиканом при сприянні Берліна. За його дорученням нунцій у Німеччині Цезаре Орсені спробував обережно прозондувати думку німців по цьому питанню. Реакція “визволителів” була відверто негативною: “Нунцію було дано зрозуміти, що рейхскомісаріатові фюрера на Україні патріарх не потрібен”8. Не особливо засмучуючись цим, владика дальше продовжував проробляти у своїй епістолярній творчості різні аспекти процесу придбання православних для Апостольського Престолу .

За 1943 р. заслуговують уваги два його послання: “До духовенства” і “У справі взаєморозуміння”. У цих працях процес майбутнього окатоличення набуває вже більш м’яких форм, справа заснування патріархату переноситься на майбутнє, а зараз владика закликає лише до взаєморозуміння, освітлюючи все нові його сторони. Так у посланні “До духовенства” він виправдовує дії православних ієрархів, що прийняли унію у 1596 р.: “Ми, греко-католики ... від Берестейського собору стоїмо на тому, що наша тодішня ієрархія правильно поступила, порвавши з Царгородом і Москвою і прийнявши вселенську віру, підпорядковану римському архієрею...”9

У другому листі, повторюючи свої ж думки часів Першої світової війни, митрополит розкриває соціальне значення унії: “В Україні розумні люди як тоді, так і тепер, бачили, що майбутнє народу у єднанні із Заходом, тому що тільки це єднання в змозі відгородити нас від сусідів зі сходу і півночі. У нас не має іншого способу встановити зв’язок із західною культурою, як тільки при допомозі релігії...”10 Безликому «взаєморозумінню» Шептицький бажає надати оригінальну форму: ”Можна думати про таке об’єднання православного віросповідання, яке не було б ні давнім православієм, ні давнім греко-католицизмом”11.

Але всього цього — і місіонерства, і внутрішньо-церковної діяльності — виявилось мало. ГКЦ, не дивлячись на зовнішні обставини, рвалась до національно-політичних вершин і з квітня 1943 р. виявилась втягнутою у найганебнішу для себе авантюру.

28 квітня 1943 р. губернатор Галичини Вехтер видав наказ про створення дивізії СС “Галичина”. На церемонії створення дивізії були присутні єпископи Йосиф (Сліпий) і Микита (Будка). 29 квітня з приводу цього в соборі Святого Юра відбулось урочисте архієрейське богослужіння, яке очолив єпископ Йосиф. Проповідь за богослужінням виголосив о. Василь Лаба: “По згоді фюрера ми знайшли можливість для створення стрілецької дивізії. Воскресіння галицької армії — це повернення до нашої давньої традиції. Здійснюється воно в час, коли йде важка боротьба з більшовизмом, бажаючим завоювати всю Європу... До цього закликає нас Бог , як колись закликав хрестоносців...”12. Аналогічні урочистості проходили у Перемишлі і Станіславі. На чолі з полковником А. Бізанцом була створена Військова управа, яка мала свої представництва по всіх містах Галичини. Почався набір добровольців. Цей процес істориками описаний дуже суперечливо: відповідно до одних даних, за два місяці набралося 80 тис. добровольців, з яких відібрали тільки 13 тис.13; радянські історики стверджували, що на збірні пункти юнаків зганяли силою14. Правдивим залишається те, що уніатські священики приймали найактивнішу участь у вербувальній роботі. В цей же час Львівська митрополія одержала із каси Краківського генерал-губернаторства 360 тисяч злотих. Охолодити войовничий запал уніатів повинна була б позиція керівництва ОУН, яке принципово засуджувало створення дивізії СС “Галиччина”. Як не дивно, націоналісти змогли дати правильну і повну характеристику новому почину німців в “Бюлетені ОУН”, при чому зробили це у тому ж квітні 1943 р.:

”1. Для чого німці створювали СС ”Галичина”? — Для посилення фронту це не найголовніший момент, за зиму 43 вони втратили десятки дивізій і одна ролі не грала.

