Попередні частини:

Частина I

Частина II

5. Повернення до Єрусалиму

 

Древній Київ та його святині здавна вважалися сакральним центром як для українського, так і для інших православних слов’янських народів. Не випадково після розпаду Російської імперії в 1917 р. На Півночі почалося поступове переосмислення значення Києва та його духовної спадщини. Вже у 1918 р., за часів правління в Україні гетьмана Павла Скоропадського, Київ стає потужним культурним, політичним і релігійним центром. В той  час,  як  Москва  в 1917  р. остаточно  впала  як  «Третій  Рим»,  а  по  необмежних  просторах  Росії  лютував  «войовничий  комунізм», у свідомості  багатьох  людей  почало  розвиватись  уявлення  про  незалежну  Українську  Державу гетьмана П. Скоропадського  як  єдину  силу,  що  здатна  була  звільнити  Росію,  стати  своєрідним центром  «збирання  землі  Руської»,  її  відродження.

Уявлення про Київ як «другий Єрусалим» в церковно-суспільній думці Русі-України. Частина III

Проф.  протопр.  Василь  Зеньківський,  відзначаючи  подібні  тенденції  в  російському  суспільстві,  вважав,  що  цей  фактор  за  подальшого  його  здійснення  сприяв  би глибокому  і  історично  дієвому  переломові  в  російській  психології.  «Саме в цих тонах, – пише отець Зеньківський, – вимальовувались  взаємовідносини  між  Україною  і  Росією  навіть  в  московських  колах,  в  усякому  разі,  в  частині  російської  політичної  інтелігенції… Перед  Україною  життя  розкривало  дійсно  нову  політичну  перспективу…» [96]


Подібний погляд був продиктований і виправданий дійсністю самого життя. Адже тоді до  України,  як  до певного «острову  свободи», звертались  погляди сусідніх народів. До неї з’їзжались найкращі інтелектуальні  сили  Росії та Білорусі, тисячі  росіян, представників духовенства, інтелігенції та аристократії  в  гетьманській Українській  Державі  тоді  знайшли  свій  порятунок  від  богоборницького  комуністичного  терору  в  Росії.  До Києва планувалось таємно перевезти  з  большевицької  Москви  навіть  св. патріарха  Тихона (Белавіна),  тим  самим  повернувши місту його духовно-історичного значення як первосвятительської кафедри «всея Русі» [97]. У православних колах ставала досить поширеною ідея, що з Києва розпочалось зародження Святої Русі, тож з Києва має розпочатись і її відродження…


Згодом, на еміграції, у колах російських православних богословів та мислителів продовжувалось переосмислення Києва, як сакрального центру Святої Русі. Здійснюється спроба по-новому подивитись на спадщину «київського періоду» історії Русі, її принципову відмінність від московської. Наголошується на потребі навернення саме до її цілющої «гармонійної потенції».


Як писав російський філософ  Г. П. Федотов: «В  драматичній  і  навіть  трагічній  історії  відносин  між  християнською  Церквою  і  християнською  Державою, київський  досвід,  не  дивлячись  на  свою  короткотривалість  та  крихкість,  можна  розглядати  як  одне  з  найкращих  християнських  досягнень» [98]. Так само і прот. Олександр Шмеман звертає увагу на «майже  небувалу  в  історії  Православія  гармонію» в «стосунках  Церкви  і  Держави  київського  періоду…, чого  немає  вже  у  московський  період» [99].


У своїх роздумах щодо доволі складних і не завжди приємних російсько-українських відносин проф. протопр. о. В. Зеньківський, що був прихильником ідей «російського києвоцентризму», наголошує на необхідності виховання серед росіян «нової подвійної національної свідомості, причому, – за його словами, – вся тяжкість напрацювання цієї нової свідомості лягає на українців, яким не тільки дана значно важча історична доля, але від яких вимагається якоїсь небувалої духовної праці» [100].

Відбувалися певні спроби переосмислення «київського спадку» і в середовищі Руської Православної Зарубіжної Церкви, чимало ієрархів, духовенства і пастви якої складали вихідці з України. Так, І.М. Концевич у праці «Стяжание Духа Святаго в путях Древней Руси» актуалізує тезу слов’янофіла Ю.Ф. Самаріна про те, що «за Київської доби не було взагалі ані тісної виключности, ані суворого невігластва пізніших часів» [101]. Звертає свої погляди на духовну спадщину Києва і видатний подвижник, богослов та ідеолог РПЦЗ архімандрит Констянтин (проф. К.І. Зайцев). У своїй книзі «Київська Русь», що вийшла друком у Шанхаї в 1949 р., отець Констянтин називає Київ «головним містом наймогутнішої держави, що фактично перевищувала за своєю удільною вагою будь-яке з національно-державних утворень Заходу і являла риси імперського розмаху» [102]. Намагаючись переосмислити «київський спадок», він звертається до образу князя Володимира Київського, як дороговказу до дійсного духовного відродження та перенародження суспільства. Не у московських князів і царів, а у київського рівноапостольного самодержця та у його спадщині архімандрит Констянтин шукає шляхів відродження Святої Русі. Як писав він у своїй книзі «Диво руської історії»: «Не допоможе нам тяжіння до стародавньої Москви... Є тільки один вождь, здатний нам повернути Русь – той, що поклав її початок, в обліку Святої Русі утвердив нашу великодержавність: Святий Володимир Київський!» [103].


Таке звернення до постаті та спадщини київського володаря відбувається не без впливу повчань та пророцтв св. Іоана Кронштадтського, який задовго до революції 1917 р. провіщував падіння Російської імперії, а згодом, після довготривалих безбожних лихоліть – відродження «Русі Нової, – за  давнім  зразком;  за  заповітом  Святого  Князя  Володимира  Київського» [104].


Інший видатний подвижник РПЦЗ святитель Іоан (Максимович), продовжуючи ідеї архімандрита Констянтина (Зайцева), також наголошував саме на значимості постаті святого Володимира Київського у справі відродження Святої Русі. «Новий дух цільності, єдності в усіх сферах життя і здійснення правди в усьому показав в собі самому і передав руському народові святий Володимир Київський. Він його Просвітитель і Хреститель, Владарь і Апостол, воєвода і вчитель, об’єднувач і охранитель… Служіння, розпочате святим Володимиром Київським на землі, продовжується нині у Престола Всевишнього, предстоючи Якому він молиться за руську землю їм просвічену й освячену, і світить з вишин небесним світлом, осяюючи руським людям шлях до Істини і Правди» [105], – наголошував святитель-українець Іоан (Максимович) Шанхайський.


На переконання як архім. Констянтина, так і свят. Іоана, служіння св. Володимира Київського, його місія, «шлях до Істини і Правди» полягали в утвердженні в народі істинної віри та Православної Церкви, в утвердженні престолу Святої Русі, де ним було запалено незгасиму лампаду благодатного пасхального вогоню віри і воскресіння. У відновленні і виконанні цього його заповіту, на їх переконання, полягає сакральна місія східного слов’янства, його покликання до розкриття таємниці Святої Русі. Особливе прозріння цієї «таємниці» настає з часу Чорнобильської катастрофи, яка спричинила певне духовне пробудження в «совєтському» суспільстві, його розчарування в «ідеалах комунізму» та відмову від атеїзму, ознаменувавши собою масове святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі у 1988 р. та поступовий розпад богоборчого СРСР [106]. Як писав з цього приводу єпископ РПЦЗ Варнава Канський: «Апокаліптична трагедія Чорнобиля відкрила стародавньому граду Київу, матері городов руських, першість скорбот і покаяння, першість, що стоїть поза людськими честолюбством та марнославством. Київська Русь, омившись гіркими сльозами Чорнобиля, прийняла меч боротьби за Святе Православіе» [107].

Ще один богослов РПЦЗ протоієрей Лев Лебедєв, з нагоди 1000-ліття Хрещення Київської Русі, у праці «Богословіє землі Руської як образа Обітуваної землі Царства Небесного» повертається до богословського осмислення уявлення давніх русинів про Київ як «другий Єрусалим», одним із перших у наш час поклавши початок його усвідомлення та відродження на церковно-богословському рівні [108].


Не менш важливим у колі подвижників РПЦЗ було відродження та повернення до життя давньоруського ідеалу «Святої Русі» [109]. Її образ протиставлявся «бороборницькому» СРСР, як символ спротиву атеїстичній імперії: «Святая Русь не пропала, не закопана; вона вічна і всеперемагаюча, і це останнє слово належить історії нашого народу… Святая Русь зникла тільки з поверхні сучасного життя, але вона продовжує жити в притаєних глибинах, проізростаючи до того часу, коли буде завгодно Богові, і переживаючи зиму, вона знову з’явиться на поверхні і прикрасить образ землі руської, яку хльостали люті й крижані урагани й бурі» [110], – писали представники РПЦЗ в 1972 р. 

 
Вірою в ідеал «Святої Русі» позначується сенс місії РПЦЗ у вигнанні протягом 1920-х – 1970-х років. Так само цей ідеал старанно берегли мученики та сповідники підпільної Істинно-Православної Церкви (ІПЦ) в СРСР, відомої іще як «Катакомбна Церква» [111].


Посилання на ідеал Святої Русі для багатьох подвижників РПЦЗ та ІПЦ ставало не лише як «антикварне захоплення» старовиною, але й перетворювалося на щоденне, буденне сповідництво, набирало реального життєвого змісту, який вони намагалися втілювати у житті і заради якого готові були терпіти скорботи й гоніння. Відбувається не просто протиставлення ідеалу «Святої Русі» щодо «богоборчого СРСР», але й звучить відвертий заклик до пастви як закордоном, так і на Батьківщині, до покаяння, до зречення «сатанинської комуністичної ідеології», до духовного спротиву, перенародження та навернення. «Де ти тепер, Святая Русь?... Як місце подвигів духовних претворилося місцем гидких злочинів і там, де спасалися святі, нині владарюють розбійники? Невже немає і не буде більше Святої Русі?... Очистіться, відмийтесь від гріхів ваших! Укріпіться у вірі Православній та любові до неї, аби бути достойними мешкати в жилищі Господнім і оселитися до святого граду Його! Возспряни, возспряни, возстань Святая Русь, ти, що з руки Господньої скуштувала чашу гніву Його! Коли скінчаться страждання твої, правда твоя піде з тобою і слава Господня буде супроводжувати тебе. Прийдуть народи до світла твого і владарі до здіймаючогося над тобою світіння. Тоді зведи охрест очі твоя і віждь: се бо приідуть до тебе від Заходу і Півночі і моря і Сходу чада твоя, в тобі благословляющая Христа во віки» [112], – натхненно, мов вітхозавітний пророк, звертався до своєї пастви святитель-українець Іоан (Максимович). 


Така віра у «Святу Русь», як і віра у Київ «як Єрусалим другий», є важливою складовою нашої тисячолітньої духовної спадщини, традиції та культури.

***

Варто звернуту увагу, що жертовна боротьба українського народу в 1648-1658 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницькго, серед іншого, провадилась й під гаслами відновлення історичної Русі. Саме тут варто шукати пояснень, здавалося б, суперечливим внутрішнім прагненням українців до відокремлення від Московії одразу після поєднання з нею. Прагнення українців до незалежності – це не просто «сепаратизм», це підсвідоме, можливо навіть не до кінця усвідомлене тоді прагнення, виконання місії з привернення Києву його первоосновного значення як споконвічного сакрального центру історичної Русі, її «другого Єрусалиму». І оскільки Москва виявилася неготовою й байдужою до такого прагнення, то у колі найближчого оточення Хмельницького й народилися плани з відновлення окремого від Московії «Князівства Руського». Так само і державотворчі змагання в 1917-20 рр. – це також один із виявів, спроб повернути Києву його історичну значимість і першість. Не випадково, мабуть, більшовики надавали такого первоосновного значення заволодінню саме Києвом, хоча столицею своєю в Україні проголошували слобожанський Харків. Київ завжди залишався тим центром тяжіння, який притягував до себе увагу і погляди навіть його найзапекліших ворогів. Тож не дивно, що й Гітлер у червні 1941 р., на самому початку війни кинув всі свої зусилля, аби у першу чергу заволодіти саме Києвом…


Не випадково вже згадуваний польський мислитель Міхал Чайковський ще наприкінці ХІХ ст. стверджував, що та країна, яка володітиме стародавнім Києвом, чиєю столицею він стане, та й буде «господарем і владикою стомільйонного слов’янства» [113]. Не виключено, що подібне ставлення до Києва і було однією з причин того, що, як справедливо писав Дмитро Донцов, «ні за одне місто [...] не вівся такий завзятий бій між силами добра і зла – як за Київ» [114].


Попри трагічну долю Києва, його часте завоювання, руйнування та зневажання протягом всієї історії, в народі крізь віки зберігалася віра щодо нього, як особливого сакрального центру «Святої Русі» [115].


Звісно, нині Київ далеко не той, як в давнину. Особливо брутально на долі міста, як і українського народу та слов’янства в цілому, позначились трагічні події ХХ століття. Революції і війни, богоборництво, гоніння на віру, осквернення святинь та руйнування храмів, винищення тисячів священників та мільйонів людей – все це позоставило страшний і невиправний слід на нашій, колись святій землі. Богоборчий комунізм свідомо руйнував та перебудовував Київ, нищив його багаточисельні храми і святині, аби у місті не залишилося ані сліду від його стародавньої сакральної спадщини як «міста-храму», як духовного центру Святої Русі, її «другого Єрусалиму». Аби припинилися неспиняємі паломництва до Святого Міста.

Як записав у 1948 р. Олександр Довженко: «Єсть городи-герої. Київ – город-мученик. Київ – город-геній, хворий на менінгіт» [116].


Нині, як і в совєтські атеїстичні часи, на місці стародавніх святинь, на тілі «Єрусалиму Святої Русі» невпинно постає «новий Вавілон». «Проте гріх, хоча й катастрофічно затьмарює святість, таки не згасив її остаточно. А тому крайньої межі іще не досягнуто». Порівняно з минулим Київ збіднів праведністю, але порівняно з іншими і донині він багатший за багатьох. «У святого коріння і гілля святе» (свят. Димитрій Туптало). Тому варто розрізняти «Київ совєтський», якому 70 років, «Київ сучасний, шалений», якому 20 років, і Київ золотоверхий, «єрусалимський» – з величними святинями і сотнями святих, і якому вже понад 1000 років. Ці зовсім різні «міста» співіснують на одній географічній території, але не змішуються, як зерно і полова на одному полі. «Гріх багатьох ніколи не затьмарює святість обраного залишку», як не затьмарює святість Єрусалиму той факт, що більшість його мешканців навіть розіп’яли Самого Христа. Так само і Київ для всіх, як православних українців, так і слов’янських народів в цілому споконвічно лишатиметься «святим градом», «Єрусалимом другим», «матір’ю городов руських», колискою і духовним центром тисячолітнього києворуського православія, до величних святинь якого, як і раніше, вереницями йтимуть благочестиві паломники і богомольці з усіх слов’янських земель.


Попри всі ті історичні поніверяння й падіння, дороги нашої минувшини таки весь час вели наш народ до нашого Єрусалиму, осердя, «престолу Святої Русі» – Злотоверхого Києва, який протягом всієї своєї історії неодноразово, здавалося б, вгибав, але по тому неодмінно являв світові своє чудо духовного воскресіння.


Так само, не дивлячись на неодноразову втрату Києвом свого провідного політичного значення та занепаду, напрацьовані києво-печерськими книжниками ідеї києворуського покликання, зокрема й концепція «Київ – другий Єрусалим», виявилися доволі стійкими та життєздатними, зберігшись в глибині народних уявлень і вірувань. Начебто згасши після втрати державності Київської Русі, вони отримали нове відродження і переосмислення в XVII ст., в добу національно-визвольної боротьби українського народу з польсько-католицьким поневоленням. Не зачахли вони остаточно і в часи секуляризації, а згодом атеїзму та богоборства, ставши поштовхом до нового переосмислення та відродження. Пройшовши крізь віки та забуття, ці ідеї являють собою безцінну духовно-культурну спадщину нашого народу, зосереджуючи у собі й повноту нашої справжньої тисячолітньої сакральної національної ідеї, традиції і культури.

[96] Зеньковский В., протопр. Пять месяцев у власти: 15 мая – 19 октября 1918 г. Воспоминания. – М.: Крутицкое подворье, 1995. – С. С. 139-140;
[97] Зеньковский В., протопр. Там само;
[98] Федотов Г.П. Христианство Киевской Руси X-XIII вв. Русская религиозность. Часть I. Собрание сочинений в 12 т. - М.: Мартис, 2000. - Т.10; Шмеман  А.  Исторический  путь  Православия. – Нью-Йорк,  США:  Изд-во  им.  Чехова,  1954. – С. 346;
[99] Там.само. – С. 346;
[100] Зеньковский В. Зеньковский В., протопр. Згад.праця. – С.221;
[101] Концевич И. М.  Стяжание  Духа  Святаго  в  путях  Древней  Руси. – М.,  1993. – С.  111;
[102] Зайцев К.И. Киевская Русь. – Шанхай, 1949. – С. 103-105;
[103] Зайцев К., архим. Чудо русской истории. – Джорданвилл, США, 1970. – С. 301-302;
[104] Православная  Русь. – Джорданвилл,  США,  1991,  № 9;
[105] Слова Св. Иоанна, Архиепископа Шанхайского и Сан-Францисского Чудотворца. Сборник проповедей, поучений, посланий наставлений и указов. – Сан-Франциско, США: Русский пастырь, 1994. – С. 224;
[106] Шумило С.В. В катакомбах. Православное подполье в СССР. Конспект по истории Истинно-Православной Церкви в СССР. – Луцк, 2011. – С. 173-180; Шумило С.В. Екологія і духовність. Проблеми екології в світлі вчення Православної Церкви // Православіє в Україні. мережевий ресурс. URL:
https://arhiv.orthodoxy.org.ua/node/28760 [дата звернення: 14.12.2009];
[107] Послання Єпископа Варнави Канського, РПЦЗ, 10/23 червня 1993 р.;
[108] Лебедев Л.  Богословие  земли  Русской. // Православие  и  экология. – М.,  1999. – С. 178; Лебедев Л.  Богословие  земли  Русской как образа Обетованной земли Царства Небесного // Тысячелетие Крещения Руси. Международная церковно-научная конференция «Богословие и духовность». – М., 1989. – С. 140-175;
[109] Тальберг Н. Д. Святая Русь. – Париж, 1929;
[110] Наша Страна, Буенос-Айрес, 1972, 22 листопада;
[111] Шумило С.В. В катакомбах. Православное подполье в СССР. Конспект по истории Истинно-Православной Церкви в СССР. – Луцк, 2011. – С. 65-73;
[112] Слова Св. Иоанна, Архиепископа Шанхайского и Сан-Францисского Чудотворца. Там само;
[113] Записки Михаила Чайковского [Садык-Паша] // КС. - Т. XXXII. - 1891. [Январь]. - С. 57; Білокінь С. Згад.праця. - С. 498–500;
[114] Донцов Д. На Старо-київський шлях! // Дм. Донцов. Правда прадідів великих. - Филаделфія, 1952. - С. 95;
[115] Шумило С.В. Ідея Києва як «другого Єрусалима» //Високий Вал, 12.04.2001;
[116] Довженко О. Твори: В 5 т. - К.: Дніпро, 1966. - Т. 5. - С. 271.

Теги: