Хочу напомнить, что еще тогда, когда мы поставили «намет» так называемый, шатер, то это уже было для кого-то несносно. Отдельные люди не могли этого выдержать. Вы помните эти драки, эти бойни, суды – чего только не было, какое множество проблем с этим связано. Хотя, казалось бы, можно рассчитывать на поддержку государства, которое, по логике вещей, должно было обрадоваться, что появились люди, которые по благословению Церкви готовы взяться за это нелегкое дело. Но все происходило с точностью до наоборот
Вывод о фундаментальном значении традиций перекликается с философией Г. Йонаса и теологией папы Бенедикта XVI. Аналогичные тезисы обосновываются и украинскими философами С. Крымским, М. Поповичем, В. Малаховым, А. Баумейстером. Поэтому можно сделать вывод, что некоторый консерватизм утверждений Патриарха не отменяет истинности этих последних. Барон Мюнхгаузен вытаскивал сам себя из болота в сказке. В реальной жизни человек соблюдает правовые нормы и избегает преступного поведения.
Украинская Православная Церковь и ее Предстоятель нуждаются сегодня в авторитетной поддержке своих инициатив и со стороны Патриарха Кирилла. Такая поддержка была бы очень важна и потому, что и УПЦ КП, и УАПЦ заявили о готовности развивать диалог с Украинской Православной Церковью, предложив Патриарху Кириллу высказаться по поводу возможного формата этого диалога.
Патріарх підтримує ініціативи УПЦ щодо подолання розколу. Ми сподіваємося, що візит патріарха стане міцним імпульсом щодо прискорення подолання розколу. Немає жодного сумніву, що розкол є нонсенсом, трагедією, його не повинно бути, розкол треба подолати. Це добре усвідомлює патріарх, про що він неодноразово говорив у своїх інтерв’ю і заявах.
Рецензія на книгу священика Володимира Зелінського «Шукаючи Обличчя Твого»
(Зелинский В. Взыскуя Лица Твоего. К.: Дух і літера, 2007. – 404 c. ISBN 978-966-378-054-2)
Автор – священик Руського Екзархату Константинопольського Патріархату, який несе своє служіння в місті Брешія (Італія).
Книга спочатку була написана французькою мовою, потім спеціально для російськомовного читача перекладена, доповнена і таким чином суттєво перероблена автором.
Про що вона? Здавалося б, звичайне і просте питання. Проте як в нашій «аналітичній», «рецензентській» ситуації на нього важко відповісти! Не через складність мови викладу, чи то зарозумілу перезавантаженість змісту, або навпаки його порожнечу, позірно прикриту «розумними» фразами. Перш за все, через те, що до цієї книги не можливо відноситися як до звичайного тексту, який являє собою певний обсяг інформації, піддається і, навіть, передбачає та вимагає розгляду «зі сторони», з позиції стороннього спостерігача та незаангажованого дослідника. Такий об’єктивний, зовнішній, відсторонено-опосередкований підхід тут є абсолютно не прийнятним і навіть абсурдним. При його застосуванні ми обов’язково прийдемо до спотворення самої суті монографії о. Володимира. Рецензувати, аналізувати її – це все одно, що препарувати живий організм.
Живі натхненні слова книги о. Володимира не про щось, а скоріше до чи заради когось – не про об’єкт, а до, заради суб’єкта – до кожної унікальної особистості, до кожного з нас, до всіх тих, хто здатен почути, сприйняти і вирушити в небезпечну, але блаженну Путь – путь самопізнання, яке одночасно є і Богопізнанням.
Таку книгу неможливо просто читати, на неї абсурдно давати рецензію, на неї можна лише відгукнутись всім собою – всім своїм розумом, всім своїм серцем і всією своєю душею. Адже вона і написана від слова до слова, від серця до серця, від душі до душі, від духу до духу. Написана всім серцем, всім розумом, всією душею автора і, напевно, всіх тих, кого він зустрів на своєму життєвому шляху; написана з любов’ю та вірою в людину, які виростають з любові та віри в Бога.
Проте, як кажуть, статус зобов’язує. Якщо все таки спробувати сказати про органічну сутність книги, спробувати відгукнутись, не спотворюючи її, то вона про людину та Бога, про постійний діалог між ними в часі та вічності.
Це збірка глибоко поетичних розмов, інтимно-особистих переживань, наскрізних споглядань, глибинних прозрінь в сенс екзистенції людини та космічного буття. Тематика кожного розділу являє собою дивовижний синтез теології, філософії, літератури, слова, думки та дії. Без перебільшення можна сказати, що кожен розділ, кожна глава, кожна думка і слово монографії о. Володимира – це вчинок, справжній вчинок розуму, волі, почуття, яких так мало в цинічно байдужому до всього «істинного, доброго, прекрасного», до всього ідеально високого, сьогоденні.
Про пізнання Бога, І побачив Бог, Вимовити Бог, Молитися Богу, Дар Богу, Образ Бога, Час Бога, Радість про Бога, Дім Бога, Іпостасі Бога… Все це кроки по сходинках у небесну височінь. Так від розділу до розділу, від глави до глави, від слова до слова автор супроводить нас сходами, основа яких укорінена в землі, точніше, в самому нашому серці, а вершина спрямована в Небо. Прямуючи слідом за автором, ми врешті решт розуміємо, що початок збігається з кінцем, що ми завжди на самому початку. Так було, так є, так має бути…
Хто є людина – тварина, світ, Бог? – Триєдине питання.
Бог-Любов – Отець, Син, Дух Святий! – триєдина відповідь. Хто я? – запитує людина. Ти – це Я! – відповідає Бог Син людський. Звідки я? – запитує людина. Від Мене! – відповідає Бог Отець. Заради кого я? – запитує людина. Заради Мене! – відповідає Бог Дух Святий.
Наше життя – питання. Боже буття – відповідь. Їхня єдність – любов. Бог стає людиною, для того, щоб людина в діалозі з Ним могла зрозуміти себе, всесвіт і, не втрачаючи свого Я, стала Богом. Життя – це завжди діалог з Богом, з самим собою, з кожним з нас та з усім світом.
З особливою яскравістю та виразністю персоналістичний, кардіоцентричний та логоцентричний смисл книги виявляється в її мові, яка є настільки символічною, багатою значеннями, образами, асоціаціями, конотаціями та відтінками, настільки проникливою («крізь шкіру, крізь мозок, крізь лімфу»), що подекуди наближається до просвітленої вірою, житейської мудрості євангельської притчі, до натхненних благодаттю молитовних гімнеспівів православної Літургії, до покаянного переживання «Сповіді» блаженного Августина, до світового трагізму білих (в прямому і переносному сенсі) віршів Пастернака, Бродського, Ахматової, Мандельштама, Цвєтаєвої; доходить до найглибшої, найпотаємнішої печери людської душі, в якій тихо палахкотить вогник віри, надії та любові, терпляче чекаючи свого, того самого, справжнього моменту Зустрічі та Молитви.
Монографія священника Володимира Зелінського «Шукаючи Обличчя Твого» в силу своєї усесторонньої унікальності відноситься до того роду книг, які не можуть зацікавити, не можуть подобатися чи не подобатися. Вона може або відштовхнути, або захопити. Відштовхнути тих людей, виднокрай яких обмежений виключно світом цим, не бачить і не сприймає його іманентно-трансцендентної символічної Таїни. Захопити тих, хто за суєтністю земних і небесних феноменів зміг почути, побачити, зрозуміти, сприйняти незбагненну всюдисутню Першопричину світу та людського єства, триєдиного Бога Істини, Добра та Краси.
Тому вважається необхідним: ретельне вивчення власне феномену новітніх релігійних рухів і поширення інформації про їх діяльність; більш суворе застосування чинного законодавства у випадках порушення цими угрупованнями прав людини на свободу, працю, громадський порядок, податкового та економічного законодавства; можливість надання морально-психологічної допомоги колишнім членам сект
І за часів СРСР, і зараз кількість православних парафій в Україні і в Росії майже тотожна. Тобто, якщо Московський патріархат визнає незалежну Українську Церкву, то він втратить майже половину своєї структури.
Ми допустили, щоб наші релігійні переконання, замість того щоб сприяти духовному зростанню, стали приводом до роз’єднання. Вони порізнили нас, відчужили одне від одного. Те, що мало б нас об'єднувати в одну родину дітей Божих і тим самим робити нас здатними долати внутрішні і зовнішні загрози – наша свята віра, – стало полем протистоянь, упереджень, недовіри, а подекуди й відкритої ворожості. Це наш гіркий досвід.
В інформаційному полі періодично з’являються повідомлення про якісь міжконфесійні непорозуміння, що траплються між православними Сумщини. Щоб отримати інформацію про ситуацію «з перших вуст», ми поставили майже ідентичні питання до єпископа Сумського і Ахтирського Євлогія (УПЦ) та єпископа Сумського і Охтирського Мефодія (УПЦ КП).
Если в Византийской империи богословские споры вызывали горячую заинтересованность у всех слоев населения, вплоть до торговцев на рынке и прислуги, если, как писал Достоевский, чуть только соберутся «русские мальчики», так сразу разговор заходит о Боге, бессмертии и смысле жизни, то нечто подобное характерно для православных в любой культуре, во все времена, в том числе в нашей сегодня.
Візит патріарха Кирила є комбінованим, і відділяти першосвятительську функцію від дипломатичної функції у даній ситуації не можливо. Кирилл приїздить в Україну як верховний ієрарх церкви, яка має найбільшу кількість приходів в Україні. Окрім того, він відчуває певну вдячність до українських ієрархів, які - не в останню чергу – забезпечили йому обрання на патріарший престол.
Строго говоря, 1054 год нельзя считать моментом начала раскола ни с канонической, ни с конкретно исторической точки зрения. Дело в том, что прекращение молитвенного общения между Римом и Константинополем произошло еще до 1054 года. Если же внимательно посмотреть на развитие событий после 1054 года, то станет очевидно, что омрачение отношений между Римом и Константинополем вовсе не означало полного разрыва между Западной и Восточной Церквами.
16 07 2009 Митрополит Черкаський і Канівський Софроній Публікації, Інтерв'ю
Автокефалія не мусить залежати від зовнішніх факторів і обставин, переконання в її доконечності має сформуватися в головах моїх, так би мовити, колег – архієреїв. Так, автокефалія Української Православної Церкви залежить не від Москви, а від єдності єпископату УПЦ. Поки що такої єдності немає.
Украинская Православная Церковь ведет диалог с нашими отпавшими братьями, ищет пути преодоления разделений. Но всем необходимо понимать, что расколы излечиваются не политическими, а церковными методами, а именно – на основе священных канонов Церкви.
Другой миф о Православии рисует его в виде некой интересной архаической традиции, представляющей собой не более чем этнографическую и музейную ценность, элемент экзотической и непременно загадочной (чаще всего, славянской) ментальности. Другой предрассудок сводит Православие к многочасовому богослужению, оформленному с особой эстетической изысканностью (красочные иконы, умилительные песнопения)
14 07 2009 Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь Публікації, Інтерв'ю
В.: Крымские эксперты уже высказывали мнение, что в случае включения Севастополя в состав АРК столица полуострова будет перенесена именно в «город русской славы». Как Вы считаете, повлечет ли такое решение административные изменения в Крымской епархии?
О.: Пока что рано загадывать. Предлагаю вернуться к этому вопросу тогда, когда перспективы такого развития событий станут более четкими.
Эта тактика – не ждать неприятностей, а предупредить их, навязав собственную игру – была впервые эффективно применена митрополитом Кириллом за несколько месяцев до совещания. Визит Патриарха Варфоломея в Киев грозил стать началом развития событий по катастрофическому сценарию. Вместо этого визит оказался частью большей программы, в рамках которой удалось продемонстрировать невозможность даже малейшего прогресса в «украинском вопросе» без энергичных усилий Московского патриархата.
"Ми отримуємо запоруку подолання розколів, оскільки, маючи слабку УПЦ, без її впливової позиції в суспільстві, ми не можемо сподіватися на ефективне вирішення внутрішніх проблем українського православ’я. Адже ці речі безпосередньо скорельовані. Тому ми ставимо в одну лінійку візит Патріарха Кирила до Константинополя, що вже відбувся, та його прийдешній візит до Києва".
В этом, без сомнения, важном визите ни разу не прозвучало заявление об уважении религиозной свободы Вселенской Патриархии и прав православных христиан в Турции, что было отмечено греческими СМИ. «А ведь еще недавно, – лейтмотивом звучит упрек единоверных братьев, – Русская Церковь сама испытывала гонения и нарушение права свободы вероисповедания». Возможно, Кирилл промолчал, чтобы не «подставлять» свою страну перед «дружественной Турцией».
"Православний світ не може не бачити Україну. Україна – мільйони православних. Поділ в Україні – виклик для патріархів. Ми побачимо, що вони вміли зробити для Української православної Церкви. І один, і другий мають своє бачення щодо України. Побачимо, що вони зуміють позитивного зробити для України. Це іспит того, наскільки вони є отцями церкви, бо патріарх – то є отець. То є для них виклик".
Єпіфанович доходить висновків, що були, з деякими важливими уточненнями, підтвердженні в XX ст. працею зарубіжних вчених. Водночас значним недоліком є оцінка в якості джерел вчення Максима лише християнської теології. Філософія впливала на Максима, на думку Єпіфановича, лише опосередковано: через систему навчання впливала антична філософія взагалі, через “Ареопагітики” — неоплатонізм Прокла, через христологію V–VI століть — аристотелізм. Після розгляду всієї системи Єпіфанович ще раз робить заяву, що філософія не була самостійним джерелом системи Максима.
Ведь жизнь по Евангелию — самая главная и самая сложная задача любого христианина во все времена — предполагает постоянное стремление к богообщению и богопознанию. А это означает жизнь в присутствии Бога, умение ощутить Его близость, быть готовым к ней и быть достойным ее.
Головний результат двадцятирічного розвитку харизматизму в Україні – це присутність харизматів практично в усіх сферах суспільно-політичного, соціально-економічного й культурного життя – у владі, в бізнесі, у місцях позбавлення волі, у системі освіти. Упродовж цього часу ними створено значний соціальний капітал – мережу церков, місій, навчальних закладів, підприємств, громадських установ, каритативних, реабілітаційних закладів та вкорінено вогнища впливу в лікувальних й освітніх інституціях.
Благодатна відкритість Бога як об’єкту пізнання та благодатна співдія акту пізнання – це дві умови можливості акту пізнання в християнській метафізиці Максима та Томи. Очевидно, що простір для свободи думки, «рішень» розуму, так само як і простір для свободи волі, «вибору», в цих системах об’єктивного ідеалізму є досить вузьким, але він все-таки є.
На думку предстоятеля ПЦА, Америка – це не та країна, де слід застосовувати рекомендації Всеправославної наради в Шамбезі. Митрополит Іона висловив також сміливу пропозицію щодо утворення в більш чи менш віддаленій перспективі “Американського патріархату”.
Ну і що, хтось читав те судове рішення? З чим вітали парафіян і настоятеля храму?
25. Тому, суд доходить висновку, що в даному випадку спір виник між засновниками та членами релігійної організації - Хустської єпархії УПЦ та релігійної громади - Релігійної громади УПЦ КП, яка вирішила змінити канонічне підпорядкування, подавши заяву про реєстрацію змін до статуту, що свідчить про приватно-правовий характер спірних правовідносин.
26. У зв`язку з цим, судами попередніх інстанцій було помилково віднесено даний спір до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільних прав позивача і з огляду на суб`єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.
Реально, перечитував іноді біографії наших архієреїв, ужасає те, що більшість немає навіть очної семінарї, і серед них найнайвищі чини архіреїв, даже предстоятелів!... ті що роками мучили свої голови і животи поклали у семінаріях, академіях і єпархіальних послушаніях - в тіні Церкви, а пронирливі і дерзновенні - керують єпархіями... парадоксіс )))
Однією з основних перешкод в державно-церковних відносинах в Україні є існування т.з науки «релігієзнавство». Назагал це мирне заняття, яке зайняло скромне але менш-більш дохідне місце в явищі української тіньової науки, невелике і замкнене болітце, в якому перетирають свої, далекі від життя, проблемки, плодять докторів і кандидатів філософії. І все би нічого, але в умовах нашої країни ця «наука» зайняла місце між державою і церквами і фактично, самостійно уповноваживши себе на представлення церков, в якості посередника веде діалог з державою. З представників цієї «науки» формуються комітети, департаменти, відділи міністерства яким надалі і доручають те, що в нас названо «державною політикою в області релігії». Зрозуміло, що для більшості держчиновників і законодавців релігія то тьомний лєс і, при виникненні якихось проблем з релігійними організаціями, вони біжать до релігієзнавця, який їм все розкладе «по поличкам». Ну не бігти же їм до тих малохольних, які Богу моляться. Тобто ситуація анекдотична – проголошуючи з усіх трибун про необхідність діалогу з церквами, держава той діалог і відносини імітує, замінює на відносини з бутафорською церквою, утвореною на держзамовлення докторами філософії і політології від релігієзнавства. Причому та побудова почалась ще в 1990 році, коли новоспеченими демократами і викладачами кафедр наукового атеїзму був зліплений союзний релігійний закон де по зразку цивільної громадської організації почали ліпити релігійні. Це була своєрідна резервація для віруючих і в Україні той процес підхопили вже місцеві діячі наукового атеїзму разом з діячами НРУ.
Всі релігієзнавці і викладачі кафедр вміють розказати про різні моделі співіснування держави та релігії, що мають місце у світовій практиці, які, частіше за все, законодавчо оформлені. Але я добавлю, що це є тінь іншої, вищої істин, яка встановлює що спочатку моделі і відносини а потім законодавче оформлення. Загально ця максима в теорії права виглядає так – закони тільки регулюють суспільні відносини і ніколи їх не створюють. Відносини передують законам. І от в нашій ситуації після розпаду СРСР, в ситуації з нульовим рівнем права і відсутністю реальних релігійних організацій як суб’єктів права, перетягнувши до себе конституційний принцип відділення, ми почали ним регулювати відсутні суспільні відносини(!). За цих обставин ті спроби в 90-х роках зробити релігійний закон були приречені. Що і сталось. Перетягнувши слідом за Конституцією цивільне право, ми ним почали регулювати духовні, неправові відносини. І цьому могли б завадити ну хоч якісь, ну хоч елементарні відносини з тими убогими релігійними організаціями. Це не потребує якихось надзвичайних зусиль чи здібностей. Це може навіть релігієзнавець Єленський. Якщо захоче. Наприклад – Єленський любив раніше на різних телевізорах розказувати про важливість автономії релігійної організації і про необхідність її захисту і захисту переходів. Ну і потім він зліпив той закон, Закон Мародерів №4128. І от якби Єленський уважніше придивився до релігійних організацій і до того принципу автономії, він би міг зрозуміти що принцип відділення і принцип автономії це є одне і теж. Або взаємодоповнююче. Принцип автономії в першу чергу означає що організація сама(!) її проголошує, сама визначає її межі а держава тільки бере це потім до уваги. А тому, якщо всі християнські конфесії згідно своїх канонів визначають автономною організацією всю церкву а не парафію, якщо всі конфесії самостійно визначають правила утворення парафій і долю майна - то це і мало би бути одним з основних правил відносин держави і церков. А Конституція це тільки потім констатує як відділення.
Сьогодні цей процес «побудови відносин» продовжують т.з ефективні менеджери, які відчувши своєрідний запит, успішно експлуатують його ресурс. Текст релігійного закону і та діяльність найбільш вповні стали в утворенні організації ПЦУ. В унісон з православною симфонією, з менеджерами від віруючих, в Україні творять близнюка «русского мира». Ось один з них стверджує що УПЦ МП стала ворогом суспільства. Лукавить, свідомо або по нерозумінню. Позиція організації стала ворожою окремим проявам держави а держава це не є суспільство. Держава це механізм збирання податків, підтримання порядку в суспільстві. Такий же як пральна машина в побуті і стверджувати що пральній машині необхідна церква просто смішно. В суспільстві необхідні якісь відносини держава з церквами, але наша придуркувата машина в своєму існуванні намагається використати церкву в своїх інтересах, інтересах далеких від суспільних. Тому завжди слушне попередження – церква з державою немає ніяких спільних інтересів і їх діяльність не перетинається і не доторкується в жодній точці. І в наших умовах відносини церкви з державою повинні починатись з тези – держава ворог церкви. Можна цитувати одного священника УГКЦ – держава не повинна робити нічого поганого для церкви і нічого доброго. Те, що «УПЦ (МП) всячески демонизируют Минкульт», ну що ж - під час війни завжди виникає потреба в специфічних «законах», текстах. Потреба в людях типу Медінський, Юраш, Єленський і існуючі з обох сторін фронту контори «міністерство культури» перетворилися в розсадники мракобісся.
Митрополита Лазаря давно треба було оголосити персоною нон грата в Україні - а тим часом його рідним брат Дмитро у Дунаєві біля Почаєва в селі, яке приєдналося до ПЦУ, намагається будувати нову церкву. І точно за гроші Лазаря, бо всі племінники Лазаря - сини та родичі Дмитра, служать священиками у Криму.
51-е правило Шестого Вселенского собора запрещает всем христианам посещать комедийные представления... программы с участием Зеленского подпадают под анафему, так как усеяны непристойностями
З огляду на це, православна Церква не повинна б агітувати за Зеро...
Але... в УПЦ МП тепер усе інакше...
Дійсно, ну як же можна не підтримати чоловічка? Тим більше, коли він - за "електронний концтабір"?
ПЦУ та УПЦ (МП) сформують єдиний православний Синод...
Які дикі пропозиції! Які страшно відстали ці греки! Вони нічогісінько не знають про "вЬру православную": ні про "російський світ", ні про "вєлічіє", ні про "богоданість" Пу!.. І вже тим більше - про "єресь українства", "єресь гуманізма" і богомерзотність геометрії!!
Ну як же зможуть правовірні овечки святоросійства возсісти поряд з козлищами жидорептилоїдства?!!
Польська ПЦ це збір неуків радянського зразка. Вже давно доведено апостольське спадкоємство колишніх УАПЦ і УПЦ КП. Тому всі розмови про "перерукополеження" є безпідставними. Тимбільше з ієрархами ПЦУ спіслужив Вселенський патріарх!
(звісно трішечки, ну саму крихітку):
dutchak1 написал:
25. Тому, суд доходить висновку, що в даному випадку спір виник між засновниками та членами релігійної організації - Хустської єпархії УПЦ та релігійної громади - Релігійної громади УПЦ КП, яка вирішила змінити канонічне підпорядкування, подавши заяву про реєстрацію змін до статуту, що свідчить про приватно-правовий характер спірних правовідносин.
26. У зв`язку з цим, судами попередніх інстанцій було помилково віднесено даний спір до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільних прав позивача і з огляду на суб`єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.