2. За що боротися — України як держави нема.

3. Мова команд — німецька, нижчий командний склад українці, вищий — німці. Це типова колоніальна частина, щось подібне на індійські дивізії англійської армії.

4. Це дальший крок до компромату ідеї української державності, котру прив’язують до банкротуючого фашизму”15.

Безумовно, уніатські ієрархи знали про цю заяву, були й інші застереження, але “8 липня Воєнна Управа відвідала його Екселенцію митрополита, щоб в його особі подякувати всьому галицькому українському духовенству за моральну підтримку в справі формування дивізії. Мені особливо приємно, як живо цікавиться митрополит справами дивізії. У Святоюрській кафедрі ми з Богом починали нашу справу і сюди прийшли, закінчивши першу його фазу,”16 — так інформував про хід справи полковник А. Бізанц. В той же день протоієрей Василій Лаба був призначений керівником душпастирської референтури дивізії і по його проханню Львівська митрополія призначила 15 капеланів дивізії із числа уніатських священиків, вони ж приймали присягу17. Дивізія була розбита радянськими військами в першому бою біля м. Броди літом 1944 р. Слід відмітити, що відношення греко-католиків до участі у формуванні СС “Галиччина” було неоднаковим: Йосиф (Сліпий) і Микита (Будка) займали помірну позицію, воєнні капелани В. Лаба і І. Гриньох вели найбільш активну діяльність, а сам голова ГКЦ займав дуже невиразну, до цих пір незрозумілу позицію. Митрополит так і не видав своєї вже готової відозви в підтримку дивізії, але особистою участю і адміністративною діяльністю всіляко сприяв її формуванню. Уніатські історики сьогодні намагаються хоч якось вибілити цю сторінку життя ГКЦ: мовляв, митрополит не мав правдивої інформації, його поставили перед фактом, який уже відбувся, участь єпископів і священиків у підтримці СС “Галичина” — їх особиста справа, а у нас немає всіх документів для оцінки цього періоду. Але вперті факти свідчать про інше: і документів архівних по цьому періоду цілком достатньо, і всі безглуздя цього періоду — від паразитуючого на загальнонародній трагедії дикого місіонерства до прямого пособництва фашизму — не можна списувати лише на старечий стан владики Андрія. Швидше навпаки — його найближчий соратник І. Гриньох вважає, що ці роки були апофеозом діяльності митрополита. У своїй книзі розділ, присвячений цим рокам, він називає “Його Я” і у ньому проводить ідею максимального розкриття особистості Шептицького саме в цей період18.

А очевидці свідчать про свідому особисту участь владики в діяльності дивізії. Сам голова Управи братства воїнів дивізії “Галичина” згадує: “Мою долю визначив митрополит Андрій Шептицький. Він — людина колосальної популярності і великого авторитету, сказав віщі слова: «Майже немає ціни, яку не можна б дати за створення української дивізії». Це остаточно вирішило мою долю і я вступив у дивізію”19.

Правда, ціною виявилась сама ідея Церкви, принесена в жертву політиці. За турботами про створення українського війська не забував Владика і про інші свої патріотичні обов’язки. 21 квітня 1943 р. він звернувся по радіо з напуттям до тих, хто виїжджав на роботу в Німеччину20 — в тому ж дусі, що і послання від 22 грудня 1942 р.

10 серпня 1943 р. він видає черговий “Пастирський лист”: “В тяжкий час звертаюся я до вас ...! Війна, яка йде уже чотири роки, наближається до кінця. Може близький той час, коли на багато часу зупиниться розвиток нашої Церкви і нашого народу”. І далі владика застерігає всіх перед небезпеками більшовицької окупації, висловлюючись, правда і проти безчинств бандерівців.

До кінця 1943 р. німці залишили Житомир, а за три місяці 1944 р. радянські війська, зайнявши Проскурів, Луцьк, Рівне, впритул приблизились до кордонів Галичини. Львівська митрополія гарячково скликала збори та синоди, рішення котрих наказували мирянам і священикам не допускати протизаконних дій і невиконання воєнних повинностей. В цей же час почалось об’єднання розрізнених оунівських загонів з однією метою — протистояння більшовизму. У цьому процесі, не бажаючи думати про його наслідки, приймали участь десятки уніатських священиків, а такі особистості як І. Гриньох, В. Лаба займали посади головних капеланів оунівських формувань. Сам владика Андрій в цей час, схоже, остаточно заплутався в своїх багатоликих політичних домаганнях: він декілька раз зустрічався з провідником УПА Романом Шухевичем, обговорювались плани дій на випадок приходу більшовиків. В черговому “Пастирському листі” висловлює страх і засмучення перед приходом комуністів, тут же загони бойовиків розділяє на “якихось бандитів” і ОУН, оправдовуючи останніх. І в той же час перед обличчям грядущої небезпеки готовий був піднімати питання про приєднання Західної України до Польщі. А лист “Приближення більшовизму” завершує воістину парадоксальним висловленням: “Ми радісно чекаємо моменту, коли німці залишать місто ... Прихід більшовиків, можливо, буде мати ту добру сторону, що він покінчить з анархією, пануючою на Україні”21. Дає Владика вичерпну характеристику і вчорашнім своїм партнерам по створенню українського патріархату — автокефалістам: “Вони формально відділилися від Московського Патріархату ..., але це було тільки для того, щоб сподобатись німцям”22. Розібратися в усьому цьому однозначно не можна. Дослідники, описуючи події життя ГКЦ в останній рік окупації, просто фіксують розрізнені, суперечливі факти, погоджуючись в одному: “Митрополит був духовним головою національного руху до незалежності... В цьому поєднував він національну діяльність з духовним посланництвом Церкви...”23

26 липня 1944 р. відбувся останній Синод. Сидячи в інвалідній колясці, митрополит пророцьки промовив: “...Ми йдемо великими кроками до катастрофи і ніхто не знає, що робити...”24. 27 липня 1944 р. радянські війська вступили у Львів.

До цього часу українська ГКЦ обидвох гілок — Галицької і Закарпатської — в територіальному, адміністративному і кількісному відношенні знаходились на передвоєнних позиціях 1939 р. Незначне зменшення духовенства було наслідком неминучих втрат під час війни, а також того, що близько 30 священиків залишивши свої парафії, втекли перед приходом Червоної Армії.

До кінця літа 1944 р. звільнена від гітлерівців Галичина знову стала складовою частиною Радянської України. Але положення тут залишалося дуже складним. З німцями пішли, в основному, лише кабінетні керівники націоналістичного руху, залишивши тут в лісах Галичини, Волині і Карпат близько 50 тис. добре озброєних, підготовлених бойовиків ОУН-УПА25, організоване націоналістичне підпілля і насторожене, сповнене упередженим недовір’ям до нової влади місцеве населення. Бандерівці стали на шлях широкомасштабної антирадянської партизанської війни (а точніше — нічного бандитизму), наносячи відчутні втрати армії і місцевій адміністрації, місцеві жителі або підтримували бандерівців, або займали позицію мовчазного нейтралітету, боячись і одних, і других.

Становище ГКЦ в таких умовах обіцяло стати по-справжньому катастрофічним: мало того, що її душив тягар відкритого співробітництва з гітлерівцями в роки війни, так ще й тепер доводилось маневрувати між пособництвом своєму дітищу — угрупуванням ОУН-УПА і правилами співіснування з новим суспільним ладом. Забігаючи наперед, можна сказати, що цю проблему уніати Галичини вирішити так і не змогли. А поки що, оправившись від шоку катастрофи своїх ілюзій, митрополит Андрій, передбачаючи майбутню відплату, гарячково шукав вихід. 14 жовтня 1944 р. він звертається до уніатського духовенства з посланням: “Раджу отцям душпастирам, щоби кожна парафія пожертвувала на поранених і хворих солдатів Червоної Армії саме менше 500 карбованців і передала до 1 грудня митрополичій консисторії, звідки ці гроші будуть передані Червоному Хресту”26. Не зупиняючись на цьому, голова ГКЦ звертається з листом до голови радянської держави Й. В. Сталіна:

“Йосифу Віссаріоновичу Сталіну, Вождю й Великому Маршалу непереможної Червоної Армії — привіт і поклін.

В результаті переможного походу від Волги до Сяну і далі Ви наново приєднали західноукраїнські землі до Великої України. За здійснення цих заповітних бажань... весь український народ висловлює Вам щиросердечну подяку... Свій борг подяки ми сплачуємо як можемо і вміємо, молитвою і проявом християнської любові до ближнього. Ця любов зобов’язує нас в першу чергу принести Вам побажання всього доброго і віддати належну частку за словами Христа “кесарево кесарю”. Тому що Церква, хоча ніколи не вмішувалась у політичні, мілітарні і взагалі світські справи, але повинуючись, поважала закони держави, якщо вони були непротивні Богові... У цій війні, як і в усьому минулому, наша Церква і її духовенство, захищали культурні досягнення поколінь, полегшували непосильні тягарі війни, підтримували в дусі і взагалі зберігали населення від загибелі... Обіцяючи Вам наше щире співробітництво для розквіту держави тепер і на майбутнє, поздоровляємо Вас і виражаємо щиросердечне побажання найбільшого добра, яким є вічність”27.

Відповіді від Сталіна на пропозицію такого “щирого співробітництва” не надійшло.

1 листопада 1944 р. на 79 році життя митрополит Андрій (Шептицький) помер і з великими почестями був похований у крипті собору Святого Юра. Але пристрасті навколо майже піввікової діяльності голови ГКЦ не вляглись до цих пір: радянські історики звинувачують його у співпраці з гітлерівцями, оунівцями і організаторською діяльністю в боротьбі проти комунізму; українські автокефалісти, зокрема емігранти — у нехтуванні національних інтересів власного народу; поляки ставлять у вину графу Шептицькому його віровідступництво, греко-католицькі дослідники І. Нагаєвський, С. Баран, І. Гриньох, В. Лаба висвітлюють великі подвиги «духовного провідника» українського народу, виводячи його із внутрішнього Божого покликання владики: сьогоднішні пост-перебудовні уніати створюють образ “Українського Мойсея” і наслідуючи банальну істину — все історичне минуле оцінюється по коефіцієнту своєї користі для майбутнього — намагаються оцінювати діяльність митрополита Шептицького у світлі торжества “Правди Божої” — відродження унії.

І, як це не парадоксально, кожен з них по-своєму правий. Діяльність владики Андрія наскільки багатостороння, настільки ж і протирічива.

У політичному відношенні: Львівський архів містить його листи до Франца Йосифа, Миколи ІІ, Симона Петлюри, Павла Скоропадського, Йосифа Пілсудського, Йосифа Сталіна і Адольфа Гітлера — і всі із завіреннями щирого співробітництва ГКЦ з цими людьми.

У національному відношенні: з метою побудови “самостійної” України він у різний час загравав зі всіма зовнішніми силами, що панували в Галичині — з австрійцями, німцями, поляками — але кожен раз ці ігри закінчувалися крахом будь-яких проявів національної незалежності українців.

У соціально-культурному плані митрополит Андрій був загальновизнаним меценатом і благодійником.

У богослов’ї не створив ні одної цілісної праці, але “його думки можна зібрати разом як маленькі мозаїчні камінці і з них створити богословський твір”28, в основному, на одну тему — об’єднання всіх “схизматиків” за допомогою ГКЦ в одну Вселенську Церкву.

Ці основні аспекти діяльності митрополита, взяті окремо, і є причиною полярно-протилежних оцінок його особистості. Але навіть взяті разом, вони створюють враження не цілісного образу життя, а всього лиш зовнішньої оболонки якоїсь весь час вислизаючої від погляду дослідників центральної ідеї, керуючої всіма вчинками владики Андрія.

Ще на початку нового життєвого вибору майбутнього митрополита його батько сказав: “Єзуїт Яцковський ... вибрав і від молодих років готував юнака, який своїм прізвищем, здібностями, набожністю зможе самовіддано служити цій ідеї... Він оплутав молодий розум інтригами і компліментами, посвятив його власній меті”29. Значно пізніше Папа Пій ХІІ скаже: “Митрополит Андрій (Шептицький) поніс велику працю і витерпів багато страждань для навернення неприєднаних братів в одне стадо і сам в житті нічого більше не бажав як того, щоби засвідчити свою найглибшу відданість Апостольському Престолу”30.

Якщо між цими двома пунктами життєвого шляху митрополита провести пряму лінію, то, за моїм переконанням, вона й буде дійсно стержневою віссю життя Шептицького: глибочезна відданість — але не Христу, а Апостольському Престолу, самовідане служіння Церкві — але не спасінню душ людських, а приведенню “схизматиків” до того ж самого Апостольського Престолу, а простіше кажучи, служіння єзуїтській ідеї окатоличення православних України, Росії і Білорусії. А все інше в житті митрополита лише займало місце постільки, поскільки приносило користь цій головній ідеї.

Попередні частини: частина 1, частина 2.


1 Torzeckі R. Polacy і ukraіńcy. S. 150.

2 Actes et documentes. ІІІ, І. S.625-626. № 706.

3 Іbіdem.

4 Львівські вісті. 23 серпня, 1942 року.

5 Письма-послання митрополита Андрея Шептицького з часів німецької окупації. С. 222-231.

6 Там само. С. 265-269.

7 Світильник істини. Торонто, 1973. Ч.1. С. 200-202.

8 Pruss E. Władyka śwіętojurskі. S. 252.

9 До духовенства // ЛАЄВ. 1943. Ч. 2-3. С. 18.

10 У справі порозуміння // ЛАЄВ. 1943. Ч. 3-4. С. 48.

11 Там же. С. 32.

12 Львівські вісті. 29 квітня 1943 року.

13 Слабошпицький М. Українська дивізія “Галичина”. Київ, 1994. С. 11.

14 Дмитрук К. Униатские крестоносцы вчера и сегодня. М., 1988.С. 254.

15 Бюлетень ОУН. 1943 р. // Сучасність. Мюнхен, 1963, липень.

16 Львівські вісті. 14 липня 1943 р.

17 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 1. Спр. 101. Л. 52.

18 Гриньох І. Слуга Божий Андрей — благовісник єдності. Мюнхен, 1961.

19 Слабошпицький М. Українська дивізія “Галичина”. С. 155.

20 ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 4”В”. Спр. 2665. Л. 83-84.

21 Гриньох І. Слуга Божий Андрей — благовісник єдності. С. 23.

22 Там само. С. 26.

23 Кульчицький О. Незнаний митрополит // Сучасність. Мюнхен, 1962. Липень. С. 107-108.

24 ЛАЄВ. 1944. Ч. 1-2-3. С. 16-17.

25 Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. С. 241.

26 Маловідомі листи митрополита Шептицького // Вільна Україна. Львів. 31 жовтня 1983 р.

27 Маловідомі листи митрополита Шептицького.

28 Кульчицький О. Незнаний митрополит. С. 107.

29 Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Рим, 1987. С. 43.

30 Послання Святійшого Отця Папи Пія ХІІ до греко-католиків з нагоди святкування 1000-ліття хрещення св. Ольги // Світло. Торонто.1956. Червень.

Про автора

Протоієрей Олексій Добош — клірик Кам’янець-Подільської єпархії Української Православної Церкви, кандидат богослов’я, доцент Київської духовної академії.

Теги: